• Другий зимовий похід та припинення боротьби регулярних українських військ

В Україні радянська влада продовжувала визискувати селян. Тому навесні 1921 р. значно посилився селянський повстанський рух. Селяни не хотіли миритися з поборами та свавіллям радянських представників.

Про силу повстанського руху свідчать дані ВУНК за 1921 р.: на території України діяло 464 повстанських загони, в яких брали участь понад 40 тис. селян. Високу активність виявили загони під керівництвом Хмари, Заболотного, Журавля та ін. Радянські чекісти здійснювали каральні акції з метою придушення повстанського руху. Використовувалась практика взяття в заручники родичів тих, хто підозрювався у повстанській діяльності, їх розстрілювали. Впроваджувалась система колективної відповідальності селян. Тільки з 17 по 23 жовтня 1921 р. було вбито в бою 122, розстріляно 26, добровільно здалося 210, а заарештовано 500 повстанців.

В зазначеній ситуації головна надія селян полягала в очікуванні на повернення української армії. Головний Отаман війська УНР С.Петлюра, знаходячись у Польщі, отримував інформацію про готовність населення підтримати українські війська в повстанні проти Радянської влади.

Метою походу на територію України була організація антирадянського повстання. Для здійснення походу слід було налагодити зв’язки з повстанцями в Україні, вирішити питання забезпечення озброєнням, харчуванням та обмундируванням, підготовити план наступу. 21 січня 1921 р. був сформований Партизансько – Повстанський штаб (ППШ), який очолив генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. ППШ взаємодіяв із польським Генеральним штабом, з дозволу влади створив контрольно-розвідувальні пункти на кордоні. На територію України доправлялися розвідувальні групи ППШ, які передавали інструкції керівникам повстанських загонів, розповсюджували українські газети та листівки. При ППШ діяла курсантська школа. Керівництво УНР мало домовленість із польською владою про забезпеченню армії зброєю, амуніцією, продовольством.

Похід планувалось розпочати в кінці червня 1921 р. Але через складну політичну ситуацію в Польщі, в тому числі пов’язану із нотами протесту зі сторони уряду УСРР, польська влада не виконала своєчасно зобов’язань щодо забезпечення необхідним армії УНР. Реальна підготовка рейду розпочалась тільки восени 1921 р.

23 жовтня 1921 р. С.Петлюра видав наказ про початок походу військ УНР, який вийшов в історію як Листопадовий рейд або Другий зимовий похід. Чисельність війська становила близько 1500 вояків. Військо було розподілено на три групи- Подільську, Бессарабську та Волинську. Подільська група дійшла до сіл Гута Катюжанська та Варівка під Києвом, але зазнавши значних втрат, 6 грудня повернулась за польський кордон. Бессарабська група зазнала поразки поблизу Тирасполя.

Головні надії керівництво УНР покладало на найбільшу Волинську групу, яку очолив безпосередньо Ю. Тютюнник. Саме ця група мала підняти загальнонаціональне повстання, інші з’єднання повинні були допомагати та відволікати сили ворога. Волинська група роззброїла прикордонну охорону, захопивши коней та підводи. 7 листопада бійці Волинської групи зуміли зайняти місто Коростень. Повстанці взяли під контроль вокзал, захопили склад зброї, випустили із в’язниці 470 в’язнів. Але прибулі, понад 100 курсантів Школи червоних старшин, змусили повстанців відступити.

Близько 5-ї ранку 16 листопада частини групи Тютюнника увійшли до села Малі Миньки. Командир вирішив дати бійцям відпочинок, вояки розійшлися по селянських хатах. Але саме під Миньками Волинська група опинилася в пастці. Червона кавалерійська бригада Котовського оточила село. Воїни УНР намагалися врятуватися, але через велику скупченість людей провалився міст над річкою Звіздаль, коли по ньому рухались підводи із пораненими. В річці провалилася крига. Поранені, якщо не були вбиті, то потопилися в крижаній воді. Лише невеликій частині вдалося вирватися із оточення. Інші вояки в запеклому бою з червоноармійцями билися до останнього. Понад 200 бійців УНР загинули у бою, близько 500 потрапили в полон.

Розправа над полоненими здійснювалась за «законами» революційної доцільності. Котовський, командир більшовицьких військ, наказав на ніч замкнути полонених у сільській церкві. До найближчого містечка Базар були направлені члени надзвичайної комісії. Долю повстанців мала вирішити «надзвичайна п’ятірка» у складі Гаркавого, Іванова, Косовського, Лівшица та Фріановського.

Кожний полонений мав перед допитом заповнити «Анкету для перебіжчиків або полонених іноземних держав». Надзвичайна комісія окремо відібрала представників старшини і відправила їх до Києва. 12-х з них розстріляли, 14 завербували на службу до Червоної Армії, інших засудили до ув’язнення. Рядових козаків вирішили судити на місці. Суд мав формальний характер. На кожній із 360 справ рядових вояків хімічним олівцем записана лаконічна резолюція: «Расстрелять. Базар 22.11». Так була вирішена доля героїв-бійців, що воювали за рідну Україну. В протоколі засідання комісії було зазначено, що «необхідно показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що совєтська влада нещадно карає».

З метою залякування українських селян страту здійснювали публічно. Жителів Базару та навколишніх сіл зігнали до місця розстрілу. Замученим, забитим повстанцям наказали стати над викопаною ямою і залунала кулеметна черга. Багато воїнів, за свідчення очевидців, в останню мить життя вигукувала: «Народе український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас!», « Ще не вмерла Україна», «Слава Україні»!. Воїни УНР прийняли смерть як герої. Листопадовий рейд мав трагічний фінал, але показав незламну волю українського народу до свободи .

Система управління в УСРР.

Законодавча гілка влади	Виконавча гілка влади	Судова гілка влади
Всеукраїнський з'їзд Рад Губернські Ради* Повітові Ради* (* - реально діяли під наглядом ревкомів)	Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК Ревкоми Комбіди	Судили згідно законів військово-революційного часу представники влади, використовуючи Карний Кодекс Російської імперії

КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ 1917 – 1920 РОКІВ

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917-1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, - класи з українською мовою викладання.

З українською демократичною революцією зв’язане велике відродження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центральна та східна частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі українські митці та письменники: у Катеринославі - Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці - Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині - М.Куліш, в Лебедині на Харківщині - П.Зайцев, у Києві - Б.Грінченко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі - С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції.

За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народний університет у складі історико-філологічного, фізико-математичного і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити український народний університет в Кам’янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.

В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і датування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. Академія давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти розвитку художніх шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, а за доби Української держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий український художник-графік, митець з європейською славою, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше перших українських грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іванович Нарбут (1886-1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням української графіки тих років. Г.Нарбут відродив українську графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно національний характер.

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бойчук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книжки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче проводити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх форм української державності», - заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко (1866-1935), В.Науменко, В.Вернадський, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868-1920), А.Кримський, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени 1917 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були українізовані. Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. Її директором став відомий український педагог П.Холодний. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій - імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та інших письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністр освіти та мистецтв в гетьманському уряді М.П.Василенко.

За часів владування П.Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою викладання визнавалась українська. До числа студентів було зараховано 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 гектарів.

Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Подільський державний український університет, куди записалося понад одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої української науки, перший національний вуз, гордість України, символ її національного відродження.

В запрошенні на відкриття нового університету за підписом ректора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської держави, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державному Українському Університеті закладається вперше на сході слов’янський богословський університет, і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна - польської, друга - єврейської літератури й історії. Вірний кращим традиціям європейських університетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Університет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури».

Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.

Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «найсвітліше культурне діло 1917-1920 років», як факт утвердження української державності. Твердиня української науки, дітище І.Огієнка, Кам’янець-Подільський державний український університет проіснував до 1921 р. Радянська влада реорганізувала його в Інститут народної освіти.

Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр - української мови й літератури, історії та права. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д.І.Яворницького.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українське наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупинили підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром освіти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української освіти, мови й науки». Скликана ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний нащадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визнаний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський (1863-1945), який у травні 1918 р. переїхав до Києва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інтересів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського - одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал - вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Академії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук - Д.І.Баталій (18571932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук - В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875-1936), по відділу соціальних наук - М.І.Туган-Барановський (1865-1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наявним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-кореспонденти Академії.

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918-1928) - видатного вченого- сходознавця зі світовим іменем А.Кримського (15.01.1871-25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого театру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степана Курбаса, людина з європейською освітою - вчився на філософському факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Руська бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.

На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми театрального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від побутового «українофільського» театру і створити український європейський театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну залежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо - «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

Підвищенням художнього рівня українського театрального мистецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні 1916 р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовського та Музично-драматичною школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. при товаристві виник Національний зразковий театр, який працював у Троїцькому народному домі і мав власний хор та власний оркестр.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксаганський брав найактивнішу участь.

Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свободами, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського друкованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. За підрахунками дослідників, протягом березня-листопада 1917 р. було видано 30 літературно-художніх творів загальним тиражем 360500 примірників. У цей час виникло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Державне видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсюдження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку».

Після багатьох років заборон українська книжка одержала державну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видатки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, то у 1918 р. - 1084. Причому окремі видання сягали величезних тиражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Українська культура» опубліковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем - у 100 тис. примірників, а другим, спеціально для української армії, - 1 млн. примірників. Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло книгодрукування в радянський час - в роки НЕПу. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам’ятки духовного життя українського народу - як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормейстер О.А.Кошиць (1875-1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Америці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до вершин музичної майстерності.

Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено - «Думка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радянський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), батько солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піаністом і акомпаніатором хору виступав В.С. Косенко, який як композитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (18871978) у м. Ромнах (тепер - Сумська область) спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ятники царської Росії і з’являлись пам’ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.

Важливим напрямом культурницької діяльності більшовиків стала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою - за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.

Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.

У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград- Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум.

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. - 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

Це й вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» почали закривати у державному порядку.

УКРАЇНА В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

(1921 – 1928 рр.)

Утворення СРСР

• Внутрішнє і міжнародне становище. Державний статус України в 1921 – 1922 рр.

Після завершення громадянської війни радянські республіки мали статус незалежних держав. Такою була й Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).Наприклад, Конституцією УСРР від 10 березня 1919 р. було визначено статус УСРР як незалежної держави. Однак це була лише імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювались закони РСФРР, а саме управління країною здійснювалось з Москви. Механізм влади був простий: Російська комуністична партія (більшовиків) прибрала до рук всю повноту влади і визначала державну внутрішню і зовнішню політику. Республіканські партійні організації були складовою Російської Комуністич-ної Партії (більшовиків) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.

9 грудня 1920 р. – ЦК РКП (б) визначив форму відносин між УРСС і РРФСР як міждержавну, але рівно через 19 днів той самий ЦК РКП (б) кардинально змінить своє ставлення до України і розпочне поступове, систематичне зни-щення її суверенітету та державної незалежності. 28 грудня 1920 р. відбулось підписання Союзного робітничо-селянського договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

У договорі після слів, де підкреслювались права народів на самовизна-чення і суверенність кожної з договірних сторін, говорилося про:

- Вступ РСФРР і УСРР у воєнний та господарський союзи;

- Об’єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти та телеграфу;

- Входження об’єднаних комісаріатів до складу Раднаркому РСФРР;

УСРР була єдина з радянських республік (крім Росії), якій було дозволено самостійно виходити на міжнародну арену. Незважаючи на короткий період зовнішньополітичної діяльності (1921 – 1923 рр.) дипломатія УСРР досягла вагомих результатів. УСРР заключила 45 міждержавних угод, зокрема, до-говори з Грузією, Литвою, Латвією та Естонією, Ризький мирний договір з Польщею, угода між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими , договір про дружбу і братерство з Туреччиною , тимчасова угода між УСРР і Чехословаччиною та ін.

У 1922 р. представництва і посольства УСРР існували в Англії, Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Росії.

• Утворення СРСР . Статус УСРР у складі Радянського союзу

Як вже зазначалось, у роки громадянської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної і дипломатичної діяльності, а отже й позбулися державної незалежності і перетворилися на культурні автономії у складі Росії. У самій Росії Україну вважали лише її адміністративною одиницею, тому наростання невдоволення та де центра-лізаторських тенденцій серед «куцої влади» у радянських республіках свідчило про необхідність вироблення нових гнучких форм союзних відносин.

Комісію ЦК РКП (б) із підготовки нового проекту рішення про взаємо-відносини РСФРР з іншими республіками очолював Й. Сталін. Він був противником державного суверенітету республік. Очолювана ним комісія виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали увійти до складу Російської Федерації на правах автономії, тобто ніяких прав на державність не визнавалось. Перший секретар ЦК КП(б) У Дмитро Мануїльський підтримав цей план. Проти виступив голова українського уряду Христофор Раковський.

Вождь більшовицької партії В. Ленін утрутився у підготовку документів, пов’язаних з об’єднанням радянських республік. Він небезпідставно побоювався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції і призведе до протилежного результату. Тому В. Ленін запропонував створити нове державне об’єднання – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), союз зовні ніби то рівноправний , навіть з правом вільного виходу республік з його складу.

Однак більшовицька партія не міняла своєї структури й функцій, що визначило майбутній унітарний характер радянської держави.

З’їзди Рад радянських республік схвалили проект Декларації про утворення СРСР і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого увійшли Російська та Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.

У складі СРСР права радянських республік ще більше звузились. У віданні центру залишились найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовнішньо-економічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку , транспорт. Республікан-ський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед Москвою), у деяких питаннях сільського господарства, у галузі освіти, охорони здоров’я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалась тери-торіальна цілісність України, її власні,хоч і обмежені у своїх правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відображало її національну самобутність.

Територія УСРР охоплювала 450 тис. кв. км. і мала населення 26 млн. чол. Столицею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з національними урядами і знаходився близько до кордону з РРСФР. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у 1925 р. в результаті адміні-стративної реорганізації було створено 41 округу, а в 1933 р. їх знову ре-організували в 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукраїнського населення проживала в наданих їм 12 адміністративним районам.

Тобто більшовики, прагнучи відновити Росію в кордонах 1913 р. ство-рювали в інших неросійських народів ілюзію їх рівності і братерства зі «стар-шими братами» росіянами ,суверенності та незалежності власних республік. Сама ж структура СРСР не давала змоги цим народам влаштовувати на влас-ний розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувались України ухвалю-вались в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радив-ся щодо самого створення союзу. По суті, форму взаємин між Україною та Росією вирішила невелика партія більшовиків, що складалась переважно з росіян та євреїв .

Проте, неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та ін.. неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова,культура, національна самобутність жорстоко пересліду-вались, а саму Україну називали такими невиразними поняттями як, «Мало-росія» чи «Юго-Запад». Таким чином, за радянської влади українці хоч формально й отримали права на розбудову власної національної держави, але використати ці права Москва знову не дозволила, задовольнивши українців правом на свою національну самобутність, тобто тим, що вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.

Нова економічна політика в УСРР

• Голод 1921 – 1923 рр.

Голод був спричинений засухою, падінням худоби, післявоєнною розрухою та не в останню чергу більшовицькою політикою реквізиції зерна у селянства. Найбільше постраждало від цього населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі причини діяли і на Півдні Україні, але з тією різницею, що місцеве селянство мало тут більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в українських губерніях, якщо б не розпорядження Москви відправляти український хліб в Росію. Більше того, Ленін довго не дозволяв посилати в Україну міжнародну гуманітарну допомогу, спрямовуючи її основний потік в Росію. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні 1,5-2 млн. жертв.

Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських позиціях (Христіан Раковський, Михайло Фрунзе та ін.)

Політика «воєнного комунізму», руйнування сільського господарства в роки Першої світової та громадянської війн, посуха і неврожай 1921 і 1922 рр., а також підвищення норм хлібозаготівлі , всі ці явища стали головними причинами голоду на Україні та в Поволжі. Голод охопив територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської та південь Харківської області. За розрахунками радянської влади голодувало приблизно 4млн. чол., але за підрахунками Американської Адміністрації Допомоги та місії Нансена голодувало значно більше – 6-7 млн. українців (четверта частина населення УСРР). Голод супроводжувався епідеміями холери, тифу, віспи. Звісно влада приховувала факт голоду з метою не допустити зриву хлібозаготівельного плану за рахунок подальшого вилучення хліба в українців . Голодуючі губернії було оточено військами для того, щоб інформація про голод в Україні не просочилась на зовні і не відволікала уваги американських благодійних організацій від голодуючого Поволжя. Коли про голод в Україні дізналися за її межами вже був 1922 р. і втрати серед населення складали близько1 млн. чол.

10 січня 1922 р. уряд УСРР уклав угоду з АРА (Американською Адміні-страцією Допомоги) та іншими міжнародними організаціями (Джойнт, місія Нансена, Сербсько - Хорвато – Словенський комітет, Швейцарський, Данський і Німецький Червоний Хрест, Французький Вереліф, Чехословацька місія, релігійні протестантські організації) про надання допомоги голодуючим у вигляді посівного матеріалу і техніки.

Наслідки голоду 1921-1923 рр. були катастрофічними для України. Населення навіть не встигло оговтатись після війн і революцій як тут розпочався голод та визиск зі сторони іноземної влади. Від голодувань померло 1, 5 – 2 млн. чол. , а від епідемій ще 3- 3,5 млн. чол. Загальні людські втрати за мирний період 1921 – 1923 р. становили 5 – 6,5 млн. українців, майже стільки ж загинуло у Першій світовій війні. Селянський повстанський рух, що діяв на Пд. – Сх. Україні було придушено і більшовики остаточно зміцнили свою владу над цим регіоном.

• Впровадження непу в УСРР. Грошова реформа.

Голод 1921-1923 рр. і катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилились у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона Армія і ЧК нещадно придушували повстання, Ленін змушений був визнати провал політики воєнного комунізму і необхідність піти на поступки, особливо селянам.

15 березня 1921 р. Х з’їзд РКП (б) прийняв постанову «Про заміну розкладки натуральним податком». Було проголошено курс на проведення НОВОЇ ЕКОНО-МІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (НЕП). Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УСРР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкрети-зацію завдань непу в Україні. Суть нової економічної політики полягає в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер у селян вилучалися не всі лишки, а заздалегідь установлений податковий мінімум. Сплативши продподаток, селянин міг продати надлишки продукції. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств – артілей. Швидко відроджувалась кооперація, що охопила 85 % селянських господарств. Неп на селі показав високі і позитивні результати.

Так, у 1927 р. в Україні земель оброблялось на 10 % більше, ніж 1913. Якщо до 1917 р. основні земельні угіддя перебували в руках поміщиків і куркулів, то за часів непу українське село стало в основному середняцьким, виділились і заможні господарі, серед яких було чимало червоноармійців, червоних парти-занів, активних учасників боротьби за радянську владу.

Існувала в Україні й система колективних господарств – колгоспів і комун. Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи і комсомольці. Однак колгоспи об’єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % земельних площ. Навесні 1925 р. посівні площі в Україні складали 95 % рівня 1913 р., а валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років.

У промисловості поверталися колишнім власникам відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з’явилось чимало приватних закладів. Дозволялось засновувати власні фаб-рики і заводи, брати в оренду державні підприємства. Ці заходи вивели з тіні підприємницьку діяльність. З’явилась так звана нова буржуазія – орендарі, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці – непмани.

У роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підприємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості та якості вироб-леної продукції.

Велику роль в піднесенні економіки відіграла проведена в країні грошова реформа (жовтень 1922 р.). В обіг було введено банківський білет, який дорів-нював 10 золотим карбованцям – «червонцям». Спочатку нова грошова одиниця використовувалась для розрахунку між державними підприємства-ми, а з 1924 р. з’явилась можливість перейти на «червонець» у повному обсязі.

Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишаються в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не міняли форм власності.

• Відбудова промисловості і сільського господарства

Відбудова промисловості почалась із переведення діючих заводів і фабрик на господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських питань підприємства об’єднувались у трести за галузевим та територіально-галузевим принципами. Перші трести з’явились восени 1921 р. як у важкій промисловості («Донвугілля», «Південьсталь» , «Південнорудний трест»), так і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукротрест»). На початок 1922р. Українській раді народного господарства підпорядковувалось вже 24 трести, які об’єднували 450 підприємств всіх галузей .

Для здійснення торговельних операцій, закупки сировини, збуту однорід-ної продукції були утворені синдикати. Неп означав не тільки зміни в управ-лінні виробництвом, відбувався перехід на оплату, залежну від кількості та якості праці. Зарплата стала враховувати економію палива, сировини, раціо-налізацію виробництва.

Комуністична партія намагалась використати для відбудови народного господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Поширились суботники і недільники, дні ударної праці та ін.

Позитивні наслідки непу істотно відчули мешканці міст. Вони проявились досить швидко в процесі денаціоналізації торговельно-промислових підприємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало економічну активність населення, передусім дрібних виробників. На селі стають до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових, водяних, вітрових), підприємств по виробництву ковбас, копченостей, різносолів.

Неп сприяв швидкій відбудові країни. Незважаючи на труднощі відбу-довчого періоду 1925 – 1926 рр., більшість галузей промисловості України вийшли на рівень 1913 р. (особливо це стосувалось легкої та харчової промисловості).

• Початок індустріалізації народного господарства

Успіхи відбудови народного господарства дали змогу реалізувати план ГОЕЛРО (електрифікація країни), що був прийнятий у 1920р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу – найбільшої гідроелектростанції в Європі. А загалом в УСРР було споруджено 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемська, що перевищували план у 2 рази.

План ГОЕЛРО – технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація на енергетичній основі. План було прийнято в грудні 1920 р. VIII Всеросійським з’їздом Рад, але він містив і заходи щодо перетворення господарства України. Зокрема в Донбасі, мали бути споруджені 24 гідро-електростанції з 30 запланованих у Росії, побудувати заводи якісних сталей і алюмінієві заводи. В кам’яновугільній промисловості передбачалося десяти-кратне, порівняно з 1920 р., зростання видобутку вугілля . Із метою реалізації плану електрифікації Росії в УСРР було створено Комісію з електрифікації України (КЕУ). План ГОЕЛРО передбачалось здійснити за 10-20 років. Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного вироб-ництва за рахунок дрібних підприємств або непманів привели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвер-дженню в Україні.

Особливості непу в Україні

- «Зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців.

- Здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалось придушенням національно-демократичних сил.

- Реалізація непу почалась значно пізніше, ніж в інших республіках

• Економічне,соціальне і повсякденне життя населення в роки непу.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927— 1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки приз-водили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки відбудовчому ефекту (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії. Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував політичну ситуацію .

Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про ганебний відступ перед капіталізмом, здачу позицій соціалізму, капітуляцію перед буржуазією. Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання: - За що боролись? починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на політичну сферу ; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

Культура УСРР в період непу

• Політика влади в царині культури

У період непу партія продовжувала політику «культурної революції». Політизація культурного процесу не приховувалась. Партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не суперечила комуністичній ідеології.

Метою «культурної революції» було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади.

В останні роки непу утверджувались погляди на культуру як на один із напрямків соціалістичного будівництва – поряд з індустріалізацією і колек-тивізацією сільського господарства.

У галузі культури не вистачало інтелігенції, радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому постало завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Незгодних чекали репресії.

Попри все це, 1920-ті роки були роками небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періодом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з боку держави мали велике значення для розвитку національної культури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.

Основні риси розвитку української культури в роки непу

• Ідеологізація всіх сторін культурного життя, насильницьке впровадження марксистської ідеології;

• Створення нової «пролетарської інтелігенції»;

• Реформування системи освіти (обмеження отримання освіти для «буржуазних елементів»;

• Розширення сфери вживання української мови (українізація);

• Введення в карний кодекс відповідальності за переконання;

• Посилення боротьби з неписьменністю (ЛІКНЕП);

• Активізація антирелігійної кампанії;

• Заслання за кордон видатних представників інтелігенції, що не поділяли комуністичних ідей. У той же час залучення до праці видатних представників інтелігенції, що емігрували за кордон.

• Українізація(коренізація). Ставлення влади і населення до українізації

Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили бл. 80%.

Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар (з 1918 по 1919 рр.) КП(б)У Емануїл Квірінґ та другий секретар Дмитро Лебедь (1920 – 1924 рр.) не приховували свого ворожого ставлення до політики українізації. Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію «боротьби двох культур «. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тоді як українська – контрреволю-ційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя, разом з іншими вороже настроєними до українізації високопоставленими партійними чиновниками, відкликали з України у 1924 р. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Хоча й єврей за національністю, він, як уродженець Київщини, був одним із небагатьох партійних лідерів, що вільно розмовляли по-українськи. Інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямків українізації стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не здав відповідного екзамену, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою.

Частка українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54% у 1926-1927 рр. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків українізації було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще з часів революції, та колишніми українськими лівими есерами і лівими соціал-демократами – «боротьбистами» та «укапістами» – членами Української комуністичної партії, що влилася у більшовицьку партію у 1920-1925 рр.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами, то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції, яка радо компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. У 1923 р. в УРСР повернувся герой Зимового походу Юрій Тютюнник, а у 1924 р. – колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Слідом за ним в Україну вирушила значна кількість емігрантів, здебільшого представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання українізації, були галицькі українці. Для них, як і для «лівих» емігрантів, доля України вирішувалась в УРСР.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття.

Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику.

Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто макулатурою.

Але були й окремі прориви, які рівнялися найвищим мистецьким стандартам. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театраль-ного мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем п’єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах «, «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа», а його кінокартину «Земля» (1930) у 1968 р. міжнародне журі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.

Українізація викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої української мовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Процеси індустріалізації і примусової колективізації сільського господарства початку 20-х рр. вигнали із села у місто маси українського селянства. У результаті масової міграції сільського населення частка українців зросла між 1923 і 1933 роками з 38% до 50% у Харкові, з 7% до 31% у Луганську, з 16% до 48% у Дніпропетровську, з 28% до 56% у Запоріжжі. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу.

Хоча українізація і вдовольнялася статусом офіційної лінії, її протікання не було зовсім гладким. Центральне партійне керівництво намагалося надати їй характеру напівзаходів. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Централь-ного комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Окрім короткотривалого (з грудня 1921 по квітень 1923 р.) перебування на посаді першого секретаря КП(б)У Дмитра Мануїльського, українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. На всесоюзних з’їздах і конференціях українські комуністи нерідко ставали об’єктами атак з боку російських більшовиків за їх нібито «насильну» українізацію російського пролетаріату в УРСР. Українізація мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робіт-ників Донбасу, військових керівників, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. Високі показники впровадження української мови часто були фіктивними. Кампанійський характер українізації породив чимало антиукраїнських насмішок, серед яких однією із найвідоміших було питання: «Це Ви говорите серйозно, чи по-українськи?»

Проголошений партією курс так і залишився б «напівукраїнізацією», якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Показово, що найбільших успіхів українізація досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше – у «Просвіті», кооперативних організаціях, Всеукраїнській Академії Наук, Українській автокефальній православній церкві.

Бурхливий розвиток українізації уможливлювала ще й та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайнято боротьбою за владу і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Більшість партійного керівництва України у конфлікті між Сталіним і Троцьким стала на стороні першого. Антитроцькістській поставі республіканського керівництва сприяла та обставина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна, Каганович і Чубар. У той час Сталін схвально відкликався про українізацію, висловлюючи впевненість, що українські міста, не дивлячись на перевагу в них російського елементу, будуть неминуче українізовані, як це сталося з Прагою, – котра до 1880-х рр. в основному розмовляли німецькою, а після – чеською мовою.

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – «шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини». На початку 1926 р. Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як «національне ухильництво», і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Він та його товариші, – молоді і талановиті українські інтелектуали, об’єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – прийняли виклик, кинутий їм теорією «боротьби двох культур». Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієн-туватися на «психологічну Європу» як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей.

Лозунги Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: «хвильовім» був розбитий, ВАПЛІТЕ – розпущено, а Микола Хвильовий застрілився на знак протесту.

Не зважаючи на те, що «шумськізм» і «хвильовім» були розгромлені як шкідливі «націоналістичні ухили», ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі «опозиції Шумського-Хвильового» відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шум-ського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на українізацію політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики українізації.

Після піднесення Скрипника випадки «національного ухильництва» не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

Хоча кожний з «національних ухилів» пов’язувався з конкретною особою, все ж насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя. Багато у чому вони були попередниками «євро комунізму» повоєнних років, а також тих керівників країн т.зв. «народної демократії» (Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини), які, зовні залишаючись лояльними до Кремля, намагались проводити свою власну незалежну політику. За часів Скрипника Радянська Україна почала відігравати у радянській політиці роль, подібну до тої, яку відігравала Польща у ранні роки правління Ґомулки: УРСР, залишаючись частиною більшої цілості, була свідома своєї окремішності, ревниво стерегла власні прерогативи, і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ.

Не тільки українці скористались з політики коренізації. Національним меншостям в УРСР у місцях їхнього компактного проживання теж було гарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався більше як 20-ма мовами. До 1930 р. в УРСР діяло 25 національних районів: 9 російських, 6 німецьких, 4 болгарських, 3 грецьких, 2 єврейських та 1 польський (Мархлевщина), утворений у 1925 р. на Волині . Мовами національних меншостей виходило 35 газет і журналів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, проводилася політика «татаризації». Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібраґімова тут у 1923-1928 рр. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ.

Політика коренізації приводила до виникнення нових зон національного конфлікту. Так, утворення єврейських сільськогосподарських колоній на півдні Україні у 1920-х рр. викликала настороженість серед українських селян, які вважали, що в них забирають їхні ж землі. Багато росіян і російськомовних євреїв виступали проти українізації, оскільки вона стримувала їхнє просування вгору по службовій драбині. Але разом з тим історія національного відродження 1920-х рр. знає приклади, коли навіть окремі чиновники - русофіли захищали інтереси УРСР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств і т. д. Вони теж мали свою користь від українізації у тій мірі, в якій вона підвищувала їхню роль в управлінні республікою та послабляла контроль Москви. Ця частина чиновників виступала проти вузького, етнічного розуміння поняття української нації (т. визначення приналежності до нації «за кров’ю»). На їхню думку, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою, і все більша частина російськомовного населення, твердили вони, чинить власне так.

Все це створювало умови переростання українською політичною нацією рамок української етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, але й представники інших національностей, що проживали на території України. Показовим є той момент, що два головні представники «національного ухильництва», Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) і Волобуєв були етнічними росіянами.

Жодна з республіканських версій коренізації у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років українізації (1923-1933) українці перетворились у структурно повноцінну, урбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація. Можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову і т.п. кар’єру, не боячись втратити свою українську ідентичність. Відповідаючи на стару дилему, яка мучила попередні покоління українців – провінція чи імперія? – молоде покоління 1920-х рр., вслід за Хвильовим, могло повторити: Україна і Європа.

Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної свідомості корінного населення, вона в майбутньому могла стати загрозою для існування федерації. Надійно закріпившись у кріслі головного секретаря ЦК КП (б) Й. Сталін починаючи з 1929 р. починає свідомо згортати як українізацію так і коренізацію.

• Освіта. Кампанія з ліквідації неписьменності.

Важливою проблемою доби непу була ліквідація неписьменності . Із 1921 р. створювались школи ліквідації неписьменності – лікнепи, у яких мали навчатись всі, хто не вміє читати і писати віком від 8 до 50 років. У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність». Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Протягом 1920-х рр.. в Україні навчилися читати і писати близько 2млн. людей. У 1924 р. почалася підготовка до запровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей.

Радянський уряд зробив освіту доступнішою для основної маси трудящих. Та хоча рівень письменності зріс у 1927/28 навчальному році, поза школою ще залишалось близько 35% дітей шкільного віку. У цей час у світі поширюється експеримент та новаторство. Радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл, підходів до викладання та виховання, які б прискорили розрив із «буржуазним минулим». У державі створювалась система ідеологізованої освіти. Нові програми особливого значення надавали політехнізації освіти, колективним методам виховання. Великою популярністю користувалася теорія А. Макаренка, який приділяв значну увагу оточенню дитини.

У школах було заборонено вивчення основ релігії. Активізувалася антирелігійна кампанія.

Вища школа зазнала великих змін. Найголовнішим завданням партії у сфері культури вважалася підготовка фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було запроваджено низку пільг. Діти робітників і селян звільнялися від сплати за навчання в інститутах, вони не складали вступних іспитів та ін. Звичайно, це не могло не позначитись на рівні освіти. Тому при вузах стали створюватись підготовчі робітничі факультети (робітфаки).

У 1927 р. гостро постала проблема педагогічних кадрів. Було істотно збільшено випуск вчителів, розширено систему курсового навчання. Серйозна увага приділялась вихованню національних кадрів. Наприкінці 1920-х рр. близько 53% від загальної кількості студентів в Україні складали українці.

1920-ті рр. стали періодом стрімкого відродження науки. У середині 1920-х рр. було зроблено спробу переконати багатьох учених, які перебували в еміграції, повернутися в Україну, наприклад у 1924р. повернувся М. Грушевський. У 1921 р. президентом УАН було обрано М. Василенка. УАН було перейменовано у Всеукраїнську Академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати у рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України (включаючи західноукраїнську). У 1922 р. відбулися перевибори президента ВУАН. Спочатку було обрано О. Левицького, а після його смерті – В. Липського. В Академії діяли три відділи – історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.

• Релігійне життя в Україні

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після того як гетьман України І. Самойлович у 1686 р. передав Українську православну церкву під зверхність московського патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала русифіковуватись і проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого духовенства й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соціальна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неодмінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917—1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Скоропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскільки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних результатів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підривали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до українізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ради поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох священиків і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 делегатів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи канонами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Рада підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, близько1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Штатах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема, користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'янської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те, що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська церква зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призначення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало прагнення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Радикальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сутичок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала економічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспішне й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідальні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випливати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйозною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духовенство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українського населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості православних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її українську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опікати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керівництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України, якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, відкрито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, заарештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проіснувати ще кілька років, але у 1930 р. її ліквідували. Було очевидним, що релігію в СРСР, чекало похмуре майбутнє.