Завершальний період національно-визвольних змагань українського народу у 1920 – 1921 рр.

• Варшавська угода та радянсько-польська війна 1920 р.

Від моменту утворення Польщі (у листопаді 1918 р.) серед її головного керівництва на чолі з Юзефом Пілсудським не вщухали розмови про відродження Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. Фактично поляки претендували на всю Правобережну Україну і Білорусь .

Ще в листопаді – грудні 1918 р. Польщею були окуповані Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Волинь була захоплена у травні 1919 р., а в липні 1919 р. за сприяння Антанти, поляки повністю витіснили УГА за Збруч і не покидали надії на подальше захоплення українських земель на Правобережжі. Але для того потрібно було розв’язати війну з Радянською Росією, заручитись підтримкою Антанти та знайти спільну мову з Петлюрою.

Рівнозначні були плани і в більшовиків. Ленін планував не лише відновити Росію в кордонах 1913 р., але й поширити радянську владу на всю Східну Європу, тим самим ставив під загрозу існування «відроджену» Польщу та всю капіталістичну Європу. Таким чином, плани Польщі і Росії стосовно України явно пересікались і питання війни між «двома світами» - комуністичним та капіталістичним, було питанням часу.

Розуміючи загрозу для Європи зі сторони більшовицької Росії, Антанта всіляко намагалась підтримати Польщу і йшла на будь-які поступки полякам в контесті українського питання. Стосовно визнання незалежності України у самих поляків не було єдиної думки. Польські соціалісти ставились прихильно до Української Народної Республіки та до самої постаті Симона Петлюри, називаючи його то соціалістом, то напівбільшовиком , але більша частина польського суспільства була явно не соціалістичною, і ніяких прав на самовизначення за українцями не визнавала.

Розумів загрозливе становище УНР і Симон Петлюра, який з метою збереження війська від повного розгрому розділив його на дві частини та перевів до підпільної форми боротьби, а сам тим часом, ще у грудні 1919 р. подався до Польщі шукати з нею порозуміння та нового військового союзника у боротьбі з набагато страшнішим ворогом – російськими більшовиками. Попередній договір про військову взаємодопомогу був підписаний ще взимку 1920 р., а 21 квітня міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі:

• Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

• Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.

• Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі) – тільки Правобережну Україну. Якщо українці прагнули приєднати ще й Лівобережжя, то тільки своїми власними силами.

• Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.

• Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і польської національностей на територіях обох держав.

• Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конституантою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні.

• Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору.

• Умова залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.

• Умова вступала в силу негайно по її підписанню.

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського - майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.

Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і позапартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Петлюра про цей договір знав. І. Огієнко згадував, що Петлюра, приїхавши з Варшави до Кам'янця-Поділь-ського, сказав так: «Я знаю, що багато з вас не вірить у наш новий союз. Цим я відповім приказкою. „Тату, он чорт лізе в хату",— кричить переляканий син. А батько спокійно відповідає: „Нехай чорт, аби не москаль». Так Петлюра ставився до Варшавського договору.

Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР: перша, на чолі з полковником Удовиченком йшла на Білорусь, друга – під командуванням полковника Безручка йшла на Київ. Крім того, у поході брала участь і ще одна група, яка повернулась з Зомового походу. Всі українські війська підпорядковувались польському командуванню. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою конвенцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди. Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.

Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущання, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.

Червона армія відступала майже без бою. Без бою був залишений і Київ, який об'єднане військо зайняло 6 травня 1920 року. Поводили себе поляки в Києві як давні та упевнені господарі: що хотіли, те й робили, зовсім не зважаючи на своїх союзників. Відразу було заарештовано православних священиків, серед них протоієреїв – С.Трегубова, Н. Гроссу. Арештували їх під час богослужіння, прямо у вівтарі. Такий зухвалий крок викликав обурення серед населення.

На початку червня радянське командування перегрупувало й зміцнило свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-у Кінну армію С. Будьонного. 13 червня, після прориву будьонівцями фронту 1-ої польської армії, армія УНР розпочала відступ. Під час відступу поляки розстріляли заарештованих, висадили в повітря й підпалили багато будинків (серед них губернаторський будинок із цінним архівом), зруйнували мости через Дніпро (зокрема славетний Ланцюговий).

Польські частини швидко відступили за Збруч, а українські – ще протягом місяця вели жорстокі бої з Червоною Армією. 4 серпня 1920 р. Антанта поставила ультиматум радянській Росії, з вимогою припинити наступ або військовий флот Антанти розпочне бойові дії проти Росії. Росія прийняла ніби то умови ультиматуму та розпочала переговори з Польщею, але наступ більшовицьких військ не припинявся.

В таких умовах, під час невдач на фронті, в уряді УНР виникла ідея знайти нових союзників у боротьбі з більшовиками. Розпочались переговори з білогвардійською армією генерала Перемикіна, донськими козаками під командуванням осавула Яковлєва та генералом Врангелем, що на той час контролював Крим.

Тим часом червона Армія наступала на Польщу і підійшла до Львова. На території Східної Галичини було створено маріонеткову радянську республіку – Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею в Тернополі. Успіхи більшовиків вражали та шокували польський уряд. Зважаючи на таку небезпеку для Польщі, польський уряд прийняв постанову про обмеження поміщицького землеволодіння на користь тих, хто стане до лав Війська Польського та захистить свою Батьківщину від більшовицької атаки. До участі в обороні Замостя і Варшави долучилась Католицька церква. Ксьондзи першими йшли у бій, несучи перед собою хрест і тим самим підіймали моральний дух польської армії. Наприкінці серпня 1920 р. Військо Польське відбило переважаючі сили Червоної армії та відкинуло їх далі за Збруч.

Ця перемога, яку поляки називають «Чудом над Віслою», врятувала незалежність Польщі та захистила східноєвропейські народи від «червоної пошесті». З’явилась можливість розпочати польсько-українським силам контрнаступ на південному фронті. Частини військ УНР перейшли Дністер, розбили більшовицькі загони й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом місяця ці частини просувались все далі на схід. 19 вересня польсько-українські війська захопили Тернопіль, а 27 вересня — Проскурів. На північному фронті підрозділам УНР допомагали білогвардійські частини армії Перемикіна та донські козаки Яковлєва. Разом в армії УНР було близько 23 000 вояків, а білогвардійських та козацьких частинах – 5 000, разом 28 000.

Та коли в боротьбі з червоною Армією українці напружували всі свої сили, поляки по-зрадницькому розпочали переговори з Москвою. 12 жовтня 1920 р. у Ризі Польща та Росія підписали попередній мирний договір і українська армія опинилась у найтяжчому за всі роки становищі.