• Падіння радянської влади і наступ білогвардійських військ Денікіна на Україну. Спільний контрнаступ військ зунр та унр на Київ. Перехід армії унр до підпільно-партизанської форми боротьби.

Наприкінці весни 1919 р. анархісти суттєво знесилили радянську владу в Україні, що було, як кажуть «на руку» Добровольчій армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Маріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, обов’язковою складовою якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу.

Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади через стихійні селянські повстання давали також надію і українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єдналася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб.

Протиріччя в новоствореному об'єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Пєтрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Був укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу. Фактично, такий план був провальний , оскільки вів до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу. Все ж спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно. Протягом серпня українські війська, діючи спільно з повстанцями – анархістами Н. Махна, відкинули Червону армію від Жмеринки та захопили Вінницю, Вапнярку, звільнили весь південь України. УГА безперешкодно увійшла в Житомир та Бедичів. Перед нею відкрився шлях на Київ. 30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова безперешкодно пройшла через міст, на якому українське військо не виставило охорони і вдерлася до Києва. Фактично командування УГА не знало про паралельний наступ на Київ білогвардійців через відсутність дій розвідки.

Близько полудня війська генерала УГА А. Кравса розташувались біля Міської Ради і вивішали на ній жовто-блакитний прапор. Тоді ж частини білогвардійців, яких до речі було мало (3 полки проти – 3-х корпусів УГА) також підійшли до Міськради і стали навпроти. Генерал М. Брєдов дав наказ зірвати український прапор і почепити російський. Один з січовиків за наказом генерала Кравса в свою чергу поліз зривати російський прапор, зчинилась стрілянина. Українці відступили не дивлячись на свою перевагу. Генерал А. Кравс пішов з денікінцями на переговори, але був заарештований і просидів у полоні до ранку, а зранку підписав ганебний договір про відступ до лінії Василькова. Так славно розпочався і так безславно закінчився похід об’єднаної армії УНР.

Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між радянськими військами, білогвардійською армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала ще критичнішою , коли 22 вересня 1919 р. у командуванні УНР випадково довідались про наказ Денікіна розпочати війну з УНР. Замість того, щоб об’єднатись з армією УНР і повести спільний наступ проти більшовиків - Денікін та його оточення повело війну з Україною. Сам Денінін та його штаб стояли виражено на українофобських амбіціях. Нова влада поділила завойовані землі на три області: — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями.

Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:

У політичній сфері:

— встановлення терористичної диктатури;

— застосування жорстких репресій проти політичних противників;

— обстоювання гасла «единой и неделимой России», яке стало основною ідеологічною засадою білого руху;

У економічній сфері:

— відновлення поміщицької влади на землю;

— стягнення з селян примусових контрибуцій;

— запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» — разового податку в розмірі 80 кг. зерна з кожного гектара землі;

— відродження свободи торгівлі;

— ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;

— обіцяння аграрної реформи («Земельна реформа і ... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви);

У сфері культури та національних відносин:

— обмеження сфери вжитку української мови;

— закриття українських газет та журналів;

— припинення діяльності Української Академії Наук;

— посилення шовінізму, національної ворожнечі.

Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки, більше того, вона викликала обурення та протест серед народних мас й виключала можливість співпраці Директорії з Білогвардійцями . 24 вересня, готуючись до війни з ними, Президент Є. Петрушевич та головний отаман військ УНР – С. Петлюра закликали у своїй відозві український народ до війни з ще одним російським агресором – білогвардійцями .

Українська армія станом на осінь 1919 р. не мала чобіт, одягу та зброї. Петлюра писав: «5 000 пар чобіт, плащів та 5 000 гвинтівок могли б покращити наше становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у людей. Таку реквізицію 30 жовтня 1919 р. Директорія провела у мешканців Кам’янця-Подільського. Становище погіршували і ранні морози. Виснажені, голодні і погано одягнені українські бійці стали падати як мухи під час епідемії тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська.

Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнародного Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що придбав його уряд ЗУНР у Відні на початку 1919 р. Війська ж УНР і такої допомоги не бачили бо медикаменти, що придбав Петлюра за 8 000000 дол. в США Антанта не дала можливості доставити в Україну. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих. Вчинок генерала М. Тарнавського викликав обурення серед простих галичан і особисто в президента ЗУНР Є. Петрушевича. Коли на нараді урядів УНР і ЗУНР в Деражні йому повідомили про це, то він заплакав і наказав заарештувати Тарнавського, але суд виправдав генерала. Через 3 дні Петрушевич сам схилився до думки про перехід на сторону білогвардійців. Це був єдиний шанс врятувати життя бійцям УГА. Директорія розпалася. Є . Петрушевич виїхав до Відня, - Швець та Макаренко – виїхали теж за кордон. 15 листопада 1919 р. С. Петлюра перебрав на себе все командування та управління країною, тим самим ставши диктатором.

Зважаючи на таке ж скрутне становище в армії УНР, С. Петлюра прийняв рішення про її поділ на дві частини — одна мусіла перейти до Польщі, інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком та Ю. Тютюнником ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р.

Незабаром армія Денікіна, під натиском більшовиків, з одного боку, та селянських повстань – з іншого, залишила Україну. На початку грудня 1919 більшовики знову захопили Київ, а до кінця місяця вони вже контролювали всю Україну. Такий успіх більшовиків пояснюється тим, що населення поставилось цього разу до їхнього повернення з прихильністю через нову політику, відмінну від попередньої, без «продподатку» та з обіцянками створити «вільну незалежну радянську Україну». Дуже скоро населення зрозуміє, що це був ще один хитрий крок В. Леніна з метою захопити Україну. Цікавим є той факт, що і В. Винниченко і навіть М. Грушевський повірили більшовицьким обіцянкам.

У ході Зимового походу армія УНР просувалась на південну Україну. Досить довгий час вона перебувала на сучасній Кіровоградщині, а потім просунулась до Дніпра, а взимку 1920 р. вийшла на Переяславщину де і отримала наказ від С. Петлюри повернутися на захід.

Під час руху в тилу білогвардійців, а потім і червоногвардійців армія УНР зустрічалася з частинами УГА, які формально були в союзі з Денікіним. Виявилось, що частина УГА ставиться негативно до цього союзу та прагне знову повернутись до складу військ УНР. 22 грудня 1919 р. без погодження з генералом Тарнавським, окремі частини УГА підписали договір з військом УНР про екстрадицію, але реалізувати цей договір не вдалося через протидію вищого командування УГА. Пізніше деяка частина військ УГА на чолі з Нікіфором Гірняком підписала договір з Ревкомом Поділля про перехід УГА до складу Червоної Армії. Загалом, під час І Зимового походу військами УНР було проведено понад 50 боїв з окупантами. Рейд армії УНР завершився проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.

За час проведення І Зимового походу в Україні сталися дві важливі події:

1)С. Петлюра, що був приголомшений зрадою командування УГА і вирішив боронити Україну всіма можливими та той час способами. Рівнозначно тому, що вкоїли командири УГА – уклали договір з білогвардійцями Денікіна - ворогами УНР, Петлюра подався до Варшави просити захисту України у поляків – ворогів ЗУНР. Він підписав з ними таємний договір, так званий Варшавський пакт про військову співпрацю між Польщею та УНР проти більшовиків;

2)В грудні 1919 р. у Кам’янці-Подільському було утворено ще один опозиційний орган щодо Директорії – Українську Національну Раду. Головою її став М. Корчинський (соціаліст-федераліст), а заступником С. Баран (націонал-демократ); членами були колишні міністри уряду І. Мазепи: І. Липа, В. Голубович та ін.. Українська Національна Рада хотіла перебрати провід над українським національно-визвольним рухом у свої руки, не змінюючи при цьому, самого політичного курсу Директорії. Фактично, коли армія УНР перебувала в запіллі ( в тилу ворога), в Кам’янці – Подільському колишні члени Директорії хотіли здійснити державний переворот, позбавити влади С. Петлюру та погіршити й так тяжке політичне становище України, але їм цього зробити не вдалось.

Незважаючи на ряд невдач, Перший Зимовий похід мав велике значення. Вже сам факт перебування 5-тисячної армії УНР в тилу ворога показав українцям, що національна ідея ще жива і за неї варто боротися. Ті великі сподівання, які покладались на українських патріотів галичан розвіялись, натомість, дійсно щирими патріотами землі української виявились, на превеликий подив усьому загалу , наддніпрянці на чолі з «батьком» С. Петлюрою, що наприкінці 1919 р. зробив чимало для самого війська УНР та захистив свій народ від голодних російських окупантів.