1. Соціально-економічне та суспільно-політичне становище українських земель у складі Російської імперії

• Територія і населення

Наддніпрянська Україна на початку ХХ ст. входила до складу Російської імперії або, як її ще тоді називали «тюрмою народів» через самодержавницьку політику російського імперіалізму та відсутність найменших прав і свобод у всіх поневолених народів імперії. Вся повнота влади в Росії належала виключно царю-імператору. Імператор, що спирався на уряд провадив політику захисту інтересів дворян, великих капіталістів та поміщиків. Росія нагадувала на початку ХХ ст. не лише грандіозно велику за територіальними ознаками державу, а й добре налагоджену царську військову машину, чий механізм працював і не давав збою ніколи.

Підросійська Україна, пройшовши крізь «мертвий період» ХІХ ст. зуміла зберегти свою національну і територіальну ідентичність, але за цей час на Наддніпрянщині виродилось нове покоління українців–малоросів , що вважаючи себе українцями, навіть і уявити не могли і не бажали бачити свою Україну відокремленою від Росії, від російського «братнього» народу, і крім економічних вимог більш ніяких не висували.

На початку ХХ століття на території України, що перебувала у складі Російської імперії проживало майже 24 млн. людей (за даними перепису 1897 року). Незважаючи на високу дитячу смертність населення швидко зростало завдяки високому рівню народжуваності. Наддніпрянщина була розділена на 9 губерній, з яких найбільш густозаселеними були Подільська, Київська, Полтавська та Харківська губернії.

За даними того ж перепису 1897 р. національно-етнічна структура України була такою ж , як і в середині ХІХ ст.,різких змін у національному складі відповідних територій України не відбулося. Найбільш українськими за складом населення в 1900 р. були губернії: Полтавська (94,1%), Харківська (85,7), Подільська (80,1), потім — Київська (75,5%), Волинська (69,7), Чернігівська (67,4), Катеринославська (65,8%). У Херсонській губернії українці становили 52,7, Таврійській — 47,1%.

• Соціально-економічне становище українських земель у1900 – 1907рр.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна посідала в економічному відношенні одне з перших місць в Російській імперії. В Україні йшов бурхливий процес розвитку промисловості, і сприяло цьому поширення залізниць. За 10 років – 1890 – 1900 – було збудовано 20000 км. залізничних колій і всі головні промислові осередки були зв’язані залізничним сполученням (Київ, Харків, Одеса, Полтава, Вінниця, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв). Залізниці потребували багато кам’яного вугілля, нафти, отже сприяли розвитку гірничої справи та нафтопромислів. В Луганську з’явився паровозобудівний завод. Тоді, як у 1880 р. видобуто в Україні 86347000 пудів вугілля, то у 1900 – 671652000 пудів (у вісім разів більше). Видобуток залізної руди у Кривому Розі піднявся з 2282000 пудів у 1881 р. до 156205000 пудів у 1900 р. ( в 79,8 раз). Україна дала у 1900 р. 69,5% кам’яного вугілля цілої Російської імперії, 57,2% залізної руди, 51,8% загального виробництва чавуну.

Серед капіталістів, яким належали найбільші заводи, було багато іноземців: росіян, французів,бельгійців,євреїв, англійців та німців. Вони володіли своїми підприємствами особисто або через акціонерні компанії.

Піднесення промисловості України, зокрема Донбасу, мало наслідком збільшення числа робітників. До українських підприємств йшли на роботу люди з усієї Росії, це малоземельні та безземельні селяни. Приплив російських робітників справив величезний вплив на українських робітників, що вже там працювали. Росіяни приносили з собою та поширювали серед українського робітництва революційний настрій та російську національну ідею «панслов’янізму», що в свою чергу призвело до зниження й так низького рівня національної свідомості населення Наддніпрянської України.

Становище робітництва, якого на початку ХХ ст.. було понад 400000 було вкрай важким. Закон 1897 р. «про працю» встановлював 11,5 – годинний робочий день для чоловіків і 8-годинний – для жінок і підлітків. Платню робітникам часто видавали продуктами. Робітники змушені були мешкати у бараках в антисанітарних умовах. В таких умовах життя серед робітників досить швидко і масово поширювались соціалістичні ідеї К.Маркса та Ф. Енгельса.

Становище робітників погіршало у зв’язку з загальноекономічною кризою 1900 – 1903 рр., коли було закрито багато фабрик та заводів і робітники тисячами опинилися на вулиці. У Харкові в 1902 році було 16000 безробітних, у Катеринославі (Дніпропетровськ) – 15000, на Донбасі звільняли кожного п’ятого робітника. Внаслідок зростання числа безробітних, адміністрація зменшувала платню робітникам. Відповіддю робітників були страйки. У 1900 році відбулась демонстрація робітників в Харкові, у 1901 та 1902 роках – у Києві, Одесі, Катеринославі. Робітники ставили лише економічні вимоги: введення 8-годинного робочого дня, підвищення платні, видачу її готівкою, а не продуктами.

У липні та серпні 1903 р. Україну охопив загальний страйк, який розпочався баку і перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, незабаром – до Миколаєва та Єлизаветграду (Кіровоград). Рух набув в Україні нечуваного розмаху, страйкувало близько 200000 робітників. Тут робітники вперше об’єднали вимоги економічного і політичного змісту. Другою важливою рисою цього страйку було те, що проходив він не стихійно, як раніше, а за директивами комітету більшовицької РСДРП. Це була підготовка більшовиків до великого страйку 1904 р.

Невдоволеними владою та своїм становищем на початку ХХ ст.. були також селяни. Через 40 років після проведення селянської реформи, становище селян змінилося тільки в тому відношенні, що вони були звільнені від панщини та економічних зобов’язань перед поміщиком. До 1904 року щодо селян продовжували застосовували побиття як міру покарання, а до 1906 року селяни продовжували сплачувати взятий ще їхніми батьками кредит на землю. За поміщикам залишалась величезна частина землі, до того ж найродючішої. У 1905 р. в Україні нараховувалось 32500 дворянсько-поміщицьких маєтків, що охоплювали 10,9 мільйона десятин землі (11 908 250 га). 3 мільйони селянських маєтків мали тільки 20 мільйонів десятин землі (21 850 000 га). Серед дворян були й магнати, а були і просто дрібні поміщики, що мали по 100 і менше гектар землі. Дрібних поміщиків було в Україні 21304 і мали вони в середньому по 22 га. Таких поміщиків було найбільше в Полтавській та Чернігівській губерніях, і називали їх там «підпанками». Жили вони на окремих хуторах чи у великих селах. За походженням підпанки були козаками.

Великих маєтків на початку ХХ ст.. було в Україні 11191. Належало їм 11 362 000 га. землі. Так що, в середньому на кожного магната припадало по 1000 га. Були латифундії по кілька тисяч гектарів, 2835 магнатам належало близько 8 мільйонів га., тобто 68% усієї дворянської землі. Ці величезні маєтки були розподілені так: у Волинській губернії – 32, Київській – 15, Таврійській – 13, Херсонській і Катеринославській – по 10, Чернігівській, Полтавській та Харківській – по 5, і Подільській – лише 2. Серед земельних магнатів були переважно старі родовиті поляки, такі як Браницькі, Бобринські, Мекленбург-Стрелицькі ( на Полтавщині мали 60 000 га.) Поруч з ними були й українські магнати: Кочубеї, Ханенки, Терещенки, Харитоненки та Симиренки та ін.. Управління такими латифундіями нагадувало адміністрацію великих капіталістичних підприємств з управителями та великим штатом службовців. В цих магнатів десятки тисяч найманих робітників працювали в цукроварнях, млинах, цегельнях та ін. заводах. Для власників таких маєтків були вони лише «сірою масою», джерелом прибутку і жодних зв’язків ці поміщики з селянством не підтримували.

У той час, як латифундії зростали й перетворювались на сільськогосподарські фабрики, дрібні та середні поміщики з насилу зводили кінці з кінцями, бувши не в стані конкурувати з земельними магнатами, набувати сільськогосподарські машини, наймати потрібну кількість робітників. В кінці ХІХ – початку ХХ ст. спостерігається ліквідація дрібних поміщицьких господарств. З допомогою селянських банків дворянські маєтки скуповують окремі селяни або товариства, а колишні землевласники стають військовими, чиновниками або представниками «вільних» професій: лікарями, адвокатами, художниками, письменниками і т.д. Царський уряд жодного разу не залишив збанкрутілих дворян-поміщиків напризволяще, адже це була міцна опора царського самодержавства.

Становище селян в Україні було не однакове. 3 мільйони селянських дворів, як вже вище згадувалось, володіли 20 мільйонами гектарів землі, тобто на одне селянське господарство припадало 7 га надільної землі. Земля розподілялась нерівномірно: перед 1905 роком 54% селянських господарств мали наділ до 6,5 га., 29,4 % господарств – від 6,5 до 11 га. землі, і 16,6% понад 11 га. У Подільській губернії, де земля була найродючіша, було найгірше: на одне господарство припадало 4 га. і 78,5 % дворів мали до 5 га. У Таврійській губернії в середньому припадало на господарство 15 га. Але, крім надільної землі, селяни тут мали власну . Перед 1905 р. селяни в Україні володіли приблизно 6 мільйонами га. власної землі. Правда частина цих земель належала селянським громадам та товариствам, але це мало міняло становище, бо користувалися нею не бідні, а багаті селяни. У приватній власності деяких селян було по кілька сотень гектарів . Такі селяни мали породисту худобу, сільськогосподарські машини, млини, наймали робітників і за характером ведення господарства мало чим відрізнялись від поміщиків. Заможні селяни мали великий вплив на сільське життя. У той же час десятки тисяч селян не мали ні землі, ні худоби, і змушені були іти в найми до поміщиків, заможних селян, працювати на заводах чи фабриках, шахтах та копальнях. Становище таких селян, які йшли на заробітки ускладнювала також його залежність від общини, створеної законом про ліквідацію кріпацтва у 1861 р. Селянин, член общини, повинен був дістати дозвіл на вихід і вносити щороку певну суму общині, а свій земельний наділ комусь передати.

На початку ХХ ст.. зростає число селян, які ідуть на заробітки до різних заводів – у Донбасі – та на цукроварні тощо, збільшується переселення їх на Сибір. Але, переселялися в основному не бідняки, а середняки, які мали кошти на дорогу і стартовий капітал, що давав їм можливість заснувати господарство на новому місці. У ХХ ст.. земства вживали всіляких заходів аби сприяти переселенню українських середняків на Сибір та Казахстан. Царська бюрократія бездушно поставилась до переїзду величезних мас селян, залишаючи їх на нових місцях без найменшої державної підтримки. Багато селян гинуло, багато, розорившись і у всьому зневірившись, поверталась назад у свої села, де у них не залишилось ніякого майна, де вони були зайвими. Це вело до подальшого загострення соціальної ситуації.

На початку ХХ ст. українці являли собою селянську масу,що більш ніж на половину була бідняцька, безземельна, була в морально-політичному плані готова взяти участь у революційних подіях і повалити самодержавство та й капіталістичні відносини взагалі, що на відміну від інших європейських народів, українцям так і не змогли прижитися. Ускладнювалась також і соціальна структура міста. У результаті бурхливого розвитку промисловості зростали робітничий клас та буржуазія, що мали іноземне походження та сприяли русифікації України.

• Суспільно-політичний рух в Наддніпрянській Україні

Хід соціально-політичного розвитку призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національного гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу. Все це об’єднувало визвольний рух в Україні з іншими частинами імперії, створювало основу взаємодії відповідних соціальних верств населення незалежно від національності, сприяло утворенню і діяльності місцевих осередків загальноросійських партій.

Разом з тим національне гноблення, якого зазнавали українці (як і інші “інородці”) вимагало певного згуртування за національною ознакою, протистояння російському великодержавному шовінізму. Це ставило складні завдання перед українським рухом – він мав стати масовим і добре організованим.

Якщо в другій половині ХІХ ст. в національному русі України здебільшого брала участь лише інтелігенція, то на початку ХХ ст. зростає роль робітничого класу і селянства. Проте масовому включенню робітників в національний рух перешкоджало те, що в його лавах, особливо в містах, було багато російських або денаціоналізованих, зрусифікованих робітників, які були байдужими до української національної справи. Політичне самовизначення різних класів і соціальних груп проходило нерівномірно, тому неодночасно відбувалося і оформлення їх політичних партій.

Ще у вересні 1897 р. у Вільнюсі було засновано “Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії” – Бунд (Союз). Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на ґрунті економічної боротьби. Члени союзу ставали на соціал-демократичні позиції. У рішенні національного питання бундівці визнавали ідею “культурно-національної автономії”. Оскільки через Україну проходила смуга осілості для євреїв, то вже в перші роки ХХ ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, утворилося й діяло багато бундівських організацій.

Першим почав усвідомлювати свої інтереси робітничий клас, який створив свою політичну партію – РСДРП (заснована у Мінську в 1898 р.). Напередодні ІІ з’їзду партії (1903 р.) в Україні діяло понад 35 організацій і груп. В ході з’їзду стався розкол, який почався з організаційних питань, а в роки буржуазно-демократичної революції (1905-1907 рр.) переріс у принципові відмінності в поглядах на революцію. Після ІІ з’їзду РСДРП Катеринославський, Одеський і Миколаївський комітети зайняли більшовицьку позицію, Київський, Харківський і Донецький союз – меншовицьку. Подальше розмежування у місцевих організаціях РСДРП відбувалося уже в ході революції 1905-1907 рр. В Україні у 1907 р. було 4,4 тис. більшовиків та 10 тис. меншовиків.

Серед політичних партій, які виступали від імені селянства, найбільш впливовою була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есерівські організації були створені в усіх українських губерніях. Було організовано і Український обласний комітет партії есерівських організацій Харківської, Херсонської, Чернігівської, Київської, Полтавської і Волинської губерній. Оскільки у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї діяльності. На той час у шести губерніях України налічувалося 5,5 тис. есерів.

У цілому в Російській імперії існувало вісім різних партій дрібних власників. До цього типу партій досить умовно можна віднести і організації анархістів, які також користувалися деяким впливом в Україні. Саме тут у 1907 р. відзначився юний Нестор Махно, який у роки громадянської війни став “батьком” повстанської армії.

На сторожі інтересів ліберальної буржуазії виступала створена в ході революції 1905-1907 рр. (жовтень 1905 р.) партія конституційних демократів (кадетів). Виникненню цієї партії сприяло пожвавлення земсько-ліберального опозиційного руху, що розгорнувся на початку ХХ ст. у рамках земських установ. Посилився він як прояв незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму. Ліберали домоглися часткових реформ в країні. Всього в Україні було близько 9 тис. членів кадетських організацій.

Українці, які брали участь у цих організаціях, як і більшість представників інтелігенції, за допомогою преси, петицій, резолюцій, зборів домагалися насамперед скасування заборони української мови. Такі відомі українські діячі кадетської партії, як професор Київського університету І.В.Лучицький, голова Київського товариства письменності В.П.Науменко, професор Харківського університету М.А.Гредескул, професор Новоросійського (Одеського) університету Є.М.Щепкін та багато інших, наполегливо ставили питання про розвиток української мови.

На правому крилі російського лібералізму була партія великих поміщиків і торгово-промислової буржуазії – “Союз 17 октября” (октябристи), яка сформувалася у жовтні – листопаді 1905 року. Лідерами октябристів були Д.Шипов, О.Гучков, П.Гейден, М.Родзянко (з України) та ін. З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях. Всього налічувалось близько 10 тис.членів партії.

Найбільш правими і консервативними в ході революції були поміщицько-монархічні партії і організації, яких здебільшого називали чорносотенними. Серед них відомим став “Союз русского народа”, створений у Петербурзі в листопаді 1905 р. В Україні ця партія мала розгалужену мережу своїх відділів, які були створені не тільки в усіх губернських містах, а й у повітах і навіть у багатьох селах. До них належало близько 190 тис. чол. (в цілому в Росії – понад 400 тис.). Так, Одеський відділ “Союзу” налічував 8440 чол., Катеринославський – 6686 чол., Харківський – 6500, Київський – 3256 і т.д. Серед чорносотенних газет, найбільш реакційною і шовіністичною була київська газета “Киевлянин”, яку редагував відомий чорносотенець В.Шульгін.

Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, “Союз” створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгромі демонстрацій та мітингів, грабували населення та ін.

Неоднозначним було ставлення загальноросійських партій до українського питання. Практично всі вони, в т.ч. й революційні, що діяли в Україні, нехтували українською справою. Це обґрунтовувалося тим, що інтернаціональне у суспільному житті має бути вище національного. На практиці ігнорування національних потреб українського народу російськими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержавства щодо України.

Отже, в Україні на початку ХХ ст. були створені організації всіх загальноросійських політичних партій, які відбивали корінні інтереси класів, які існували тоді в Російській імперії.

Але поряд з загальноросійськими створювались і національні партії, які діяли в межах України і виступали від імені соціальних верств українського населення.

Першою з українських партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП) (1899р.). 19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин М.Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури “Самостійна Україна” (видана: 1900 р.- м.Львів), яка стала першим програмним документом РУП. Будучи гостро публіцистичною, “Самостійна Україна” не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обґрунтував право українського народу на державну незалежність. Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.

На місцях РУП організовувала осередки, які називалися “вільними громадами” – в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Ніжині та інших містах. У своїй практичній діяльності РУП ставила завданням піднесення політичної та національної свідомості селян й робітників, рівень їх освіченості взагалі. Партія видавала газети – “Гасло”, “Селянин”, “Добра новина” і “Праця”.

Однак, у ході подальшої еволюції серед членів РУП наростали розбіжності, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна – переважно члени “Закордонного комітету” у Львові - М.Меленевський, Є.Голіцинський, П.Канівець, В.Мазуренко та ін., вважала, що не слід акцентувати увагу лише на національному питанні. Оскільки, як говорив Меленевський, в Україні “маса промислового пролетаріату перебувала під впливом російських соціал-демократичних організацій”, РУП повинна ввійти до складу РСДРП щоб згуртувати всі революційні соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму. Друга група – більшість членів РУП, очолюваних М.Поршем, - вважала, що національна справа не може бути байдужою робітникам. Партія мусить вимагати самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія.

У грудні 1904 р. у Львові зібрався ІІ з’їзд РУП, на якому стався розкол партії. Група делегатів, переважно членів “Закордонного комітету”, вийшла із РУП і створила “Українську соціал-демократичну спілку” (“Спілка”), яка у 1905 р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракції. Її представники брали участь в роботі конференції меншовиків у Женеві в квітні 1905 р., а потім у роботі ІУ та У з’їздів РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу “Спілки”, в грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в “Українську соціал-демократичну робітничу партію” (УСДРП). Її очолили В.Винниченко. М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та ін.

У 1902 р., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідею серед широких мас, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на створення української незалежної держави.

Найбільш відомим і який викликав чисельні протилежні оцінки, був твір М.Міхновського “Десять заповідей УНП”. Написаний він був у 1903 р. у Львові і став своєрідним маніфестом самостійників: “Одна – Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя…”. “Десять заповідей УНП” дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Міхновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло “Україна для українців”.

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників, яка планувала провести ряд акцій проти “символів панування” Росії в Україні. В 1904 р. був влаштований вибух біля пам’ятника Пушкіну на Театральній площі в Харкові. Громадськість осудила цей вчинок.

Одночасно з розмежуванням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, які були об’єднані з 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації. В нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. була створена Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко та ін. Партія відстоювала федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, виборювала проведення політичних та економічних реформ ліберальної спрямованості. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). Її керівниками були Б.Гринченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.

УДП і УРП були подібними до російської партії кадетів тільки з тією різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямків. Переважна більшість яких на Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна б користувалася правом національно-територіальної автономії, а не самостійної держави.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянщини пояснювалася кількома причинами:

1) майже 250-річна інтеграція українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, які не були зацікавлені у державному відокремленні України;

2) в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив.

Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій “згорнути прапор самостійної України”, були їхні сподівання на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.

На самостійницьких позиціях напередодні світової війни серед східноукраїнських лідерів політичних партій, крім М.Міхновського, стояли лише відомий український історик В.Липинський та публіцист Д.Донцов.

Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Жодна з російських політичних партій – від крайньої лівої до крайньої правої – не збиралася задовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності.

• Україна в умовах російського революційного руху та демократичної революції 1905-1907 рр.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. серед українського робітництва ширяться ідеї марксизму, ідеї класової боротьби серед новоспеченого робітничого класу. У 1898 р. в Мінську було засновано Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Її вісником була газета «Іскра», яку друкували за кордоном. У 1903 р. РСДРП розділилась на двоє: більшість, з В.І.Леніним (Ульяновим) на чолі, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що чітко підкорялась директивам ЦК (Центрального Комітету). Цю групу стали називати «більшовиками». Менша частина, на чолі з Мартовим, стояла за більш вільну організацію робітників. Цю частину стали називати «меншовиками». У 1901 р. було засновано ще одну партію, що захищала права робітничого прошарку – Соціал-Революційну Партію, на чолі В. Черновим. Обидві партії проводили серед робітників пропагандистську діяльність закликаючи на боротьбу проти уряду.

Але революційний настрій не обмежувався робітництвом. Внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянськими великопоміщицьких маєтків зростав революційний настрій і серед селян. Цей настрій підсилювала економічна криза 1903, про яку вже вище згадувалось. Становище погіршилось у 1901 р. через неврожай. В цей час на Україні зареєстровано 670 селянських виступів, що охопили Київську, Полтавську та Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, цукроварні, млини, рубали ліси, забирали сільськогоспо-дарський реманент, самовільно орали поміщицькі землі. Поміщики тікали покидаючи свої маєтки напризволяще . Найбільшої сили селянський рух набрав у 1902 р. В березні 1902р. було знищено 40 поміщицьких маєтків лише у Полтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців було кинуто війська. До суду притягнено 960 осіб, а без суду і слідства багатьох селян покарано шомполами. Усе це ще більше підсилювало революційний дух селян. Також селян підбурювали на повстання більшовики, що взагалі виявляли бажання розпалити вогнище революції не лише в самій Російській імперії, а й в усьому світі, і у вигідний для себе момент захопити владу в Росії у свої руки.

Революційний настрій на початку ХХ ст. охоплює всі кола суспільства. Особливо сприятливий ґрунт він знаходить у вищих навчальних закладах серед студентів. Вони беруть посилену участь у робітничих демонстраціях. Студенти вимагали автономії для університетів, критикуючи загальну політику уряду. У 1901 р. у Київському університеті св.. Володимира (ім. Т.Шевченка) 183 студенти потрапили у рекрути. За такий вид репресій студенти інших вузів відповіли страйком, на що уряд відповів масовим виключенням їх зі стін навчальних закладів. Вигнанці несли революційний дух у провінції, звідки були родом, а колишні студенти, що потрапили у солдати – в армію.

Царський режим, наляканий постійними заворушеннями робітників, селян та студентів, зробив деякі полегшення, офіційно знявши цензуру у пресі та дозволив появу нових друкованих видань. Звичайно всі вони друкувались російською мовою, але мали можливість торкатися й українських справ.

Час від часу стали відбуватись українські культурні маніфестації, наприклад у 1903 р. було відкрито пам’ятник І. Котляревському. Тоді з’їхались до Полтави представники не лише з Наддніпрянщини, але й з Галичини та Буковини.

Урочисто святкували ювілеї І.Нечуй-Левицького та М.Лисенка.

Щораз гостріше відчувалась потреба захисту мовних прав українського народу. У Полтаві, під час відкриття того самого пам’ятника Котляревському було строго заборонено виголошувати святкові промови українською мовою. Тоді делегати відмовились виступати і поклали на стіл президії українські тексти святкових промов. Ряд українських земств став вимагати дозволу викладання в школах українською мовою Такі ж вимоги ставили з’їзди агрономів, технічні та театральні з’їзди. Почався ліберальний рух серед земських діячів. У 1902 р. на Всеросійському з’їзді земських діячів складено першу програму звернення до уряду і першим пунктом у програмі стояло зрівняння у правах селян з усіма іншими станами. У тому ж році прогресивна група земських діячів заснувала газету «Освобождение», яка друкувалась у Швейцарії.

Таким чином, внаслідок поступу зі сторони царизму революційний рух не тільки не зупинився, але й набрав ще більших обертів, що у подальшому призвело до першої російської демократичної революції 1905-1907 рр.

Причини Першої російської демократичної революції 1905-1907 рр.

Протягом останнього десятиліття ХІХ ст. в загальноросійській політиці набуло величезної ваги питання Далекого Сход. Протягом останніх десятиліть Далекий Схід став вузлом, в якому збігалися інтереси інших великих держав світу, у першу чергу Японії, яка домагалася панування над Китаєм, Кореєю, Монголією та російським Сибіром. Японія, маючи за плечима підтримку збоку США, Англії та Франції посилено готувалась до війни з Росією, остання в свою чергу поставилась до можливої війни легковажно, що стало причиною її поразки у 1904.

Невдачі на фронті викликали ще більші революційні заворушення в Україні. На заводах зорганізувались зібрання, на яких робітники виголошували резолюції проти царизму, вимагали ще більших поступок зі сторони уряду. Царський уряд пішов на такі поступки. Новий міністр внутрішніх справ князь П. Святополк-Мирський заявив про нову політику уряду – «політику довіри». Цензура стала ще більш м’якішою. Чимало політичних в’язнів повернулися із заслання. Серед них було чимало українців, колишніх земських діячів. В листопаді 1904 р. вони скликали земський з’їзд, що визнав за обов’язкове народне представництво при уряді з законодавчими правами. Цей земський ліберальний рух охопив Чернігівську, Полтавську та Харківську губернії. Кінцевим результатом з’їзду земських делегатів стало заснування «Союзу Визволення»

Наприкінці 1904 р. однією із форм, в якій громадянство виявляло свої бажання, стали бенкети, влаштовані прогресивною інтелігенцією, часто за вказівкою Союзу Визволення. На бенкетах виступали оратори і ухвалювали резолюції, в яких говорилося про необхідність скликання народних представників. На бенкеті у Києві приват-доцент Желєзньов вперше точно оформив вимогу введення конституції в Російській імперії. Наслідком таких бенкетів були, звичайно, репресії, звільнення урядовців з посад тощо. Проте уряд і надалі йшов на поступки.

12 грудня 1904 р. був оголошений царський наказ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами імперії, про введення державного страхування робітників, перегляд законів про старообрядців та євреїв.

В кінці 1904 р. Рада міністрів обміркувала справу скасування цензурних обмежень українського слова. Рада запитала думки Академії Наук, Київського та Харківського університетів і Київського генерал-губернатора. Усі відповіді були за скасування обмежень щодо використання української мови. Навіть Синод дозволив надрукувати Євангелію українською мовою і виділив для цієї справи значні кошти.

Таким чином, економічна криза 1900-1903 рр. та революційний рух, що вразив не лише робітничий та селянський прошарки, а й інші верстви тогочасного суспільства, а також поразка Росії у війні з Японією, та поступки збоку царизму стали першопричинами великої революції, що розпочалась у 1905 р.

Передумови та початок революції.

В січні 1905 р. вибухнув страйк робітників на Путиловському заводі в Петербурзі. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, встановлення мінімальної заробітної платні, поліпшення умов праці та робітничого представництва при владі. Вимоги путіловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100 тисяч робітників на 382 підприємствах. Це був перший грандіозний страйк. Петербург залишився без води, газет та електроенергії.

9 січня 1905 року робітники, підбурювані православним священиком, видатним політичним діячем того часу та відомим захисником робітничого люду отцем Георгієм Гапоном, робітники пішли хресною ходою до Зимового палацу, щоб подати цареві петицію, яку ще 7 січня оформив сам о.Гапон . Йшли з корогвами, церковними та патріотичними співами цілими сім’ями та родинами, ведучи з собою дітей. Гапон розпочав з промови, в якій кінцевими словами було «Якщо цар нас не почує – значить нема у нас більше царя», не підозрюючи, що цар не лише проігнорує їхні вимоги, але пустить проти свого народу важку артилерію. Було вбито за лічені хвилини близько 200 осіб і кілька сотень поранено. Було поранено в руку й самого о. Гапона. Обурення робітників не знало меж. Есери звинувативши Гапона у зраді за нібито співпрацю з владою,розстріляли його. На другий день застрайкувало 125 тис. робітників у самому Петербурзі.

Страйки перекинулись до інших міст. В Україні страйкували пролетарі Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава та Миколаєва.

Одночасно зі страйками розгорілись селянські повстання. Селяни палили поміщицькі садиби, господарські будівлі, розбирали панську худобу та реманент. Селянські повстання в першій половині 1905 р. охопили 64% усіх повітів України.

Революційний настрій постійно збільшували військові поразки Росії у війні з Японією. В серпні 1904 р. Росія зазнала страшної поразки під Ляояном в Маньчжурії. У січні 1905 р. здано на користь Японії Порт-Артур. В лютому місяці російські війська зазнали поразки під Мукденом. У травні – японці повністю знищили в Цусімській протоці російський флот. Війна закінчилась. У Портсмуті було підписано капітуляцію Росії за якою вона втрачала на користь Японії Південний Сахалін та Квантунський півострів. Всі жертви російської армії, в якій воювали і українці, пішли на марне.

У 1905 р. революційний рух захопив і армію. Навесні, того ж року, відбулось повстання моряків Чорноморського флоту. Повстання розпочалось в Одесі на броненосці «Потьомкін-Таврійський», але «Потьомкіна» не підтримали інші судна. Зробивши кілька рейсів по Чорному морю, він причалив до берегів Румунії. Із 800 повсталих матросів 54 повернулись до Росії.

У жовтні 1905 р. вибухнуло повстання на Балтійському флоті у м. Кронштадт. У той же час, почалось повторне повстання знову на Чорноморському флоті. Матроси обрали командувачем флоту лейтенанта П. Шмідта, але повстання не вдалось через відсутність підтримки збоку інших ескадр. Самого Шмідта та багатьох матросів було страчено. Але повстання в армії на цьому не припинились. У листопаді 1905 р. у Києві повстав каперський полк під командуванням поручника Жаданівського. Після того, ланцюговою реакцією повстання перекинулись на військові частини Полтави, Харкова, Чернігова, Черкас, Білої Церкви, Умані та Сміли. Усі ці повстання не мали успіху, але вони засвідчили, що армія перестала бути надійним знаряддям уряду і показали явні ознаки розвалу російського самодержавства.

1905 р. являв картину з одного боку – вже назріваючого народного заворушення, а з другого – анархії та розгубленості царського уряду. Газети виходили без цензури і відкрито вимагали проголошення конституції. В університетах у серпні 1905 р. введено автономію. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі хто бажав. Всі профсоюзи об’єднані між собою вимагали лиш одного – знищення існуючого ладу.

Прем’єр-міністр С. Вітте так охарактеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 р.: революція охопила всі прошарки населення. Навіть дворяни, поміщики та капіталісти були невдоволені. Молодь, не тільки студенти, але й учні шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антимонархічні теорії. Більша частина професорів твердила, що з самодержавством треба покінчити. Земські та міські діячі заявляли, що становище царя може врятували тільки дарована ним конституція. Промисловці та торговельники фінансували революцію (Морозов, Терещенко, Четверіков). Робітники під впливом революціонерів були більш активними. Неросійські народи, які нараховували 35% всього населення імперії, ставили свої вимоги: поляки – автономії, євреї – рівноправ’я. Селяни вимагали землі. Військо було невдоволене поразками на фронті, крім того не подобалось і те, що «запасних» чи резервістів, мобілізованих на початку війни й досі не відпускали додому, бо було мало військ, а решта – ще знаходилась в Азії. Без перебільшення вся Російська імперія була роздратована і скандувала єдиний лозунг: «так далі жити не можна!». Всі об’єдналися у ненависті до існуючого режиму.

З початку жовтня 1905 р. почався загальний страйк залізничників. Зупинилися поїзди, трамваї. Зупинилась вся економіка імперії.

24 жовтня царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяв «дарувати населенню свободу слова, думки, зібрань та союзів». Оголошувалось про скликання парламенту – Державної Думи, зі всіма законодавчими правами.

Проте цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки, населення у своєму ставленні до нього поділилось на три частини – перша, на так би мовити центральну, що складалася з людей, які повірили в маніфест, друга – на революційні групи, які вважали цей маніфест тимчасовим заходом царизму у боротьбу з революцією і поставились до нього вороже, і третя – на праві елементи, що були наближені до царя. Вони вживали всіх необхідних заходів, щоб цей маніфест не набрав чинності. Наслідком цього почався рух чорносотенних організацій, що громили революційні ради, зібрання людей, а найбільше українські та єврейські громади.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це розпочалися розправи поліції та чорносотенців над мітингувальниками. Найстрашніші розправи були в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворювались на збройні сутички з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», було вбито 26 людей, а 223 поранено, але це були не всі, хто звернувся за лікарською допомогою.

Активізували свою діяльність колись заборонені партії. У 1906 р. РСДРП (б) та єврейська БУНД об’єднались. У такий спосіб євреї пробивалися до владного керма і сприяв їм у цьому В.Ленін, що також мав єврейське походження.

З 1905 р. на заводах почали діяти депутатські збори більшовиків, як постійні органи. Під час жовтневого повстання 1905 р. ці збори перетворились на Ради Робітничих Депутатів. Перша така Рада постала у Катеринославі і першим секретарем було обрано Г. Петровського. Ради, що стихійно з’являлись на всіх заводах у великих містах, В.Ленін вважав за зародки революційної влади.

Партія Соціалістів-Революціонерів, заснована у 1900 р., ставила своєю метою революціонізувати селян. Лідером партії був В. Чернов. Соціалісти-Революціонери вважались за сучасними мірками не менш як терористи. Вони практикували вбивства не лише рядових поліцаїв, але навіть і міністрів уряду. Для виконання цих терористичних актів вони сформували так звану «Бойову Організацію». Провідником цієї терористичної організації був до 1903 р. Г. Гершуні, а після його арешту – провокатор Азеф, який протягом п’яти років самостійно керував терористичними актами і одночасно видавав поліції виконавців терактів та інших членів Бойової Організації. В Україні до неї належав В. Дорошенко.

Соціалісти – революціонери у 1905 р. заснували Всеросійський Селянський Союз, метою якого була передача всієї землі тим, хто на ній працював. Тоді ж в Україні було засновано Селянський Союз, головою якого став С. Єфремов.

У 1906 р. було також утворено Народно-Соціалістичну Партію. Організаторами її були письменники, публіцисти, вчені, які купчились коло журналу «Російське багатство» Це були В. Мякотін, С. Мельгунов, А. Пешеханов та інші. З українських діячів брали участь С. Єфремов, В.Короленко. Партія вимагала народоправства та націоналізації всієї землі, тобто передачі землі у державне володіння з тією умовою, що держава буде потім роздавати її селянам у користування.

У 1905 р. була заснована Конституційно-Демократична Партія (кадети). Ця партія з’явилася наслідком об’єднання двох груп : «Союзу Освобождения» та «Земців-Конституціоналістів» Партія вимагала, щоб Росія була «конституційною парламентською монархією» з двопалатним парламентом. Для всіх національностей партія вимагала свободи культурного розвитку. На чолі з П. Мілюковим вона мала багато членів, серед яких були видатні вчені, професори, юристи :С. Муромцев, П. Струве, А. Корнілов, князі Петро і Павло Долгорукови та інші. Головним друкованим органом була газета «Речь».

Центральне місце серед партій належало «Союзу 17-го Октября», який був заснований у кінці 1905 р. (їх ще називали «октябристами»). Октябристи вимагали збереження царської влади та повної «єдності та неподільності імперії». Росією, на їхню думку, повинен правити монарх, влада якого обмежувалась частково конституцією.

Праворадикальною партією, що утворилась 1905 р., була «Русская монархическая партия» на чолі з В. Грінгмутом, редактором газети «Московские ведомости». Інша, ще радикальніша партія – «Союз Русского народа», являла собою чорносотенну організацію з А. Дубровіним, В. Пуришкевичем та М.Марковим на чолі. Вони нехтували конституцією та стояли на російській шовіністичній платформі, вимагаючи для російської нації панівної ролі в Російській імперії. На їхню думку, Державна Дума мала би складатись лише з етнічних росіян. Насамперед цей союз вів боротьбу з євреями,поляками та українцями. Офіційними пресовими виданнями були газети «Русское знамя» і «Земщина». Апогеєм діяльності Союзу були кінець 1905 та початок 1906 років, коли він зі своїми «бойовиками» брав участь у єврейських погромах. Вони вбили кадетів – Герценштейна, Іолеса та Караваєва. Учасниками даної партії були вихідці з малокультурного населення та донського козацтва.

У 1908 р. в Києві засновано «Клуб Русских националистов», що ставив своєю метою культурно-громадську боротьбу з українським національним рухом. Особливо завзяту боротьбу вів цей клуб з культом Т.Г.Шевченка.

Всі ці праві організації весь час були під таємним, а часто і під явним захистом уряду, використовуючи для досягнення поставлених завдань адмінресурс. Але слід пам’ятати, що в Україні крім відділів цих російських партій діяли і українські, що не мали матеріальної і навіть моральної підтримки збоку держави.

Кінець 1905 р. позначився значним полегшенням для українського руху. Ще в серпні 1905 р. університетам було повернено автономію. Наприкінці року засновано Вищі Жіночі Курси у Києві, Харкові та Одесі. В університетах України засновано кафедри українознавства. Українські земства все частіше порушували питання про введення української мови навчання хоча би у початкових школах. Відкривались українські товариства «Просвіта», які вели просвітницьку роботу серед національно несвідомого українства, організовували у селах бібліотеки, читальні, проводили концерти українською мовою. Але страйки в Україні, попри таку поступливість уряду все одно не припинялись.

Найбільшої сили робітничі акції протесту набрали розмаху у грудні 1905 р. У деяких місцях відбулися між повстанцями та вірними царю військами криваві бої. Нерідко війська переходили на сторону повстанців, або просто відмовлялись їхати на придушення повстання. Так було в Катеринославі у Бердянському полку. 16 грудня 1905 р. начальство скаржилось вищому керівництву Одеського військового округу: «арешт повстанців неможливий через брак надійних солдатів» У Харкові 12 грудня того ж року викликали артилерію для придушення повстання, під час боїв з вуличними демонстрантами загинуло 120 осіб. У Києві осередком повстанського руху було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка Рад Робітничих Депутатів». Поліція і жандармерія боялися туди ходити. Подібних розмірів відбулись повстання в Одесі і Миколаєві. Але найбільшого успіху досягли революціонери Донбасу. Ще з середини грудня 1905 р. повсталі захопили всю залізницю. Столицею «робітничої республіки» там стало м. Горлівка. Для того, щоб придушити повстання у Горлівку було відіслано донську козачу кавалерію.

Як ми бачимо, для придушення подібного роду повстань уряд ніколи не міг відправити піхоту, котра майже відразу переходила на сторону страйкарів. Він посилав лише вірні йому війська, царських сатрапів – донських козаків чи відразу артилерію, де служили переважно військовики з дворянським корінням, колишні поміщики, що збанкрутіли внаслідок селянської реформи 1861р. та інші елементи, що прислужились царському режимові.

В 1906 р. революційний рух почав спадати. Численні людські жертви, жорстокі репресії, розстріли, заслання на каторгу сприяли зменшенню повстань, але час від часу ще вибухали , найчастіше 1 травня, коли під час робітничих демонстрацій та мітингів. Ще наприкінці 1905 р. почалось «упокорення» селян. На села виряджали військові загони козаків, які чинили розправу над селянами на місці і без суду.

Участь українців у Державній Думі. 17 жовтня 1905 р. проголошено скликання Державної Думи зі всіма законодавчими правами та функціями, коли будь який закон не може бути ухвалений без рішення Думи. Виборчі права отримували землевласники, власники будинків у містах, всі хто мав окреме помешкання і отримував зарплату чи пенсію. Мали також виборчі права представники селян та робітників. Таким чином виборчі права були досить широкі. 20 лютого 1906 р. дано нове положення про Державну Думу, за яким передбачалось утворення двопалатного парламенту. Державна Рада, яка існувала й раніше як дорадчий орган при царю, стала Вищою Палатою. Половина членів Вищої Палати мала бути обрана, а інша половина призначалася урядом. Нижньою палатою парламенту стала Державна Дума, до якої депутати потрапляли тільки внаслідок їх обрання електоратом. Жодне рішення Думи не могло набути чинності без апробації його Державною Радою. Якщо Державна Рада все таки його схвалила, тоді воно потрапляло прямо до царя на затвердження. Тобто процедура прийняття законів була досить проста, а з іншого боку – нереальна для тих законопроектів, що суперечили самодержавницькій політиці імператора. Навіть, на випадок схвалення певного законопроекту Вищою Радою, за імператором завжди залишалось право «вето», яке він використовував досить таки часто.

Виборці поділялись на 4 категорії: 1) землевласники-поміщики;2) міщани;3) селяни і 4) робітники. Кожна категорія мала неоднакове число голосів. Найбільше голосів мали поміщики. Для того аби подолати голос поміщика потрібно було набрати 46 голосів селянських депутатів. Робітник взагалі мали мізерне число виборців. У Москві, наприклад, тільки 17 робітників мали право голосу. Селяни, навпаки одержали багато місць у Думі тому що, уряд сподівався, що він них пройдуть лише консервативні депутати. Режим вживав різних заходів, щоб не допустити до Думи небажаних осіб. Для цього влада чинила розправу над можливими кандидатами, заздалегідь «шиючи» їм кримінальні справи. Особи, що знаходились під арештом чи слідством не мали права бути обраними і не мали права голосу на виборах. Особливо жорстоко поліція переслідувала редакторів та кореспондентів опозиційних видань. Був час коли майже всі редактори ліберальних газет були арештовані або чекали слідства.

Вибори до Державної Думи, що відбулись 1906 р., дали перемогу опозиційним елементам. У цей час значною мірою повстання та революційний рух були придушені і праві партії та чорносотенні організації благали царя розпочати реакцію, не давши ходу конституційному процесові та зберегти самодержавство. Все ж до першої Думи від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селянських депутати. За партійною приналежністю українські депутати поділялись так: помірковані – 6; кадети – 36; демократичні реформісти – 2; автономісти – 4; трудовики – 28; соціал-демократи – 5; безпартійні – 21. Українські партії до участі у виборчій кампанії допущені не були.

З числа українських депутатів, що потрапили до Державної Думи сформувалась Українська парламентська громада, до якої входило 45 представників. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Іван Шраг. Серед членів були В Шеремет та П. чижевський – від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель – від Києва, А. В’язлов – від Волині. Пресовим органом української парламентської громади був журнал «Украинский вестник». Свої наукові праці друкували у цьому журналі М. Грушевський, І. Франко та О. Русов.

Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. М. Грушевський склав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади І. Шрагом. Але було вже пізно. 8 липня 1906 р. Думу, після 72 днів існування, розпущено за наказом царя.

Весь час відношення між Думою і урядом були гостро ворожі. Дума вимагала в уряду скасування Державної Ради (Вищої палати), відповідального перед Думою міністерства, примусового відчуження поміщицьких земель на користь селян та амністії політв’язням. Уряд відмовив по всіх пунктах. Після того Дума зустріла вороже всіх міністрів, а урядові в цілому, висловила недовіру. Про такі стосунки між Думою та урядом через газети та журнали знала вся країна.

Після розпуску Думи 180 її депутатів, переважно кадетів (серед яких були й українці), зібралися у Виборгу ( у Фінляндії, яка вже мала на той час автономію) і уклали заклик до населення – не давати солдатів до армії і не платити державних податків.

Незабаром після розпуску збільшився терор. За 1906 р. було вбито 768 і поранено 820 представників влади. Новий прем’єр-міністр П. Столипін розпочав реформування всього урядового апарату і рішучу боротьбу з революційним терором. На той час, поки не було скликано другої Думи, створювались військові трибунали, за вироками яких страчено протягом року 683 особи.

У січні 1907 р. відбулися вибори до 2-ї Державної думи. На цей раз її не бойкотували жодні партії. Несподівано для уряду більше половини обраних депутатів були лівими, октябристів та поміркованих лише - 32 і правих – 22. Решта депутатів була від національних меншостей та від безпартійних. Ніхто з тих депутатів, що підписали Виборгську декларацію не могли бути обраними до 2-ї Думи.

Змінилось співвідношення депутатів від України. Від лівих було 102 депутати, кадетів – 65, поміркованих та правих – 29.

У 2-й Думі теж була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис – «Рідну справу - Вісті з Думи». Ця громада також домагалася автономії України, міського самоуправління, української мови у школах, судах та церквах. Громада також вимагала створення кафедр української мови в учительських семінаріях, для того, щоб мати українізованих вчителів.

Друга Дума проіснувала лише 103 дні. 3-го червня 1907 р. цар знову її розпустив. Призначено нові вибори, при чому виборчий закон було значно змінено на користь влади. Восени 1907 р. до Державної Думи потрапило 50 правих, 71 помірковано – правих, 27 націоналістів – разом 148 провладних депутатів. Центральних (октябристів, кадетів та прогресистів) – 54 особи. Лівих (більшовиків, есерів-меншовиків) – 141 осіб, і представників поляків, литовців та мусульман – 26.

Новий виборчий закон 1907 р. настільки змінив попередній, що його назвали «державним переворотом». Він дав перемогу великим землевласникам і зменшив число депутатів селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 виборців припадало тільки 38 селян. Багато українців опинились у тюрмах, на засланні, збільшилась еміграція за кордон.

Не зважаючи на таке загрозливе становище, українське питання притягало до себе увагу і в 3-тій Думі. Перше питання, якому Дума змушена була приділити увагу, це – введення української мови у шкільному навчанні. У 1908 р. 37 послів внесли законопроект про українську мову навчання у початкових школах. Цей законопроект зустрів рішучий опір чорносотенних організацій та «Клубу Русских националистов» і йому не дали ходу. У 1909 р. професор Київського університету І. Лучицький поставив питання про українську мову в судочинстві. Це питання також викликало хвилю протестів збоку російських шовіністів і було усунене від голосування.

У 1913 р., під час ухвалення бюджету, ряд організаторів звертали увагу Думи про самоправство українських чиновників у справі розподілу та використання виділених бюджетних коштів. Того ж 1913 р. єпископ Нікон продовжував наполягати на введенні української мови у школах України. Професор С. Іванов вимагав в уряду відкрити кафедри українознавства у вузах України.

Таким чином, всі ці приклади свідчать, що українці попри всі заборони та ігнорування їхніх вимог царським режимом, вже не боялись політичних репресій та переслідувань, зросла національна свідомість не лише інтелігенції, але й простого народу. Цар побоювався йти назустріч прагненням українців, вважаючи їх «мазепинцями» і вбачаючи у кожній українській вимозі сепаратистські тенденції. Навіть тоді, коли народи Кавказу, естонці, татари і латиші дістали право навчати своїх дітей рідною мовою, українцям у цьому було відмовлено.

• Столипінська аграрна реформа 1909 р. в контексті соціально-економічного становища Наддніпрянської України напередодні Першої світової війни.

Проводячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міністрів Петро Столипін (1862 – 1911)хотів створити на селі міцну групу заможних господарів, які були б в опозиції до більшовиків та виступали на захист самодержавства. Він вважав недоцільною конфіскацію земель у поміщиків, тому що перед 1905-им роком відносини між поміщиками і селянами різко змінилися. За останні роки селянам було продано 26 млн. га. землі з колишнього поміщицького фонду. Ще 16 млн. га. було продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. Загалом у руках селян скупчилося, разом з надільними землями, 165 млн. га. землі, а в самих дворян-поміщиків залишилось 53 млн. га. Таким чином, експропріація цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити їхнє становище. Столипін зрозумів, що треба провести ґрунтовніші реформи.

Головним гальмом інтенсивного розвитку сільського господарства Столипін вбачав в общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общину, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона була колективною власністю общини. Існування общини не давало можливості розвивати сільське господарство в інтенсивному руслі, а екстенсивний шлях розвитку села в подальшому міг призвести до ще одної революції. Якщо ця община негативно впливала на центральні регіони імперії, то на Україну вона впливала ще гірше, де населення звикло вести індивідуальне господарство і жити на хуторах.

Щоб запобігти революції в майбутньому і створити міцне селянство, Столипін перевів аграрну реформу. 9 листопада 1909 р. законом, що пройшов шляхом обговорення та голосування в Думі, було ліквідовано общину на селі. Цей закон дозволив переходити селянам на хутори, а общинну землю було дозволено продавати і ділити між членами родини, села. Ліс та пасовища залишались у спільному користуванні сільської громади.

Селяни почали покидати села, а в деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи та крамниці. В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в Росії лише 24% господарів вийшло з общини, на Правобережній Україні цей показник дорівнював - 50,7%, у Південній Україні – 34%, а на Лівобережній – 13,5% .

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, а найбільше вона не подобалась більшовикам та іншим соціалістам, що боялися втратити підтримку на селі. В Україні лише деякі землевласники поставились до неї з розумінням, це Терещенко, Харитоненко, Чикаленко та Журавський.

Великою помилкою Столипіна в процесі передачі поміщицької землі селянам, були високі ціни на неї. Тому не всі селяни могли дозволити собі купити цю землю.

Також селянська реформа П. Столипіна дала сильний поштовх міграційним процесам в середині імперії. Селяни отримавши дозвіл, продавали свої наділи і переселялись до Сибіру та Азії. Правда, багато селян поверталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Все ж таки П. Столипін виправдав царські сподівання і створив на селі заможну групу господарів, що підтримували царське самодержавство без найменших вагань. Вони вели господарства високого типу, застосовуючи сільськогосподарську техніку та міндобрива, будуючи свої млини та пекарні.

В значній мірі допомогу селянам надавали земства, переважно на Полтавщині та Чернігівщині. Вони організовували «злучні пункти» з розплідниками для виведення нових порід ВРХ, виписували сільськогосподарську техніку на замовлення чи просто давали її у користування заможним господарям (їх ще називали на той час «кулаками», пізніше – «куркулі»). Також земства організовували збут сільськогосподарської продукції за кордон. Полтавське земство навіть придбало для цього свій пароплав.

Земства дбали і про незаможних селян, надаючи їм роботу на дому. Хто з селян володів якимось ремеслом, міг продати свої вироби за посередництвом самих земств. Земства, також створювали для ремісників виставки-розпродажі, ярмарки ручних виробів, аукціони для іноземців та ін. Це давало можливість біднякам, не покидаючи ведення свого домашнього господарства заробити додаткову копійку.

Таким чином, можемо зауважити, що після революції 1905 р. царський уряд все ж таки заходився покращувати матеріальне становище своїх підданих, але таким чином, щоб якомога менше нашкодити дворянам-поміщикам та великим капіталістам – постійній опорі російського царизму.

• Доба реакції та згортання демократичних здобутків

Незабаром після проголошення маніфесту 17 жовтня 1905 р. розпочалась реакція – згортання демократичних здобутків, дарованих царем під час революції. Царський уряд вживав всіх заходів, щоб обмежити права, що обіцяв у маніфесті, і повернути царське самодержавство. Це виявилось у самому титулі царя, в якому залишилось слово «самодержавний». Уряд підтримували чорносотенці та інші особи – «куркулі» на селі, у містах – дрібні міщани - власники, капіталісти, купці. Об’єктами переслідування знову стали євреї, а до них було долучено українців. Царський режим вважав культурно-український рух за перехідний ступінь до державного сепаратизму України, чого в дійсності ще не було. Поважні дворяни при імператорському дворі твердили, що українці хочуть відокремити Україну від Росії і відродити свою власну державу з гетьманом на чолі. Отже, у своїх побоюваннях московіти випереджали політичні прагнення українців, що крім автономії більш ніяких вимог не ставили.

Помічник П. Столипіна у 1910 р. зарахував український народ до іноземних народів Російської імперії і забороняв будь-які українські організації, бо «об’єднання на національних інтересах веде до збільшення сепаратистських тенденцій» . У 1911 р. Столипін пояснив докладніше, що історичним завданням російської державності є боротьба з українським національним рухом, що містить в собі ідею відокремлення України та відродження Гетьманщини ХVIII ст.

Маючи такі директиви, місцева влада заходилася нищити українські установи: «Просвіти», українські клуби та бібліотеки. Заборонено продавати книжки написані українською мовою, навіть Євангелії. Заборонено також, україномовні вивіски на крамницях, театральні концерти і афіші. В Києві було закрито «Товариство грамотності», що існувало до того 40 останніх років. Такі безглузді репресії щодо українців змушували задумуватись навіть тих людей, що колись стояли осторонь українського питання.

У 1914 р. уряд заборонив святкувати день народження Тараса Шевченка. Заборонено не лише мітинги та маніфестації на могилі у Каневі, а й поминальну панахиду в церквах. Зрозуміло, що все це викликало протести по всій Україні, студентські заворушення, арешти, переслідування інтелігенції та ін. У Державній Думі посли іноземних держав виступали з критикою уряду за такі дії, але царизму було байдуже до того. Царські міністри освіти ніби спеціально дратували студентів і професорів. Так. У 1911 р. близько сотні професорів та доцентів вийшли з Московського університету на знак протесту проти діяльності міністра освіти Кассо, а з ними вслід пішла група професорів Київського політехнічного інституту.

Царська адміністрація таємно забороняла приймати вчителів-українців на роботу. Українські літературні твори роками лежали у цензурному міністерстві чекаючи свого часу. Чиновникам заборонили передплачувати українські пресові видання, караючи їх за це великими грошовими штрафами.

Репресії викликали нові заворушення на фабриках, заводах та навіть на золотих копальнях. У 1912 р. відбулось повстання працівників золотокопальні «Ленские прииски». Для його придушення солдати розстріляли більше 200 осіб, ще більше зазнали поранень. Внаслідок таких дій режиму на знак співчуття селяни та робітники влаштовували демонстрації, до яких долучилися студентські маси.

Деякі аспекти політичного життя напередодні війни. Більшість українських політичних партій, зазнаючи утисків під час реакційної політики царизму, вирішили об’єднатись на загальних засадах конституціалізму та парламентаризму, незалежно від власних політичних переконань. Так постала ще одна українська політична організація – Товариство Українських Поступовців (ТУП). Створена вона була у 1908 р. з ініціативи Української демократично-радикальної партії для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім демократів-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних і ліберальних організацій (С. Петлюра, М. Шаповал, В.Винниченко, Є. Чикаленко та Ф. Матушевський). Керівним органом ТУП була Рада (знаходилась у Києві), що обиралась на щорічному голосуванні. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета «Рада» і журнал «Українське життя», редакторами були С. Петлюра та О. Саліковський.

Основним напрямком діяльності товариства була культурна робота: створення товариств «Просвіта», клубів та поширення україномовних видань), виховання національної свідомості населення, участь у виборах до Державної Думи та поширення кооперативного руху. Також, ТУП виступало за українізацію освіти, судочинства та мови богослужіння в православних церквах України. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської імперії у федеративну республіку та наданню національної автономії для України. Напередодні Першої світової війни товариство зайняло нейтральну позицію щодо ворогуючих військових блоків.

Такою була Україна напередодні Першої світової війни, і як писав М. Грушевський – «українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії».

Культурне та релігійне життя українського народу на початку ХХ ст.

• Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п´ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.

В 1914—1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981—будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905—1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б´ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і грунтувати духовні дитячі здібності, і цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на Стежку до всяких посад, або, кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслуговувати їхні найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».

В роки революції 1905—1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами було категорично заборонене після поразки революції, хоча царські власті й дозволили викладати курс «історії малоросійської словесності» як необов´язковий і до того ж лише російською мовою.

Після розгрому першої російської революції самодержавна реакція виступила в новий похід проти всіх «інородницьких товариств». На Україні були заборонені «просвіти», видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. В 1913 р. з виданих на Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло українською мовою. З початком імперіалістичної війни царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. В 1915 р. на всій території України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не лишалося жодної газети чи журналу українською мовою.

Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру і освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зрештою спрямовані на повалення царського ладу.

Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвитку української культури. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських, митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток. Широкі народні маси свої сподівання на повне духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури остаточно пов´язали з боротьбою за демократизацію громадського життя.

• Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Сам Франко також виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Йосифу Шумлянському, Лук´яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Найбільший художній твір Коцюбинського «Fata morgana» створено на основі глибокого вивчення автором історико-документальних джерел, у тому числі матеріалів судових слідств і судових процесів над селянами—учасниками революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працюючи в Чернігівській архівній комісії в 1902-04 рр. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з´їзді, який відбувся у Чернігові 1908 р., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.

Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільствознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907— 1909), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863—1910), тритомну «Українську граматику» (1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1942), упорядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871—1926) багатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М. М. Аркаса (1852—1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; питали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катери-нославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, безумовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. Заболотний (1866—1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М.Ф. Гамалія (1859—1949), В. К. Високович (1854—1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років (1898—1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім´я.

З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857—1930) і В. І. Липський (1863—1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру» а також регіону Середньої Азії.

Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872—1920). Працюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв´язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов´язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861—1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення.

З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881—1920) і С. І. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887—1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913—1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова». Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. Гризодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883—1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889—1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912— 1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.

Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шеф-´ авіації» Російської імперії — великий князь Олександр Михайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма показниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержавства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.

• Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шаблен-ка (1872—1930).

Свої перші вірші він надіслав на суд О. М. Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю. художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 рр.

Безмежною вірою в нездоланні сили революційного пролетаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Романченка (1880—1930). Він був твердо переконаний, що «прийде година—розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 р.). Але станеться це лише в результаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет.

На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетичних творів. Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційне настроєних мас:

Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.

М. Ф. Чернявський (1868—1946), оспівуючи червоні прапори як символи визволення мас від гноблення та експлуатації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі. Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв´язання міжнародних конфліктів.

Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкрити активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхідність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.

На противагу декаденствуючим українським літераторам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «неестетичною» і не може бути предметом зображення в художній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капіталу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в українській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.

Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.

М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. В його численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напередодні і в період революції 1905-07 рр., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в´язниць. А після поразки революції твори Винниченка (романи, повісті, п´єси — «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістичною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилежну оцінку згаданим творам давали представники демократичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).

Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов´язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.

В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «Подарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злободенного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції українського народу.

Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871-1913), яку на рубежі XIX—XX ст. Франко вітав: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». В дні революції 1905-07 рр. музу великої української письменниці, за її власним висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії.

А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С. В. Васильченко (1879— 1932).

Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та Іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.

Близькими за змістом до творів Стефаника були оповідання Марка Черемшини (1874-1927), присвячені злиденному життю гуцульського селянства, та Л. С. Мартовича (1871-1916), який розкрив процеси соціального розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О. Ю. Кобилянської (1863—1942) «Земля». З надзвичайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.

Чільне місце в українській літературі початку XX ст. займала тематика, пов´язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася ,грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну поведінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905-07 рр. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сатири в прозі і поезії.

Цілу галерею типових образів представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.

М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О. С. Маковей (1867—1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських властей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича—«Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М. В. Гоголя.

Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шевченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях піддала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Кониського та інших авторів, у яких пропагувалася консервативна культурницька теорія «малих діл».

• Театральне,музичне,образотворче мистецтво. Основоположники україн-ського професіонального театру, його корифеї — М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання має. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п´єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов).

1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кіпців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідейними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, Що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїздку Московський художній театр зробив у Київ 1912 р., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський заходилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).

Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.

Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв´язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії. І

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М. В. Лисенко в період революції 1905—1907 рр. створив величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова Ї. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітничих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.

В музичній спадщині Лисенка є чимало творів на тексти І. Я. Франка, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пісень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них . за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» — шедевра української оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора. Підозру властей викликала активна участь Лисенка в пропаганді передової демократичної культури, його демократичні погляди, зв´язки з соціал-демократичним підпіллям (молодший брат композитора — Андрій — був професіональним революціонером).

Лисенко все життя мріяв про те, щоб обдарована молодь з народу дістала можливість здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визначних митців, талант яких розкрився вже після Жовтневої революції — композитор К. Г. Стеценко, співак М. В. Микиша, актори Б. В. Романицький, О. М. Ватуля та ін.

К. Г. Стеценко (1882—1922) став безпосереднім продовжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Цілий ряд його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближається до кращих зразків українського музичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним самодіяльних робітничих хорах.

Композитор М. Л. Леонтович (1877—1921) також брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю користувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. П. Людкевич (1879— 1979), натхнений революцією 1905—1907 рр., написав монументальну кантату «Кавказ» на слова Т. Г. Шевченка.

На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний збірник «Галицько-руські народні пісні». Разом з художником І. І. Трушем композитор організував , видання «Артистичного вісника» — першого на Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії С. А. Крушельницька (1872—1952). П голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньовідома співачка з великим успіхом давала концерти у Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій здійснити не вдалося через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до українського національного руху, визвольної боротьби народних мас, про її близькі стосунки з М. В. Лисенком, Лесею Українкою та іншими представниками демократично настроєної української інтелігенції.

Талановитий живописець, критик і громадський діяч революційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869— 1941) —автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873—1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна.

Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв´язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, створив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов´ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадськість виявила намір спорудити в Києві пам´ятник геніальному українському поету і художнику, Рєпін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам´ятника. Однак царські власті не дали дозволу на його спорудження.

Видатний український художник М. К. Пимоненко (1862—1912) був зв´язаний багаторічною особистою дружбою з Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства передвижників, яке об´єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка не раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викривалися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва на Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених українських сіл П. О. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. І. Свєтославським, картини М. С. Самокиша і М. Ярового, в яких знайшли відображення революційні події 1905-07 рр. Ф. С. Красицький, О. Г. Сластіон та інші художники активно співробітничали в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час першої російської революції, Тоді ж група одеських художників на чолі з К. К. Костанді організує вала видання сатиричного ілюстрованого журналу «Звон».

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил суспільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорон кошового» створив у 1900 р. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить С. І. Васильківському (1854-1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини («Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).

У 1900 р. С. І. Васильківський разом з М. С. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшло 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Ґонти, Григорія Сковороди.

Значним внеском у розвиток передового українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин — художники С. І. Васильківський, М. С. Самокиш, М. А. Беркос та М. М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Церковне життя в Україні на початку XX ст.

• Роль релігії і церкви у житті суспільства.У житті кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо вірно по відношенню до епох, відділених від нашої століттями, до часів, коли світогляд переважної більшості людей був релігійним. Релігія і церква зберігали моральні засади народу, додавали йому сил і натхнення в подоланні перешкод, які зустрічалися на його шляху.

Але й сама церква не була ізольована від впливу зовнішніх чинників і відчувала на собі їх тиск. В історії траплялися випадки, коли церква ставала знаряддям підкорення одного народу іншим, слабшого сильнішим.

Історично склалося так, що в Україні протягом століть не було єдиної Церкви. Дві християнські церкви, Православна та Греко-Католицька, - перша переважно на Сході, інша на Заході України, — намагалися як задовольняти релігійні запити українців, так і виражати їх духовні інтереси в цілому.

Крім двох головних християнських церков, в Україні існували інші релігійні конфесії (католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантизм та ін.), які мали своїх прихильників переважно серед представників національних меншин.

• Православна церква в Наддніпрянській Україні. Потрапивши в XVII ст. під владу московських патріархів, а згодом російських чиновників з Святійшого Синоду, Православна церква в Україні відірвалася від вікових традицій українського народу і стала на службу імперської політики. Єпископами, священиками, учителями духовних семінарій та в духовних бурсах-школах часто були росіяни, які навчали в дусі великоросійського патріотизму. Всього наприкінці XIX ст. серед духовенства українських губерній українців було 50% .

Від 1799 р. на Київському Митрополичому престолі жодного разу не було українця, а з 1812 р. вже не висвячували українців на епіскопів. Російська Православна церква стала засобом русифікації й денаціоналізації віруючих. Імперський уряд заборонив вживати українську мову навіть у проповідях. Духовенство було зобов'язане стежити за політичними рухами, у тому числі й українськими, й інформувати про них поліцію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малювати ікони, переслідував українські звичаї.

Незважаючи на всі зусилля уряду і церковних властей, серед духовенства було немало людей, які намагалися надати церкві українського характеру. Як і в світських навчальних закладах, в Київській Духовній Академії і духовних семінаріях існували опозиційні гуртки, у тому числі і українофільського характеру. Під їх впливом перебувала певна частина духовної молоді. З початком революції в різних місцях України — на Волині, Катеринославщині, Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині - духовенство та парафіяни виступили за українізацію проповіді та богослужіння, за визнання одного з найприродніших людських прав — звертатися до Бога рідною мовою. В умовах революції, коли контроль церковних верхів ослаб, це подекуди вдавалось зробити явочним порядком. У деяких парафіях українізації проповідей вдалося досягти на Катеринославщині. Досить широко проповідь рідною мовою стала практикуватися й на Поділлі, де в 1909 р. навіть було вдруковано збірник проповідей українською мовою. В 1906 р. в результаті послаблень, зроблених національному рухові під тиском революції, з'явилася можливість видати переклади на українську мову Біблії.

З різних губерній надходили повідомлення про бажання духовенства і віруючих запровадити викладання українською мовою в церковно-парафіяльних школах та духовних семінаріях. Синод змушений був реагувати на подібні постанови. У 1907 р., як виняток, було дозволено викладання української мови в церковнопарафіяльних школах на Поділлі, а в 1908 р. санкціоновано введення в подільській семінарії тих предметів (правда, як необов'язкових), про які клопотався єпархіальний з'їзд.

Але поодинокі локальні перемоги суті справи не міняли. Це зрозуміли деякі національно зорієнтовані священики й миряни. «Нам, українцям, потрібна українська православна церква, як білорусам білоруська», — писав у 1911 р. у листі до газети «Рада» один з священиків. Вимоги надання автокефалії (незалежності) українській церкві увійшли в програму Української народної партії. Відсутність національної церкви негативно позначилася на національно-визвольній боротьбі як у згаданий період, так і, особливо, в 1917 та наступні роки.

• Сектантський рух. Відірваність офіційної Православної церкви від запитів та інтересів населення викликали його зростаюче незадоволення. Воно все частіше шукало задоволення своїх релігійних почуттів за стінами офіційної церкви. Внаслідок цього в Україні з'явилися різні релігійні секти.

Сектантство було поширене, головним чином, на Півдні України, в колоніях німців-переселенців. Через українських робітників, які працювали в колоніях, цей рух перекинувся на навколишнє населення. Популярною була секта баптистів. її члени вважали, що людину можна хрестити тільки в дорослому віці, коли вона вже розуміє акт хрещення. Члени іншої секти - євангелістів визнавали лише вчення Нового Завіту і відкидали всі інші церковні джерела. Не приймали вони рішення церковних синодів, писання Отців церкви тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою «штунда». Назва ця походила від німецького слова «штунде» (година). Ця година щодня відводилася на читання Біблії та співання псалмів. Простота штундизму полегшувала його успіх: він охопив Херсонщину, Катеринославщину, Волинь. Влада штундистів переслідувала: їх засилали до Сибіру, тримали у в'язницях, у них відбирали дітей тощо. Лише революція 1905 р. зняла заборону на їх діяльність. Переслідувалися й інші секти.

Переслідування сектантів російським урядом тільки збільшувало їх популярність, піднімало в народі їх авторитет як мучеників за віру. На початку XX ст. сектантські рухи набрали значних розмірів і налічували понад мільйон членів. За деякими даними, на момент вибуху в 1914 р. світової війни їх в Україні уже було 4 мільйони.

Спільною рисою сектантських рухів було те, що вони відривали своїх послідовників від Православної церкви. При цьому загальним для сект було ігнорування ними проблем захисту національних інтересів українців. Головним чином вони звертали увагу на соціальні моменти. Звичайно, серед сектантів траплялися і національно свідомі українці, проте не вони визначали обличчя сект. Сектантський рух не міг виконати роль об'єднуючої українців сили.

• Церква в Галичині. На початку XX ст. Греко-Католицька церква в Галичині відігравала діаметрально протилежну роль у порівнянні з Православною церквою на Наддніпрянщині. їй належало видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Вона охоплювала найширші маси населення, її священики, будили національну свідомість у найглухіших селах. Часто священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися за порадою. Один із діячів цієї церкви на установчих зборах Львівської «Просвіти» говорив: «Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації».

Непересічна роль в національному русі Галичини належала митрополиту Греко-Католицької церкви Андрію Шептицькому. Багато він зробив у власне церковних справах, добиваючись, щоб розкол церков в Україні не перешкоджав загальнонаціональному відродженню. Шептицький першим із греко-католицьких митрополитів звернув увагу на Схід. У 1908 р. він таємно подорожував по Центральній Україні, зав'язував контакти з місцевими українцями, з вченими Києва. Андрій Шептицький організував щорічні з'їзди церковних діячів різних слов'янських народів для обговорення питань, зв'язаних з об'єднанням церков.

Біографія Митрополита Андрея Шептицького

Митрополи́т Андре́й Шепти́цький (народ. 29 липня 1865 р. в с.Прилбичі — помер 1 листопада 1944) — восьмий (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополит Української греко-католицької церкви. Повне ім’я граф Роман Марія Александр Шептицький, який у чернецтві прийняв ім'я Андрей, вступив на владичий престол митрополита Галицького, архієпископа Львівського і єпископа Кам'янця-Подільського у віці 35 років, церемонія інтронізації відбулася 17 січня 1901 року, в архікатедральному соборі Святого Юра у Львові.

Церковна кар'єра Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Після закінчення у 1883 р. гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 р. здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. В 1888 р. вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. В 1892 р. був висвячений на священика у Перемишлі, згодом став магістром новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892—1896), а з 1896 р.— ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської області). Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Коротке єпископство у Станиславові (1899—1900) Андрей Шептицький почав з відвідування гуцульських і буковинських парохій. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення». У 1899 імператор Франц Йосиф I іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899). Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові. Екуменічна та унійна діяльність Митрополита Шептицького Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 р. направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 р. Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді (Вінніпезька митрополія УГКЦ). У 1910 р. брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців. У 1901 р. заснував монастир Студійського правила, у 1913р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. У 1917р. провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917р. організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив отця Михайла Цегельського Екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У міжвоєнний період Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У жовтні 1939 Шептицький призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін. Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.  Політична діяльність Митрополита В 1901 р. закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 р. він приєднався до бойкоту українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна. Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він ex officio був депутатом віденського парламенту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми.  Благочинність та меценатство Однією з мало згадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків. Під час Другої світової війни православні священики і миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького по допомогу — фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив. Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Ним заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 р. єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям. Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр., Черче). Діяльність Митрополита за радянської та нацистської окупації Страхітливі злочини «перших совітів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 в Прилбичах брата А.Шептицького, Лева, з дружиною, всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб), розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких було пограбовано, знищені цінні стародавні документи. Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався в намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942). 29-31 серпня 1942 він написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм: Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії 21 листопада 1942 з"явилося послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів. Така позиція митрополита приводила до обшуків нацистами собору Св. Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947). Слід, однак, зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства — і тому, що цього вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто». Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла. Митрополит Андрей також спричинився до створення Першої Української Дивізії «Галичина», підтримавши цю ідею, адже відомі його слова до Володимира Кубійовича: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії», які вперше пролунали ще влітку 1941 р., а вдруге у 1943 році у розмові з В.Кубійовичем щодо політичної доцільності та морального виправдання такого кроку. Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.

• Церковне життя на Буковині. На Буковині понад дві третини віруючих належали до Православної церкви. Як і в Наддніпрянщині, тут цій церкві теж не вдавалося виконувати роль захисника українських інтересів. Якщо Православна церква на Сході України служила засобом русифікації краю, то на Буковині вона була засобом румунізації: більшість серед духовенства складали румуни або румунізовані українці. Лише на рубежі XX ст. буковинці добилися, щоб українці отримали 2 місця радників у керівництві місцевої єпархії та кафедру на богословському факультеті Чернівецького університету.

Поруч з православними, в Буковині була греко-католицька меншість. Буковинські греко-католики відчували позитивний вплив земляків з Галичини.

У цілому румунський тиск на українців був пом'якшений сусідством сильної Греко-Католицької церкви. Звичайно, цей вплив перш за все позначався на буковинських одновірцях. Але й православних віруючих надихав приклад успішної оборони національних прав галичанами. Налагодивши зв'язки з ними, вони не без успіху протистояли румунізації та онімеченню.

• Закарпатська церква. Серед українців Закарпаття переважали віруючі греко-католики. Була й незначна присутність православ'я. Неодноразово і в XVIII, і в XIX ст. робилися спроби церковного об'єднання з Галичиною. Але цьому рішуче протидіяли угорці. Як і в Галичині, Греко-Католицька церква на Закарпатті була опорою українства.

Проте, якщо на Прикарпатті справі національного відродження служило все греко-католицьке духовенство, то по іншу сторону гір певна частина священиків піддалася угорському тиску і не чинила опору зугорщенню, зокрема, переведенню на угорську мову богослужіння.

Роль захисника українства, яка у Галичині належала Андрію Шептицькому, на Закарпатті взяв на себе мукачівський єпископ Юлій Фірцак (1836 — 1912рр). Він рішуче боровся проти зугорщення краю, протестував проти економічного пригнічення українців. На його протести змушені були реагувати в Будапешті, і на початку XX ст. закарпатці відчули певне економічне полегшення після впровадження деяких реформ, що ввійшли в історію під назвою «Верховинська Акція».

УКРАЇНА В ПОДІЯХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

• Причини Першої світової війни. Плани ворогуючих сторін стосовно України.

1 серпня 1914 р. в Європі розгорілася війна, яка на той час здобула назву «Велика», а згодом – Перша світова війна. Війна спалахнула між двома ворогуючими військово-політичними блоками – Антантою і Троїстим (пізніше Четвертним) союзом. До Антанти входили Англія, Франція та Росія, до Троїстого союзу - Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. У 1915 р. Італія перейшла на сторону Антанти, а місце Італії зайняли нові союзники Німеччини – Туреччина та Болгарія. Загалом у війні брало участь 38 країн, з яких мобілізовано 73,5 млн. чол.

Причинами війни послужило загострення суперечностей між провідними державами світу, переважно країн Троїстого союзу. Німеччина, котра пізно сформувалась в єдину державу, на відміну від Англії та Франції, не встигла захопити колоніальних володінь. Стрімкий розвиток капіталістичних відносин в самій Німеччині вимагав пошуку нових місць для здобуття сировини та ринків збуту вже готової продукції. Таким чином, Німеччина ставила перед великими колоніальними державами територіальні претензії та вимагала переділу вже колонізованого світу на свою користь.

Міжнародні кризи, що особливо загострились на початку ХХ ст. супроводжувались шаленою гонкою озброєнь, що також рано чи пізно мусіло призвести до війни.

За п’ять передвоєнних років (1909 – 1913) Німеччина збільшила свої військові витрати майже на 33% і в 1914 р. довела їх до 2 млрд. марок, що становило половину німецького річного бюджету. На початку 1914 р. Німеччина разом зі своєю союзницею Австро-Угорщиною мала добре озброєну 8-мільйонну армію. Ще у 1900 р. німецький рейхстаг прийняв нову програму морських озброєнь з метою добитись перемоги над володаркою морів Великобританією. Дана програма передбачала вже у 1915 р. перегнати військово-морський флот Англії у кількості військових суден і розраховувала мати 34 лінкори,45 крейсерів і близько 100 есмінців.

Посилення підготовки до війни велося і в країнах Антанти, крім Росії. Загальні військові потреби Франції були доведені у 1914 р. до 1,5 млрд. франків, що становило 38% річного бюджету. В Англії воєнні витрати також досягли захмарної суми: 77,1 млн. фунтів стерлінгів.

Сама ж Росія прагнула війни напевно більше ніж Німеччина та Австро-Угорщина разом узяті, але ні уряд, ні цар не вірили, що війна все таки буде. Справа в тому, що російський уряд прагнув «маленькою переможною війною» відвернути увагу поневолених народів від внутрішніх політичних та соціально-економічних негараздів.

З самого початку війна носила загарбницький, несправедливий для усіх воюючих сторін характер. Але в самих ворогуючих країнах населення мобілізовувалось під приводом самозахисту та захистом власних національних інтересів від іноземних посягань.

Кожна держава, ще перед початком бойових дій сформувала власні загарбницькі плани як геополітичного, так і економічного змісту і Україна у цих планах посідала чи не головну роль.

Росія, яка на міжнародній арені представляла себе у ролі захисниці всіх слов’янських народів (політика «панслов’янізму), прагнула завершити одвічну справу російських царів – об’єднати всі землі Київської Русі під своєю опікою. В ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною,Буковиною та Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало також мету придушити гніздо «мазепинства», яке поширювало свій націоналістичний вплив на Наддніпрянську Україну. На початку війни всі плани російського генерального штабу вістря наступу російської армії спрямували в Галичину.

Австро-Угорщина, у свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини, відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю із широкими автономними правами під опікою Австро-Угорщини.

Широкі плани щодо України розроблялись і в Німеччині. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен зявляв: «Росія повинна віддати нам Прибалтику, частину Польщі і Донбас з Одесою, Кримом і Приазов’ям» У 1897 р. один німецький публіцист Пауль Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії». Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

• Привід та початок Першої світової війни. Суспільно-політичні настрої українського населення напередодні та на початку війни. Трагедія України в Першій світовій війні.

28 червня 1914 р. у місті Сараєво членом боснійської терористичної організації Георгієм Принципом було вчинено терористичний акт проти спадкоємця Австро-Угорського престолу Франца Фердинанда, в результаті якого він загинув. Австрійський уряд звинуватив Сербію в організації атентату (замаху) і 10 липня вислав гострий ультиматум. Сербія запросила допомоги в Росії. За порадою Росії Сербія дала помірковану відповідь, але Австрія її не прийняла і оголосила Сербії війну. Німеччина, союзниця Австрії тільки й чекала цього моменту і 1 серпня 1914 р. проголосила війну Росії, а 3 серпня проголосила війну і Франції. Так розпочалась Перша світова війна.

У Західній Україні заздалегідь обмірковувалось питання – яке становище зайняти на випадок війни, на чиєму боці бути? Більшість українців вирішила підтримувати Австрію.

У перші дні після проголошення війни 1 серпня 1914 р., по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Відразу припинився страйк петербурзьких робітників, і вони взяли участь у патріотичних маніфестаціях. Думали, цар побачить підтримку в таких діях і змінить своє ставлення до них, подарує їм права, свободи, відразу виконає їхні економічні вимоги. Взагалі, росіяни – народ, що буде до останнього вірити у добродушність царя. Підтримала царя та уряд і Державна Дума. Навіть українці, що не мали окремої групи у Думі, видали декларацію за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни», в якій писали, що виконають чесно свій обов’язок щодо держави. Київська газета «Рада» писала, що українці повинні боронити російську державу.

Але, незважаючи на ці декларації лояльності, російський уряд негайно розпочав гоніння українців. Повернулась реакційна політика, що набрала ще більших антиукраїнських обертів – закрито «Просвіти» та інші українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багато українських діячів було заслано. Був засланий також професор історії М. Грушевський, що напередодні повернувся з Австрії до Києва. Його було заарештовано і заслано спочатку до Симбірська, потім до Казані і нарешті - до Москви, де він пробув до лютневої революції 1917 року.

Київські чорносотенці (російські шовіністи), розгнівані шевченківськими маніфестаціями, погрожували українцям, що, як тільки розпочнеться війна, будуть вішати українців на ліхтарних стовпах, і всіляко підштовхували уряд до найжорстокіших дій щодо українців.

У той же час йшло переслідування українців у Галичині. На всіх галичан поляки, австрійці й мадяри кинули обвинувачення у москвофільстві та зрадницькій підтримці Росії. З початком війни тисячі москвофілів було запроторено до концентраційних таборів у Талергофі, Гнав, Гмюнді, Терезієнштадті. Серед них було багато священників, інтелігенції та простих селян. Політичні та громадські діячі тікали до Відня. В Галичині мадярські (угорські) війська вішали українців без суду і слідства, мовляв : «між українцем та москвофілом така ж різниця як між жидом та євреєм». Справа в тому, що такі заяви поляків, австрійців та угорців були також небезпідставними. Становище національно свідомих українців дійсно погіршувала діяльність москвофілів, що на початку війни виїхали у Підросійську Україну. Вони організували в Києві «Карпато-Русский Освободительный комитет», який на початку серпня 1914 р. видав відозву, закликаючи галицьких українців зустрічати російську армію з церковними процесіями, а тих українців, що служать в австрійській армії – переходити в російську.

Але галицькі українці відкинули таку пропозицію і 1-го серпня 1914 р. у Львові заснували український представницький орган при австрійському уряді – Головну Українську Раду( ГУР) сформовану з представників трьох західноукраїнських партій – Української Націонал-Демократичної, Радикальної та Соціал-Демократичної . Очолив ГУР Кость Левицький.З самого початку Рада поставила своїм завдання репрезентувати національні інтереси українського народу в Австро-Угорщині – поділ Галичини на польську та українську частини та відкриття українського університету у Львові. Тим самим українці хотіли завадити «лукавим» планам поляків щодо Галичини. І для того, аби довести свою цілковиту лояльність Габсбургам та мати можливість у силовому плані боронити Україну від польських та російських зазіхань, ГУР створила військову організацію – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС).

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вишкіл до Закарпатської України.

Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Австрійське командування не поспішало кидати українських стрільців до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало стрільців на найважчі завдання. У 1915—1917 рр. вони виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат наші воїни зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.

4-го серпня 1914 р. група українських емігрантів-наддніпрянців, за ініціативою відомого українського національного діяча Д. Донцова та В. Дорошенка, заснувала Союз Визволення України – безпартійну політичну організацію, що представляла інтереси Центральної та Східної України та пропагувала ідею незалежності та самостійності України.

Перша світова війна перетворила українські землі на об’єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. В лавах російської армії перебувало 3,5 млн. українців з Наддніпрянщини, їм протистояло 250 тис. українців, що воювали в рядах австрійської армії. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України. Одні вбачали Україну культурною автономією у складі Росії, у них і економічні інтереси переважали над політичними, інші ж – незалежною, самостійною європейською демократичною державою, що простягалася б від Сяну до Дону. Їм, галичанам, залишалось зробити «найменше» – переконати наддніпрянців в тому, що вони українці і повинні жити у власній державі. Розкол українського національного руху нищив ідею створення самостійної української держави, і виною тому була, перш за все, російська імперська політика.

• Перебіг бойових дій у 1914 – 1915 рр.

Першою розпочала наступ австро-угорська армія, але на початку серпня в прикордонних боях вона була зупинена. 18 серпня 1914 р. розпочався успішний наступ 8-ї російської армії під командуванням генерала О. Брусилова, який переріс у загальний наступ п’яти російських армій Південно-Західного фронту. Росіяни наступали на Галичину трьома напрямками : з Польщі на Перемишиль, з Волині у напрямку Броди –Львів і з Волочиська на Тернопіль-Бучач.

23 серпня розгорілась «Галицька битва», яка тривала до кінця вересня, у результаті якої російські війська повністю захопили Східну Галичину та планували захопити Карпатські перевали та вийти у Закарпаття. Але саме там, у Карпатах на г. Маківка російські кубанські козаки були зупинені бійцями УСС. Наші вояки тримали наступ російської кавалерії більше місяця (листопад –грудень 1914р.), ні люті морози, ні засніжені схили не могли зломити українського духу та бажання відкинути російських агресорів подалі від України. В грудні союзниця Австрії Німеччина перекинула на східний фронт дві додаткових армії, що дало змогу зняти облогу з Карпат та доукомплектувати українську дивізію.

В напрямку на Львів-Перемишль російська армія мала кращі успіхи. 3-го вересня російські війська вступили до Львова. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість, що «російський народ об’єднався» і що «завершено справу Івана Калити» (російський цар ХIV ст., що все життя присвятив захопленню східнослов’янських земель та приєднанню їх до Московського царства). Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф Бобринський, відразу почав проводити на практиці ці думки. Він оголосив : «Галиция и Лемковщина, скони коренная часть единой великой Росии… все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».

Ще раніше штаб верховного головнокомандувача видав брошуру капітана Нарушевича для російських офіцерів під назвою «Современная Галиция. Этнографическое и культурно-политическое состояние в связи с национально-общественными настроениями». У цій брошурі були відображена негативна характеристика галицьких установ, діячів, а головне – Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на чолі з митрополитом А. Шептицьким. 19 вересня його було заарештовано і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 р. Також було вивезено ректора Львівської духовної семінарії отця Йосипа Боцяна та ряд інших видатних діячів греко-католицького духовенства.

Разом з новим губернатором Бобринським в Галичину приїхала й нова російська адміністрація, яка позаймала всі посади. Здебільшого це були люди без освіти, які й не гадали, що будуть тут представляти російську владу. Їхнім головним завдання була боротьба з українським національним рухом. Багато посад позаймали й місцеві москвофіли. Закривались всі українські установи, бібліотеки, школи, а польські не чіпали, вони продовжували існувати поряд з російськими. Почали відкривати курси російської мови для вчителів, передруковувати підручники російською мовою.

Втілення в життя цієї руйнівної програми загострювало ситуацію ще більше завдяки методам, якими ця програма здійснювалась. Як потім визнали російські офіційні кола, Галичина в період окупації опинилася в руках поліцейської та чиновницької наволочі, яка була прислана сюди на нові посади і користуючись своїм становищем робила тут, що їй заманеться: не тільки буквально грабувала будинки українців та євреїв, а й руйнувала український національний тип життя. Вслід за митрополитом та іншими єпископами вивозились і прості українські священики та миряни: селяни, міщани. Всіх їх нелюдським способом хапали, крутили руки і били, а потім напихали ними товарні вагони і відправляли до Сибіру, байдуже – жінок, дітей, старих, хворих, калік. Один тільки український комітет допомоги в Києві зареєстрував їх до 15 тис. осіб, але це була лише частина. Поневіряння та страждання цих людей виходили за будь-які рамки уявлень. Траплялось, що хапали божевільних та глухонімих для загальної кількості і їх відправляли також до Сибіру. Незліченна кількість людей до Сибіру навіть і не доїхала.

Російське військо просувалося далі на захід. Після 4-х місяців облоги, на початку березня 1915 р. піддалась фортеця Перемишль. У полон потрапило 117 тис. австрійських вояків. Російська армія прямувала на Краків. Кінцевою метою було захоплення Угорщини та відділення її від Австрії. Таким чином росіяни прагнули знищити Австро-Угорщину.

Але успіхи російської армії 1914 та на початку 1915 рр. дуже дорого коштували їй. За 8 місяців війни вона втратила 82% офіцерів і 64% солдатів. Загальне число загиблих було більше, ніж число резервних офіцерів та солдатів. Були частини де не було жодного офіцера, їх заміняли прапорщики, які пройшли короткі курси. Не були підготовлені належним чином і запасні солдати. Погіршувало становище російської армії недостача зброї – гвинтівок, гармат та набоїв. Запасним не вистачало зброї навіть для тренувань, і вони приходили на фронт вперше беручи в руки зброю. Бувало й так, що гвинтівки мали тільки ті солдати, що йшли в атаку у перших рядах, решту бігли на австрійців та німців з лопатами та ножами. Гвинтівок не вистачало, ще на початку війни, їх було тільки 5 млн., а мобілізованих до лав армії – 6,5 млн. осіб. За рік у Росії виробляли 500-600 тис. рушниць. Не вистачало також гармат та снарядів. Головне артилерійське управління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7 тис. снарядів, але Військове Відомство заготовило тільки по 900. У грудні 1914 р. було вичерпано всі запаси снарядів і було дозволено використовувати в день лише по 1 снаряду на цілу батарею (10 гармат). Росіяни ж не думали, що війна буде така затяжна.

В таких умовах була російська армія, коли австро-угорські та німецькі війська розпочали свій контрнаступ. Ще в лютому 1915 р. австрійці самотужки витіснили росіян з Чернівців, а 18 квітня розпочався спільний наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті – між Горлицями і Тарновом. Німецькі війська вперше в історії застосували так званий «ураганний вогонь». На лінію фронту німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія змогла виставити лише 4 і до тих майже не було набоїв. На «ураганний вогонь» німців (700000 вистрілів з гармат за 2 години) росіяни відповідали 5-10 пострілами з кожної гармати. Почався швидкий відступ російської армії. 22 червня німецько-австрійські війська вступили у Львів. Відступ росіян закінчився на лінії Кам’янець - Подільський - Тернопіль – Кременець – Дубно. Росіяни втратили 150 тис. убитими, 700 тис. пораненими і 900 тис. полоненими. Росіяни втратили всі західноукраїнські землі, що змогли захопити на початку війни.

Східна Галичина за період російської окупації була дійсно сплюндрована. Коли навесні 1915 р. німецько-австрійські сили розпочали наступ і російським військам довелось відступати, російська влада, покидаючи край, на прощання почала вивозити цілими партіями, кого тільки встигли схопити. Тікали також і ті, хто боявся повернення австрійців, ті, хто повірив російським обіцянкам про землю та гроші. Потім, коли німецьке військо насувалось на російські прикордонні території - Холмщину,Підляшшя,Волинь та Поділля, військова влада взялась виселяти українців насильно, погрозами у глибину Росії. Це було страшне спустошення, якого Україна не знала, мабуть, ще з часів «Руїни» 1670-х рр., коли російські війська використовували подібну тактику покидаючи Правобережжя.

Люди йшли і гинули дорогою, пропадало їхнє нажите за життя майно, худоба. Не питаючи згоди, набивали ними вагони і везли десь в Росію на Казань, Перм, Урал. Очевидці розповідають жахливі. Мені самому розповідав очевидець, лікар у Москві, як він приймаючи таких виселенців, бачив особисто товарні вагони набиті до неможливості самими дітьми, які до єдиного вимерли по дорозі чи збожеволіли.

Московіти не залишали українців у спокої навіть на засланні. У місцях поселення українських виселенців панувала страхітлива репресивна політика, що не давала їм навіть надавати допомогу один одному. Натомість, для виселених поляків, литовців та латишів створювались всі необхідні умови для життя.

Восени 1915 р. почалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет св.. Володимира перенесено до Саратова, Політехнікум – до Воронежу. Порушено було питання про евакуацію Києво-Печерської лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки та музеї. Київ охопила паніка.

Трагічні події 1914 та 1915 рр. викликали перелом у ставленні наддніпрянських українців до російської влади. Зник той «патріотичний» підйом, який переживало так багато людей на початку війни, зростала національна свідомість і розуміння того, що перемога Росії у війні з Австро-Угорщиною принесе українцям нове і ще тяжче ярмо. На цій підставі Товариство Українських Поступовців, як осередок українського національно-визвольного руху Підросійської України змушене було переглянути свої політичні погляди щодо подальшого України у складі Росії, навіть на умовах широкої автономії. Поступовці тепер зайняли нейтральне становище у війні.

Внаслідок поразки 1915 р. російський уряд став «м’якішим» щодо українців. Визнаючи, що поразка Росії була викликана поганою підготовкою до війні, уряд погодився на громадську допомогу. Виник цілий ряд могутніх організацій «Воєнно-промисловий комітет», «Союз Міст», «Земський Союз» та ін.. Уряд давав цим організаціям кошти, а вони створювали за них майстерні для виробництва потрібного військового приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги на фронт, організовували шпиталі. Поволі змінювалось ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська ліберальна преса критикувала дії російського військового командування у Галичині, а голова Державної Думи П. Мілюков назвав їх «європейським скандалом».

Влітку 1915 р. киянам вдалося здобути дозвіл на заснування «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий». Це товариство мало широкі завдання: організацію шкіл для дітей виселенців, надавало допомогу засланим галичанам, хворим і т.д. Багато українців вступило до «Комітету Південно-Західного фронту Союзу Міст», головою якого став барон Штейнгель. «Союз Міст» надавав великі кошти на допомогу втікачам і взяв на себе опіку над українським населенням Галичини, організацію українських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячі української інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному контакті працював з ним і Земський Союз.

Почалися великі зміни і в придворному оточенні царя. Верховний головнокомандуючий князь Микола Миколайович Львов, користувався значною популярністю серед військових старшин і ще більшою – серед простих солдатів. Ця популярність лякала царя, крім того Григорій Распутін, чернець, що прислужився царській сім’ї, в липні 1915 р. повідомив Миколу ІІ, що нібито Микола Миколайович готує проти нього змову з метою захоплення царського престолу. Цар відреагував відстороненням Миколи Миколайовича з посади головнокомандувача і відправив його на Кавказький фронт, а сам посів його місце. Це викликало дуже багато хвилювань і в армії і в суспільстві, адже царя в народі вважали «нещасливим», «невдахою», а його рідна матір взагалі – недоумком. Після відїзду Миколи ІІ на фронт, фактично управління імперією перейшло до ще більш непопулярної в народі цариці Олександри.

Галичина ж, переживала влітку інші труднощі. Формування легіону Українських Січових Стрільців розпочалося з великим успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою, в якому пояснювала докладно мету організації цього легіону: «Всі українці повинні разом взятися за зброю щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Україну із столицею в Києві. За два тижні записалося 30 тис. бажаючих, але австрійці обмежили число добровольців до 2 тис.

Успіхи Австрії у війні з Росією в 1915 р. відкрили для Галичини широкі перспективи. Загальна Українська Рада (перейменована ГУР) звернулась з декларацією до всіх народів світу, в якій заявляла про свою мету створити «Вільну Самостійну Українську Державу» з усіх визволених з-під російського гніту наддніпрянських земель, а з українських земель у складі Австро-Угорщини територіальну автономну область. Представники ЗУР вели переговори з австро-угорським урядом про надання Холмщині та Підляшші таких самих прав, які мала Галичина. Але досягли вони не багато: замість намісника-поляка призначено німця, легіон УСС було перейменовано на полк УСС та надання широкої автономії Галичині без її поділу на польську та українську частини. Фактично австрійці повністю здали Галичину разом українцями під польське управління.

На знак протесту проти таких дій австрійської влади президія Загальної Української Ради склала свої повноваження. Серед українців почався безлад та дезорганізація. Керівництво українським національно-визвольним рухом перебрала на себе Українська Парламентська Рада, на чолі з Ю. Романчуком та Є. Петрушевичем.

Ще енергійніше почав працювати Союз Визволення України (СВУ). У його віснику з 1 вересня 1914 р. було надруковано статут та програму СВУ: створення Самостійної Української Держави з конституційно-монархічною формою правління та демократичним режимом, з наданням широких прав національним меншинам та самостійною Українською церквою. Кошти для діяльності СВУ надавала Німеччина, але записувала їх, як борг майбутньої Української Держави. Так само, Німеччина фінансувала більшовиків у Росії та інші організації, які допомагали її знищити Росію « з середини».

СВУ видавала часописи і книжки різними мовами, які несли світові інформацію про Україну. Були серед них, дуже цінні видання М. Грушевського та С. Рудницького. Як наслідок, з’явилось досить багато інформації в іноземній пресі про Україну. Крім того Союз розсилав своїх агентів-лекторів, які читали лекції про Україну в Німеччині, Болгарії. Гірша справа була з Австрією, яка не рахувалась з політикою СВУ, бажаючи перетворити його на суто підсобну, службову організацію».

Діяльність СВУ мала успіх, але чогось конкретного досягнути такою агітацією не вдалось. Більше значення мала діяльність Союзу у таборах для військовополонених. Їм вдалось добитись, щоб у Німеччині та Австрії українських полонених тримали окремо від інших. Проте, діяльність СВУ не розуміли в самій Наддніпрянщині навіть їхні колеги з Товариства Українських Поступовців. Зокрема, М. Грушевський, ставився негативно до діяльності та планів Союзу Визволення

Отже, 1915 р. закінчився перемогою пронімецької коаліції держав, але обіцяного зиску від здобутої перемоги Україна не дочекалась. Єдиною країною Четвертного союзу, що хоча би створювала ілюзію «дружньої допомоги» українцям була Німеччина, але й вона використовувала цю українську наївність лише до потрібного часу.

• Військові дії у 1916 р. Брусилівський контрнаступ та його поразка.

Новопризначений командувач Кавказького фронту кн. Микола Миколайович в лютому 1916 р. розпочав контрнаступ на позиції турків поблизу Ерзерума і Трапезунда, що стали союзниками Німеччини після переходу Італії на сторону Антанти. До квітня-місяця російські війська просунулися вглиб Західної Вірменії на 70-100 км., чим спонукали ворогів до більш конкретних дій у відповідь.

Для цього свої головні сили німецька армія зосередила на Західному фронті.

21 лютого 1916 р. Німецькі війська перейшли в наступ поблизу Вердена, який прикривав шлях на Париж. У бій проти англо-французьких військ Німеччина кинула 12 дивізій. Ця битва увійшла в історію як «верденська м'ясорубка».

21 лютого — червень 1916 р. Німцям вдалося подолати 4 оборонних лінії англо-французьких військ, але просунутися вглиб лише на 7 км. Прорвати фронт їм не вдалося. В ході битви масово використовувалася артилерія, авіація, кавалерія, піхота.

Під Верденом німці використали: 1200 гармат, 202 міномети, 160 бойових літаків, 14 аеростатів. У ході битви загинуло 120 дивізій (69 французьких і 50 німецьких)- приблизно 1 млн. людей.

Франція,розуміючи свою безвихідь у ситуації, що склалась змушена була запросити допомоги у Росії і спонукати її до контрнаступу на Німеччину та Австрію, з метою відтягнення частини німецько-австрійських військ з Західного фронту.

22 травня 1916 р. розпочався наступ російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова («Брусилівський прорив»). 25 травня росіяни взяли Луцьк, а 5 червня – Чернівці, і підійшли до Львова. Російські війська змогли просунутися на 120 км. вглиб лінії фронту протяжністю 340 км., відвоювавши частково Західну Волинь, Східну Галичину й Північну Буковину, але захопити Львів та Перемишль, як у 1914 р. їм не вдалося. Німці перекинули дві додаткові армії з західного фронту та посилили оборону Львова. Росія, врятувавши тим самим Францію від повного розгрому, завдала втрат австро-угорській армії на 1,5 млн. чол. убитими, пораненими і полоненими. Росіяни захопили 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Величезні втрати, понесені австро-угорською армією, підірвали її боєздатність.

Війська Південно-Західного фронту втратили убитими, пораненими і зниклими безвісти близько 500 000 солдатів і офіцерів, з яких 62 000 убитими і померлими від ран, пораненими та хворими — 380 000, зниклими безвісти — 40 000.

Підсумком Брусиловського прориву і операції на Соммі став остаточний перехід стратегічної ініціативи від Центральних держав до Антанти. Союзникам (Антанти) вдалося домогтися такої взаємодії, при якій протягом двох місяців (липень-серпень) 1916 р. Німеччині доводилося направляти свої обмежені стратегічні резерви і на Західний, і на Східний фронти.

• Погіршення економічної та політичної ситуації 1916 р. в Російській імперії. Диверсійно-деморалізуюча діяльність більшовиків на фронті та в тилу.

В 1916 р. в Російській імперії розпочалась економічна та політична кризи, що були спричинені не лише внутрішніми факторами через виснажливу війну, а й зовнішніми – діяльність спецслужб Німеччини та її союзників, що намались будь яким чином вивести Росію з війни та ліквідувати загрозу зі східного фронту.

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого. Загинуло 1,5 млн. чол., поранено – близько 4 млн., а полонених – більше 2 млн. Таким чином, з призваних 6 млн. чол. на початку війни, втрати склали 7,5 млн. Додатково було призвано 15 млн. солдат, котрі навіть не встигли пройти найменшої військової підготовки.

З іншої сторони – досягнення у військовому постачанні за цей час стали колосальними. Гвинтівок у 1916 р. виробляли вдвоє більше ніж у 1914 р., кулеметів – у 6 разів більше, гармат – у 4 рази. Крім того, Росія почала отримувати від союзників величезну кількість зброї і амуніції. За 1916 р. вона отримала 9,5 тис. кулеметів та 8 млн. набоїв, 446 важких гармат. Але армія втратила військовий дух та деморалізувалась. Це були вже не ті воїни, що на початку війни – цвіт та еліта російського війська. Тепер вже до бою йшли старі чоловіки та молоді хлопці, і ні ті, ні інші воювати за «антинародну» владу, з тираном на чолі, не хотіли.

Довгий час в імперії ще не відчувався товарний голод, але інфляція стала цілком помітною. За два роки війни ціни зросли вдвічі. Поволі економіка почала захитуватись. Залізниці не справлялись з перевезеннями, і через це у промислових центрах не вистачало сировини для вироблення продукції. Знизилась і якість праці робітників, бо замість кваліфікованих робітників, котрих мобілізували на фронт, до праці стали залучати жінок, підлітків та військовополонених. Почались перебої в роботі цукрових заводів та млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней і с/г реманенту. Посівна площа у 1916 р. зменшилась майже на 2 млн. га., а валовий збір зерна – на 3, 200 тис. тонн. Найбільше війна завдала шкоди малоземельним селянам. У 1917 р. 640 тис. селянських господарств не мали взагалі чим засіяти свої поля, 1,400 тис. господарів втратили коней, а 1,420 тис. – корів.

Активізували свою діяльність більшовики, що отримували від Німеччини значні кошти на свою діяльність, і відповідно сама ж Німеччина спонукала їх до деморалізуючої діяльності серед народних та солдатських мас Росії. Вони, у 1916 р. організували ряд страйків та заворушень, щоб підірвати вже й так підірваний спокій російського суспільства, довести його до межі «кипіння» й у вигідний момент розпалити соціалістичну революцію та повалити монархію в Росії і тим самим вивести її з війни. Більшовики, під час проведення на заводах та фабриках страйків та заворушень, почали висувати гасло «Долой войну». Особливо багато таких мітингів було на великих заводах – в Горлівці, Бахматі, Катеринославі, Харкові та Миколаєві.

Дестабілізуючі дії більшовиків відчувались і на фронті. Більшовицькі агітатори під виглядом робітників призивалися на фронт, де проводили свою агітацію серед солдат і офіцерів. Легкою здобиччю для них були призвані «запасні» частини, що сиділи в казармах без діла, бо не вистачало зброї для тренувань. З приводу заворушень «запасників» командувач Київського військового округу доповідав у ставку, що незважаючи на вжиті репресивні заходи щодо збільшовизованих солдат, їхня агітаційна політика в тилу поширювалась стрімко та локально.

Кривава війна без перспектив, із фронтами, що стояли непорушно та без змін, втомлювала всіх. Непопулярність вищого військового керівництва з царем на чолі, викликала незадоволення і в Державній Думі. Постійна зміна міністрів підривала довір’я до цариці Олександри, що за відсутності Миколи ІІ сама керувала державою та приймала свої рішення самостійно і суто з своїх антипатій.

Ще більше ворожі настрої до влади провокував Григорій Распутін – чернець з «темним минулим» та даром провидіння. Потрапив він до царського двору самостійно. Йому нібито було видіння, в якому вищі сили наказали йому врятувати Росію від знищення. Займаючись лікуванням царевича Олексія, Распутін часто втручався у політичні та військові справи. Найбільше прислухалась до нього цариця Олександра, через неї він впливав на міністрів і навіть мав фінансову контору, що розпоряджалась його грішми. Через аморальну поведінку Распутіна серед народу точились чутки про те, що він мовляв отримав свої надприродні здібності від сатани і проник до царського двору, щоб сприяти поразці Росії у війні з Німеччиною. Все це також компрометувало монарха. Кілька раз Микола ІІ пробував позбутися Распутіна, але, за наполяганням цариці, знову повертав.

На початку 1916 р. міністр внутрішніх справ А. Хвостов шукав серед службовців свого міністерства особу, яка б наважилася убити ченця, бо легальними методами позбутися його не вдавалось. За цю спробу Хвостов розплатився міністерським постом, але в середині грудня того ж року, проти Распутіна в найближчому царському оточені було вчинено змову та вбито. Серед змовників був великий князь Дмитро Павлович – двоюрідний брат царя, князь Федір Юсупов – чоловік царевої племінниці та Пуришкевич – правий депутат Державної Думи. За особистим розпорядженням цариці всіх змовників було відправлено у заслання.

Але сама смерть Г. Распутіна не дала нічого позитивного, навпаки, стало ще гірше, бо виявилось, що причина лиха була не в Распутінові, а в царю. Ще перед смертю Распутін напророкував на випадок свої смерті розвал імперії, поразку Росії у війні та смерть царської сім’ї. Серед царської родини, у Державній Думі та на фронті серед військового керівництва прокотилась думка про державний переворот та заміну царя Миколи ІІ на його сина чи його брата Михайла, або принаймні, на великого князя Миколу Миколайовича. Всі розуміли, що не усунувши «невдаху» царя «зверху» – народна революція усуне його «знизу».

• Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії.

Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки й не вирішила назрілих національно-політичних та соціально-економічних проблем. Тому в Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а царський старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке складало 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив їхній ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, стали чи не основним фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції, як вже вище згадувалось, послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним.

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух під керівництвом РСДРП, особливо у великих промислових центрах.

В січні 1917 р. в Петербурзі скупчилося близько 200 тис. «запасників», яких у березні мали відправити на фронт. Жили вони одним життям з населенням міста і легко піддавались революційній пропаганді, звісно і більшовицькій. Тому у місті не було надійних полків, котрі на випадок повстання змогли б оборонити владу. Перебої у продовольчому забезпеченні міста стали постійним явищем і 23 лютого, внаслідок сильних заметіль, в Петербург не прийшов потяг з мукою. Столиця Російської імперії залишилась без хліба. Революціонери – соціалісти використали цей момент для того, аби перевести всенародний гнів до влади від стану «кипіння» до реальних революційних дій.

Зранку, 23 лютого повстало 90 тис. робітників Путиловського заводу під гаслами «Долой войну!», «Долой самодержавне!». Демонстрації припинились, коли на другий день в крамницях з’явилось достатньо хліба. Тоді ще ніхто з царської адміністрації не надав належної уваги цим подіям і більшовики, бачачи, що перемога знову вислизає з їхніх рук перейшли до збройних провокацій. Вони підмовили групу робітників до збройної сутички з поліцією та козаками і як наслідок, було багато загиблих і серед військових, і серед робітництва.

25 лютого Державна Дума оголосила перерву на кілька тижнів. Тим часом повстання розгорялось. Більшовики та меншовики закликали повалити існуючий режим і довести «справу революції» до переможного кінця.

27 лютого до повстання приєднався Волинський «запасний» полк, в якому було багато українців. По причині того, що Державна Дума була на той час розпущена, уряд негайно скликав Тимчасовий комітет Державної Думи, вважаючи, що це заспокоїть повсталих. Головою Тимчасового комітету обрано М. Родзянка. У той же день більшовики разом з меншовиками вирішили піти навипередки владі та перебрати ініціативу до своїх рук і проголосили про утворення власного органу влади – «Раду робітничих та солдатських депутатів» (РРСД). Таким чином 27 лютого в Петербурзі з’явилося два уряди, причому реальна влада була саме в руках останнього.

Тимчасовий комітет Державної Думи не втрачав надії опанувати революційну стихію і не помітив, як зростає сила Рад робітничих та солдатських депутатів. Позбавлений будь-якої підтримки та інформації, Комітет Державної Думи тим самим сприяв поширенню повстання. Коли Микола ІІ отримав звістку про початок збройного повстання в Петербурзі, цей Комітет зміг йому надати лише не чіткі пояснення щодо ситуації котра відбувалася, а цариця всі ті події до уваги теж не брала, бо переймалася своїми дітьми, що тоді хворіли на кір.

Вночі, 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Наляканий загрозою державного перевороту, цар дав вказівку надійним полкам під керівництвом генерала М. Іванова вирушити в Петербург і придушити повстання. Надавши Іванову диктаторських повноважень, Микола ІІ покинув ставку у Могилеві і вирушив вслід за ним. Але залізничники спеціально затримували царський потяг і він після 40 годин подорожування, лише 1 березня прибув до Пскова.

Тим часом РРСД видала маніфест до повсталих під назвою «наказ ч.1», в якому говорилось про те, що солдати обирають полкові, батальйонні та ротні комітети; що в політичних справах солдати керуються вказівками лише своїх комітетів та рад.

Голова Державної Думи М. Родзянко бувши у змові з військовими генералами М. Рузьким та М. Алєксєєвим вирішили обманути царя і не дати йому можливості потрапити до столиці. Рузький та Алєксєєв доповідали царю, що ситуація під контролем Комітету Держдуми і переконали його піти на поступки повсталим та дозволити їм сформувати «відповідальний комітет» при Державній Думі, котрий зміг би контролювати вищу палату парламенту. Тоді Микола ІІ відкликав М. Іванова з походу і погодився на умови Комітету. Родзянко та інші думські діячі вже давно хотіли повалити царський режим та проголосити Росію республікою. Він також вірив, що зречення царя припинить повстання і вирішив перебрати керівництво Росією до своїх рук.

Через день – 2 березня 1917 р., Родзянко, зателефонувавши у ставку, повідомив царю, що ситуація вийшла з під контролю, повстання перекинулось на Балтійський флот і повсталі матроси у Кроншдатді вбили генерала Вірена. Єдине, мовляв, що може врятувати становище – це відречення Миколи ІІ від престолу. Зрозумівши, що проти нього відбулась змова не лише в Петербурзі, але й на місці серед вищого військового керівництва цар зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але й той відмовився прийняти престол.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету – Тимчасовому уряду. Також була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні.

Так 3 березня 1917 р. в Росії припинила своє існування царська династія Романових, була повалена і сама монархія. Але республікою Росія була проголошена лише 1 вересня 1917 р.

Після відречення царя, на період до скликання Установчих зборів, влада формально перейшла до Тимчасового уряду. Однак, фактично Тимчасовий уряд був слабким. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів тримала контроль над містом у своїх руках. У країні встановилося двовладдя.

Тимчасовий уряд не зважився виконати вимогу демонстрантів про припинення війни. Було прийнято рішення виконувати зобов'язання перед союзниками, які взяв на себе царський уряд. Проте, ситуація в армії змінилася внаслідок демократизації - зменшення прав офіцерів, відміни смертної кари та утворення солдатських комітетів. Крім того,Тимчасовий уряд не подбав про те, щоб виконати основні економічні вимоги повсталих робітників, не подбав і про те, щоб роздати поміщицьку землю селянам. В подальшому не рішучість дій Тимчасового уряду та продовження самодержавницької імперіалістичної політики призведе до ще однієї революції, але вже більш кривавої та смертоноснішої для всіх народів колишньої імперії.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 – 1921 РР.

• Звістка про повалення самодержавства та монархії в Росії та початок національного піднесення в Україні. Українська Центральна Рада, її склад і політична програма.

Революційні події лютого 1917 р. залишались для України таємницею. Ні влада, ні Рада солдатських і селянських депутатів не бажали, щоб революційні події набрали розголосу по всій імперії. Тільки 13 березня (за новим стилем або 1 березня за старим стилем) в Україні стало відомо про повалення монархії та перехід влади до Тимчасового уряду. 14 березня в Україні було офіційно проголошено про революційні події та зміну влади.

Тимчасовий уряд відразу змінив весь апарат влади. Всі посади стали виборними, але все одно недосяжними для простих українців. Замість губернаторів з’явились губерніальні комісари, ці пости займали голови губерніальних земських управ. Земські губерніальні з’їзди обирали виконавчі губерніальні комітети, а ті в свою чергу – повітові та волосні. До Київського комітету було обрано – М. Грушевського, Д. Дорошенка, Х. Барановського, Д. Антоновича, А. Красовського та О. Степаненка, таким чином вперше обрано значне число українців.

Відразу з появою звістки про повалення самодержавства в Україні набирає потужного розмаху український національний рух. Мітинги та демонстрації в Києві, з появою синьо-жовтих прапорів на українською національною символікою, стали щоденним явищем. Для того, щоб скерувати цей рух в потрібне русло, 17 березня Товариством українських поступовців та Українською партією соціалістів-федералістів було прийнято рішення про об’єднання їх з метою утворення керівного органу української національно-визвольної революції – Української Центральної Ради. (Це була перша помилка в ході національно-визвольних змагань, котра в подальшому стане першопричиною поразки українців у національно-визвольних змаганнях). Полеміка щодо принципів створення ЦР невщухала кілька днів. Спочатку це була лише одна з київських організацій, які виникли у місті під впливом революційних подій, але згодом Українська Центральна Рада (УЦР) перетворилась на всеукраїнський представницький орган – парламент. Головою УЦР було обрано найавторитетнішого діяча українського національного руху, історика Михайла Грушевського. Його заступниками спочатку стали Д. Дорошенко, В. Науменко, С. Єфремов та В. Винниченко. 20 березня було обрано її керівний склад – Малу Раду. Ця дата вважається датою заснування Центральної Ради.

22 березня Центральна Рада звернулася з відозвою «До Українського Народу», в якій закликала зберігати спокій, вибирати людей на всі посади, збирати гроші на український національний фонд, творити нове і вільне життя. Хоча сама ЦР й гадки не мала , як його творити і що таке «держава».

Основну роль у розробці стратегічної мети діяльності УЦР зробив М. Грушевський. Головною метою проголошувалось домагання від Тимчасового Уряду національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку. Сам Грушевський вважав, що надана Україні автономія повинна бути досить широкою, - це вирішування всіх своїх внутрішніх справ: економічних, культурних, політичних, військових, матиме власне законодавство, адміністрацію і суд. За Росією залишалось би право на управління поштою, телеграфом, введення однієї валюти, міри, ваги та вирішування зовнішньополітичних справ. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі атрибути державності, але не відділяючись від «Матінки-Росії».

Кульмінаційним моментом відродження українського національного життя була маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. У ній, я пише Н. Полонська-Василенко, взяло участь 100 тисяч людей. Йшли під українськими прапорами вояки, студенти, учні та робітники. На Майдані Міської Ради М. Грушевський виголосив промову, в якій озвучив мету діяльності УЦР – підтримувати Тимчасовий Уряд Росії та домогтися від нього автономних прав для України. Маніфестуючі ставши на коліна, склали присягу на вірність Тимчасовому Уряду та пообіцяли дочекатись скликання Установчих Зборів колишньої імперії, де мала вирішуватись подальша доля України.

Виходячи з цього, слід твердо наголосити на тому, що українці – це така нація, що любить не по два, а по п’ять раз ставати на одні й ті самі граблі. Фактично, залишивши за Україною всі необхідні важелі державного механізму, професор, та ще й український історик з великої літери М.Грушевський, очоливши український національно-визвольний рух, залишався таким же «твердолобим малоросом», як і більшість тодішнього українства. Грушевський виявив у собі ті самі негативні риси, що були притаманні «покірним рабам» Росії першої половини ХVIII століття – І. Скоропадському та Д. Апостолу. Маючи повну можливість проголосити незалежність України він знехтував нею, натомість вирішив, що доля українського народу повинна все ж таки вирішуватись в Росії, і як «смиренний раб» випрошує шматок хліба в свого господаря, так і майбутній президент Української Народної Республіки випрошував в Росії «хоча б деяких прав» українців.

• Політичні партії в боротьбі за вплив на українське населення. Український національний конгрес та військове питання.

В період Першої світової війни в Україні створилось багато нових політичних партій. Кожна з них відстоювала інтереси певної групи, прошарку суспільства і прагнула до влади. Більшість тодішніх партій у своїй назві мали слово «соціаліс -тична», хоча цілі партії та їх діяльність іноді не мала нічого спільного з ідеями соціалізму. Таке захоплення «соціалізмом» було даниною тодішній моді й способом залучити до себе як найбільше прихильників, показавши, що ця партія на стороні робочого народу, а не на стороні панівних класів .

Однією з таких партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомими діячів цієї партії виділялись В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін.. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. В галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.

Другою за чисельністю та впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Вона була аналогом Російської соціал-демократичної робітничої партії. Керівниками партії на Україні були В.Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та інші. УСДРП виступала під гаслами побудови соціалізму в Російській федеративній республіці та в Україні, як її автономній складовій.

Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об’єдналась в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ) – есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята чисто з тактичних міркувань (щоб притягнути до себе назвою більшу кількість електорату). Есефи виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була малочисельною партією, але в її лавах були такі авторитетні діячі, як А. Ніковський, Д. Дорошенко, І. Фещенко-Чопівський, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухін та ін..

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство та ін.) схилялись до консервативно-політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети і В. Липинський. УДХП спиралась на одвічні цінності української нації – приватну власність та хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувались автономією України, а були схильні визнати необхідність її незалежності. У цьому відношенні вони зблизились з Самостійницькою партією України. На чолі УДХП стояли О. та А. Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський та І. Луценко. Саме через такі політичні міркування та солідарність з українськими самостійниками російські більшовики знайшли причину затаврувати український національно-демократичний рух як «буржуазно-націоналістичний та контрреволюційний».

Крім цих українських національних партій в Україні продовжували діяти і загальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики та меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалась польськими, єврейськими та іншими партіями національних меншин.

Ще однією заслугою українських самостійників на чолі з М. Міхновським стала ініціатива щодо утворення української національної армії. Розуміючи потребу захисту української державності від зовнішніх ворогів та ще й в умовах війни, М. Міхновський надавав великої уваги агітації в українських військових частинах на фронті і в тилу. У цій діяльності самостійники спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села – до війни вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, які з початком Першої світової війни були мобілізовані до російської армії.

Заслугами Українського військового клубу імені Павла Полуботка та М. Міхновського перша українізована військова частина з’явилася в тилу в середині квітня 1917 р. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-українців, які вирішили іти на фронт у складі українського полку імені Богдана Хмельницького.

Саме цього боялась і не хотіла Центральна рада, щоб не допустити конфлікту з Тимчасовим урядом і отримати автономію «цілком законним чином».

Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної ради М. Грушевський та В. Винниченко погодились на скликання 5-8 травня з’їзду представників усіх військових організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і тилу, який увійшов в історію як І Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд закликав до негайної українізації армії, для чого запропонував створити Генеральний український військовий комітет, який працював би спільно з російським Генеральним штабом. С. Петлюра, рекомендований М. Грушевським і В. Винниченком, очолив військовий комітет. Він був членом УСДРП і дотримувався також автономістських поглядів. Саме цього прагнуло керівництво Центральної ради, ізолюючи українських солдатів від самостійників, а Микола Міхновський був обраний лише одним із 18 членів Українського військового комітету, тому помітного впливу не справляв.

Водночас з такою «українізацією» армії розгорнулась така ж «українізація» флоту, що обмежувалась лише створенням у березні 1917 р. Чорноморської ради та корабельних українських рад.

В умовах анархії та бездіяльності Центральної ради спочатку на Київщині (Звенигородщині), а потім на Лівобережжі та Запоріжжі стрімко розвивається рух під гучною назвою «Отаманщина». На певній території під егідою «отамана» формувались військові загони, що нібито мали «стояти на варті волі та спокою в Україні», але насправді своїми часто грабіжницькими діями щодо українського населення підривали й так слабкий авторитет Центральної ради, показуючи тим самим її безпомічність.

Таким чином, під впливом демагогічних заяв В.Винниченка було відхилено пропозицію М.Міхновського про встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. З'їзд прийняв нав'язану прихильниками соціалістичної орієнтації резолюцію, в якій закликав воюючі сторони до встановлення миру без анексій і контрибуцій і, фактично, заперечував необхідність створення регулярної української армії. В резолюції зазначалося, що “... постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу...”.

• І і ІІ Універсали Центральної Ради.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений 11 червня на Другому Військовому з'їзді. У ньому заявлялося:

« Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори. »

В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України».

Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах»

II Універсал Центральної Ради

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — Тимчасовий уряд Росії зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови Тимчасового уряду Українській Центральній Раді:

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономний устрій України, який має бути затверджений Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду та Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки була прийнята.

3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігався зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

• Збройний виступ самостійників

У червні 1917 р. на військовому розподільчому пункті в Києві із солдатів - українців за ініціативою самостійників було сформовано полк ім. П. Полуботка кількістю майже 5 тис. осіб. У ніч із 17 (4) на 18 (5) липня за наказом Миколи Міхновського, бачачи в діях Центральної ради лише зрадницькі тенденції щодо національної ідеї та національно-визвольної боротьби українського народу, її проросійську орієнтацію та угодовську політику, полуботківці разом із самостійниками, членами УЦР, організували повстання. Планувалось збройним шляхом захопити владу в Києві й примусити УЦР проголосити незалежність України.

Зранку 18 липня полуботків ці роззброїли деякі частини київського гарнізону і зайняли в місті деякі важливі державні установи: штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтендантські склади.

УЦР і українські політичні партії відразу показали свою «чисто українську ментальність». Вони не лише відмежувались від самостійників («наша хата скраю»), але й зайняли проти них чисто ворожі позиції. Виявивши бажання довести Тимчасовому уряду свою лояльність, Українська Центральна Рада засудила дії самостійників, а також допомогла військам Київського військового округу придушити повстання та схопити полуботківців.

Приборкання бунтівників-патріотів пройшло досить мирно. Не отримавши підтримки з боку УЦР, визнаючи її зверхність, більшість полуботківців здалася в полон. Частина відступила до с. Грушки під Києвом, але після нетривалого бою була роззброєна. УЦР домоглась, щоб солдат полку ім.. П. Полуботка було відправлено на фронт як єдине ціле з’єднання.

Залишаючись відданою Тимчасовому уряду, УЦР стала зрадником в очах не лише щирих патріотів України, але й самих росіян, що бачачи в улесливих діях Центральної Ради факт підлабузництва до Тимчасового уряду, також почали з презирством відноситись до українців, як до найпродажнішого в світі народу, в котрого на першому плані матеріальна вигода, а незалежність - на останньому .

• Загострення конфлікту УЦР з Тимчасовим урядом Росії. Корніловський заколот .

3-4 липня 1917 р. в Петрограді відбулись криваві сутички між прибічниками більшовиків та Тимчасового уряду. З двовладдям, що тривало до цих пір було покінчено і переможцем у цій боротьбі вийшов Тимчасовий уряд. Більшовики змушені були зайняти нелегальне становище, але пообіцяли відповісти «буржуям» іншим способом.

Забезпечивши себе підтримкою більшості російських партій та змоделювавши собі демократичне обличчя Тимчасовий уряд після придушення Рад робітничих і солдатських депутатів перекинувся на Українську Центральну Раду, виявивши бажання забрати назад те, що було обіцяне в ІІ Універсалі.

4 серпня, без погодження з Генеральним Секретаріатом і Центральною Радою Тимчасовий уряд Росії видав так звану «інструкцію» - реакційний документ, що розпочав наступ на даровані українцям автономні права. З відання Секретаріату вилучались військові справи, управління господарством країни, судом, дорогами, а також поштою та телеграфом.

Влітку 1917 р. становище України було невизначеним, але при тому вкрай тяжким. Фактично влада Центральної ради й Генерального Секретаріату не виходила за межі Києва, провінція такої влади не знала, і це було великим не доопрацюванням Генерального Секретаріату. В Україні панувала анархія. Через подальшу диверсійну агітацію більшовиків в армії різко зросло дезертирство. Остаточно деморалізовані військові комітети раз за разом приймали резолюції про припинення війни. Як наслідок, на Україну рушили ватаги озброєних «до зубів» дезертирів. Втікаючи з фронту та прихопивши з собою кулемети, гвинтівки, гранати, а деколи навіть і гармати, такі ватаги знали наперед для чого ця зброя їм потрібна і чим вони будуть займатися повернувшись додому.

Спроба Української Центральної ради об’єднати ці ватаги в союз Вільно- козачих об’єднань з метою забезпечення ними порядку та спокою в Україні зазнала краху. Погодившись взяти на себе функції стражів порядку та визнавши формально владу УЦР, ці бойові загони забували свої обітниці відразу виїхавши за межі Києва, розпочинаючи в провінціях вже організований терор проти населення з метою грабунку. Прикриваючи свої злочини нібито владними повноваженнями, наданими їм УЦР, отамани Вільного козацтва до кінця підривали довіру провінційного населення до української влади та підштовхували народ до переходу на сторону більшовиків.

Спроба розпочати наступ у Карпатах 7 липня 1917 р. закінчилась повною катастрофою. Біля Тернополя австрійське і німецьке військо прорвавши російський фронт, стало свідком панічної втечі російських військ. Солдати вбивали тих, хто хотів зупинити їх – прапорщиків та офіцерів. Паніка охопила всю Україну. Отримавши звістку про прорив фронту, в Києві люди почали готуватись до самооборони, але не від німців, а від лавини втікачів-дезертирів. Втікаючи, солдати палили міста і села, грабували мирне українське населення.

Загальна анархія змушувала Центральну раду та Генеральний секретаріат взяти нарешті реальний провід у свої руки. Дані структури могли б об’єднати Україну, але цього не хотіли, бо діячі Центральної ради уявляли собі керівництво, як безперервні мітинги з виголошуванням красномовних промов та дискусіями. З іншого боку лякало їх обвинувачення у сприянні капіталістам, як їх тоді ще називали – «буржуям» та у відсутності партійної чистоти.

Діставши «Інструкцію» Тимчасового Уряду, Генеральний Секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок праці. Але і в цій відозві простежувалась Винниченкова лірика: «край веселий і багатий, нашу тиху Україну, також зруйновано». Далі українцям пропонувалось наводити в себе в країні порядок, але як саме його наводити не вказувалось.

«Тимчасова інструкція» викликала кризу в УЦР і в Генеральному Секретаріаті. Після тривалих дискусій було прийнято рішення не приймати «інструкції» Тимчасового Уряду , а лише брати їх до уваги.

Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, виступи робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, розвал армії, катастрофічний спад виробництва, інфляція, криза державного управління – всі ці ознаки загальнодержавної кризи схиляли правлячі кола до встановлення диктатури.

Серед політичних сил, що прагнули цього, були, перш за все, праві партії. На зустрічі генералітету з О. Керенським йому дали зрозуміти, що військові, у разі його подальшої нерішучості, візьмуть на себе управління державою.

У серпні в Москві відбулась нарада представників промислово-фінансових кіл. Головнокомандувач російськими військами генерал Л. Корнілов запропонував проект пропозицій з наведення порядку в Росії: встановлення воєнного стану і введення смертної кари в тилу.

Готуючись до військового перевороту генерал Корнілов розраховував на підтримку генералів та офіцерів Південно-західного та Румунського фронтів, штабів Київського та Одеського округів. Вони отримали наказ направити до Петрограда вірні заколотникам війська, а також захопити Київ та Одесу.

Керенський, який сам претендував на роль диктатора, не поспішав виконувати рекомендацій Корнілова. Особисті амбіції взяли гору. 10 серпня 1917 р. між Керенським і Корніловим відбулася зустріч, після якої генерал Корнілов вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград.

Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав усі революційні сили захистити революцію. Для оборони Петрограда створювалися ревкоми, робітничі дружини (Червона гвардія), у яких провідну роль відігравали більшовики. На захист столиці виступили гарнізони міста та кронштадтські моряки.

Перед загрозою перевороту в Україні революційні сили зуміли консолідуватися. 28 серпня 1917 р. з ініціативи УЦР було створено Комітет порятунку революції. Під Черніговом було заарештовано керівника перевороту на Правобережжі України. А. Денікіна, який саме направлявся до Києва для організації заколоту. У Києві було заарештовано начальника генерального штабу округу. У Донбасі було попереджено виступ козачих частин під командуванням генерала О. Каледіна.

Центральна Рада закликала до боротьби з Л. Корніловим та до підтримки законного Тимчасового Уряду, а в Україні – Центральної Ради.

Завдяки рішучим і швидким діям, консолідації сил революції заколот було придушено, а його керівників заарештовано.

Одним із наслідків поразки Корніловського заколоту був процес більшовизації рад – зростання кількості представників більшовицької партії в радах, прийняття радами резолюцій, запропонованих більшовиками. Це дало змогу більшовикам повернутись до активної боротьби. Під час придушення заколоту більшовики відіграли провідну роль у створенні загонів Червоної гвардії, у результаті вони отримали під свій контроль озброєні бойові загони, що згодом полегшило їм захоплення влади.

Придушення заколоту Корнілова не стабілізувало становище. Погіршення соціально-економічного становища на теренах колишньої Російської імперії вело до зростання невдоволення урядовою політикою. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух.

За таких умов Тимчасовий уряд Росії, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив на листопад вибори в установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію з п’яти осіб: Керенський, Нікітін, Терещенко, адмірал Вердеровський, генерал Верховський.

14 вересня 1917 р. розпочала роботу демократична нарада, де було сформовано Тимчасову раду Республіки – із функціями передпарламенту – органу, перед яким уряд мав звітувати до відкриття Установчих зборів.

Представники УЦР взяли участь в роботі Демократичної наради і знову поставили перед Тимчасовим урядом свої вимоги:

1. Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у відання Земельних комітетів;

2. Заведення контролю державного та крайового над продукцією й розподіленням;

3. Оподаткування великого капіталу й майна та конфіскація воєнних прибутків на користь окремих країв і цілої держави;

4. Призначення рішучих заходів щодо укладення миру, для чого негайно випередити союзників у справі відкриття мирних переговорів;

5. Скликання Установчих зборів у призначений час без дальших зволікань;

6. Призначення за всіма націями права на самовизначення;

7. Скликання кожною нацією та краєм, які того домагаються, національно-крайових суверенних Установчих зборів;

8. Передача всієї повноти влади в Україні в руки УЦР та Генерального Секретаріату, складеного на основі статуту від 29 липня.

У відповідь на такі вимоги представники УЦР почули вже традиційну відповідь: питання про автономію України мають визначити Установчі збори. Розуміючи, що подальше зволікання з наведенням ладу в Україні лише погіршить становище, 7 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат одностороннім актом повідомив про вступ в управління Україною. У відповідь міністр юстиції Тимчасового Уряду розпочав підготовку судового процесу проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату, звинувативши їх у державній зраді, й наказав київській прокуратурі притягти секретарів до судової відповідальності.

Для роз’яснень до Петрограда були викликані члени Генерального Секретаріату. Ходили навіть чутки, що Тимчасовий Уряд планує арештувати секретарів, коли вони прибудуть до столиці.

У жовтні 1917 р. УЦР взяла курс на скликання всеукраїнських установчих зборів. Після цього В. Винниченко отримав розпорядження «негайно виїхати до Петрограду для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію в Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів». У разі відмови їхати командуючий Київським військовим округом отримав директиву розпустити УЦР і Генеральний Секретаріат. 7 листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 р. В. Винниченко поїхав у Петроград, але йому пощастило, саме в цей день більшовики здійснили переворот, поваливши Тимчасовий Уряд Росії.

Саме через Жовтневий переворот в Росії конфлікт УЦР і Тимчасового Уряду не набув поширення, оскільки останній зник з політичної арени.

• Жовтневий переворот в Росії та проголошення Української Народної Республіки . Війна більшовиків з УЦР.

Ще на початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалась з російської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис. членів, у той час як інші соціалістичні партії об’єднували сотні тисяч. Але більшовикам були властиві риси, що в ті часи мали куди більшу вартість – брехливість, наглість, безпощадність. Вони також являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які ще й до того всього мали геніального вождя – В.І. Леніна (Ульянова). Цілеспрямованість і талант Леніна в революційній тактиці боротьби вже до кінця року дали вражаючі результати, більшовики зуміли перетягти більшість у Радах на свою користь. Пообіцявши робітникам і селянам «мир, хліб і землю» число більшовицької «банди» станом на грудень 1917 р. сягнуло більше 350 тис. членів.

В середині вересня 1917 р. В.І. Ленін, що тоді знаходився у Фінляндії на нелегальному становищі, надіслав два листи, в яких наполягав на необхідності захоплення влади в Росії силовим методом. Але його рішучість тоді не поділяла більшість керівників більшовицької партії. Вони були переконані, що Всеросійський з’їзд Рад, призначений на 25 жовтня, передасть більшовикам владу мирним шляхом. Це змусило Леніна прибути у Петроград з метою переконати своїх соратників в необхідності насильницького захоплення влади. Аргументи Леніна зводились до п’яти пунктів:

• У всій Європі наростає революційний рух;

• Імперіалісти (країни Троїстого союзу і Антанти) готові між собою укласти мир лише заради того , щоб повалити революційний лад в Росії;

• Керенський хоче здати Петроград німцям;

• Наближається селянське повстання, і більшовики користуються серед селян довір’ям;

• Відбувається підготовка другої корніловщини.

Всі вище наведені аргументи Леніна були брехливими. Він брехав у розрахунках на світову революцію (її не буде ніколи), Керенський ніколи й не думав здавати Петроград німцям, навпаки продовжував бойові дії на всіх фронтах, сам Ленін був німецьким агентом, метою якого було вивести Росії з війни і тим самим ліквідувати східний фронт, селяни поділили землю ще влітку не чекаючи дозволу ні від влади, ні вказівки від більшовиків, а підготовка другої корніловщини не велась, бо Корнілов був заарештований, разом з іншими великими генералами царської армії. Суцільна маячня Володимира Ілліча! І все з метою захоплення влади. Біда в тому, що лише двоє з дванадцяти членів ЦК не повірили вождю: Зіновієв і Каменєв (пізніше більшовики з ними розправляться).

Тому, вже з 18 до 31 жовтня 1917 р. відбулось декілька засідань ЦК РСДРП (б), на яких обговорювались конкретні питання підготовки повстання в Петрограді. Для політичного керівництва повстанням створили спеціальний орган – Політичне бюро. Проте, Зіновієв і Каменєв виступили проти рішення про збройне захоплення влади та передачі її більшовицьким радам. Свою незгоду вони висловили через газету «Новая жизнь», цим самим попередивши Тимчасовий Уряд про підготовку майбутнього перевороту більшовиками.

29 жовтня для безпосередньої підготовки повстання при Петроградській раді створили військово-революційний комітет - Ревком ЦК РСДРП (б). Поступово Ревком встановив контроль над більшістю військових частин гарнізону міста.

Повідомлення про підготовку більшовиками перевороту переконали Керенського в необхідності перехопити ініціативу більшовиків. У фатальну ніч з 24 на 25 жовтня (6-7 листопада за нов.ст.) Керенський віддав наказ ударному батальйону в Царському селі, артилерійському дивізіону в Павловську, школі прапорщиків у Петергофі прийти на допомогу Тимчасовому уряду, але жодна військова частина не зрушила з місця. Вимогу Керенського до передпарламенту надати йому диктаторських повноважень було відкинуто.

Протягом 6-7 листопада (за нов.ст.) військові загони Ревкому перейшли в наступ та майже без опору захопили важливі об’єкти в столиці Росії. В порт зайшов крейсер «Аврора», зробивши кілька залпів з корабельних гармат, подавши тим самим сигнал до початку повстання, висадив загін збільшовизованих кронштадтських моряків, що миттєво розігнали берегову охорону та захопили порт. Проте, залишившись відрізаним від всіх можливих виходів з Петрограду, Керенський все таки зумів прослизнути повз загони Червоної гвардії та втік до Пскова.

Вранці 7 листопада 1917 р. відбулось засідання ЦК РСДРП (б) за участю Леніна. Він відразу захотів рішучих дій і дав наказ штурмувати Зимовий палац та заарештувати Тимчасовий уряд. Також Ленін написав відозву «До громадян Росії», де зазначалося: «Тимчасовий уряд скинуто, влада в руках Рад!» Він просто хотів поставити ІІ з’їзд Рад перед фактом передачі влади.

7 листопада розпочав роботу ІІ з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, котрий спробував мирним шляхом розв’язати питання передачі влади Радам, але вже було пізно, ще о другій годині ночі міністрів Тимчасового уряду було заарештовано.

На вечірньому засідання з’їзду виступив Ленін. Він запропонував делегатам декрети про мир і про землю.

Декрет про мир проголошував негайне перемир’я на фронті з Німеччиною; початок переговорів з воюючими сторонами; укладення миру без анексій та контрибуцій.

Декрет про землю містив таке:

• Націоналізація та конфіскація всіх поміщицьких земель та передача радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу (150 млн. га землі);

• Передача селянам реманенту й худоби з поміщицьких садиб;

• Скасування боргу селян на суму 3 млрд. крб.

З’їзд обрав вищі органи державної влади: Всеросійський центральний виконавчий комітет та Раду народних комісарів на чолі Леніним.

Отже, революційна Росія встановила диктатуру пролетаріату і планувала роздмухати вогонь революції не лише у Європі, але й всьому світі. Нажаль, національних питань для більшовиків «не існувало», а тим більше для українців, які й далі мусіли працювати на своїх «старших братів» росіян. Створення українцями власної державності більшовиками не допускалось. Фактично від зміни влади в Росії, не змінилась її зовнішня колонізаторська політика та форма устрою – імперія.

ІІІ Універсал УЦР та проголошення Української Народної Республіки.

Після Жовтневого перевороту в Росії та приходу до влади більшовиків ситуація в Україні стала ще складнішою. В Києві тепер діяли три політичні сили: Центральна Рада й Генеральний Секретаріат, «Рада робітничих і солдатських депутатів», якою вже заволоділи більшовики, і – Штаб Київської Військової Округи, що представляв інтереси вже не існуючого Тимчасового уряду. Фактично цей Штаб об’єднав російські ворожі сили, ворожі і українцям і більшовикам – новостворену Білу гвардію. Між білогвардійцями та червоногвардійцями (більшовиками) вже точились кровопролитні сутички – розпочалась Громадянська війна, котра, як ми бачимо, не обминула і Україну. В цій війні УЦР зайняла «українську» позицію – нейтральну. І це була ще одна дуже вагома помилка Центральної Ради, що весь час толерантно ставилась до більшовиків, не розуміючи яку небезпеку вони несуть для України. Після триденних боїв білогвардійці 11 листопада залишили Київ.

З виїздом із Києва білогвардійського війська, що було вірним колишньому Тимчасовому уряду, звісно вся влада залишилась Центральній Раді. УЦР одержувала тепер з різних міст України заяви, що її визнають за єдину владу на Україні. Враховуючи таку ситуацію, що склалась після Жовтневого перевороту, розуміючи, що в Росії точиться громадянська війна і що, Установчих зборів народів колишньої імперії напевно вже не буде, Центральною радою та безпосередньо М. Грушевським було здійснено, хоча і вимушений, але історичний крок – ІІІ Універсалом проголошено самостійність та суверенітет Української Народної Республіки, але знову ж таки Універсал не відкидав федеративної приналежності від Росії, що як держава вже не існувала.

Пізніше в газеті «Народна воля» М. Грушевський підтвердив зміст ІІІ Універсалу, в якому говорилось про те, що УНР повинна рятувати цілісність та єдність колишньої Росії. Він просто не уявляв, як Україна може існувати без «матінки Росії». Хоча мій вислів є досить іронічним, але коли пишеш історію власного народу і бачиш таких бездарних та національно несвідомих очільників держави як М.Грушевський, виникає запитання «Про яку незалежність могла тоді йти мова, коли сам президент УНР, до речі професор історії, не визнавав права українців на власну державність?»

Також ІІІ Універсал чітко визначав етнічні українські землі. Територія УНР визначалася у межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму). Остаточні кордони УНР, а також питання прилучення частини Курщини, Холмщини та Вороніжчини до складу УНР, де більшість населення становили українці, мало бути встановлено за згодою «зорганізованої волі народів».

Універсалом скасовувалось поміщицьке право власності на землю та реманент, земля проголошувалась власністю народу і передавалась йому без викупу. Також встановлювався 8-годинний робочий день для робітників, скасовувалась смертна кара та надавалась персональна автономія національним меншинам.

Така політика УЦР дратувала Раднарком, який не залишав спроб захопити Україну в будь який спосіб: мирний (скликавши в Києві Всеукраїнський з’їзд рад 17 грудня 1917р., який мав би переобрати УЦР, перетворивши її на Центральний виконавчий комітет рад в Україні) чи силовий (підняти повстання в грудні 1917 р. та захопити місцеві осередки влади, а також направити загони Червоної армії на Київ для його захоплення).

В результаті, Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся в Києві висловився за підтримку Центральної ради 70-ма % голосів. Тоді більшовики, що отримали лише 10%, покинули з’їзд та подались до Харкова, де 24 грудня 1917 р. проголосили про встановлення радянської влади в Україні. Було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Харкові та обрано уряд УСРР «Народний секретаріат».

Війна Радянської Росії проти УНР. IV Універсал та проголошення незалежності УНР.

Розуміючи, що в мирний спосіб захопити владу у центральній та західній частині України не вдасться, Раднарком застосував силовий варіант – 29 січня 1918 р. більшовики за допомогою Другого Гвардійського корпусу Червоної армії спробували підняти повстання в Києві на заводі «Арсенал», але були роззброєні синьожупанною дивізією П.Скоропадського та відправлені назад до Росії.

Поряд з тим, через перешкоджання просуванню збільшовизованих військ з фронту в Росію Раднарком висунув ультиматум УЦР за підписом В. Леніна. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні. УЦР у відповідь на ультиматум РНК відкинула всі звинувачення, що дало можливість оголосити Україні війну. В результаті на Україну було відправлено 600-тисячну Червону армію під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради мали були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування. Лише 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За

цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для опору ворогові; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:

— проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

— на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);

— гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

— констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;

— було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

— ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради у військовому питанні та створенні українського війська, призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами , де вирішувалася доля Києва, загинуло 300 дітей, що пішли на вірну смерть захищаючи Україну від більшовиків. Це були студенти, гімназисти та юнкери. Вони вийшли захистити свою націю, всій народ у той момент, коли Центральна Рада й далі твердила, що Україні не потрібне власне військо, лише міліція для охорони правопорядку. Саме через не далекоглядність та безвідповідальність тогочасних українських політиків, перш за все М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри сталась не поправна трагедія не лише національного, але й суспільного характеру – коли «дорослих вийшли захищати діти», у студентів, як ми бачимо тоді, почуття любові до Батьківщини та рівень національної свідомості був більшим ніж в українських політиків.

Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був втекти до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

• Мирний договір у Брест-Литовську. Вступ німецько-австрійських військ в Україну

Зазнавши найдошкульнішої поразки на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-

Литовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради ще 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917 р. розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк.

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих

умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).

ЗО грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких

несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Тка-

ченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти».

Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

— встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-

Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж—

Броди-—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися

УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування

збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських

товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму

найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, 450-тисячні німецько-австрійські війська 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ від Карпат до Балтійського моря. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з

проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже ЗО тис. осіб). Проте німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

У цій ситуації Раднарком змушений був погодитись на умови миру, які диктувала німецька сторона. Із березня 1918 р. у Ризі було підписано мирний договір, згідно з яким Росія втрачала велику територію. Фінляндія і Україна визнавались самостійними державами. Раднарком зобов’язувався визнати Брестську угоду Центральної ради з країнами Четвертного союзу і розпочати мирні переговори з УНР. Але визнаючи умови Брестський мир, більшовики продовжували чинити запеклий опір німецько-австрійським військам.

Так, при радах були створені мобілізаційні відділи, Київ було оголошено в стані облоги, а Київська, Подільська й Волинська губернії переведені на воєнний стан. Усе це уповільнило наступ німців, але вже 1 березня Червона армія покинула Київ. З України на схід почали вивозити матеріальні цінності, створювався єдиний фронт оборони від Криму до Прибалтики.

Участь радянських військ у бойових діях в Україні дав привід німецькому командуванню просунути свої війська значно далі на схід та південь України, захопивши російські міста Бєлгород і Ростов. Щоб припинити наступ німців, було підписано угоду про припинення військових дій і утворено нейтральну зону від Рильська до Суджі.

Із приходом союзних військ Україна фактично стала окупованою. Австро-Угорщина захопила південь – Західну Волинь, Подільську, Херсонську та катеринославську губернії, А Німеччина решту території. У Миколаєві, Маріуполі, Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони. Управління залізницями та водним транспортом контролювало німецьке командування, кам’яною й залізорудною промисловістю союзники управляли спільно.

Разом з німецько-австрійськими військами на Україну повернулася УЦР. Але її повернення населення зустріло без особливого ентузіазму. Навіть не змінюючи курсу у внутрішній політиці, УЦР вже не змогла привернути до себе привітне ставлення українців.

Тому, для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим (німці безконтрольно господарювали в окремих галузях господарства; видавали власні

нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).

Не дивлячись на внутрішні чвари з німецьким командуванням УЦР в лютому – квітні 1918 р. прийняла цілий ряд законодавчих актів, що повинні були нормалізувати соціально-економічне становище УНР. Не рахуючи підписаної Брестської угоди з країнами Четвертного союзу, було запроваджено новий стиль у літочисленні (Юліанський календар був змінений на Григоріанський), запроваджено в обіг національну валюту – гривню, затверджено державний герб – тризуб, прийнято закон про громадянство УНР, прийнято Закон про землю (31 січня 1918 р.), який передбачав розподіл поміщицької землі й встановлення максимуму землеволодіння в 30 га. В останній день свого існування Центральна Рада схвалила Конституцію УНР та проголосила М. Грушевського першим Президентом УНР (29 квітня 1918р.).

Всі вище перелічені дії УЦР не змогли стабілізувати внутрішнє економічне становище УНР. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої сильної влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Вибір німців впав на консервативного генерала Павла Скоропадського, якого підтримували заможні прошарки українського суспільства

Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську

кампанію, з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий

комітет рад України зазнала поразки. Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу. Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

Україна в період Гетьманату Павла Скоропадського

• Гетьманський переворот , його причини та передумови.

Ідея відродження Гетьманщини не завмирала протягом ХVIII – XIX ст. і на початку ХХ ст., у зв’язку з розпадом Російської імперії набула знову не аби якої актуальності. Ще у березні 1917 р. під час мітингів та демонстрацій у Києві стали рясніти гасла з вимогою відновити гетьманат.

Після окупації України німецько-австрійськими військами український народ взагалі втратив довіру до Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Одночасно з утратою популярності УЦР поширювався рух проти неї. Велика маса заможних селян та поміщиків прагнули встановити новий уряд – несоціалістичний, у формі диктатури без народного представництва.

29 квітня 1918 р. у найбільшому в Києві приміщені – цирку – зібралось 6432 делегати Всеукраїнського хліборобського з’їзду, головою якого було обрано Павла Скоропадського. Того ж дня Хліборобським з’їздом було проголошено про встановлення в Україні монархічної форми правління й відродження Гетьманщини.

Кандидатів на посаду гетьмана було троє: Є. Чекаленко, М. Міхновський та П. Скоропадський. Але враховуючи, що у воєнний час цивільна людина не повинна керувати державою, а також враховуючи старовинне гетьманське коріння Павла Скоропадського, саме за особу П. Скоропадського проголосувала більшість учасників з’їзду.

Для підтримки заколоту П. Скоропадський звернувся по допомогу до німецького командування. Німецький генерал Гренер, який фактично керував окупованою Україною, висунув свої вимоги на яких він погоджувався на переворот. Головні умови його були такі:

• Визнання Скоропадським умов Брестського мирного договору;

• Розпуск Центральної Ради;

• Відкладення Установчих Зборів України до «повного заспокоєння народу»;

• Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти німецько-австрійського панування;

• Відродження ринкових відносин в українській економіці;

• Відновлення права власності колишніх власників на землю. Селяни повинні сплатити поміщикам за самовільно захоплені землі. Збереження поміщицької форми господарювання;

• Оплата німцям за надання військової допомоги Україні у боротьбі з більшовизмом.

Крім того, Гренер попередив Скоропадського, що той повинен власними військовими силами здійснити переворот – німці не дадуть жодного свого вояка для організації заколоту.

29 квітня 1918 р. гетьманом Павлом Скоропадським було оприлюднено «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України». У грамоті гетьман заявляв, що він «відгукнувся на заклик трудових мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом всієї України. Центральна Рада та всі земельні комітети розпускаються, міністри Генерального Секретаріату звільняються, але всі чиновники Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сейму. Поновлювалось право приватної власності колишніх поміщиків на їхні землі. Кожен селянин міг залишити за собою самовільно захоплені землі лише після сплати матеріальної компенсації поміщикові. Права робітників обіцялось захищати.

У «Законі про тимчасовий устрій України» підкреслювалось, що цей закон діє до скликання Сейму. У Законі підкреслювались основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики гетьманського уряду. Замість назви «Українська Народна Республіка» вводилась назва «Українська держава».

В ніч на 30 квітня прихильниками гетьманського перевороту було захоплено всі державні установи без будь якого опору. Лише Січові Стрільці, які охороняли будівлю Центральної Ради спробували чинити опір, при цьому вбивши трьох гетьманських офіцерів.

Центральна Рада була розпущена. Президент УНР М. Грушевський виїхав з Києва та оселився на його околиці на віллі «Виноградний Сад» як фізична особа.

У всіх поміщиків, власників заводів, фабрик , крамниць та в заможної маси селянства переворот викликав значне задоволення, але переважна більшість простих селян сприйняла його «в штики». Запланувавши у Києві Всеукраїнський селянський з’їзд, на який мало прибути до 10 тис. селян, нова влада заборонила його проведення. Тоді учасники з’їзду зібрались поблизу Києва ( у Голосієві), і ухвалили резолюцію з протестом проти гетьмана . У ній заклякалось до боротьби з «контрреволюцією» : «Умремо, а землі й волі не віддамо».

Взявши приклад з селян робітники 14 травня провели свій нелегальний Всеукраїнський робітничий з’їзд, який також вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом.

13-16 травня відбувся нелегальний з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів. Правда, на з’їзді відбувся розкол між партійцями. Праве партійне крило стояло за співпрацю з урядом, а ліве гостро відкинувши пропозиції правих, проголосили про співпрацю з більшовиками та висунули гасло проведення соціалістичної революції на Україні.

• Внутрішня та зовнішня політика Української Держави

Внутрішня політика. Прийшовши до влади Гетьман мав певні плани щодо економічних зрушень, які йому вдалося хоча й частково, але реалізувати. Період правління Скоропадського відзначався небувалим економічним піднесенням України. Тоді, коли Росія була на межі голоду, зокрема Петроград і Москва, в Україні люди ще не знали такого явища.

Відомо, що Гетьман був представником великих промисловців, підприємців та земельних магнатів, тому перш за все, скасував законодавство УЦР щодо робітництва і промисловості, відновивши право приватної власності. Було виділено кошти для підтримки промисловців, що постраждали в результаті більшовицької окупації, а робочий день збільшено до 12 год. Заборонено страйки. Для реалізації продукції українських промислових підприємств за кордон, Скоропадський налагодив торговельні відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Нова форма держави і правління вимагала зміни існуючого старого державного апарату, тому було прийнято рішення про реформу державного управління. Новий Держапарат формувався на основі ділових якостей управлінців та їх українізації.

Гетьман

Секретаріат на чолі з Державним Секретарем

Голова Ради Міністрів

Мала Рада Міністрів

Рада Міністрів

Старости (губернські)

Органи місцевого самоврядування

Міські зібрання

Земства

У сільському господарстві було відновлено право приватної власності на землю та поміщицькі землеволодіння, що не могло сподобатись українським селянам. Вони змушені були повернути поміщикам їхні колишні землі, реманент, худобу та відшкодувати завдані збитки. Хто з селян не міг відшкодувати ці збитки, - змушений був їх відпрацювати, тобто стати знову кріпаком.

Для збору продовольства німецьким та австрійським окупаційним властям створювались повсюди «хлібні бюро», що займались вилученням сільсько-господарської продукції в українських селян.

У липні 1918 р. Радою міністрів було опубліковано «Проект загальних основ земельної реформи», за якою максимум земельного наділу становив 25 га. на одну особу, а поміщикам надавалось право продавати свою землю державному банкові.

Як ми бачимо, основа економічної політики гетьманського уряду носила реакційний характер, відновлювала старі царські порядки та підривала авторитет української влади серед простого українського населення, вселяла у ньому зневіру та змушувала підніматись на повстання. Ці повстання, які виникали локально та хаотично, жорстоко придушувались німецькими чи австрійськими військами.

Скоропадський будучи людиною військовою вже давно мріяв утворити українські збройні сили, але за часів УЦР його ідея не знаходила підтримки і навіть лякала Генеральний Секретаріат. М. Грушевський, В. Винниченко та С. Петлюра побоювались «українського бонапартизму» зі сторони Гетьмана.

Захопивши владу Гетьман спочатку заходився створювати загони поліції на місцях, пізніше – відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській та Харківській губерніях.

З вересня Німеччина дозволила Скоропадському сформувати українську армію, що мала нараховувати 300 тис. вояків, але виділила зброї та боєприпасів реально лише на 65 тис. Все ж було сформовано 1 Запорізьку, 2 Синьожупанні, 1 Сірожупанну та 1 Сердюцьку дивізії, бригаду Січових Стрільців та декілька офіцерських дружин. Основу Української армії було утворено.

В галузі культури відбулись також досить помітні зрушення: скасовувалась національно-персональна автономія для національних меншин, що налаштувало проти гетьманського режиму здебільшого євреїв та поляків.

Зовнішня політика. Відносини з Німеччиною та країнами Четвертного союзу стали для Української держави пріоритетними та заключались в основному на умовах Берестейського миру та виконання Україною взятих на себе зобов’язань. Як німці, так і австрійці вільно втручались у внутрішню політику України, карали на свій розсуд українське населення, вносили свої корективи в українське законодавство та не визнавали його. Для розв’язання багатьох проблем у вересні 1918 р. Скоропадський зустрівся з кайзером Німеччини Вільгельмом ІІ та обговорював з ним торговельно-економічні та військові питання тощо.

Відносини з Польщею були напруженими. Гетьман вимагав передати Україні Холмщину, Підляшшя, Східну Галичину, Лемківщину та Посяння, але отримав фактично лише ті території, які були окуповані Німеччиною – Холмщину та Підляшшя . Інші території, які контролювались австрійськими окупаційними властями були у відомстві поляків. Поляки створювали на цих територіях свої органи влади та вимагали в України передати в своє управління території аж до річки Південний Буг. Всі переговори між українським та австрійським урядами зайшли в глухий кут.

Зовнішньополітичні стосунки з Румунією обертались навколо бессарабського питання. Гетьманський уряд запровадив проти Румунії, яка захопила Бессарабію, торговельні санкції. Але у зв’язку з потребою підтримки Антанти (на території Румунії були дипломатичні представництва Англії, Франції та ін..) П. Скоропадський зняв торговельну блокаду Румунії до завершення Першої світової війни.

За умовами Берестейського миру Радянська Росія зобов’язувалась визнати незалежність України й укласти з нею мирний договір. Переговори почались у травні 1918 р. радянську делегацію очолював Христіан Раковський і Дмитро Мануїльський. 12 червня 1918 р. було підписано попередній договір про припинення війни між Україною і Росією. Відновились торговельні, залізничні та поштово-телеграфні комунікації. Українській Державі надавалось право засновувати консульства в багатьох містах Росії. Найскладнішим було питання визначення кордонів між Україною та Росією. Переговори про встановлення демаркаційної лінії припинились у жовтні 1918. Коли стало зрозуміло, що Німеччина зазнає поразки у Першій світовій війні, Росія почала готуватись до війни з Україною.

Налагоджені були дипломатичні зв’язки з урядами Донської та Кубанської козачих республік. Донська республіка визнавала незалежність України та підписала з нею торговельний та ін. договори . 8 серпня 1918 р. було укладено договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, встановлював міждержавні кордони та взаємовигідний товарообмін.

Кубанській республіці Україна надавала зброю та боєприпаси для війни з більшовиками. Обговорювалось питання про входження Кубані до складу Української Держави на правах автономії, але проти цього виступав російський генерал Денікін, що очолював уряд Кубанської республіки. Він не визнавав права українського народу на самовизначення, вважаючи його лише відгалуженням від « Великого російського», вів відверту українофобську політику.

Кримське питання у зовнішній політиці Української Держави. Німецький уряд мав серйозні плани щодо Криму. Під контролем гетьманського уряду залишалась лише Північна Таврія (Херсонська та схід сучасної Запорізької областей). Німці не могли допустити, щоб у розпорядженні України була військово-морська база в Севастополі та Чорноморський флот.

Та в самому Криму зібрався з’їзд татарського населення (курултай), який пред’явив свої претензії на владу. Тоді німецька окупаційна адміністрація передала владу царському генералу С. Сулькевичу, який відновив на півострові колишні царські порядки.

У травні 1918 р. Міністерство закордонних справ Української Держави зробило з цього приводу декілька заяв Німеччині. Наприклад, « Нота гетьмана П. скоропадського послу Німеччини в Києві про необхідність приєднання Криму до Української Держави» (10 травня 1918 р.) або аналогічна за змістом «Нота міністерства закордонних справ Української Держави від 30 травня 1918 р.». У цих документах підкреслювались економічні, політичні та етнографічні зв’язки України й Криму. Вказувалось, що приєднання Криму до України мало відбуватись на засадах автономії. На відмову С. Сулькевича приєднати Крим до України Гетьман П. Скоропадський запровадив економічну блокаду півострова. Це змусило Сулькевича капітулювати і почати переговори про форми державного обєднання, які відбувалися в Києві восени 1918 р. Хоча й було розроблено план та умови приєднання Криму до України, але часу на це у Гетьмана вже не вистачило.

Відносини з країнами Антанти були ускладнені у зв’язку з тісними відносинами з країнами Четвертного союзу. Тільки після поразки Німеччини Скоропадський узяв курс на пошук порозуміння з країнами Антанти, проте останні підтримували ідею «єдиної і неподільної Росії», заперечуючи право України на незалежність. Навіть після того як Гетьман видав 14 листопада 1918 р. грамоту про федеративний зв'язок із майбутньою не більшовицькою Росією, Антанта своє ставлення до України не змінила.

Загалом Міністерство закордонних справ Української Держави протягом восьми місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульські представництва з 24 держав: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Грузії, Азербайджану, Фінляндії, Польщі, Англії, Румунії, Радянської Росії, Дону, Кубані та Криму.

Україна у 1918 – 1919 роках

• Антигетьманський переворот та утворення Директорії

Антигетьманська опозиція. Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону властей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було "знищення української державності і всіх здобутків революції", засудили з'їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918р. до П.Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не є українським за складом і політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначення на державні посади не українців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національно-державний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як "буржуазного і неукраїнського" з метою "рятувати загрожену українську державність" . На початку серпня 1918 р. він перетворився на Український національний союз (УНС). 318 вересня його очолив В.Винниченко. Враховуючи слабкість позицій Німеччини, Гетьман намагався зблизитись з УНС, але останній поставив такі вимоги:

• Проведення аграрної реформи на основі ліквідації поміщицького землеволодіння;

• Забезпечення землею тих «хто на ній працює»;

• Встановлення демократичних свобод;

• Прийняття демократичного виборчого закону;

• Спільне розв’язання кадрових питань.

Намагаючись знайти компроміс, П. Скоропадський сформував уряд, до якого увійшло п’ятеро представників УНС.У листопаді УНС вирішив скликати Український національний конгрес, щоб захопити таким чином владу у свої руки. Підступність їхніх ідей зрозуміли інші міністри і заборонили скликання конгресу. Тоді члени УНС залишили уряд. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на "Союз держав". У Німеччині вибухнуло повстання, що переросло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали і в німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої регулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.

Боротьба проти правління П.Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигородському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь бл. 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат. За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і пораненими 6 тис. осіб. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії"", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: "Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії". Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С. Гербелем.

Ліквідація Гетьманату. Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістичних партій, зібравшись 13 листопада 1918р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію — тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко — голова Директорії, члени — С.Петлюра (очолив військо) , Ф.Швець (член УПСР), тимчасові члени — А.Макаренко (представник ради залізничників України) і П.Андрієвський (член УПСС). Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву — центр анти- гетьманських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир Винниченко. Тут він склав відозву до населення, у якій проголошувалося, що гетьманська влада має бути дощенту знищена, а гетьман є поза законом. С.Петлюра в Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення бо Петлюра видав наказ, у якому обіцяв надати додаткові земельні ділянки всім, хто «своєчасно стане до війська» .

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шукали можливості повернутися додому. 17 листопада повстанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і рушила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою — за 30 км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П. Скоропадського. 20 листопада на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштейна, а згодом — Запорізька дивізія полковника П.Болбочана. Дещо пізніше до лав повстанців влилася Сердюцька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на допомогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці із Січовими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зробив таку заяву: "Я, гетьман всієї України, на Протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади ". П.Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера, разом з відступаючим німецьким військом виїхав за кордон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918р. війська Директорії вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто.

Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

• Діяльність Директорії УНР . С. Петлюра. «Отаманщина»

Внутрішня та зовнішня політика Директорії

Директорія з блискавичною швидкістю встановила свою владу на території України, але відразу виявилась безпорадною у вирішенні головних завдань, що стояли перед Україною. За кілька місяців державна скарбниця, що її наповнив гетьман Скоропадський була повністю розкрадена. Ще у перші дні перебування Директорії у Києві було проведено перевірку сейфів і конфіскацію цінностей громадян, але через те, що серед Директорії було багато простих грабіжників і авантюристів які хотіли поживитись «під шумок» зміни влади, ці коштовності до держскарбниці не потрапили . Всі закони гетьманського уряду було скасовано, а самих міністрів заарештовано. Заарештовано було й православного митрополита Антонія та єпископа Євлогія, з ними ще кількох священиків. Був проект ліквідації Української Академії Наук, що її заснував Скоропадський. Звісно такі зміни були людям не до вподоби. Також заборонялось вживання російської мови у діловій та розмовній сферах.

Становище нової влади погіршувало й те, що та велика «селянська армія», яка була створена для боротьби з гетьманом, розтанула з такою ж швидкістю, з якою була зібрана. 26 грудня було сформовано новий соціалістичний уряд В. Чехівського, котрий відразу видав наказ про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Тому, всі солдати так званої армії УНР, яка в основному складалась з селян, отримавши таку новину відразу вирушили додому ділити панську землю залишивши нову владу напризволяще.

На початку 1919 р. Україна була оточена ворогами зі всіх сторін і звичайно захищати її було нікому. Негайно, після повалення гетьманату, розпочався новий наступ військ комуністичної Росії на Україну. На заході польські війська витіснили залишки УГА за р. Збруч, на південному сході – білогвардійські війська під командуванням генерала Денікіна спільно з військами Антанти захопили Донбас, Крим та все Причорномор’я.

З 23 по 28 січня 1919 р. у Києві проходив Трудовий конгрес. Проводився він для того, щоб надати Директорії УНР легітимного характеру. Виборчі права тепер надавались лише «трудящим», але кого конкретно Директорія розуміла під терміном «трудящі» було незрозуміло. В результаті право голосу втратили промисловці, поміщики, банкіри, частина інтелігенції (професори, лікарі, вчителі середніх шкіл, адвокати та священики, а здобули : - медсестри, фельдшери, санітари, вчителі початкових шкіл (вони не мали вищої освіти), службовці нижчого рангу, залізничні робітники та ін..

Основні рішення конгресу були закріплені в «Універсалі трудового конгресу УНР»:

• Вища влада передавалась Директорії.

• Виконавчі функції мала здійснювати Рада народних міністрів (Уряд), яка підзвітна Трудовому конгресу, а між його засіданнями – Директорії.

• Влада на місцях переходила під контроль губернських і повітових трудових рад, що обирались пропорційно від селянства та робітництва.

• Уряд у свою чергу мав складатись з комісій: оборонної, земельної, освітньої, бюджетної, харчової та закордонних справ.

• Уряд повинен виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки.

• Уряд повинен провести земельну реформу шляхом передачі поміщицької землі селянам без викупу.

• Уряд повинен ліквідувати безробіття серед пролетарських верст шляхом відновлення роботи промислових підприємств.

• Обороняти незалежність республіки .

Під час роботи конгресу між його учасниками виявились серйозні розбіжності у поглядах, які зрештою, призвели до фактичного провалу роботи даного органу.

Так наприклад, представник есерів – М. Шаповал вважав, що в Україні необхідно встановити радянську владу. Його підтримувала більшість конгресу, в тому числі В. Винниченко, В. Чехівський та колишній президент УНР – М. Грушевський. Інша половина конгресу на чолі з С. Петлюрою виступили проти союзу з більшовицькою Росією та пропонували діяти спільно з Антантою проти більшовиків.

Керівники Січових стрільців пропонували замість Директорії організувати військовий тріумвірат (С. Петлюра, Є. Коновалець та А. Мельник) і встановити військову диктатуру, але їх пропозиції були не підтримані конгресом у зв’язку з тим, що більшість тогочасного суспільства стояла на соціалістичних позиціях, що були несумісними з націоналістичними поглядами представлених осіб.

Таким чином, основні засади внутрішньої політики були прямо протилежні колишній політиці гетьмана П. Скоропадського і передбачали поширення в Україні радянської форми влади без крайнощів більшовизму.

Скасовувалась стара система державного управління, а нова «трудова» так і не була встановлена. Фактично влада на місцях залишилась в отаманів, а не в губернських чи міських рад.

В галузі трудової політики було встановлено 8-годинний робочий день і робітничий контроль за діяльністю фабрик і заводів. Це означало, що 8-годинний робочий день вводиться на тих підприємствах, які вціліли після воєнної розрухи, або повинні відновитись за рахунок самих же робітників, робітники самі повинні дбати про появу сировини, пошук ринків збуту виробленої продукції і т.д. Що саме цікаво, це то що робітникам надавалось право проводити страйки.*

Директорія проголошувала конфіскацію поміщицьких земель, поміщиками визнавались ті, що мали 15 і більше га землі. В кого було менше 15 га, в того земля не конфісковувалась. Звідси виходить, що ті, хто отримав в період гетьманату 25 га згідно тодішнього законодавства про земельну реформу, тепер ставали ворогами народу, а це фактично більша половина селян. Фактично Директорія дала селянам землі менше ніж Скоропадський.

Не підлягала конфіскації земля фабрик, заводів, а також іноземців. На Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження (а це було майже 60 % від всіх поміщиків України і 80% від загальної кількості поміщиків Правобережжя) статусу іноземних громадян, у зв’язку з чим, їхня земля і власність не підлягали конфіскації та вважались недоторканими.

Відновлювалась національно-персональна автономія для національних меншин. Але виходячи з того, що Директорія не мала регулярних військ, і до участі в обороні УНР запрошувались отамани вільно козачих утворень, які не визнавали ніяких національних прав за меншинами то ніякої національно-персональної автономії ніхто не бачив. Якщо ці погоджувались вести бойові дії проти Радянської Росії та ставились лояльно до Директорії то отримували від С. Петлюри вірчу грамоту і декілька мільйонів карбованців. Далі ніякого контролю над цими отаманами не було. Повернувшись назад, кожен отаман продовжував грабежі серед єврейського населення – погроми. Наприклад, під час лютневого погрому євреїв 1919 р. у Проскурові (Хмельницькому) від посіпак отамана Григор’єва загинуло більше трьох тисяч мешканців. Вину за те, що сталося було покладено на Симона Петлюру бо всі знали, що Григор’єв отримав від нього вірчу грамоту за співпрацю. Коли Петлюра дізнався про такий зухвалий вчинок отамана то пройшло майже місяць часу, і навіть після цього, не маючи ніяких важелів впливу С. Петлюра не зміг ніяк його покарати.

В середині 1919 р. С. Петлюра розгорнув активну діяльність по реформуванню армії і боротьбі з отаманщиною. Проте безперервна війна та вичерпання військових ресурсів, що залишились у спадок від гетьмана Скоропадського, а також відсутність підтримки з-за кордону зумовили поразку армії УНР у боротьбі з більшовиками.

У зовнішній політиці Директорія перш за все намагалась добитись міжнародного визнання незалежності України та вийти зі стану ізоляції. Ще одним ключовим завданням зовнішньої політики був пошук союзників у боротьбі з більшовицькою Росією, але через те, що Директорія складалась лише з соціалістів (тобто тих самих більшовиків) – ніхто не хотів мати з Україною ніяких стосунків. УНР отримала визнання лише від Угорщини, Чехословаччини, Нідерландів, Італії та Папи Римського, але це не були ті країни, від яких значною мірою залежала доля України.

Спроби підвищення авторитету України серед європейських країн доходили до абсурду. Кожному дипломатичному представнику від УНР виділялись колосальні суми для «шикарного» життя за кордоном з метою показати світові заможність українського народу і це при тому, що державна скарбниця була пустою і наповнити її було практично не можливо через відсутність механізму наповнення держбюджету.

Комісія закордонних справ так і не змогла знайти спільної мови з Польщею, Антантою та Радянською Росією. В результаті чого 3 січня 1919 р. Червона Армія без бою захопила Харків, а 6 січня – проголосила про утворення на сході України УСРР. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії, а 5 лютого 1919 р. до Києва вже вступили більшовицькі війська. Директорія змушена була втікати до Вінниці, далі до Проскурова та Кам’янця – Подільського. У квітні 1919 р. на всій території України, крім Надзбруччя та Західної України («Трикутник смерті УНР») було вдруге встановлено російську радянську владу.

Не змогла Директорія знайти спільної мови і з нашими побратимами – галичанами. Проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР носило чисто символічне значення, реального ж об’єднання не відбулось ні у територіальному, ні у військовому планах. Кожна з цих українських держав провадила самостійну внутрішню і зовнішню політику.

Отаманщина. Анархістський рух Нестора Махна.

Перші масові прояви дезертирства з фронтів Першої світової війни вже стали першопричиною появи окремих «вільно козачих формувань» на території України. Ще 21 рік тому, такого терміну в історичній науці не існувало – радянська влада вимагала визначати даний рух як «бандитський» чи буржуазно-націоналістичний (не дивлячись на те, що більшість так званих отаманів стали після закінчення громадянської війни офіцерами Червоної Армії).

Найбільшого поширення «анархія» набирає в період 1918 – 1923 рр. Саме тоді, відбувається засилля різних збройних формувань, сформованих із селян, в умовах відсутності чи вакууму реальної державної влади. Окремі отамани перейшли у підпорядкування армії УНР і діяли до 1925 р. (напр.. Я. Галчевський «Орел»). Селянський анархістський рух став проявом селянської війни за землю, проти політики тих режимів, які встановлювались на Україні.

Отаманський рух можна представити за допомогою таблиці.

Отамани	Територія дій
Д. Терпило (Зелений)	Київщина
М. Григор’єв	Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина, північно - західна частина Катеринославщини
Н. Махно	Північна Таврія, Катеринославщина
Ангел	Чернігівщина
Божко	Північно – східна частина Катеринославщини
Я. Галчевський (Орел)	Поділля (Літинщина, Летичівщина, Проскурівщина)
Я. Шепель	Літинщина, Хмельниччина, Козятинщина, Калинівщина (Вінниччина)
Лихо-Дорошенко	Гайсинський повіт(Вінниччина)
Хмара-Годзиківський	Могилівський повіт(Вінниччина)

Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії. Район операцій загонів Махна простирався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інших селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в потрібних місцях, а потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед українських степів і українського селянства. А якщо додати високі бойові якості повстанців-кіннотників та їхню безмежну довіру до своїх командирів (яким по праву давали звання «батько»), зрозуміло, чому повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників.Повстанська піхота була військом «на випадок». В разі військової потреби формувалися десятки піхотних полків, але коли необхідність минала, піхотинці зі зброєю в руках розходилися по домівках хазяйнувати. До наступного разу.Стабільним залишався лише склад ударних махновських частин — кавалерії.Повстанські командири набагато раніше ворожих генералів зрозуміли, що головне — це не чисельність армії, а її бойовий дух і ще — щільність стрілецького вогню. Тому за шалені гроші і золото махновці всіма правдами і неправдами купували кулемети «Максим» і «Л'юіс», а Луганський патронний завод нелегально забезпечував повстанців патронами — по півтора мільйони штук за раз. Вся армія генерала Денікіна, йдучи в похід на більшовицьку Москву, мала на озброєнні 640 кулеметів переважно в піхотних частинах. А у повстанській арміх батьки Махна тільки одна бригада Каретникова мала 700 «Максимів», причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності зі щільністю стрілецького вогню.

27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії проти білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. В Павлоградському повіті Катеринославської губернії літом 1922 були організовані махновські підпільні осередки, а в листопаді під час з'їзду махновців в Харківській губернії ватажків було заарештовано.

Симон Петлюра. Історичний портрет

Народився 22 травня (10 травня за старим стилем) 1879р. в Полтаві— убитий радянським агентом 25 травня 1926 р. в Парижі. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.

Після закінчення бурси у 1895–1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка.

З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).

Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.

У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський.

На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна».

З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

1910 року одружився з Ольгою Більською. 1911 року в них народилась донька — Леся Петлюра (1911–1941).

З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались Михайло Грушевський, Дмитро Донцов, Софія Русова, Сергій Єфремов, Максим Горький.

У роки Першої світової війни 1914–1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств був заарештований 27 липня, разом з М. Поршем.

Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. Гетьман Скоропадський у своїх спогадах писав, що 12 листопада (30 жовтня) 1918 міністр юстиції Української Держави В’язлов за його особистою вказівкою звільнив з-під арешту Петлюру, який негайно виїхав до Білої Церкви.

З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

25 серпня 1919 року в Таганрозі головнокомандувач Збройними силами півдня Росії генерал Денікін видав «Звернення до населення Малоросії», у ньому говорилося, що головною метою Добровольчої армії є реставрація єдиної Росії. Вороги Росії, бажаючи ослабити її, підтримують рух, який має на меті відокремити дев'ять південних губерній і об'єднати їх в Українську державу. Відокремлення України від Росії осталося в результаті підступних дій німців. Український рух оголошувався зрадницьким, а С.Петлюра — німецьким ставлеником. Це незважаючи на заяву Петлюри про нейтралітет та наказ фронтовим командирам не вступати в збройні сутички з Добровольчою армією Денікіна.

На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра намагався протидіяти єврейським погромам, втім не зупинив їх, бо їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. 26 серпня в 1919 Кам'янці-Подільському зачитано звернення Головного отамана до вояків армії УНР, спрямоване проти погромів. Того ж дня відбулася конференція партії Поалей-Ціон, яка схвалила діяльність уряду, особливо у справі боротьби з погромами.

В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом-євреєм С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками убивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шарите». Але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Пьотр Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США….

Слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до організації погромів.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився дехто Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Міхаїла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст в молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти антисемітизму та расизму (LICRA). Міф про душогуба-Петлюру є одною з складових того підсвідомого негативного іміджу, який досі шкодить Україні на французькій землі. Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації. Похований Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі.

• Утворення Української Національної Ради у Львові та проголошення ЗУНР.

Проголошення 22 січня 1918 р. УНР знайшло палкий відгомін у серцях західноукраїнського населення. Ще більш значним чинним, що сприяв пожвавленню національного руху в Галичині став Брест-Литовський мирний договір з таємним додатком до нього. В додатку говорилося про надання широких автономних прав Галичині та створення з неї окремого коронного краю для українців Австро-Угорщини. Зважаючи на те, що даний додаток був таємний, то про нього не повинні були дізнатися насамперед поляки, що відразу б не дали йому ходу. Нажаль міністр закордонних справ УНР О. Севрюк проговорився полякам про наміри австрійського уряду і поляки зробили все, щоб зупинити дію таємного додатку. Коли у вересні 1918 р. одна з країн Четвертного союзу – Болгарія оголосила капітуляцію і коли вже стало очевидним, що цілісність Австро-Угорщини захиталась, поляки з одного боку та українці – з іншого, почали вживати заходів, щоб перебрати владу в Галичині на випадок розвалу імперії в свої руки. З іншого боку, австрійці робили все, щоб не допустити розпаду монархії. Про це свідчив маніфест від 16 жовтня 1918 р. Розуміючи, що народам, які населяють імперію, потрібно надати можливість самостійного життя, вони пропонували перетворити Австро-Угорські імперію на федерацію рівноправних народів. Але з тексу декларацію все одно було не ясно, хто буде правити Галичиною, - поляки чи українці.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори суспільно-політичних діячів від всіх українських політичних партій. Також на зборах були присутні митрополит Андрій Шептицький, посли до Австрійського парламенту, члени галицького та буковинського сеймів. Було обрано Українську Національну Раду – вищий орган майбутньої держави на чолі з Євгеном Петрушевичем. Українська Національна Рада проголосила, що Галичина (східна), Лемківщина, північно-західна Буковина та Закарпаття мають стати Українською Державою і закликала національні меншини послати своїх представників на Національної Ради. Також було вирішено укласти Конституцію на демократичних засадах. Головним питання того часу було об’єднання з Гетьманщиною П. Скоропадського.

Протягом цілого жовтня йшли переговори між діячами Української Національної Ради з одного боку та анти гетьманською опозицією – з іншого, і західняки були в курсі того, що проти гетьмана готується змова та державний переворот.

18 жовтня 1918 року С. Баран, секретар Національної Ради виголосив доповідь на тему: «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?». Дискусія тривала 12 годин і завершилась тим, що було прийнято рішення не об’єднуватись з Великою Україною. Пізніше Є. Петрушевич пояснив, чому було прийнято таке рішення: в пунктах Вудро Вільсона, забезпечувалось народам Австро-Угорщини право на самовизначення, а подібних прав за народами колишньої Російської імперії не визнавалось. Отже, злука Української Держави з ЗУНР загрожувала західноукраїнському населенню опинитись у складі «єдиної і неподільної» Росії.

Поляки, що мали всю повноту влади в Галичині планували захопити владу в краї в свої руки. Для того вони створили 28 жовтня Ліквідаційну комісію, яка мала після розпаду Австро-Угорщини ліквідували її державні установи в «Королівстві Галіції і Лодомерії» і натомість встановити свої – польські. Але Українська Національна Рада добилась першою згоди від австрійського уряду на передачу влади українцям. Вночі 1 листопада 1918 р. українські солдати австрійської армії під проводом полковника Дмитра Вітовського здійснили державний переворот у Львові. Вони захопили всі державні установи та стратегічні пункти Львова і арештували австрійського намісника у «королівстві Галіції та Лодомерії» польського генерала Гуйна. На всіх стовпах, дошках оголошень, під’їздах будинків було розклеєно оголошення про те, що на території західноукраїнських земель проголошувалась Західноукраїнська Народна Республіка. Всі колишні австрійські прапори було змінено на українські блакитно-жовті. Вранці 1 листопада, коли поляки прокинулись, вони були шоковані, - Львів був в українських руках.

• Створення УГА та початок польсько-української війни

У перші дні, поки ще поляки були приголомшені, сутички у місті між поляками та українцями були поодинокими випадками, але вже 6 листопада поляки оголосили війну українцям та почали збирати у центральні частині Польщі основні сили для «звільнення східних кресів від схизматиків». Сили між українцями та поляками були не рівними. На території ЗУНР проживало 4 мільйони населення, з них – лиш 3 мільйони були українцями, решта – переважно поляками. Натомість поляків було у Польщі 22 мільйони. Становище українців погіршувало й те, що серед українців не було офіцерів, австрійці призначали офіцерами лише поляків, а українці максимум до чого могли дослужитись в австрійській армії, то це до старшинського звання. Тому, 6 листопада 1918 р. делегати від Української Національної Ради О. Назарук та М. Шухевич прибули до Києва просити військової допомоги у гетьмана Скоропадського. Гетьман запропонував відправити на допомогу західнякам дві дивізії січових стрільців, але проти цього виступив В. Винниченко, який хотів використати ці бойові частини для збройного повстання проти Гетьмана. Він умовив посланців взяти тільки одну дивізію січовиків. Після того, 9 листопада Українська Національна Рада вирішила, що Західна Україна має бути окремою державою на чолі з головою секретаріату Костем Левицьким та президентом Є. Петрушевичем.

Бої за Львів точились за кожний квартал, за кожну вулицю і будинок. Поляки не хотіли вступити Львів українцям і чинили запеклий штурм. Сили були надто не рівними і 22 листопада уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а в кінці грудня – до Станіслава (Івано-Франківська). Військо польське було озброєне за всіма тодішніми вимогами країнами Антанти (Антанта підтримувала поляків у боротьбі з українцями, вважаючи всіх українців «напівбільшовиками»). Українській галицькій армії бракувало зброї та набоїв. Мобілізувавши 100 000 вояків реально було озброєно лише 40 000. Успіх ЗУНР могла мати тільки тоді, якби дістала військову підтримку від Наддніпрянської України (Директорії) чи країн Антанти (що було взагалі нереально).

• Внутрішня і Зовнішня політика ЗУНР. Проголошення соборності України та Акту Злуки УНР і ЗУНР

За короткий час було сформовано ефективну систему управління республікою. Представницьким та законодавчим органом був парламент – Українська Національна Рада. Більшість депутатів парламенту стояли на національно-ліберальних позиціях і представляли Українську національно-демократичну партію. Першим президентом ЗУНР став Євген Петрушевич, який згодом через облоговий та воєнний стан був проголошений диктатором. Сформовано органи адміністрації (держапарат подібний був до старого австрійського), поліцію та судові інстанції.

Утверджувались державні символи – жовто-блакитний прапор, герб – золотий лев (символ Львова) на синьому тлі, обернений у правий бік. Українська мова була проголошена державною. Все населення отримало громадянські права і свободи.

Проголошувалась ліквідація поміщицького землеволодіння. Але зважаючи на те, що , поміщиками були переважно поляки , - компенсаційні виплати через стан війни з Польщею їм не здійснювались. Проведення повною мірою земельної реформи не було проведено у зв’язку тим, що УГА зазнала поразки від польських інтервентів.

Встановлювалась державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкіри, худоби. В обіг було введено власну національну валюту гривню та карбованці. Заборонялось вивозити нафту як єдиний державний скарб. Відбудовувались залізниці.

В галузі освіти створювалась система народної освіти. Держава брала школи на під свою опіку і забезпечення. Дозволялось створення приватних шкіл. Національні меншини отримали право на навчання рідною мовою. Також національним меншинам надавалось 30% місць у парламенті.

Для захисту республіки від зовнішніх ворогів створювалась Українська Галицька Армія. Вона створювалась з колишніх солдатів фронтовиків, що були українцями за національністю, але воювали в австрійській армії. Не могла УГА розраховувати на збройну допомогу з-за кордону, тому на озброєні мала застарілі австрійські гвинтівки і ту кількість набоїв, що вдалось захопити на австрійських складах. Не дивлячись на такі труднощі, у вояків УГА був набагато вищим бойовий і патріотичний дух ніж у їхніх побратимів з Наддніпрянської України.

Основною метою зовнішньої політики було визнання ЗУНР міжнародним співтовариством, передусім у Європі та країнами Антанти. Але це було не легким завданням. З одного боку ЗУНР була під захистом «11 пунктів В. Вільсона», з іншого – Антанта хотіла створити міцну антисоціалістичну країну на кордоні з більшовицькою Росією, якщо не пощастить з відродженням Російської імперії і місця ЗУНР у цих планах не було. Хоча Англія та Франція визнавали право західних українців на самовизначення проте свою національну державу створити нам не давали. Погоджуючись, при цьому тільки на те, щоб надати західноукраїнським землям права на широку автономію у складі Другої Речі Посполитої. Сприяючи полякам у фінансовому та військовому планах радою країн Антанти було прийнято рішення про «тимчасову окупацію» західноукраїнських земель Польщею до р. Збруч. У 1921 р. планувалось повернутись до розгляду цього питання ще раз, а до того часу українці повинні користуватись широкими автономними правами. Фактично погодившись на умови ультиматуму Антанти поляки встановлювали антиукраїнський, позбавлений будь-який національних та культурних прав режим.

Не дивлячись ні на які перешкоди у зовнішній політиці дипломатичні представництва ЗУНР було відкрито в Чехословаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії. Делегація ЗУНР брала участь у Паризькій мирній конференції 1919 р., але сам факт незалежності ЗУНР було визнано лише Австрією, Угорщиною та Німеччиною.

Ще одним важливим напрямком зовнішньої політики ЗУНР було питання «соборної Української держави». З цією метою відразу після проголошення ЗУНР почались переговори з урядами П. Скоропадського, а пізніше Директорії. Але зважаючи на зовнішньополітичний курс Антанти щодо України та Росії, це питання було визнано не своєчасним та відкладено на довший час.

Лише 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою в м. Станіславові, через скрутне та загрозливе становище в якому опинилася ЗУНР в ході наступу польських військ було прийнято рішення про відступ УГА далі на схід, за р. Збруч, об’єднання її з армією УНР та перехід до спільних дій проти всіх ворогів України. Попередній договір про об’єднання ЗУНР з УНР був підписаний ще 1 грудня 1918 р., а 22 січня 1919 р., коли УГА дісталась Києва було проведено військовий парад та святкові урочистості з нагоди оголошення «Акту (Універсалу Директорії УНР) про возз’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в одну Соборну Українську Державу». Відтепер ЗУНР мала нову назву : - «Західна область УНР» і зберігала за собою широкі автономні права у законодавчій та виконавчій гілках влади.

Відбулась споконвічна мрія українського народу про об’єднання в єдину державу. Але ця подія відбулась за складних історичних обставин. Польські війська витіснили адміністрацію ЗУНР з Галичини. Директорія також була змушена відразу після моменту Злуки УНР і ЗУНР покинути Київ та втікати до Вінниці, а далі до Кам’янця – Подільського. Ідея незалежності України та її соборності не знайшла підтримки не лише на міжнародному рівні, але й в серцях самих наддніпрянських українців.

• Поглинення Закарпаття, Північної Буковини та Південної Бессарабії іноземними державами.

Політичне становище Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії на територію Закарпаття претендувало три країни: Угорська Радянська Республіка, Чехословаччина та Румунія. Після того як в Угорщині було здійснено революцію і до влади прийшли більшовики, становище закарпатських українців покращилось. Угорщина надала Закарпаттю широких автономних прав. Також Угорщиною було визнано право українців на національне самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Відразу було сформовано Русинську червону армію, видано декрет про націоналізацію поміщицької землі та промисловості. Створювались ради робітничих і солдатських депутатів. Але так тривало не довго. Чехословаччина та Румунія ввели свої війська на територію Угорщини та знищили радянську владу, що проіснувала на території Угорщини лише 125 днів.

Враховуючи те, що цей український край був найвідсталішим в політичному, соціально-економічному і культурному плані з-поміж інших українськими земель, подальшу долю Закарпаття вирішувало не місцеве «русинське» населення, а закарпатські емігранти. Взявши до уваги, те що на території України не було встановлено міцної української державності, а Закарпаттю реально загрожувала монархічно-поміщицька Румунія, у листопаді 1918 р. делегація від карпато-руських емігрантів підписала угоду з чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США). Згідно цієї угоди Закарпаття відійшло до нової Чехословацької держави, але з правом на власну автономію.

8 травня 1919 р. Центральна руська народна рада в Ужгороді, що була створена з ініціативи тих таки закарпатських емігрантів як представницький орган карпато-українців, прийняла рішення про приєднання краю до Чехословаччини на правах автономії.

За Сен-Жерменським від 10 жовтня 1919 р. і Тріанонським договорами від 4червня 1920 р. Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини. Закарпаття у Чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм за офіційною назвою «Підкарпатська Русь», а з 1928 – «Підкарпатський край».

В листопаді 1918 р. народне віче у Чернівцях, скликане Українським крайовим комітетом прийняло рішення про входження Буковини до складу Української держави. Проте вже 12 листопада Румунія окупувала українські землі із населенням близько 1 млн. осіб: Ізмаїльський, Акерманський, Хотин-ський повіти Бессарабії та власне Північну Буковину. Ці територіальні надбання були визнані Сен – Жерменським мирним договором 1919 р. і Паризьким протоколом 1920 р.

У міжвоєнний період з метою інтеграції окупованих земель було прийнято адміністративну уніфікацію. Тобто представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» . Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Українці в Румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала в Бессарабії, що до 1918 р. належала Росії, друга в Мармарощині і не виявляла політичної активності, а третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсивнішою.

Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокіший, ніж на українських землях окупованих Польщею. Репресії щодо українців спричинили Хотинське повстання в січні – лютому 1919 р. Повстанці здобули Хотин і утворили Хотинську директорію під проводом М. Лискуна. Проте румунські війська після запеклих боїв придушили повстання. Понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано.

• Друга війна УНР з Радянською Росією та «переїзди» Директорії. Чортківська офензива 7 червня 1919 р.

2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїдає до Вінниці і Київ негайно захоплюють більшовики. Це були часи глибокої анархії та зневіри. Шукаючи допомоги в Антанти Диекторія отримала від останньої ультиматум:

• Відставка В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри;

• Контроль над фінансами України;

• Звільнення з в’язниць гетьманських міністрів та церковних владик Антонія та Євлогія;

Питання про визнання незалежності України не ставилось. Внаслідок такої політики Антанти щодо України Винниченко виїхав за кордон, а його місце посів С. Петлюра. Він сформував новий «несоціалістичний» уряд на чолі з С. Остапенком. Міністрами стали праві та помірковані ліберали: Іван Огієнко, Євген Архипенко, Олександр Шаповал, від ЗУНР – Олександр Назарук та ін.. Відразу проти цього уряду розпочали бойкот соціалісти та більшовики як проти «буржуазно-націоналістичного та контрреволюційного».

У лютому-березні 1919 р. більшовики, зміцнивши наступ, посунули на Україну у двох напрямках: на Мозир-Коростень, щоб відрізати війська Директорії від галицьких військ, і в напрямі з Кременчука на Вапнярку, щоб відрізати їх від Антанти. Під натиском більшовицьких військ, Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова.

Неспроможність Директорії створити авторитетний і сильний політичний режим мало свій відбиток і на армії. Йшов процес більшовизації армії УНР та її перехід на сторону Червоної Армії. Так, наприклад від Петлюри до більшовиків подались отамани Зелений (Д. Терпило) з цілою Дніпровською дивізією, частина Задніпровської дивізії у складі отаманів М. Григор’єва, Ю. Тютюнника та С. Савицького. Останні вийшовши з підпорядкування Петлюри розпочали бойові дії у Причорномор’ї проти білогвардійців та Антанти. Про підтримку більшовиків заговорив і Нестор Махно, забувши своє давнє гасло «анархия мать порядка».

Без того малі сили Директорії танули з кожним днем. Зростало дезертирство та ширився хаос, занепадала військова дисципліна.У підпорядкуванні Директорії залишився один Запорізький корпус отамана П. Болбочана і корпус УГА під командуванням Євгена Коновальця. З огляду на це все було введено нову посаду головного отамана військ УНР. Цю посаду було доручено генералу О. Грекову. Але поки Греков в Одесі вів переговори про допомогу з Антантою, весь військовий провід перебував у руках Симона Петлюри. Звісно військам це було не до вподоби бачити в командуванні священика. Командування Антанти не подавши ніякої допомоги поставило новий ультиматум:

• Вигнати з Директорії Петлюру та Андрієвського;

• Передати під контроль Антанти всю внутрішню політику Директорії;

• Об’єднання армії Директорії та УГА з білогвардійцями Денікіна.

19 березня Червона Армія захопила важливий залізничний вузол Жмеринку та продовжила наступ на Проскурів. Внаслідок чого армія УНР розділилась на три частини: Північну, Південну та Проскурівську.

У Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі. До неї увійшов Є. Петрушевич як представник від ЗУНР. Після того Директорія розпалась, з неї вийшов Петрушевич та Андрієвський, що повернулись до Станіславова. Петлюра, Швець та Макаренко переїхали до Рівного. Саме в цей час, український народ склав досить іронічну приказку про діяльність і становище Директорії у 1919 р. Звучить вона так : - «В вагоні Директорія, під вагоном територія» .

На початку весни 1919 обставини склалися так, що Антанта не могла вести широкомасштабні воєнні дії в Україні. У березні під тиском частин Червоної армії, які було сформовано переважно з вояків повстанських загонів колишнього отамана Армії УНР М. Григор’єва, вони залишили Херсон і Миколаїв, а на початку квітня — Одесу. Рішення про залишення Одеси було схвалено Радою чотирьох Паризької мирної конференції 1919—1920. Переважна частина антантівського десанту була передислокована до Румунії. Сам уряд Остапенка, як про антантівський втратив своє значення

Однак і надалі війська Антанти не полишали спроб закріпити свою присутність. Так, 23 липня 1919 року французький міноносець увійшов до Одеського порту і обстріляв місто. Того ж дня французькі військові кораблі протягом години обстрілювали житлові квартали Очакова.

Слід відзначити, що рішення уряду УНР не протистояти Антанті виявилося помилковим оскільки відвернуло від неї вороже настроєних до іноземних інтервентів місцевих повстанців та їх отаманів.

На початку квітня 1919 р. в Рівному проведено реорганізацію Директорії: вона складалась тепер з С. Петлюри, А. Макаренка, одного представника від ЗУНР та знову двох від соціалістичних партій. Визначено функції Директорії та функції уряду. Тепер Директорія вже не приймала законів, а тільки затверджувала їх і передавала на виконання назад в міністерства. Було створено новий уряд – соціалістичний. Прем’єр-міністром став Борис Мартос, міністрами : І. Мазепа, А Лівицький, М. Ковалевський та Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з декларацією в якій закликав підніматись на боротьбу з російськими окупантами. Але на цей раз уряд думав використати у боротьбі з більшовиками не іноземців, а власне своїх повстанців. На його заклик до боротьби українці не відгукнулись. Відвернулись від уряду Петрушевич та Андрієвський бо вважали його про більшовицьким. 29 квітня 1919 р. в річницю гетьманського перевороту Є. Петрушевич вирішив знову провести державний переворот проти тої ж таки Директорії . Петрушевич планував позбутися Петлюри і посісти його місце. Для перевороту він використав отамана Оскілка, але переворот не вдався і Оскілко з однодумцями втекли до Польщі.

Повстання отамана Оскілка внесло в армію УНР ще більший розбрат та дезорганізацію. Оскілко встиг стягнути до Рівного значні сили тим самим відкривши фронт більшовикам. 5 травня 1919 р. Директорія покинула Рівне та перебралася до Радзивілова, щоб там перешикувати військо і перейти в контрнаступ проти більшовиків.

У Галичині Петлюру не любили за його соціалістичні погляди. Президент ЗУНР Є. Петрушевич казав міністрам уряду Мартоса, що Антанта не вірить Петлюрі і вважає його за більшовика, і тому поки він керує військом, допомоги від Антанти не бачити: «Українська справа загибає від командування Петлюри, армія йому не вірить, бо він не військова людина, а піп». Однак не встигли навіть переформувати військо, як 15 травня поляки отримали від французів на допомогу 60-тисячну армію на чолі з генералом Галлером і вже почали контрнаступ у всіх напрямках фронту. 16 травня поляки захопили Луцьк, де були великі склади військового майна: порох, набої, гвинтівки і навіть гармати, звісно Петлюра, що стояв поблизу Луцька «не встиг» вивести військове майно. Ці трофеї дістались полякам. Ця катастрофа змусила переїхати Директорію з Радзивілова в Тернопіль. Мільярдове майно, що вона везла з собою в Тернопіль поляки перехопили по дорозі. 24 травня румуни окупували Прикарпаття і уряд ЗУНР змушений був переїхати до Бучача, а потім до Чорткова. Станом на кінець травня 1919 р. територія соборної України знаходилась у трикутнику « Тернопіль-Волочиськ – Чортків» (половина сучасної Тернопільської області). Всю Наддніпрянську Україну окупували більшовики.

Наприкінці травня – початку червня 1919 р. армія УНР та УГА були реформовані, що дозволило підняти оборонну стійкість та моральний дух. В перших числах червня армія УНР розпочала контрнаступ на більшовиків і 6 червня зайняла лінію Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський.

В цей самий час, 7 червня 1919 р. УГА на чолі з генералом О. Грековим розпочала контрнаступ проти переважаючих польських військ. Фактично маючи чисельність 25 тис. вояків, діючи з великим успіхом, примусила поляків вдатись до втечі (Чортківська офензива). У другій половині червня 1919 р. УГА досягла лінії Дністер – Гнила – Липа – Перемишляни – Підкамінь. Цей успіх викликав гордість та піднесення серед західноукраїнського населення і близько 90 тис. добровольців записалися до лав УГА, але через брак гвинтівок та набоїв (перед контрнаступом у кожного вояка було в середньому від 5 до 10 патронів) реально записали тільки 15 тис. новобранців. Завдячувати такому результату можна було тільки власному народу – галичанам, а також уряду Директорії, що незважаючи на тяжке становище вислав вперше для підтримки УГА два загони під командуванням полковників Долуда та Кравчука. Допомагала тепер Директорія і грішми, які ходили в Галичині поряд з іще австрійськими кронами. Гіркий досвід минулих років навчив Петлюру прислуховуватись не лише до своїх соратників, але до противників.

10 червня 1919 р. командування УГА змушене було призупинити наступ через розтягнутість фронту та брак сил. Представники Антанти нав’язали УНР та ЗУНР нові умови миру з Польщею, кордон встановлювався по так званій «лінії Дельвіга». Але відразу після підписання даного договору польська 100-тисячна армія поновила наступ і змусила відступити УГА назад у свій «трикутник смерті». В середині липня (16-18) 1919 р. залишки УГА та диктатор Є. Петрушевич перейшли Збруч, перед загрозою цілковитого знищення. Польща захопила всю Галичину.

Таким чином, в липні 1919 р. обидні українські армії та обидва українські уряди перебували на одній території (сучасна Хмельницька область)і більшовики, щоб не опинитись між двох вогнів покинули західне Поділля.

Перехід УГА через р. Збруч не дав повного об’єднання українських національних сил. Об’єднати два уряди було неможливо через різкі розбіжності в ідеології та світогляді. На домагання Є. Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: признання Є. Петрушевича диктатором та саморозпуск уряду через наявність крайнощів у більшовицькій політиці . Загальне число бійців обох армій досягло 80 тисяч осіб. При цьому армія УНР мала 35 тис., а ЗУНР – 45 тис. осіб. Умови УГА були кращі ніж в армії Петлюри: УГА була краще забезпечена харчами, мала запас на 8 місяців, мала новий одяг, мала цукор, сіль. А армія УНР нічого з того не мала, бо люди не дали. Перед та під час Чортківської офензиви гуцули та бойки здали провіанту на фонд УГА більше ніж вимагалось, пошили за власний кошт нову форму, а вояки петлюрівської армії крім людських прокльонів більш нічого не дістали за весь період національно-визвольної війни. Цим простежується рівень національної свідомості наддніпрянського населення.

Спільною трагедією обох армій була недостача набоїв – заводи по їх виробництву були одні в Австрії, інші – на Лівобережній Україні. Купити патронів теж було ніде бо ніхто їх українцям продавати не хотів. У той же час Антанта щедро постачала все потрібне білогвардійським арміям Денікіна, Юденича, Колчака та полякам. Таке враження складалось ніби весь світ змовився проти українців!

Взагалі матеріальне становище Директорії влітку 1919 р. значно погіршало. Ті гроші, що залишились від Скоропадського вичерпались, з іншого – марнотратство діячів Директорії перевершувало всі можливі уявлення. Особливо багато грошей йшло на закордонні місії. Виїжджаючи в якості дипломатів від УНР за кордон члени Директорії «жили на широку ногу»: мешкали в дорогих готелях, їли в найдорожчих ресторанах, одягали не тільки себе, але й дружин та дітей, яких також з собою брали, у найвідоміші європейські бренди. І все робилось для того, «щоб підняти престиж Директорії», як вони самі казали.

Наприклад, в Італії у 1919 р. було зосереджено за одними даними від 70 до 100 тис. військовополонених українців, за іншими – до 200 тисяч. Ще з січня 1919 р. вони звертались по допомогу до різних газет та закордонних місій з проханням визволити їх і відправити додому. Коли полоненні звернулись до представництва УНР, С. Петлюра пообіцяв їх усіх визволити і перевести до лав збройних сил УНР і відрядив за ними О. Севрюка. Севрюк дістав на видатки 2 мільйони італійських лір, але для полонених нічого не зробив. Натомість взяв з собою в Італію дружину і жив з нею розкішно за ці гроші і жодного разу навіть не провідав полонених побратимів. За ці гроші орендував собі дорогий котедж в самому центрі Риму, замовив абонемент в театр і кіно. Ревізія Д. Дорошенка дала великий компрометуючий матеріал на Севрюка, але десь цей матеріал по дорозі до Києва «зник». Тоді Петлюра відрядив до Італії іншого ревізора А. Окопенка, але й той нічого не добився. За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та голоду. Частину взяли до себе в армію поляки, румуни та білогвардійці. )))

Можна собі уявити, яку величезну допомогу дали б ці полонені арміям УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили – нехай навіть не 100 тис., а 50 тис. Не змінила їх становища заміна на цій посаді Севрюка іншим соціалістом – В. Голубовичем. Той виявився таким самим «патріотом».