Кухарєв І.І. Україна у першій третиніХХ століття . Навчальний посібник. – друк. Свято – Микол. Храму, Голосків ,2011.
Представлено систематизований курс історії України в хронологічних межах 1900 – 1939 років. З позицій сучасної історичної науки висвітлено ключові проблеми української історії, пов’язані з подіями встановлення та діяльності окупаційної влади на українських землях у міжвоєнний період.
Розглянуто різні аспекти соціальних та економічних відносин тогочасного суспільства, політичної та церковної історії, висвітлено позиції національної самосвідомості та культури українського народу.
Навчальний посібник відповідає програмі з історії України для 10 класів середніх загальноосвітніх шкіл, рівень стандарту/академічний.
Затверджено до друку педагогічною радою Голосківської ЗОШ
УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Політичне та соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини
Територія і населення
На початку ХХ ст. під владою Австро-Угорської імперії перебували Східна Галичина,що входила до окремого об’єднаного коронного краю Галіції та Лодомерії, Закарпаття, яке ще у ХVI ст. потрапило до Угорщини,але було виключене з її складу за угорське національне повстання1848-1849 рр. та реорганізоване в «Руський дистрикт». У 1867 р. після поразки Австрії у війні з Пруссією Угорщина домоглась широкої автономії і перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію – Австро-Угорщину та приєднала Закарпаття знову як «споконвічну» угорську територію. До складу Австро-Угорщини входила також і Північна Буковина, що у 1861р. була проголошена окремим коронним краєм з невеликою автономією.
Владу в Галіції та Лодомерії тримали міцно у своїх руках поляки, які складали більшість населення коронного краю ( 58 % населення краю). Скориставшись слабким становищем Австрії у 1867 р. поляки, виявивши лояльність Габсбургам, вибороли деяку автономію для Галичини і добились власне широкого представництва в австрійському сеймі, щоб захищати і представляти свої національні права та інтереси, нехтуючи при цьому українцями, що складали 40% населення краю.
Станом на 1910 р. у Східній Галичині проживало приблизно 5 млн. населення, але у процентному відношенні частка українців сягала лише 62 %, решту складали – поляки, євреї,німці та інші національності. Певною мірою ці зміни пояснювалися переселенням поляків із західної у східну частину краю, а також полонізацією непольського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаюча полонізація євреїв, число яких у провінції сягало 12%. Євреї починаючи ще з першої третини ХІХ ст. прагнули асимілюватись з поляками, якщо й не в етнічному плані, то хоча би у мовному.
Проте у фахових заняттях населення Східної Галичини відбулися незначні зміни. Українці залишались народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95% із них займались сільським господарством. Лише близько 1% працювало у промисловості і 0,2- в торгівлі. Українська інтелігенція, включаючи священників, являла собою невелику групу, що налічувала приблизно 12 тисяч осіб, у поляків же – 38 тисяч. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків, у той час як українців – лише 25.
Отже, беручи до уваги таку політику австрійських імператорів щодо інших народів «клаптикової імперії» та їхнє улюблене кредо «поділяй і владарюй», що сягає корінням давньоримських часів, можна сміливо висловити думку, що така політика «натравлення» українців на поляків австрійцям вдалась повною мірою. Адже надаючи одному народу всі важелі управління , австрійці тим самим, робили його привілейованим, протиставляючи йому інший,- непривілейований, що не мав навіть права голосу. Самі ж австрійці на випадок зіткнення інтересів поневолених народів завжди втручалися у таку конфронтацію у ролі «добрих і мудрих посередників», що пропонували «золоту середину», отримуючи при цьому результат на свою користь.
Соціально-економічне життя у 1900 – 1913рр.
Провідною галуззю економіки краю залишалось сільське господарство, у якому було зайнято 94 % населення. Більша частина орної землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки у Галичині,румуни – у Буковині, мадяри – у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів. У Галичині барон Лібіх мав 66700 гектарів, граф Р.Потоцький – 49800 гектарів, інший граф Я.Потоцький – 23500 гектарів. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав близько 100000 гектарів, тобто 20% усієї території Закарпаття. Ці земельні магнати володіли приблизно 40% усіх земель.
Поряд з великими існували середні господарства, ними володіли переважно римо-католицькі та греко-католицькі церкви та монастирі.
Дрібні селянські господарства нараховували у Галичині 600000 маєтків, а разом з відповідним типом господарств Закарпаття і Пн. Буковини – 614000 маєтків. У Галичині 53% таких господарств були безкінними. Іван Франко називав такі господарства «карликовими».
Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки на користь поміщика-дідича та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1900 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. відсотків на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті – 4,4 млн. форинтів. Заборгованість галицьких та буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Галичині продано за борги 9303 селянських господарств, у Буковині за 1904-1907 рр. – 3000 господарств.
Селяни також мусіли викупляти в дідичів право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім того, селяни на початку ХХ ст.. втратили право на сервітути – право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках дідичів. Але були й заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і реманентом, що до того наймалися на роботу до поміщиків або йшли працювати на підприємства. У 1908 р. заможних селян у Галичині нараховувалось близько 5%, але володіли вони землею, яка вдвічі перевищувала ту, котра належала 600000 бідняцьким господарствам. Ці заможні селяни користувалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західноукраїнських землях. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку ХХ ст.. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу та змушені були емігрувати за кордон.
Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки,здебільшого до Канади й США, у меншій кількості – до Бразилії та Аргентини. Багато селян ішло на сезонні роботи до Бессарабії, Південної України,Німеччини,Бельгії та Франції.
Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку ХХ ст. Якщо у 1890-1900 рр. лише з Галичини емігрувало 78 000 осіб, то за перше десятиліття ХХ ст. вже – 224 000 осіб. Тому врахувавши ще приблизну кількість переселенців з Закарпаття і Пн. Буковини можна собі уявити, що число українських емігрантів початку ХХ ст.. сягнуло близько півмільйона осіб, з яких у 1912 р. на Україну офіційно повернулось лише 10 000.
Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Західної України, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Через головну роль постачальника лісу для європейських країн високими темпами тут розвивались лише деревообробна, лісопильна та паперова галузі промисловості.
Також помітно розвивалась нафтова промисловість дрогобицько-бориславського нафтового регіону. У 1913 р. на Тустановицьких та Бориславсько-Дроговицьких нафтових свердловинах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти. Нафта добувалась примітивним способом. В тих місцях, де нафта підходила близько до поверхні землі розкопували вручну нафтові колодязі з яких також в ручну черпалась нафта.
Видобували також багато солі та смоли. Усі ці промисли, за невеликим винятком, були у руках іноземців: німців,євреїв, поляків,французів та англійців.
У даний період для отримання більших прибутків австрійський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв’язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської та чеської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини,Буковини та Закарпаття не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток капіталістичних відносин та економіки західноукраїнських земель в цілому.
Через перетворення Західної України на сировинний придаток Австрії ця частина українських земель сильно відставала в промисловому розвитку від Наддніпрянської України. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювало лише 4% населення або 256 тис. осіб : 170 тис. – у Галичині, у Буковині – 72 тис., на Закарпатті понад 14 тис. найманих робітників.
Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці краю тісно переплелись капіталістичні форми праці і господарська відсталість краю. Особливо важкими були умови праці на нафтових та лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 год. на добу при дуже низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902 – 1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.
З початку ХХ ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз – «Господар» 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз 1898 р., а в 1904 р. – Союз Молочарських Спілок, Союз збуту ВРХ та ін. Усі вони допомагали селянам у збуті їхньої продукції. У 1907 р. з кооперативної організації «Народна торгівля» постала Торгівельно-господарська спілка. У 1904 р. засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів, що став організаторським центром українських кооперативів. У 1914 р. до нього входило 609 кооперативів.
Внаслідок аграрно-сировинного призначення західноукраїнських земель загальний рівень економічного розвитку поступався всім провінціям «клаптикової імперії». На першому місці у розвитку промисловості,звісно стояла Австрія, на другому – Чехія, третє місце розділяв італійський Тіроль та Угорщина, інші ж провінції ненабагато випереджали Галичину,Буковину та Закарпаття.
Політична система управління та піднесення українського національно-визвольного руху.
Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колонізаторської політики імператорського уряду. Уся адміністративна влада у Галичині, як і на Буковині,зосереджувалась у руках намісників, які призначав імператор з числа польської шляхти. Їм підпорядковувалась поліція,крайові,повітові,міські органи управління – повітові старости,бурмістри в містах і війти в селах.
Державне керівництво Австро-Угорщини,намагаючись зберегти владу Відня на західноукраїнських землях,прагнуло залучити на свій бік представників панівних класів різних національностей краю. Наприклад, у Східній Галичині,більшість населення якої на початку ХХ ст. становили українці,політичні,економічні та культурні привілеї мала польська місцева аристократія. Австрійський уряд шукав підтримки та взаєморозуміння з польською елітою ще й тому, що на території Східної Галичини активно діяли москвофіли, що прагнули возз’єднати її з Підросійською Україною. Тому Відень розглядав всіх галичан-українців як ненадійних підданців, на відміну від поляків, що вороже ставилися до Росії. Саме через це, починаючи з 1849 року й до початку ХХ ст., крайовими намісниками були тільки поляки. Польські панівні кола захопили у свої руки всю адміністрацію, суд,культурно-освітні заклади,перетворивши їх на надійні знаряддя спольщення та онімечення українського населення.
Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відігравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована австрійському урядові. Постанови крайових сеймів обов’язково затверджував імператор. Він у разі потреби міг розпустити сейм і в будь-який час призначити нові вибори. Як правило, крайові сейми розв’язували незначні господарські справи. Імперська влада свідомо обмежила представництво українців у цих органах влади.
Чинний виборчий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. Незаможні верстви фактично були усунуті від виборів за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не потрапляли робітники і бідняцько-середняцькі селянські маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку ХХ ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині 4,9% населення. Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких погроз, шантажу, зловживань. Влада, для того, щоб перешкодити українським кандидатам, удавалася до фальсифікації виборів та арештів українських активістів на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів і погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл.
Наростання українського національно-визвольного руху. Населення Галичини,Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. зазнавало від айстро-угорських властей політичних, економічних та національних утисків. Хоча Східна Галичина була заселена переважно українцями, уся повнота влади на її території, як вже вище згадувалось, фактично перебувала в руках поляків. Польські можновладці навіть заявляли, що Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, а насправді ж краєм керувала шляхта, яка, ігноруючи конституційні закони, запровадила в Галичині терор, хабарництво та пряме насильство.
Жорстоко експлуатуючи українське населення, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, принижуючи національну культуру, колонізатори та їхні спільники всіляко знущались з усього українського. Селян вони принизливо називали «бидлом».
Зрозуміло, що українське населення краю не могло миритися з таким принизливим ставленням до себе. Тому на всі кривди і утиски своїх поневолювачів українці відповідали активним опором. У Галичині щороку посилювалась робітнича страйкова боротьба. Тільки впродовж 1900 – 1904 рр. тут відбулося 143 страйки, які охопили понад 32 тис. учасників. Частина страйків завершувалась перемогою страйкарів.
Найгучнішою подією того часу був страйк львівських будівельників у червні 1902 р., під час якого економічний протест переріс у відкриту збройну боротьбу з поліцією. Страйкарі билися хоробро, але їх виступ був жорстоко придушений.
У 1904 році масовий страйк охопив дрогобицько-бориславський нафтовий регіон. Страйкова боротьба нафтовиків не обмежувалась лише економічними вимогами, а відбувалася під політичними гаслами.
В одних рядах з робітниками піднялися на боротьбу і селяни. Наприклад, у страйку сільськогосподарських робітників, що відбувався влітку 1902 року в Східній Галичині, взяло участь близько 200 тисяч осіб. Страйкарі відмовлялись працювати на поміщиків, вимагали підвищення платні за свою працю.
Під час страйків їхні учасники згуртовувались, набирались досвіду боротьби. Вони створювали страйкові комітети, які виробляли спільні вимоги, підтримували зв’язки між селами, що страйкували, надавали матеріальну допомогу найбіднішим. У результаті скоординованих дій протестувальники добилися від поміщиків підвищення заробітної плати.
Після перших перемог сільські страйкарі західноукраїнських земель значно розширили спектр своїх вимог. Вони домагалися заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель за борги та скасування земельного податку.
Незважаючи на погрози австрійської влади, до страйкової боротьби українців часто приєднувались і польські селяни.
Селянські виступи налякали колоніальну адміністрацію та польських поміщиків. Від них до Відня йшли розпачливі прохання терміново рятувати становище. У відповідь на ці петиції імперська влада проголосила на західноукраїнських землях «надзвичайний стан» і надіслала туди свої підрозділи. Солдати дістали наказ стріляти, а жандарми – заарештовувати непокірних селян. Каральні загони силою гнали страйкарів на роботу на поміщицькі землі, ватажків брали під варту. Щоб залякати інших, цісарський уряд улаштував над ними грізні показові судові процеси.
Відгомін російської революції 1905-1907 рр. на західноукраїнських землях
Звістка про початок демократичної революції в Російській імперії сколихнула населення Західної України. У Львові,Чернівцях, Тернополі,Станіславі (Івано-Франківську),Ужгороді та Мукачевому в 1905 році відбувалися масові виступи робітників і селян під гаслами «Геть царат!», «Хай живе свобода», «Землю – безземельним!», «Працю безробітним!», «Хліб – голодним!». Під впливом російської революції 1905-1907 рр. національно-визвольний і революційний рух на західноукраїнських землях досяг свого апогею.
Поряд зі страйками, які на той час вже стали повсякденним явищем, усе частіше відбувалися селянські віча, політичні мітинги та демонстрації. У цей період в Галичині відбулося 211 страйків, майже стільки ж як за останні 35 років. Лише протягом першої половини 1906 р. в краї відбулося 2323 мітинги та 171 демонстрація, головними вимогами протестувальників була зміна виборчого законодавства на користь бідного та середнього прошарків українського суспільства.
Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини, зокрема на західноукраїнських землях, уряд змушений був піти на поступки і надати більшості дорослого населення (крім жінок і військовослужбовців) право обирати депутатів рейхстагу. Проте новий закон так і не усунув дискримінації українців на виборах. Як і раніше, у парламенті та місцевих сеймах керували австрійські, угорські,польські та румунські земельні магнати, промисловці й урядовці. Тому українське населення Галичини,Буковини та Закарпаття не припиняло своєї боротьби за радикальну реформу виборчої системи.
У прикордонних з Росією повітах галичани стали погрожувати владі захопленням поміщицьких земель. На багатотисячних мітингах селяни почали закликати брати приклад з визвольної боротьби братів-українців у Російській імперії. На вимогу намісника Галичини для придушення селянського руху до краю були надіслані додаткові військові сили. Карателі затримали близько 12 тис. осіб, більшість з яких кинули до в’язниць. На кордоні з Російською імперією були виставлені три корпуси австрійської армії.
Проте національно-визвольна боротьба українського народу не припинялася. Вона набула особливої гостроти у зв’язку з убивством у квітні 1908 р. намісника Галичини польського князя А.Потоцького студентом Львівського університету Мирославом Січинським за організацію та проведення шовіністичної антиукраїнської політики в Галичині та за фальшування результатів виборів. Він також привселюдно цинічно заявляв, що влаштує для українців друге Берестечко. Убивство Потоцького у 1908 р. дало сильний поштовх для подальшого посилення антиукраїнської політики й навіть спричинило українські погроми у Львові.
Невід’ємною частиною українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. була послідовна боротьба за народну освіту. Патріотично налаштовані діячі краю закликали ліквідувати дискримінацію українців в освітній галузі та взяти шкільну справу у свої руки. Ще в 1901 році у Львові студенти українці на своїх зборах висунули перед цісарським урядом вимоги про створення українського університету, скасування обмежень на вільний культурний розвиток українців та забезпечення для українського населення права навчатися рідною мовою.
На знак протесту проти жорстоких національних утисків 500 українських студентів залишили навчання у Львівському університеті. Та влада цілковито проігнорувала студентські вимоги. Тому в 1907 р. боротьба студентів за свої права знову актуалізувалась. Під час акцій протесту 150 студентів-українців силоміць вигнали з університету найреакційніших викладачів на чолі з ректором. Виступи молодих львів’ян підтримали студенти Чернівецького університету, які вимагали у свого керівництва відкриття кафедри історії України й навчання рідною мовою.
У відповідь на посилення українського студентського руху польська шовіністична преса розгорнула відкриту антиукраїнську кампанію. Під її впливом польські студенти розправлялися з усіма, хто розмовляв українською мовою, викидали українців за двері університету. У травні 1910 р. польські шовіністи повністю взяли під свій контроль Львівський університет і не допускали українців до навчання.
Під час студентського віча-протесту за потурання влади відбулась жорстока сутичка між українцями і поляками, унаслідок якої був смертельно поранений лідер українського студентського руху, що боровся за утворення окремого українського університету А. Коцко. Його похорон перетворився на справжню масову антиурядову маніфестацію, у якій, крім жителів Львова, узяли участь представники кожного галицького міста й містечка. Ці трагічні події сколихнули громадськість світу, яка засудила дії польських шовіністів.
Ситуація в Галичині ще більше загострилась в 1911 р., коли в Дрогобичі під час виборів до австрійського парламенту влада не допустила до голосування виборців, які не підтримували офіційного кандидата в депутати. Під час каральної акції з кількох тисяч протестантів було вбито 29 осіб, а близько 100 отримали поранення. Значна частина заарештованих була засуджена.
В умовах загострення міждержавного конфлікту між Російською та Австро-Угорською імперіями в 1912 р. австрійська влада, щоб отримати підтримку українців, змушена була піти на деякі поступки. Австрійський уряд пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. У 1914 р. нарешті було досягнуто порозуміння з поляками. За угодою українці на третину збільшили своє представництво у сеймі, а також поляки пообіцяли фінансову підтримку в культурній сфері. Боротьба з поляками на тому припинилась.
На цей час українські політичні партії,такі як УНДП,УРП та УСДП, активна українська інтелігенція, створюючи умови для поглибленого національного виховання молоді, організували мережу спортивних і гімнастичних організацій. У 1902 р. лідер УРП К.Трильовський заснував організацію «Січ»,що ставила перед собою завдання фізичного виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запорізької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-их роках у «Січах» було вже кілька десятків тисяч української молоді. На протилежність польським «Стрільцям», українські організації довгий час не могли здобути статуту для організації «Січових стрільців». Не дістали вони й матеріальної підтримки, і мусіли самі дбати про кошти.
Другими організаціями , які дбали про фізичний розвиток молоді та піднесення української національної ідеї були «Сокіл» і «Пласт». Багато членів цих організацій проходили й протипожежну підготовку. Тим самим створювалась основа українського війська, розширювалась мережа освітніх закладів, народних шкіл, видання органів преси, літератури, підручників, наукових праць та ін.
У 1900 р. у Львові виникла ще одна партія, що представляла інтереси певних кіл західноукраїнського населення - Українська соціалістична партія (УСП) лідером якої став Б.Ярошевський. До її складу ввійшли “переважно українці польської культури”. УСП була невеликою інтелігентською групою. Вона також закликала до самостійності України.
У ХХ ст. Буковина залишалася лояльною у відношенні до Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона з 1884 р. не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури, господарства. Панівним етнічним прошарком на відміну від Галичини тут були румуни, що планували на випадок війни приєднати Пн. Буковину до Румунії. Зміцнюються тісні зв’язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв’язки підтримували вчені та письменники,такі як С.Смаль-Стоцький,М.Кордуба, В.Сімович, Ю.Федько-вич, О.Маковей – з Буковини; Б.Лепкий, І.Франко – з Галичини; М.Драгоманов,О.Кониський, Леся Українка – з Наддніпрянщини.
У 1907 р. на Буковині засновано Національно-Демократичну Партію, лідерами якої були: С.Смаль-Стоцький,М.Василько,О.поович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість населення, була лояльна до австрійського уряду і прагнула здобути від цього якомога більше в культурному та економічному планах.
У 1906 р. засновано іншу партію – Радикальну. Вона відрізнялась від НДП тактикою боротьби. Те, що НДП просила в австрійського уряду, Радикальна – вимагала. Хоч Радикальна партія також була лояльною австрійцям, але виступала проти дій уряду з критикою. Основу партії складала молодь: вчителі, селяни згуртовані у «Січах». Лідерами були Т.Галіп та О. Попович.
Третя партія, заснована у тому ж 1906 році, була Соціал-Демократична, що стала в опозицію до обидвох інших партій і мала гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!». Лідером її був О.Безпалько. Складалась вона переважно з малочисельного робітничого класу, а в селянських масах успіху не мала. Селяни відштовхнули її інтернаціональні заклики та боротьбу проти релігії.
Перед першою світовою війною у політичному житті Буковини позначились невеликі зміни. Виникли розбіжності у поглядах провідників НДП – С.Смаль-Стоцького та М.Василька. З іншого боку – молодь та широкі маси селянства не погоджувались з лояльною політикою НДП щодо австрійської влади і почали орієнтуватися на Київ, прагнучи створити свою незалежну Україну.
Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автономію, яку Закарпаття отримало з ласки австрійців у 1849 р. було скасовано 1867 р. Державною мовою навіть у школах стала угорська. Навіть у парафіяльних початкових школах було введено угорську. У 1912 р. створено з частин Мукачівської та Пряшівської єпархій нову – Гайдудорозьку єпархію, в якій також мовою богослужіння стала угорська. Пряшівський єпископ С.Новак, запровадив григоріанський календар, а міністерство освіти почало вживати замість української латинську абетку. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя Закарпаття.
Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти зугорщення, самообороною проти національного знищення. Москвофільство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка придушила угорське національно-визвольне повстання у 1849 р., а з другого боку – скріплювалось ще й тим,що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за придушення повстання. Москвофільські настрої закарпатських українців знайшли підтримку в Росії, бо вони відповідали російській ідеї слов’янофільства. Лідер його, гр. Бобринський, сприяв зростанню москвофільства, а разом із тим денаціоналізації Закарпаття та переходові його на православ’я. Угорський уряд «придушив» рух москвофілів і 1914 р. Мармароський суд засудив до ув’язнення групу селян, що перейшли у православну віру.
Великим нещастям закарпатських українців було так зване «язичіє» - штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-словянську та російську мови. Доречі на Закарпатті вживання такого суржику продовжується і до сьогодні.
Таким чином, за рівнем політичного, національно-культурного розвитку, організованості народу, зрілості політичного керівництва Галичина випередила інші регіони України, хоч мала значно гірші соціально-економічні умови.