Умови дійсності правочину (ст. 203 цк)

Дійсність правочину ‒ це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні.

1. Законність змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів. Особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Відповідність волі та волевиявлення. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Невідповідність може бути результатом помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою.

4. Обов'язковість реального настання правових наслідків, зумовлених укладеним правочином. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків. Укладення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить його недійсним

5. Обов'язковість відповідності будь-яких правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами), правам й інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

6. Обов'язковість вчинення правочину в формі, встановленій законом.

Форма правочину ‒ спосіб фіксування волевиявлення сторін. Правочини можуть вчинятися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій). Причому, якщо інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення конклюдентних дій (купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах) або мовчанням (якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК)).

В усній формі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Суть письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи декількох документах, листах або телеграмах, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК). Рукоприкладник!!! Факсимільний підпис!!! Правочини між юридичними і фізичними особами (незалежно від суми) та правочини фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян потребують простої письмової форми у випадках, коли не можуть вчинятися в усній формі згідно із ст. 206 ЦК).

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає (ст. 209 ЦК) нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209 ЦК).

Державна реєстрація правочину ‒ це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує цивільні права та обов'язки. У ЦК передбачається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст. 732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомого майна (ч 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794) тощо. Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення.

2. Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

Підставою недійсності правочину є недодержання сторонами будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми правочину.

ЦК поділяє недійсні правочини на нікчемні та оспорювані.

Нікчемний правочин ‒ це правочин, недійсність якого встановлена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Не вимагається визнання його недійсності судом.

Оспорюваний правочин ‒ це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом уразі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК).

Ст. 216 ЦК передбачає загальні правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди.