2.3. Схід очима європейської дитини

Концепт ідеального дитинства Амелі Нотомб продовжила в романі «Метафізика труб». Божественість як визначальний його складник цього разу була втілена в образі головної героїні.

Пролог твору змальовує десакралізований образ Бога, метафорично наближений до труби. «Les seules occupations de Dieu étaient la déglutition, la digestion et, conséquence directe, l’excrétion. Ces activités végétatives passaient par le corps de Dieu sans qu’il s’en aperçoive. La nourriture, toujours la même, n’était pas assez excitante pour qu’ill a remarque. Le statut de la boisson n’était pas différent. Dieu ouvrait tous les orifices nécessaires pour que les aliments solides et liquides le traversent. C’est pourquoi, à ce stade de son développement, nous appellerons Dieu le tube» (Заняттями Бога було лише ковтання, травлення і, як наслідок, екскреція. Ці вегетативні процеси проходили через тіло Бога без його відома. Він не помічав одноманітної їжі. Походження напою були для нього несуттєвим. Бог відкривав всі необхідні отвори для харчування і для напоїв. Отже, на цьому етапі розвитку називаймо Бога трубою) [40, с. 2].

Дитина набуває нового образу – образу труби. Вона показує незламність божественного образу, бо не рухається, не дивлячись на те що може. «Dieu avait la souplesse du tuyau mais demeurait rigide et inerte, confirmant ainsi sa nature de tube» (Дитина була гнучкою, як водостік, але залишалася жорсткою й інертною, підтверджуючи сутність труби) [40, с. 2]. Через її пасивну поведінку дівчинку називали овочем. «Elles frémissent à l’approche de l’orage, pleurent d’allégresse au lever du jour, se blindent de mépris lorsqu’on les agresse et se livrent à la danse des sept voiles quand la saison est aux pollens. Le tube, lui, était passivité pure et simple». (Вони тремтіли з настанням шторму, плачучи від радості на світанку, захищаючись під час нападу, і кружляючи у танці під час сезону запилення. Труба була абсолютно пасивною) [40, с. 3].

Дитина перебувала у незворушному стані, і ніякі спроби батьків вивести з нього не мали успіху. У такий спосіб дівчинка набувала більшого впливу на своє оточення, ніж у звичному для дитини активному статусі. «La plus paradoxale des forces, aussi : quoi de plus bizarre que cet implacable pouvoir qui émane de ce qui ne bouge pas?» (Найпарадоксальніша з сил: що може бути більш дивним, ніж ця невтомна сила, яку випромінює те, що не рухається?) [40, с. 3].

Дитина-труба була непідвладна часовому плину. Пробудження дитини зроблено з певною можливою пародією на гучні голоси Богів. «Soudain, la maison se mit à retentir de hurlements. La mère et la gouvernante, d’abord pétrifiées, cherchèrent l’origine de ces cris. Un singe s’était-il introduit dans la demeure ? Un fou s’était-il échappé d’un asile» (Раптово тишу в домі розірвали гучні крики. Мати і служниця, сполотнілі, побігли шукати причину. Чи це мавпа потрапила до помешкання? Чи божевільний, що втік з психлікарні?) [40, с. 6]. Дитина, була уособленням Бога, який вдирається з гнівом у свої володіння, порушуючи свою тишу. Ця тиша символізувала «стриману владу», якою була наділена дитина.

Від того часу дитина лементувала, зчиняла гармидер ночами і нікому не давала спокою. Вона була абсолютно не схожою на своїх брата і сестру. Врешті, дитина відчувала від часу свого «пробудження», що їй має належати все. «Peu à peu, un vif désagrément s’emparait de lui. Il s’apercevait que ces objets existaient en dehors de lui, sans avoir besoin de son règne. Cela lui déplaisait et il criait» (Поступово її охоплювало роздратування. Вона зрозуміла, що ці речі існують окремо, без потреби її пануваня. Це їй не подобалося, і вона плакала) [40, с. 7]. Настає момент, коли дитина «пробуджується» остаточно. «Manger, ça sent. Ce bâton blanchâtre a une odeur que Dieu ne connaît pas. Ca sent meilleur que le savon et la pommade. Dieu a peur et envie en même temps. Il grimace de dégoût et salive de désir. En un soubresaut de courage, il attrape la nouveauté avec ses dents, la mâche mais ce n’est pas nécessaire, ça fond sur la langue, ça tapisse le palais, il en a plein la bouche, et le miracle a lieu» (Хочеться з’їсти. Ця паличка пахне невідомим Богу запахом. Пахне приємніше, ніж мило чи помада. Бог боїться і хоче одночасно. Він скорчив гримасу небажання, але пустив слину. Набравшись хоробрості, він вгризається в знахідку зубами. Її можна жувати, але цього й не треба – вона тане на язиці. І стається чудо) [40, с. 8-9]. Для дитини шоколад був «теологічним» предметом, який вгамував його «божий гнів». Письменниця підкреслює, що цей момент був справжнім моментом її народження [28, с. 248].

Головним принципом дитинства в цьому творі стає насолода від життя. Деякі дослідники ставлять гіпотезу, згідно з якою нерухомість була не силою, а в’язницею для дитина, а джерелом насолоди став обожнюваний усіма дітьми шоколад [43]. «Il existe depuis très longtemps une immense secte d’imbéciles qui opposent sensualité et intelligence. C’est un cercle vicieux : ils se privent de volupté pour exalter leurs capacités intellectuelles, ce qui a pour résultat de les appauvrir. Ils deviennent de plus en plus stupides, ce qui les conforte dans leur conviction d’être brillants, car on n’a rien inventé de mieux que la bêtise pour se croire intelligent» (Тривалий час живе секта дурнів, які протиставляють чуттєвість розумові. Це порочне коло, вони не здатні підвищити свої інтелектуальні можливості, вони стають все дурнішими, таким чином мізерніючи, і цим себе переконують, що вони стали прекрасними, хоча вони не зробили нічого, крім дурниць, через які вважають себе розумними) [40, с. 9-10].

Дитина-бог починає говорити. Найбільшою несподіваною для неї виявилася людська здатність розмовляти і висловлювати свої думки. «L’examen de l’édifiant langage d’autrui m’amena à cette conclusion : parler était un acte aussi créateur que destructeur. Il valait mieux faire très attention avec cette invention» (Пізнання мови від інших довело мене до такого висновку: розмова – це також акт творіння, не лише знищення. Але з цим умінням треба бути обережним) [40, с. 12].

Смерть постає дивним явищем, яке є суперечливим за своєю природою. «La mort, j’avais examiné la question de près: la mort, c’était le plafond. Quand on connaît le plafond mieux que soi-même, cela s’appelle la mort. Le plafond est ce qui empêche les yeux de monter et la pensée de s'élever. Qui dit plafond dit caveau: le plafond est le couvercle du cerveau. Quand vient la mort, un couvercle géant se pose sur votre casserole crânienne» (Я уважно вивчила значення слова «смерть». Смерть – це стеля. Стеля, що заважає очам піднятися, а думці – полинути вгору. Це звід: стеля – це покришка для мозку. Коли приходить смерть, велика кришка накриває вашу черепну каструлю» [40, с. 13].

Дитина любить проводити час разом з їхньою економкою – молодою японкою Нішио-сан, яка часто розповідала дівчинці жахливі історії про війну. Інша економка – Кашима-сан, японка середнього віку, ненавидить європейців, у яких працює і часто принижує Нішио-сан, говорячи, що в неї немає почуття власної гідності. Однак Нішио-сан продовжує любить дитину, вона їй служить, як Богу. «Et elle se pâmait de m’idolâtrer ainsi, prouvant de la sorte la justesse et l’excellence de ma divinité» (Вона не втомлювалася поклонятися мені, відверто підкреслюючи велич моєї божественості) [40, с. 16]. Тут Амелі Нотомб пригадала своє дитинство в Японії, яка була для неї ідеальним життєвим простором. А Франсис Клодона, про автобіографічні мотиви роману зауважив так: «C’est ce qui explique son besoin d’écriture, son besoin autobiographique : compenser la solitude effrayante dont elle avait souffert dans ses premières années en Europe ou dans l’entreprise nippone» (Автобіографічний мотив письменниці пояснюється бажанням компенсувати жахливу самотність, через яку вона страждала в перші роки перебування в Європі або на японському підприємстві) [40;45]. Через це Японія поставала найкращою країною, яка нагадувала Божу домівку.

Дівчинці природній стан середовища видається за результат її надприродних властивостей («Un soir, j’avais dit, à une tige surmontée d’un bouton : «Fleuris». Le lendemain, c’était devenu une pivoine blanche en pleine déflagration. Pas de doute, j'avais des pouvoirs» (Якось увечері я сказала стеблині, яка вивищувалася над бутоном: «Розквітни». Назавтра ця рослина перетворилася на білого піона у повному розквіті. Поза сумнівом, у мене була сила) [40; 17]. Перша подорож до моря стає одним із найважливіших і найяскравіших вражень письменниці, пережитих в дитинстві. Море стає додатковим свідченням величі божественного образу дитини. «Le fluide s’empara de moi et me jucha à sa surface. Je poussai un hurlement de plaisir et d’extase. Majestueuse comme Saturne avec ma bouée pour anneau, je restai dans l’eau des heures durant. Il fallut m’en retirer de force» (Потік підхопив мене і викинув на поверхню. З мене вирвався крик задоволення і екстазу. Велична, як Сатурн, з кільцем мого буйка я перебувала у воді протягом наступних годин. Мене доводилося силою витягати з води) [40, с. 18].

Раптовий нещасний випадок, що стався з дитиною, своїм підтекстом підкреслює безстрашне і добровільне приняття смерті, рису, якою наділяються у міфології титани і надлюдські істоти. «Bientôt, je n’eus plus la force de bouger mes membres et je me laissai couler. Mon corps glissa en dessous des flots. Je savais que ces moments étaient les derniers de ma vie et je ne voulais pas les manquer : je tentai d’ouvrir les yeux et ce que je vis m’émerveilla. La lumière du soleil n’avait jamais été aussi belle qu’à travers les profondeurs de la mer. Le mouvement des vagues propageait des ondes étincelantes» (Невдовзі у мене вже не було сили рухати кінцівками, і я просто тонула. Моє тіло розсікали потоки. Я знала, що це останні миттєвості мого життя і не хотіла пропустити їх. Я насилу відкрила очі, і те, що побачила, мене вразило. Сонячне світло ніколи ще не було таким прекрасним крізь морську глибину, відчуваючи грайливі рухи хвиль наді мною) [40, с. 19].

Дитина ставить перед собою філософські питання про свою «божественну» сутність. Вона порівнює себе з Ісусом Христом в епізодах, коли натовп був байдужим до неї, ледь не потопельниці, як і до розіп’ятого Ісуса. «L’image n’en était que plus formidable. Donc, Jésus était en train de mourir devant une foule, et personne ne venait le sauver! Ca me rappelait quelque chose» (Картина була від того тільки красивішою. Отже, Ісус вмер перед натовпом, і ніхто не врятував його. Це мені дещо нагадало) [40, с. 20].

Найбільшим розчаруванням для дитини стали коропи. Вони викликали в неї огиду. Їй сказали, що в Японії коропи є чоловічим символом. У дитини образ коропа незмінно асоціюється з братом, якого вона не любить. «Ma conclusion fut sans appel : de tous les poissons, le plus nul, le seul à être nul, était la carpe. Je ricanai à part moi «…». Les Japonais avaient eu raison de choisir cette bête pour emblème du sexe moche» (Мій висновок був таким: з усіх риб найнікчемнішою, особливо нікчемною рибою є короп. Я вишкірила злорадісно губи. Японці правильно зробили, що зробили його символом гидкої статі) [40, с. 24]. Головна героїня дуже важко переживає новину про те, що її батька можуть перевести на роботу в іншій країні. Вона відчуває себе володарем, якого забирають з прекрасного саду Едема. Вона вважає це карою. «Ce qui t’a été donné te sera repris: c’est la règle» (те, що тобі дане, буде в тебе й забране [40, с. 33]. На день народження головна героїня отримує подарунок – трьох коропів. Дитина сприймає це як покарання, однак не виказує незадоволення. Щоденно змущена їх годувати, вона дає коропам презирливу назву, тим самим відмежовуючись від них, як від потвор. «Une bouche d’égout eût été ragoûtante en comparaison. Le diamètre de leur orifice était presque égal au diamètre de leur corps, ce qui eût évoqué la section d’un tuyau, s’il n’y avait eu leurs lèvres poissonneuses qui me regardaient de leur regard de lèvres, ces lèvres saumâtres qui s’ouvraient et se refermaient avec un bruit obscène, ces bouches en forme de bouées qui bouffaient ma bouffe avant de me bouffer moi!» (Стічні канави були красивішими у порівнянні з їхніми ротами. Діаметр їхніх пащек майже дорівнювався їхнім тілам, тілам, що нагадували водостоки, ніби там не було риб’ячих губ, які, здавалося, дивилися на мене своїми губами, своїми гидкими губами, своїми ротами у формі грязюки, які захапували мою їжу перед тим, як пожерти мене!) [40, с. 37].

Поступово до дитини приходить усвідомлення, що дитинство, як пора безтурботності і вічного спокою мине. Попереду – тривоги і випробування. Дитина вирішує припинити своє життя і падає в озерце. «Je me sens bien. Je ne me suis jamais sentie aussi bien. Le monde vu d'ici me convient à merveille» (Мені добре. Мені ще ніколи не було так добре. Звідсіля світ мене повністю влаштовує) [40, с. 39]. Для дівчинки сила води адекватна божій владі. Цього разу відстрочена смерть її не лякає, як і безсмертного Бога.

Простір власного дитинства письменниці сповнений східного колориту, а ідеологічні акценти припадають на унікальність дівчинки. Несподіване порівняння її з трубою вказує на пасивність і активність водночас. Від народження вона виступала об’єктом дії дорослих, пропускаючи крізь себе їхні забаганки. Головною силою, якою письменниця підкреслювала «божественість» свого образу є нерухомість. Нерухомість є силою протидії, силою, яка виділяє «божествену» дитину на тлі звичайних і привертає до неї увагу дорослих. Активність дитини полягає у центрпальному положенні і суб’єктному сприйнятті навколишнього світу. Дитина постає не істотою із звичним набором природних рис, а механізмом, який заглиблений у себе і живе з усвідомленням власної сили і власних можливостей. Вона повстає проти поведінки дорослих. Дитина – бог від народження, виступає суб’єктом в стосунках з навколишнім світом, а діти ровесники – об’єктами.

У творі проводяться численні паралелі образу дитини з Ісусом Христом, але взаємодія «бога» у творі Амелі Нотомб має більш людський характер. Йому притаманна низка звичайних рис: захоплення, незнання, розпач. Письменниця прагне гармонізувати образ «дитини-бога» разом з колоритом Японії, який вона змальовує на основі особистих вражень.