Тема: Психологія особистості
Співвідношення понять людина – індивід – індивідуальність – особистість
Теорії особистості
Структура особистості
Мотиваційно сфера особистості
Спрямованість особистості
"Я-концепція". Самооцінка
Тест на визначення самооцінки (він є після викладеного матеріалу. Виконати тест у зворотній частині конспекту, записати результат і його значення)
До вивчення проблеми особистості звертаються біологічні, соціальні науки, а також філософія. У психології категорія «особистість» відноситься до числа базових, і розділ психології особистості є вузловим.
Психологія особистості стала експериментальною наукою в перші десятиліття ХХ століття.
Вивчення особистості допомагає окреслити підходи до з'ясування глибинних причин поведінки, що мають своїм джерелом взаємозв'язки суспільства і людини.
В психології можна зустріти близькі за значенням терміни "людина, індивід, індивідуальність, особистість, суб'єкт діяльності", які не завжди є синонімами. Кожен з них фіксує лише певний аспект у загальній сукупності психічних властивостей людини. Найширше поняття серед названих – людина, що позначає живу істоту, яка володіє мовленням, свідомістю, здатна створити знаряддя і користуватись ними у спільній праці. Це назва виду "homo sapiens" з системою ознак, що відрізняє людину від інших видів живих істот.
Індивід – окремий представник виду, якому властиві і загальні, і часткові, і неповторні якості; Загальні якості характеризують усіх людей без винятку, часткові – притаманні окремим групам людей (професійним, віковим, релігійним, національним тощо), неповторні якості унікальні і одиничні, які наявні тільки у певної людини.
Люди как индивиды отличаются друг от друга своими характерными свойствами:
• физические свойства организма (рост, вес, комплекция тела);
• биохимические свойства организма (биологические особенности человека, обусловленные, как правило, обменными процессами на уровне клетки, например у беременных женщин, подростков, стариков);
• соматические1 свойства организма (выражают особенности работы отдельных внутренних органов);
• возраст (откладывает отпечаток не только на внешность человека – со временем происходят определенные изменения и в психике);
• пол (определяет некоторые характеристики организма человека, часто оказывает влияние на межличностные отношения, на профессиональную деятельность);
• задатки (врожденные особенности нервной системы, мозга, анализаторов, от которых зависит предрасположенность к развитию тех или иных способностей; природные предпосылки, которые являются условием развития способностей, могут предопределить их содержательную сторону и повлиять на уровень достижений. К задаткам относятся не только анатомо-морфологические и физиологические свойства, но и психические свойства в той степени, в которой они прямо и непосредственно обусловлены наследственностью).
Індивідуальність – сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від інших. Цей термін відображає неповторні риси людини, серед яких є і біологічно визначені особливості організму, і соціально обумовлені риси характеру. Стосовно інших понять індивідуальність становить: 1) сторону особистості, що фіксує її унікальність, цінність для суспільства, її своєрідність; 2) вищий рівень розвитку індивіда, як особистості (Б.Г. Ананьев).
Индивидуальность – это совокупность взаимосвязанных биологических, психических и социальных особенностей человека, характеризующих его неповторимость, уникальность. компонентами индивидуальности являются: 1) индивид (совокупность природных свойств); 2) личность (совокупность социальных отношений); 3) субъект деятельности (совокупность различных «деятельностей» человека).
До особистісних властивостей з усього розмаїття рис людини відносять ті, які зумовлюють суспільну поведінку або діяльність. Це, в першу чергу, мотиви і задачі, які людина ставить, риси характеру, що зумовлюють вчинки; здібності, які забезпечують придатність людини до суспільно корисної праці. Слово особистість застосовується до людини лише з певного етапу її розвитку. Ознаки появи особистості: підпорядкування мотивів, вживання висловлення "я сам", довільна поведінка. З одного боку, індивідуальність – ширше поняття, ніж особистість, бо включає не тільки соціально, але й біологічно обумовлені властивості. А з іншого, – вужче, бо охоплює лише неповторні риси, в той час як особистість включає також часткові і загальні суспільно обумовлені властивості людини.
Теорії особистості
Якщо взагалі підходити до визначення сучасних теорій особистості, то щонайменше можна виділити 48 різноманітних їх варіантів. Зупинимося на деяких основних напрямах дослідження особистості.
Психоаналіз.
З.Фрейд (1856-1939) створив одну з найвидатніших теорій особистості. Він був послідовним детерміністом, вважав, що все в душевному житті має свою причину, кожна душевна подія викликається свідомим чи несвідомим наміром і визначається попередніми подіями. Головна його заслуга полягає в тому, що він уперше ввів у науку поняття несвідомого і створив методи роботи з неусвідомлюваними мотивами.
Він виокремив три сфери психічного: свідомість, підсвідомість і несвідоме. Саме в несвідомому знаходяться основні детермінанти особистості — психічна енергія, спонукання та інстинкти. Існує два основні інстинкти: лібідо, або прагнення до сексуального задоволення, та інстинкт агресії і прагнення до смерті. У структурі особистості існує також три компоненти: Воно (Ід), Я (Его), і Над-Я (Супер-Его). Ід - головна і центральна частина особистості майже цілком несвідома. Вона включає психічні форми, які ніколи не були свідомими, і ті, які виявилися неприйнятними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей, добра і зла, не знає моралі.
У теорії особистості З.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості, які критикували навіть його учні. Найбільшої критики зазнали погляди на мотивацію людської поведінки природженими інстинктивними потребами (сексуальними, руйнівними) та фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим, між індивідом і суспільством.
Ось чому виникла потреба в подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами. Так, швейцарський психолог К.Г. Юнг (1875-1961), засновник аналітичної психології, учень З.Фрейда, не поділяв поглядів свого вчителя на пансексуалізм як рушійну силу поведінки людини. За К.Г.Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.
Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщинами. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів — домінант, першородних образів у творчості, снобаченнях (наприклад, образ матері — землі, демона, мудрого старця тощо).
Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурними одиницями особистого несвідомого може бути констеляція почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих „комплексах". Центральну роль серед архетипів К.Г.Юнг відводив архетипу „самості" — потенційному центру особистості на відміну від „Его" („Я") як центру свідомості.
Завдяки психічним функціям - мисленню, інтуїції, почуттям — людина пристосовується до умов життя, але іноді індивід вимушено звертається до нижчого рівня несвідомого, тобто регресує.
К.Г.Юнг створив типологію особистості, котра визначалася не обставинами життя, а природженими її властивостями, в основі яких лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на основні типи — інтровертів та екстравертів, а також додаткові — інтуїтивний, мисленнєвий, емоційний.
Проти біологізаторських тенденцій З.Фрейда виступав також його відомий учень А.Адлер (1870-1937), котрий заснував так звану індивідуальну психологію. Він підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а „суспільне почуття", або „почуття спільності". Це почуття природжене, але воно розвивається впродовж життя.
А. Адлер вважав, що структура особистості цілісна, а детермінантою її розвитку є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний через можливе виникнення почуття неповноцінності. Через те, що нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага суспільства, „соціальне почуття" є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. На основі цього були виділені різні види компенсації, що створюють різні „життєві стилі".
1. Успішна компенсація почуття неповноцінності є наслідком збігу потягу до вищості із соціальним інтересом.
2. Надкомпенсація означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.
3. „Вихід у хворобу", при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації „нормальними" засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.
Отже, індивідуальна психологія А.Адлера заперечує фатальний розвиток особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя.
Біхевіористський підхід.
Американський психолог Б.Скіннер розглядає особистість як ізольовану самість, якій немає місця в науковому аналізі поведінки. Для характеристики особистості він вводить поняття „паттерн", яким позначає деяку сукупність реакцій поведінки. Особистість є сумою паттернів. Кожна індивідуальна реакція грунтується на попередньому досвіді та генетичній історії.
Б.Скіннер суттєво розширив схему утворення умовних рефлексів І.П.Павлова, запропонувавши модель так званого оперантного обумовлювання - нагороди за бажані і покарання за небажані реакції. Позитивні та негативні стимули, що підкріплюють поведінку, регулюють і управляють нею.
Б.Скіннер заперечує спонтанність поведінки і її джерел, що лежать поза життєвим досвідом людини. Його цікавить управління поведінкою, а не її прогнозування.
В соответствии с бихевиористской теорией личность – это совокупность поведенческих реакций, присущих данному человеку. Та или иная поведенческая реакция возникает на определенный стимул, ситуацию. Изменяя их, можно программировать человека на требуемое поведение. Основоположник этой теории – американский ученый Д. Уотсон – видел задачу психологии в том, чтобы научиться «просчитывать» и программировать поведение человека.
Гуманістичні теорії особистості.
Одним із фундаторів гуманістичної психології є американський дослідник К.Роджерс (1902-1990). Він вважав, що в кожної людини є прагнення стати компетентною і здібною настільки, наскільки це можливо для неї біологічно. Основним положенням його теорії е самооцінка, уявлення людини про себе, „Я-концепція", що породжується у взаємодії з іншими людьми. Але формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Здатність до гнучкої самооцінки, уміння завдяки досвіду переоцінити систему цінностей, що виникла раніше, — усе це визначається К.Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях.
А.Маслоу досліджував проблеми особистісного росту і розвитку. Його теорія є своєрідною альтернативою біхевіоризму і психоаналізу, які заперечували творчість, любов, альтруїзм та інші людські цінності.