2. Основні літературні угрупування 20-30-х рр. Хх ст.

Аспанфут. Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи М. Семянка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, М. Бажан, Ю.Яновський, А. Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комункульту».

ВАПЛІТЕ. З літературною дискусією 1925—1928 pp. пов'язані виникнення, існування і доля видатнішої літературної організації 20-х pp. — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об'єднала багатьох кращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М.Майський, Г. Епік, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенченко, М.Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І.Дніпровський, О. Слісаренко, Г.Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набрала скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП. У 1933—34 pp. із ваплітян були ліквідовані: Яловий, Хвильовий, Досвітній, Слісаренко, Епік, Куліш, Йогансен та інші. Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс більшовизм українській літературі ліквідацією ВАПЛІТЕ.

ВУСПП. Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників була організована в січні 1927 р. з наміром об'єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «Неокласики», МАРС тощо. ВУСПП був українською аналогією сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об'єднанні асоціацій пролетарських письменників), його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах (його політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І.Микитенко, І. Кириленко). Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (негласно підтримувані партією, хоч вона деякий час і демонструвала нейтралітет), посилення нападок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «Неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності взагалі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

«Гарт». Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М.Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П.Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М.Яловий, М.Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В.Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

«Ланка». Організація, створена 1924 p., об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В.Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г.Косинка, Я. Качура, Я- Савченко та інші. 1926р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова»).

МАРС. Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 р., окрім ВАПЛІТЕ-Пролітфронту, була ліквідована й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація «Ланка-МАРС». «Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова була ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСУ» входили письменники: Є. Плужник, Д. Фальківський, М.Терещенко, Т.Осьмачка, Г.Косинка, М. Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, В.Ярошенко, Г.Брасюк, Д. Тась (Могилянський), М. Галич та інші. За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані.

«Молодняк». Організація комсомольських письменників (1926—1932). У Харкові — П.Усенко, Л.Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; у Києві — Б. Коваленко, О.Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, П. Кодесник, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал. Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.

«Неокласики». На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp. Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М.Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П.Филипович, Юрій Клен (О.Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

«Плуг». Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гуменна, П.Панч, І.Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші. З квітня 1922р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. Негативним в діяльності організації було те. що плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

СПУ (Спілка письменників України). 23 квітня 1932 р. з'явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала Спілка письменників України. Обов'язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте й йому протиставлене гасло «совєтизації».

Писати за директивними вказівками Центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало, існувало тільки «мусиш».

Питання для самостійної роботи:

1. Програмові засади «неокласиків».

2. Літературний портрет лідера українських футуристів М. Семенка.

Тема І.2. Ідейно-естетичні пошуки української поезії

1920-х – поч. 1930-х рр.

Мета вивчення: висвітлити ідейно-естетичну платформу української

поезії крізь призму творчості провідних

поетів 1920-х – поч. 1930-х рр.

Навчальний час: 2 год.

Обладнання: –

План лекції:

1. Поетична творчість П. Тичини. Постать П. Тичини у контексті національно-культурного «ренесансу» 20-х років. Особливості світоглядної концепції та індивідуального стилю. Рання творчість П. Тичини, її роль в історії української поезії ХХ ст.: збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг».

2. Висока культура поетичного мовлення «неокласиків».

3. Популярність «стихійної» лірики В. Сосюри.

Література:

1. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. У 4 кн. — К., 1994. – Кн.1. – С. 542-550.

2. Білецький О.І. Про Павла Тичину // Урок української. – 2002. – № 8.– С. 48-51.

3. Бойко Т.Т. Роль звука і кольору в поезіях Павла Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2004. – № 7. – С. 25-26.

4. Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г. Тичини. – К.: Наукова думка, 1990. – 128 с.

5. Єфремов С.О. П. Тичина // Єфремов С.О. Історія українського письменництва. – К.: Феміна, 1995. – С. 618-622.

6. Жулинський М. Із забуття - в безсмертя (сторінки призабутої спадщини), – К.: Дніпро, 1990. – С. 237-242.

7. Загребельний П.А. Кларнети ніжності // Співець єдиної родини: Статті, есе, спогади, художні твори про П.Г. Тичину / Упорядник З.В. Гончарук. – К.: Рад письм., 1981. – С.10-65.

8. Зеров М.К. Історико-літературні праці // Зеров М. Твори: В 2-х т. / Упоряд. Г.Кочур, Д. Павличко. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – С. 496-499.

9. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція // Слово і час. – 2003. – № 1. – С. 3-8.

10. Клочек Г. Оригінальний варіант «Золотого гомону» // Українська мова та література. – 2003. – № 9. – С. 3-4.

11. М.Коцюбинська. Корозія таланту // М.Коцюбинська. Мої мрії: У 2т. – Дух і літера, 2004, Харків, Т.1. – С.262-285.

12. Лавріненко Ю. Кларнетичний символізм // Українське слово. Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики: У 4 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 588-596.

13. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. – К.: ВІД «Академія», 1997. – С. 352-353.

14. В.Мелешко , Т.Петренко. Кларнетизм ранньої лірики П. Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2002. – № 4. – С. 20-24.

15. Молочко С. «Не людина, а музика» // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 6. – С. 60-70.

16. Молочко С. «Не людина, а музика» (закінчення) // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 6. – С. 37-51.

17. Моренець В. Без Тичини // Сучасність. – 2000. – № 1. – С. 79-100.

18. Неборак В. Сенси і нонсенси Павла Тичини // Усе для школи. – 2001. – № 4. – С. 77-78.

19. Новиченко Л. Павло Тичина // Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. / За ред. В. Дончика. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 99-110.

20. Поляруш О. «Вслухався я в той гомін золотий..» Поема Павла Тичини «Золотий гомін» // Дивослово. – 2004. – № 2. – С. 5-9.

21. Сверстюк Є. Павло Тичина // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 383-399.

22. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К.: Знання, 1993. – 85с.; Українське слово / Хрестоматія, Т.1. – К., 1994. – С.578-588.

23. Тельнюк С.В. Містифікація генія в тоталітарному пеклі // Дніпро. – 1991. – № 1. – С. 181-197.

24. Хархун В. «Митець в каноні»: соцреалістична поезія П.Тичини 1930-1960рр. // Слово і час. - № 10. – 2006. – С.38-51.

25. Шестопалова Т. Міфологемний код поезії Павла Тичини // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 59-64.

26. Штонь Г. «Сонячні кларнети» – твір духомовця // Слово і час. – 2001. – №1.– С. 9-10.

27. Яровий О. Поет на перехресті поглядів: критика різних часів про Тичину // Укр.мова і літ-ра. – 1997. – № 2. – С.1-3.

28. Базилевський В. Євген Плужник //Літературна Україна. – 1988. – №45.

29. Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х т. – Т.2. – К., 1994. – С.223-238.

30. Коваленко-Плужник Г. Спогади / Україна. – 1990. – №1-4.

31. Коцюбинська М. Щирість. З приводу виходу у світ «Вибраних поезій» Є.Плужника, 1996 // Мої обрії. У 2-х т. Т.2. Дух і літера. Харківська правозахисна група. Київ, 2004. - С.212-216.

32. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща //Моренець В. Мотиви катастрофізму в поезії Є.Плужника. – Київ: Основи, 2002. – С.267-269.

33. Новиченко Л. Євген Плужник // Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. Кн. 1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.192-199.

34. Плужник Є. Три збірки. – Мюнхен: Ін-т Літератури, 1979. – 257 с.

35. Скирда Л. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. – К., 1989.

36. Токмань Г. Діалоги Євгена Плужника з душею // Вітчизна. – 1999. – № 2. – С.140-143.

37. Токмань Г. Ordo amoris ліричного героя Євгена Плужника // Вітчизна. – 1997. – № 8. – С.144-147.

38. Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і час. – № 4-5. – 1999. – С.63-65.

39. Бурляй Ю. Невідомий Сосюра: Біографічні етюди // Київ. – 1998. – № 1-2. – С.31-34; 102-115.

40. Гальченко С. Невичерпаний архів Володимира Сосюри // Слово і час. – 1998. – № 1. – С.9-17.

41. Гриценко В. Одкровення предтечі, а чи сповідь пророка? Фантастика і реальність у поемах В.Сосюри «Ваал», «Каїн» та «Христос» // Дивослово. – 2001. – № 1. – С.9-12.

42. Гуменюк В. Ідеал ліричного героя в поезії Володимира Сосюри // Дивослово. – 2006. – № 7. – С.46-48.

43. Дацюк Е. «Навколо радості так мало! Який у чорта днів бадьор...». Інвективи від «м’ятежного сина» - Володимира Сосюра // Дзвін. – 2003. – № 1. – С.137-143.

44. Кодак М. Динаміка авторської свідомості Володимира Сосюри: симультанний аналіз поезій 1920-1936 рр. // Слово і час. – 2006. – №11. – С.52-57.

45. Кондрашова Л.Переосмислення історичного минулого в поемі В.Сосюри «Мазепа». Бінарний урок з української літературири та історії України в 10 кл. /Л.Кондрашова, М. Кондрашов / Дивослово. – 2008. – № 5. – С.30-34.

46. Ковалів Ю. Володимир Сосюра // Бібліотека «Дивослова». – 2006. – № 7. – С.27-41.

47. Костюченко В. Доля поета // Літературна Україна. – 2005. – 28 липня (№ 29). – С.1;7.

48. Костюченко В. Втеча від власного «Я»: Творчість Володимира Сосюри кінця 1930-х років // Дивослово. – 2003. – № 12. – С.4-8.

49. Куценко Л. Володимир Сосюра, Євген Маланюк: історія творчого діалогу // Дивослово. – 2007. – № 1. – С.49-53.

50. Мазуркевич О. Володимир Сосюра: яким він був насправді і яким увійшов у своє безсмертя // Рідний край: Історико-краєзнавчий альманах. – Донецьк, 1995. – С.83-88.

51. Монастиренко Г. В.Сосюра: Спогади. Листування. – Донецьк: Лебедь, 1997. – 130 с.

52. Радченко Е. Володимир Сосюра: літ-критичний нарис. – К.: Рад. письменник, 1967. – 206 с.

53. Романько В. Захисник і пропагандист рідного слова: Володимир Сосюра і українська мова. – Слов’янськ, 1998. – 39 с.

54. Приходько О. Постать гетьмана Мазепи очима двох слов’янських письменників: (матеріали до вивчення поеми В.Сосюри «Мазепа») // Дивослово. – 1998. – № 6. – С.34-37.

Ключові поняття: світоглядні концепції, індивідуальний стиль, новаторство, традиціоналізм.

Основний зміст