Накопичення фм п-s Формування гп (виведення н-s) Розробка нт Перевірка н-s (результатів) на пр Уточнення гп Якщо н-s відповідають дійсності гп є нт
Сформувати первісну гіпотезу (робочу гіпотезу), як правило, досить важко. Успіх, насамперед, залежить від повноти зібраної інформації про об’єкт ПГ, глибини творчого аналізу, стрункості цілей, задач дослідження та висновків. Гіпотези, які висуваються первісно, в процесі дослідження підлягають аналізу, критиці й уточненню, в результаті чого вони стають більш достовірні. Робоча гіпотеза повинна підлягати експериментальній перевірці. Якщо гіпотеза повністю підтверджується, то вона перетворюється у наукову теорію.
У процесі висунення гіпотез у дослідника виникають ідеї – думки, які досягли високої ступені об’єктивності, повноти і конкретності, а також спрямовані на практичну реалізацію. Генерація ідей є іманентною особливістю мислення науковця (дослідника).
У ряді випадків висунення гіпотези відбувається інтуїтивно. Під інтуїцією можна розуміти здатність людини досягати істину шляхом прямого розсуду без обґрунтування за допомогою доведень (доказів).
Таким чином, гіпотези носять імовірнісний характер. Певна гіпотеза може породити нове (достовірне) знання, або ж суперечити традиційним знанням (достовірній теорії). Гіпотеза може систематизувати раніше накопичені знання та дає напрям пошуку нових наукових результатів. Вводяться критерії прийняття або спростування гіпотези.
3.6. Історичний метод – метод дослідження генезису (від гр. genesis – походження, виникнення), формування та розвитку процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення загального і особливого в історичних явищах, внутрішніх і зовнішніх зв’язків, їх зміни, суперечностей і закономірностей еволюції.
Окрім суспільних наук, історичний метод застосовується при вивченні закономірностей і тенденцій розвитку науки та техніки. Зокрема це відноситься до науково-технічних, життєвих, технічних й економічних циклів розвитку технічних систем і виробничих технологій [14]. Належить зазначити, що циклічність розвитку притаманна будь-яким складним системам, зокрема соціальним, організаційним, ергатичним, включаючи цивілізацію, яка є прикладом організаційно-соціальної системи.
3.7. Системний підхід – основа системного аналізу, універсальний метод дослідження об’єктів предметної галузі, які розглядаються як системні утворення.
Завдання системного підходу полягає в розробленні методів дослідження і конструювання складно організованих об’єктів – систем різних класів, типів і видів. Методи системного підходу дозволяють дослідити елементи системи, їх взаємодію з іншими елементами при функціонуванні системи, проаналізувати ієрархічні структури, виявити вплив кожного компонента системи на поведінку системи в цілому, встановити емерджентні властивості системи та визначити оптимальний чи раціональний режим функціонування або / і розвитку системи (далі про системний підхід буде окрема лекція).
3.8. Побудова теорії та її застосування на практиці. Спочатку розглянемо елемент теорії – поняття. Логічна семантика розрізняє поняття і термін.
Термін – однозначне слово або словосполучення, що є точним мовним виразом певного поняття.
Сенс терміна, що визначає (відображає) специфічні ознаки об’єкта (реального або ідеального) – це поняття.
Таким чином, наукові терміни своїм змістом мають сенс (тобто наукові поняття) і значення, тобто відповідні цим поняттям реальні або уявні об’єкти, що мають загальну назву денотат (реальний або уявний об’єкт або значення слова).
Як відомо, теорія є найбільш складною формою організації наукового знання, найбільш високою формою узагальнення і систематизації знань.
Теорія – система наукових знань, яка описує і пояснює об’єкти предметної галузі та зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного об’єднувального початку (витоку).
Як правило, теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. Вказані результати впорядковуються, систематизуються відповідно до загальної ідеї (ідея відіграє роль систематизуючого чинника), уточнюється на основі введених до теорії абстракцій, ідеалізацій та принципів.
Виникнення теорії – не простий, кількісний приріст наукового знання, а нова (вища) форма організації знання, що спричиняє якісну зміну і перехід до більш глибокого розуміння суті об’єкта пізнання.
На відміну від гіпотези, теорія базується на перевірених (достовірних) знаннях певної сфери об’єктивної реальності (це може бути ПГ або область теоретичних досліджень). Проміжним варіантом між гіпотезою і теорією, тобто нерозвинутою теорією, є концепція – система поглядів, що описує і пояснює сукупність об’єктів (явищ, процесів) предметної або теоретичної області. Особливістю концепції є те, що вказані погляди або нове трактування суті явищ (процесів) вимагає обґрунтування або (і) доведення їх істинності.
Побудова теорії (концепції) починається з формулювання основних, вихідних положень (наукових принципів, аксіом), які виступають як перше і саме абстрактне визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань. Як правило, зміст однієї ідеї вичерпується декількома принципами.
Теорія, як абстрактна цілісність, має певну основу, до якої входить, окрім основних положень, сукупність узагальнених наукових фактів (емпіричний базис теорії) та група споріднених емпіричних і теоретичних понять.
Структуру теорії, як складної абстрактної системи, утворюють пов’язані між собою загальною ідеєю принципи (аксіоми), закони, судження, факти, поняття і категорії (найбільш загальні, фундаментальні поняття), формальне числення, теореми, висновки, наукові результати.
Поняття і категорії, що характеризують об’єкт з різних сторін, створені шляхом синтезу інформаційно-смислових елементів. Як результат, теорія, як система теоретичного знання, характеризується відносною замкнутістю, відображаючи досліджуваний об’єкт ПГ або власне саму ПГ в її цілісності. При цьому, реальні об’єкти відображені в теорії у вигляді ідеальних об’єктів і моделей. Останні за формою виразу є знакові (знаки мовні, математичні, логічні, символічні тощо). Принципи (аксіоми) та закони утворюють базис теорії.
Істинність аксіом або принципів, тобто правильність аксіоматизації, обґрунтовується її змістовною інтерпретацією за допомогою інших відомих теорій та перевіркою на практиці.
Таким чином, теорія – це цілісна розвивальна система наукового знання, що включає у собі такі компоненти:
вихідні засади (“концептуальний каркас”), що складаються із абстрактних об’єктів різного роду – фундаментальних понять, принципів, аксіом тощо;
ідеалізовані об’єкти або ідеальні моделі;
ядро теорії – сукупність законів, що виражають суть об’єкта, що досліджується;
логіка теорії, що націлена на прояснення структури знання та його змін;
наслідки теорії, вивідні твердження.
Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою [5]:
Евристичність теорії віддзеркалює її можливості передбачення та пояснення фактів. Математичний апарат теорії повинен не тільки забезпечувати точні кількісні передбачення, але й допомагати відкривати нові явища.
Конструктивність теорії полягає у можливості простої, здійснюваної за певними правилами, перевірки основних її положень, принципів і законів.
Простота теорії досягається введенням узагальнених законів скорочення та стиснення інформації за допомогою спеціальних символів.
До нової теорії висуваються такі вимоги [5]:
адекватність наукової теорії описуваному об’єкту ПГ, що дає змогу у визначених межах замінювати експериментальні дослідження теоретичними;
повнота опису певної галузі дійсності;
необхідність пояснення взаємозв’язків між різними компонентами в межах самої теорії (наявність зв’язків між різними положеннями теорії забезпечить перехід від одних тверджень до інших);
відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним.
Матеріалізація теорії на практиці – це одна із важливих функцій теорії та її наслідків. Роль практики полягає у створенні матеріально-технічних засобів наукового дослідження. Практика є критерієм істини. Нині, як правило, теорія випереджує практику. Тобто теорія висвітлює шлях практиці, надає теоретичні основи для вирішення практичних проблем.
Окрім практичної функції, теорії притаманні також інші функції: описова (дескриптивна), пояснювальна (прескриптивна), нормативна (оцінювальна), конструктивно-проектна, завбачаюча (прогностична), методологічна і синтетична (передбачення спадкоємності старих знань у нових), регулятивна функція, що пов’язана з виявленням принципів організації знання в умовах становлення передових форм теоретичного опанування світом.
Закони науки виражають істотні, стійкі, повторювані об’єктивні внутрішні зв’язки (відношення) між предметами, елементами, властивостями, явищами, процесами.
Якісні (описові) закони виступають у формі певного співвідношення понять і категорій.
Кількісні закони конструюються на математичному, логічному або абстрактному опису об’єктів (у вигляді відповідних моделей). Кількісні закони, як правило, мають вербальне визначення або його стислу форму – дефініцію. Математичний апарат і засоби логіки, що входять у структуру кількісного закону (формули, рівняння, логічні співвідношення тощо), розкривають і конкретизують його зміст.