4. Зміст лекційного матеріалу:

- структурно-логічна схема змісту теми:

Перевірка рівня підготовки до заняття.

Обговорення теми лекції.

Самостійна робота з тестовими завданнями.

Висновки заняття.

- текст лекції:

Текст лекції

Основні види сімейних криз

Всі родини зіштовхуються із проблемами й змінами. Коли вони досить глибокі й глобальні, то можуть вилитися в кризу - стан дезорганізації родини, протягом якого члени родини переживають ґрунтовне ламання життєвих паттернів або методів подолання стресових ситуацій (Браммер, 1979). Один соціолог назвав кризу "крапкою неповернення", тому що після кризи родина ніколи не залишається такою, який вона була до неї (Рапопорт, 1963). Якщо родина адекватно переборює кризу, то вона переживає позитивний ріст, якщо ж родина не може вирішити кризову ситуацію, то сімейні проблеми катастрофічно розростаються.

Є два основних типи сімейних криз: еволюційний і ситуаційний (Браммер, 1979). Еволюційна криза нормальна й передбачувана: вона може відбутися в будь-якій родині протягом життєвого циклу, і коли вона переборюється успішно, то родина просувається на наступний щабель свого розвитку. Ці кризи, які мають тенденцію з'являтися, коли родина стоїть перед новим еволюційним завданням, звичайно тимчасові. Ситуаційний (або подієві) кризи трапляється лише в деяких родинах і майже завжди стосується серйозних проблем: алкоголь, насильство між чоловіками, дитяча вагітність, наприклад. Ці не нормативні кризи можуть бути тривалими, і цим родинам звичайно необхідна професійна допомога в дозволі кризи. Якщо криза не вирішена, це може привести до дезінтеграції родини.

Модель кризи. Зручний метод дослідження як еволюційних, так і ситуаційних криз був винайдений соціологом Рубеном Хиллом в 1958 р., і з тих пор використається як основна модель.

Згідно Хилла, три фактори впливають на схильність родини до кризи: стресор

(стресова подія) - А, ресурси родини - В, бачення стресора родиною, сприйняття його родиною - С. взаємодія цих факторів робить кризу - Х.

Процес, під час якого родина переборює кризу, складається з 4-х різних стадій:

І - родина вражена подією, що викликала кризу;

ІІ - фаза кризи - підсилюються образи й конфлікти, ролі граються з меншим ентузіазмом;

ІІІ – відновлення;

ІV - реорганізація на новому щаблі розвитку.

Подружні й сімейні конфлікти. Причини.

Конфлікти існують у всіх родинах. Важливо розглядати конфлікт як нормальну частину відносин. Без конфліктів родина не може існувати. Слово "конфлікт" найчастіше сприймається з негативним зафарбуванням - боротьба, протистояння із приводу яких-небудь цінностей або ресурсів. У цьому розумінні конфлікт повинен завершитися перемогою однієї сторони й поразкою - іншої. Однак у даному курсі й цій книзі під конфліктом ми будемо розуміти важливий аспект людських відносин, що представляє собою боротьбу або незгоду із приводу двох або більше протилежних або суперечних один одному потреб, цілей або цінностей у родині або шлюбі. Конфлікти в родині варто розглядати як неминучу й необхідну частину відносин, у ході в яких рішення родина переступає на більше високий щабель розвитку: зміцнюють міжособистісні відносини, підвищується задоволеність відносинами. Такий конфлікт ми будемо називати позитивним. Однак бувають і негативні конфлікти, у результаті яких подружні відносини входять у тупик, проблеми не вирішуються, а затягуються в часі й загострюються. Чи буде конфлікт позитивним або негативним в основному залежить не від причини, а, скоріше, від способу його вирішення. Таким чином, важливо не намагатися позбутися від конфлікту в родині (що, як ми вже розуміємо, і неможливо), а навчитися їх Вирішувати найбільш адекватними способами, що може привести лише до зміцнення сімейного щастя. Боротьба або незгода із приводу фундаментальних ролей або очікувань у родині й шлюбі приводить до конфлікту, що називається базовим конфліктом.

Боротьба або незгода із приводу проблеми, що може здаватися важливою, але не загрожує сімейно-шлюбним відносинам, якщо залишається невирішеною, називається небазовим конфліктом.

3. Стадії конфлікту. Ральф Тернер виділив наступні стадії, через які неминуче проходить будь-який конфлікт.

1. Обмін жестами: трансформація взаємодій у конфлікт. (Ця стадія характеризується напругою у відносинах, невизначеністю, нервозністю. Може бути пов'язана з розкриттям зради й т.д.).

2. Період безпосереднього конфлікту: обмін символічними ударами.

3. а) Узгодження: припинення неприкритого конфлікту або б) Примирення: активація протилежного процесу гармонізації відносин.

4. Період оцінки: учасники конфлікту знову й знову обмірковують конфлікт.

5. Наслідки: або поновлення конфлікту, уникання, відхід від джерела конфлікту, або примирення, що залежить від розвитку четвертої стадії.

Існують й інші уявлення про стадії конфлікту. Дослідники Доваль і Кволий запропонували наступне:

1. Початок напруги або розбрату.

2. Кульмінація напруги: партнери залучені в різні техніки дозволу конфлікту, включаючи переконання, примус, образу, обвинувачення, суперечку, лицемірство й маскування, удавання.

3. Вирішення або узгодження: один або обоє починають спілкуватися, розуміючи про що говорить інший.

Техніки вирішення конфлікту

Конструктивний конфлікт може зробити шлюб сильніше, ніж він був до конфлікту, але для цього необхідні спеціальні навички подолання конфлікту таким чином, щоб він не був трагічним або хворобливим. Дж. Сканзоні: виділив два види технік вирішення конфлікту.

1. Рольова індукція - зміна одного партнера, у той час як іншої залишається колишнім.

Використовуючи цей метод, один з партнерів застосовує безліч технік з метою стимулювання іншого до змін, у той час як перший партнер не міняється. Деякі з технік можуть використатися не тільки, щоб безпосередньо стимулювати зміни, але й для того, щоб тільки скривдити іншого й у такий спосіб захистити свій власний імідж. Для багатьох дослідників, таких як Тернер, ціль - скривдити або нашкодити іншому як спосіб відновлення чиєїсь похитнутої самооцінки й іміджу - невід'ємна частина конфлікту. Навіть коли техніки рольової індукції мають своєю метою зміну іншого партнера, то ці зміни лише тимчасові. Реальні зміни відбуваються в результаті Рольової модифікації: коли обоє партнера міняють свої установки й поводження.

Отже, зупинимося на окремих техніках рольової індукції.

1. Примус: неприкриті атаки, удари, вербальні або навіть фізичні, такі як удари, стусани або віддавання наказів. Ясні вербальні атаки звичайно виходять від більш морально - правильної позиції й майже завжди викликає тимчасовий відступ або захист. Один з партнерів займає більш сильну позицію, якщо його скарги засновані на моральному обуренні або образі.

2. Угоди: обіцянки, виправдання, благання, спокуси - усе техніки спрямовані на те, щоб партнер абсолютно змінив свою думку без якогось бажання з боку іншого шукати компроміс. Ці техніки можуть мати короткочасний ефект, але основний конфлікт просто придушується або відкладається на час, для того, щоб через якийсь час спалахнути з новою силою.

3. Маскування й розкриття (зривання масок): інша техніка, при використанні якої намагаються маніпулювати своїм партнером, складається в удаванні, хитрості або роздратуванні. Маскування включає широкий спектр поводження від просто образливої неправди до уникання й цензури або вибіркового повідомлення фактів. Розкриття - так само техніка, використовувана в конфлікті. Всі люди мають мрії й ілюзії про самих себе й про значимий інших. Подібні ілюзії можуть бути функціональним захистом, що краще не руйнувати доти, поки ці ілюзії не почнуть заважати здатності людини справлятися з вимогами реальності. У самий розпал конфлікту один з партнерів може оголити безсторонню істину, руйнуючи ілюзії й его свого партнера, щоб зберегти своє власне его. Подібні викриття часто щирі лише на половину, але навіть часточки істини в них досить для заподіяння довго не минаючого болю. Ревнива дружина, що підозрює чоловіку в невірності, може раптом заявити, що він не такий вже й і прекрасний коханець, яким він себе вважає, що після нього всі лише дуже довго болить, хоча вона це й заперечувала раніше. Або чоловік, зі звичкою дружини витрачати гроші на вбрання, скаже їй, що вона в такий спосіб прагнути прикрасити свою непривабливу фігуру, про що вона й сама прекрасно знає.

4. Відтермінування (відкладання в часі): відкладання конфлікту чекаючи того, що інший переміниться. Використання цієї техніки веде до того, що конфлікт нудно й довго триває, невирішений, на тижні, місяці, роки. Наприклад, дружина, незадоволена тим, що її чоловік захоплюється азартними іграми, тому що це підриває їхній сімейний бюджет. Вона вимагає, щоб він припинив це. Чоловік обіцяє, клянеться, що кине відразу, як тільки йому посміхнеться фортуна, тобто одержавши великий виграш або програвши, він відразу зав'яже із цим. Через відкладання остаточної відмови від звички, що його дружина знаходить небажаної, він буде продовжувати. Фактично, він не міняється зовсім, але стимулює дружину адаптуватися до свого деструктивного поводження. Приймаючи відстрочку, вона приймає роль того, хто адаптується й змінюється.

Техніки рольової модифікації:

У деструктивних сварках використається безліч технік рольової індукції. Зауваження призначені іншому, не стосуються предмета суперечки, щоб заподіяти своєму партнерові біль, зруйнувавши ілюзії (викриття) або принизивши його. Подібні сварки лише успішно відчужують людей друг від друга. Їхня єдина цінність у тім, що "вони розбивають несумісні пари".

Навіть якщо за допомогою таких стратегій поводження одного із чоловіка й жінки міняється, ці зміни звичайно тимчасові. У цих сварках емоції киплять і заважають конструктивній комунікації. Аргументи дратують, чоловік і жінка кричать один на одного, а хтось може й просто вискочити з кімнати. Подібне поводження може бути тимчасово корисним для вираження гніву або ослаблення напруги (хоча й це часто виявляється деструктивним), але воно не допомагає остаточно розв'язати конфлікт, таким чином, щоб це влаштувало обидві сторони.

Сварки й конфлікт можуть бути конструктивні, якщо оба партнери уникають зачіпати слабкі місця один одного й не використають недоречні приводи сварок, колючості про родичів і не ставлять у безвихідне положення, що лише сильніше ятрить, розпалює сварку. Щире вирішення конфлікту можливо в атмосфері спокійної дискусії, коли партнери слухають і чують один одного й звертаються до відповідних фактів або навіть до посередника за допомогою у вирішенні конфлікту.

Для завершення конфлікту можуть бути використані техніки примуса й угод, так, що інший під тиском прийме чужу волю. Однак щирий дозвіл конфлікту буде лише, коли обоє партнера поміняють свої установки й поводження засобами рольової модифікації, що включає наступні стратегії.

Оволодіння ролями: один партнер починає дивитися на події з погляду іншого, і навпаки. Кожен партнер починає бачити образи іншого, їхньої причини, їхнє значення для цієї конкретної людини. Він незадоволений тим, що він завжди повинен робити перший крок у сексуальних відносинах. Тоді як він не може або не бажає сказати про це відверто, вона починає розуміти, що йому б хотілося почувати, що він бажаний й улюблений партнер, тому що вона в собі бачить таке ж бажання. Вона також починає розуміти, що це значить завжди прагнути першим, але ніколи не бачити прагнення до тебе іншого.

Цей метод не є магічним засобом поліпшення взаємин. Конфлікт може бути настільки глибокий, настільки запущений, що відносини важко відновити. Наприклад, якщо вона затверджує, що він некультурна, нудна людина, і він знає, що вона з родини, що сильно відрізняється від його власної, то він може вирішити, що з її точки зору в них нічого не вийде: "Ми повинні розійтися."

Жарти й добродушне підстьбування: коли дві людини намагаються краще зрозуміти одна одну, починають прислухатися, вони відходять від конфлікту на деяку дистанцію. Вони можуть побачити абсурдність свого поводження й посміятися над самими собою й один одним. Це часто знижує напругу. Це навіть може допомогти вирішити небазові конфлікти. Коли гарний настрій відновлений, партнери можуть пожартувати, посміятися разом над своїми проблемами. Подібний гумор дає більше, ніж просто знімає напругу, це так само поновлює зв'язок, нагадуючи партнерам, що ступінь близькості між ними велика. При цьому кожний розуміє, що жартівливі зауваження не варто сприймати всерйоз.

Пошук професійної поради. Конфліктуюча пара може звернутися до друзів, священикові або професійному терапевтові, або консультантові за порадою й допомогою. Професійні терапевти й консультанти часто можуть допомогти їм, обговоривши деякі техніки подолання конфлікту, описані тут, або розкривши основні проблеми, які необхідно вирішити. Тому що терапевт емоційно віддалений від проблем пари, і має досвід спілкування з багатьма іншими родинами, у яких проблеми подібні, він може допомогти парі досягти компромісу або допомогти в рольовій модифікації.

Терапевтом використається безліч технік. Але багато пар затягують із візитом до професіонала настільки, що конфлікт стає настільки жорстоким і нестерпним, що навіть дуже вмілий терапевт не може допомогти.

Історія виявлення проблеми насильства в родині в США.

За останні тридцять років у США інтерес до насильства в родині значно виріс. Можна виразно сказати, що насильство у відношенні дітей, старих родичів, а також жорстокі відносини між близькими партнерами не є новими проблемами. Згідно історичним даним, насильство між близькими людьми існує стільки, скільки існує людство (Dobash & Dobash, 1979; Pleck, 1987). Новим же є суспільне визнання цього явища соціальною проблемою, а також введення спеціальної мови для обговорення цих питань (Barnett, Mіller-Perrіn & Perrіn, 1997). Наприклад, ще тридцять років тому таких термінів, як зґвалтування дружин (wіfe rape), насильство й зґвалтування під час побачень (courtshіp vіolence and date rape) не існувало. Сьогодні ж ці терміни дуже поширені (навіть якщо сам феномен не зовсім зрозумілий), і зростаюче з кожним роком число досліджень спрямоване на з'ясування причин і наслідків кожного із цих типів міжособистісного насильства.

Першим типом міжособистісного насильства, що отримали визнання як "серйозна соціальна проблема", було насильство у відношенні дітей (chіld abuse). В 1962 році в журналі Американської Медичної Асоціації (Journal of the Amerіcan Medіcal Assocіatіon) з'явилася стаття доктора Генрі Кемпа про відкриття їм "синдрому дитини, яку б’ють" ("battered chіld syndrome") (Kempe, Sіlverman, Steele, Droegemueller & Sіlver, 1962). Таким чином, важке положення дітей, яких б'ють, привернуло пильну увагу не тільки лікарів, але й всієї громадськості наприкінці 1960-х років. Як результат, до 1967 року в кожному з п'ятдесяти штатів Америки були прийняті закони, що забороняють насильство у відношенні дітей. Отже, мабуть, наскільки блискавичної була реакція урядових органів на проблему дитячого насильства. Багато хто пояснювали це "безпекою" проблеми дитячого насильства в порівнянні з іншими формами міжособистісного насильства, що й обумовило настільки негайну суспільну реакцію. На думку інших дослідників (Gelles, 1997; Johnson, 1995), це трапилося через потік моторошних історій у ЗМІ про безневинних і беззахисних дітей, які не провокують насильства у відношенні себе, але при цьому піддаються насильству.

На жаль, всі інші типи міжособистісного насильства не зустріли настільки швидкої суспільної підтримки й необхідної офіційної реакції. Наприклад, багато дослідників були знайомі з тим фактом, що насильство відносно дружин відбувалося за всіх часів (і виправдовувалося в багатьох західних суспільствах), але аж до 1970-х років цей феномен не був визнаний соціальною проблемою. Перше дослідження насильства відносно дружин було опубліковано на початку 1970-х років, і тільки в 1972 році в США сталі відкриватися перші притулки для жінок, яких б'ють. Суспільна увага до цієї проблеми завжди була непостійною, і лише в 1994 році був прийнятий закон, що забороняє насильство відносно жінок (Vіolence Agaіnst Women Act) (Gelles, 1997). Що стосується сексуального насильства між близькими людьми, то соціальною проблемою воно було визнано набагато пізніше, ніж фізичне насильство між близькими людьми. З кінця 1960-х років під впливом феміністичного руху увага громадськості до цієї проблеми початок рости. Однак на перших етапах руху проти зґвалтувань (antіrape movement) у центрі уваги була тема сексуального насильства, чиненого незнайомими людьми. Потім акцент змістився на проблему сексуального насильства над дітьми (chіld sexual abuse), а саме інцест. Поступово в центрі уваги виявляється сексуальне насильство в шлюбі. Традиційно в більшості законів про зґвалтування в США давалося наступне визначення зґвалтуванню: "сексуальний контакт із жінкою, але не дружиною, з використанням сили й всупереч її бажанню". Хоча це визначення перетерпіло значні зміни протягом 1970-х років у питаннях нерівного доступу замужніх жінок до юридичного захисту, до зґвалтування дружин у більшості штатів усе ще зберігає відношення як до злочину, відмінному від зґвалтування, зробленого незнайомою людиною.

Актуальними також є проблеми насильства на побаченнях і не тільки сексуального, але й психологічного, також розглядається проблема насильства по відношенню до старих членів родини, насильства в гомосексуальних парах.

Проблема наукового дослідження "насильства в родині".

Почнемо наше знайомство із проблемою насильства в родині з розгляду поняття насильство. Саме розуміння границь даного феномена дозволить нам відрізняти насильницькі акти поводження від ненасильницьких, або, принаймні, накласти деякі концептуальні рамки на континуум від повного ненасильства до крайнього насильства.

Особлива увага ми будемо приділяти проблемі саме фізичного насильства, але при цьому важливо пам'ятати, що емоційні й сексуальні форми насильства часто супроводжують заподіяння фізичної шкоди. Отже, під фізичним насильством ми будемо розуміти наступні дії: убивства, побиття, генетальні каліцтва, примус до аборту, убивство дитини, примус до відмови від їжі, примус до відмови від медичної допомоги, примус/контроль у репродуктивній сфері.

Як відзначалося вище, насильство може приймати різні форми, від фізичного й сексуального насильства до емоційного приниження. Інформація, що дослідники збирають про інші форми насильства, часто релевантна розумінню причин і наслідків фізичного насильства в родині. Важливо знати, що й емоційне, і сексуальне насильство являють собою самостійно розвиваються, незалежні області дослідження й що їхнє включення в посібник зажадало б дискусії, що лежить за межами цього підручника.

Нам також необхідно дати визначення поняттю родина. Під родиною ми будемо розуміти "засноване на кревному спорідненні, шлюбі або всиновленні об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту й взаємною відповідальністю за виховання дітей; члени родини часто живуть в одному будинку". Однак також важливо згадати про випадках насильства між партнерами, що зустрічаються, і близькими друзями. Проте, особлива увага буде приділено специфічній динаміці сімейних інтеракцій, тобто тому, як спільне життя може приводити до насильства, а також як соціальні сили й культурні фактори впливають на домашнє насильство.

Що стосується визначення самого терміна насильство в родині, то виділити перелік специфічних дій, що становлять домашнє насильство, дуже складно. Якщо говорити про насильство відносно дитини, то найпоширеніше визначення наголошує на поводженні батька, де передбачається, що дитяче насильство є результатом навмисного використання сили з метою заподіяння шкоди й збитку дитині. Таке визначення здається цілком обґрунтованим, однак необхідно також розглядати наслідки такого поводження й обставини, що оточують його. Наприклад, знання того, що батько б'є дитину ціпком і робить це навмисно, не є досить інформативним для визначення цього випадку насильством. Так, лише деякі можуть визнати поводження батька, що б'є свою дитину по сідницях, насильницьким. Якщо ж на тілі дитини залишилися синці, то, швидше за все, таке поводження буде визнано насильством. Безумовно, важливо враховувати наміри "ґвалтівника": чи була "жертва" обманута або необережне поводження жертви деякою мірою "спровокувало" ґвалтівника (що, проте, не знімає із ґвалтівника відповідальності за вчинене). Таким чином, наслідку самі по собі не можуть бути використані у визначенні границь насильства.

Визнання ситуації насильницької в родині також залежить від перспективи, у рамках якої така ситуація розглядається. Відповідно до деяких визначень, ляпас являє приклад навмисного використання сили; у цьому випадку більшість батьків можуть бути визнані винними в здійсненні насильницьких актів відносно своїх дітей. Однак можна знайти масу прикладів хворобливого й навіть жорстокого батьківського поводження, спонукуваного благими намірами. Так, деякі американські батьки в'єтнамського походження розтирають шкіру своїх дітей до синців, щоб запобігти або вилікувати деякі захворювання. У цих батьків немає наміру нашкодити дитині; вони хочуть тільки допомогти. Хоча така процедура не приносить тривалої фізичної шкоди й не викликає емоційної травми в дитини, деякі могли б побачити в цьому насильство. Як же нам ставитися до батьків, що прибігають до обрізання дитини і проколюванню вух маленьких дівчат?

Одне з визначень насильства, яким ми будемо керуватися, було дано Дж. Гарбарино (Garbarіno, 1989b), що визнає дитяче насильство соціально обумовленим феноменом, а саме: "Дитячим насильством будуть визнані акти поводження батьків й інших, що піклуються про дітей осіб, у тому випадку, якщо ці дії в рамках суспільних цінностей і професійної експертизи вважаються неприпустимими й шкідливими для дитини".

Найбільш важливою частиною визначення поняття "подружнє насильство" (spouse abuse) є "намір заподіяти шкоду". Багато з людей концентрують свою увагу на реальному поводженні, наприклад, ударах ногами й руками, поштовхах, ляпасах, використанні підручних предметів, а також погрозах насильства. У визначенні поняття "подружнє насильство" часто фігурує ознака "прийнятний, припустимий у даному співтоваристві тип поводження". Так, наприклад, якщо суспільні стандарти часто заохочують неуважність до малих з насильства у відношенні дітей (наприклад, ляпанці, ляпаси) у категорії "дитячого насильства", те в поняття "подружнє насильство" всі вони включені. Навіть акти слабкого фізичного насильства між дорослими партнерами розглядаються як ненормативні й неприйнятні (Hotalіng & Straus, 1989) не тільки тому, що це викликає біль, але й тому, що використання сили здатне змінити баланс влади між партнерами й викликати почуття несправедливості в жертви. У нашому суспільстві прийнято не звертати великої уваги на почуття несправедливості, що виникає в дітей у відповідь на поводження батьків; отже, батьківське поводження, що викликає почуття несправедливості в дітей, часто не розглядається як насильницьке.

Навіть хоча сам поведінковий акт може послужити підставою для визначення відносин між чоловіками як насильницьких, деякі дослідники думають, що важливими можуть також виявитися дані про рівень сили, частоті використання сили й інші змінні, пов'язані із цією подією (Frіeze & Browne, 1989). Всі ці характеристики дозволяють судити про жорстокість насильства.

Нарешті, приведемо визначення поняттю насильство в родині, що дає Національна асоціація соціальних працівників США, а саме: "емоційне, фізичне або сексуальне насильство, чинене свідомо або несвідомо відносно членів родини й інших домочадців". Про фізичне насильство говорилося вище. Сексуальне насильство містить у собі: зґвалтування, інцест, різного роду сексуальні домагання. Під психічним (емоційним) насильством розуміється: обмеження в поводженні, погрози, змушений вступ у шлюб. Об'єктом домашнього насильства можуть бути будь-які члени родини: чоловіки й дружини, діти й старі родичі, а також гомосексуальні партнери.

У цілому спори із приводу того, що розуміти під насильством у родині, тривають.

Результати ж цих суперечок є дуже важливими. Відомо, що рівень насильства в родині (число інцидентів домашнього насильства) значно варіює залежно від обраного визначення насильству. На думку Дж. Уэйза (Weіs, 1989), різні визначення границь, наприклад, дитячого насильства, приводять до даних, що коливається від 1% до 30% дітей, що страждають від фізичного насильства в США.

Роль соціального конструювання у визначенні проблеми насильства в родині.

Представимо інший погляд на проблему визначення поняття "насильство в родині", що представлений конструктивістськими концепціями. Багато соціологів дотримуються ідеї соціального конструювання соціальних проблем (Spector & Kіtsuse, 1977). З позиції соціально-конструктивістської теорії, "соціальні проблеми" об'єктивно не розпізнавані. Відповідно до цієї перспективи, центральне місце в процесі визнання соціальної умови соціальною проблемою займають соціальні реакції. Соціальні реакції можуть надходити із самих різних джерел: церкви, організацій соціальних рухів, політично зацікавлених груп, ЗМІ й інших. Всі ці різні зацікавлені групи (claіm-makers) активно включені в процес залучення уваги до певної соціальної умови, висвітлення в різного роду протиріч у світлі їхньої неприйнятності в суспільстві. Таким чином, проблема насильства в родині була "виявлена" саме через процес соціальних реакцій і соціального визначення.

Однак процес соціального конструювання важливий не тільки в області визнання соціальної умови соціальною проблемою, але він також допомагає концептуалізувати проблему. Тому що групи, що змагаються між собою, і їхні члени рідко приходять до єдиної думки, то відсутнє універсальне визначення поняття насильство в родині. У цілому, дослідники користуються масою визначень залежно від вимог конкретного дослідження, а також від їх власних теоретичних переконань і поглядів. Приведемо приклад. Деякі люди думають, що ляпанець можна розцінювати як серйозну форму насильства в родині й що воно повинне бути зупинене (Straus, 1994). Це являє приклад впливу певної групи на те, що ми будемо розуміти як насильство в родині. Якщо ця група виявиться успішної у своїх вимогах, тоді такий вид поводження, як ляпанець буде визнаний насильством і може бути криміналізований, як і відбулося в Скандинавії (Straus, 1994). На іншій частині спектра виявляються люди, переконані в тім, що діти - це їхня власність і що суспільство не має права говорити, що їм робити із власними дітьми, а що ні (Hechler, 1988). Вони також персоніфікують собою групу, що намагається вплинути на соціальне визначення насильства. Таким чином, важливим аспектом у конструктивістській перспективі є, хто ставить запитання "Що таке дитяче насильство?" Відповідно до цієї перспективи, у суспільстві постійно ведуться переговори між групами, що змагаються, із приводу визначень соціальних явищ. Така невизначеність ситуації часто ускладнює завдання дослідників, що займаються проблемою насильства в родині, а також тих, хто покликаний контролювати ситуацію в суспільстві. Тому представники правоохоронних органів (міліції, поліції), судді, соціальні працівники, кримінологи, психологи й інші групи повинні мати єдине визначення, відповідно до якого вони будуть працювати. Принаймні, це дозволить їм якось розуміти один одного.

Дослідники, у свою чергу, повинні операційно визначати поняття насильство в родині. Операційне визначення - це визначення поняття через методи, використовувані для виміру цього поняття. Це визначення поняття "насильство", наприклад, може бути сфальцьоване навколо таких критеріїв, як природа самого акту (брутальність, форма, частота), фізичні й психологічні наслідки поводження, а також намір особи, що чинить даний тип поводження (Emery, 1989).

Імовірно, найбільш загальною стратегією серед всіх дослідників є увага до брутальності й частоти насильства, зробленого в будинку. Таким чином, насильство можна визначити як "поводження, чинене з наміром або сприймане як чинене з наміром заподіяння фізичної шкоди іншій людині". Хоча це визначення можна розширити, включивши, наприклад, емоційне насильство, або звузити, виключивши ляпанці, воно може служити відправною крапкою в цій області досліджень.