6. 2. Самовиховання, самоаналіз та самооцінка

Самовиховання можливе за наяв­ності в особистос­ті здатності стави­ти перед собою значущі цілі. Воно нерозривно пов’язане зі здатністю людини до самоаналізу та самооцінки, з умінням контролювати свою пове­дінку і діяльність, співвідносити їх із суспільними та власними вимогами.

Самовиховання починається з усвідомлюванням себе як особистості, починає розуміти норми та вимоги суспільства, власні потреби і може правильно оцінювати свої вчинки. Отже, само­виховання бере свій початок в підлітковому віці, проте ефективність його значно зростає тоді, коли людина стає дорослою.

Цей процес значно залежить і від тієї соціальної групи, до якої вона належить, ідеологію і психологію якої вона поділяє.

Займаючись самовихованням, треба виявити особливості власного характеру, які заважають плідно працювати, легко й компетентно спілкуватися. Щоб себе виховувати, треба знати самого себе, знати не тільки власні риси характеру, особливості поведінки, вчинків, а й те, з якої причини був здійснений той чи інший вчинок, тобто знати мотиви власних вчинків, свої потреби.

Самовиховання починається зі самопізнання, тобто дослідження, пізнання самого себе. Проте самопізнання потрібне не для задоволення власної цікавості або втіхи від процесу пізнання, а заради певної мети, зокрема для самовдосконалення. Тобто формування себе відповідно до власних намірів

1.У літературі виділяють три основних методи пізнання власного «Я»:вербальний і невербальний зворотний зв’язок. Тобто ми отримуємо оцінку поведінки та батьків,друзів,знайомих.. Чим старшою стає людина, тим важче застосовувати його, оскільки дорослі люди частіше керуються міркуваннями чемності, такту й досить рідко висловлюють власну думку про наші вчинки, особливо коли ця думка негативна.

2. Порівняння. Як правило, ми порівнюємо себе з братами, сестрами, друзями, однокласниками чи однокурсниками, колегами та іншими людьми, з якими ми перебуваємо в близьких стосунках. Проте результати самопізнання при порівнянні залежать від дуже багатьох чинників: від самої особистості, з якою ми себе порівнюємо; від думки колективу, в якому ми знаходимося; від суспільної ролі, яку ми виконуємо, тощо.

3. Самоспостереження (інтроспекція-погляд на самого себе). Суть методу полягає в тому, що ми самі спостерігаємо за своїми діями, вчинками, думками, почуттями, і при цьому самі ж даємо їм оцінку. Вербальний зворотний зв’язок здійснюється за допомогою слів, мовлення; невербальний зворотний зв’язок відбувається за допомогою міміки, жестів тощо.

Усі ці методи мають свої позитивні та негативні риси. Гак, метод словесного зворотного зв’язку не завжди може дати чітке і правильне уявлення про себе, оскільки далеко не кожна людина зможе сказати нам у вічі правду про те, якими вона нас бачить. Крім того, інші люди можуть сприймати нас зовсім не такими, якими ми є насправді.

Порівняння себе з оточуючими людьми також не завжди ефективне, оскільки наше сприйняття інших людей має суб’єктивний характер і, залежно від середовища та суспільної ролі, може призводити до завищеної самооцінки або до виникнення почуття власної неповноцінності. Тому для запобігання цьому бажано маги досить широке коло спілкування і намагатись виконувати в житті якомога більше ролей. Тоді можливі почуття неповноцінності в одній сфері компенсуватимуться почуттями успіху в іншій.

Інтроспекція теж маг свої переваги і свої вади. На жаль, при самоспостереженні одні люди схильні себе переоцінювати, інші - недооцінювати, а треті взагалі не можуть побачити ні власних позитивних, ні негативних рис. Тому для ефективного самопіз­нання бажано не надавати переваги жодному з описаних методів, а використовувати їх у комплексі.

Виділяють ще один метод пізнання власного «Я» - це так зване самотестуванпя, тобто застосування різних тестів для визначання рис власного характеру, особливостей пам’яті, уваги, мислення тощо. Проте тести, що зустрічаються в загальнодоступній літературі (науково-пізнавальні видання, газети, журнали), не завжди достатньо науково обґрунтовані й часто мають розважальний характер. Тести ж, які можна знайти в науковій літературі, часто дуже громіздкі й не зовсім придатні для самостійного використання. Однак навіть загальнодоступні тести можуть дати нам уявлення про здібності, нахили, вміння та навички, тому нехтувати ними не варто.

Зауважимо, що в самопізнанні важливо навчитися розрізняти те, якими ми є, і те, якими нас бачать інші. Той, хто цього не розрізняє, потрапляє під владу помилкової самосвідомості: він усвідомлює себе не таким, яким є насправді, а таким, яким його сприймають інші^I.

Кожен, хто займається певною справою, має ясно визначити мету своєї діяльності. Це допомагає організувати всі дії, необхідні для її досягнення, сприяє залученню інших для цього, дозволяє контролювати роботу щодо отримання кінцевих результатів. Це доцільно для будь-якої діяльності, тобто й для самовиховання.

У випадку чіткого усвідомлення мети досягнення її відбу­вається швидше, а результати виявляються вагомішими та якіс­нішими. Якщо мета визначена та зрозуміла, дії цілеспрямовані, то людина досягає більших успіхів при менших затратах зусиль і часу. Якщо ж мета усвідомлюється недостатньо, то гальмується активність людини, сковуються її дії, вона більше стомлюється навіть при невеликих зусиллях. Тому для ефективності самовихо­вання необхідно чітко визначити свою мсту, оскільки без цього наша праця, наші зусилля будут ь марними.

Серед загальних цілей самовиховання насамперед важливо виділити досягнення згоди із самим собою. Для цього треба навчитися сприймати себе таким, яким ти є насправді, зізнатися собі у власних недоліках. А зробити це дуже непросто. Адже як часто ми боїмося зізнатись у власній заздрісності, боягузтві, лінощах, нерозважливості тощо, а коли ці якості випливають назовні, починаємо займатись самовиправданням, доводимо самі собі, що ці якості нам не властиві, це просто вплив зовнішніх обставин.

Для досягнення гармонії з оточенням треба лише змінити йот о відповідно до наших уподобань. Але, на жаль, далеко не все залежить від нас. Тому для отримання свободи і злагоди треба навчитися змінювати своє ставлення до нього, шукати в усьому позитивні сторони і не бути рабом речей. Показником нашої залежності від речей є не стільки їх кількість, скільки сила думок, які «прив’язуються» до цих речей. Тому досягнення свободи немислиме без зміни нашого ставлення до оточення. Адже всі речі, хоч би якими цінними й дорогими вони були, з часом псуються і стають непридатними до використання.

Усунення поганих звичок. Ми повинні добре знати наші погані звички й намагатися позбутись їх, адже деякі з них можуть просто блокувати досягнення певної життєвої мети. Так, сором’язливість заважає нормальному спілкуванню з людьми, а велика балакучість і невміння зберігати взаємну таємницю виключає можливість успішної роботи в правоохоронних органах. Але і в повсякденному житті марнославство чи образливість поступово роблять нас самотніми людьми, ревнощі не дають можливості побудувати щасливу сім’ю тощо.

Дуже важливо здійснювати контроль власних потреб і керування ними. За відсутності контролю за погребами поведінка людини стає схожою на поведінку алкоголіка - концентрація думок на певній потребі, стан внутрішньої дисгармонії та постійного незадоволення, порушення людських взаємин. Але, крім надмірно розвинених потреб, у людини можуть бути й недостатньо розвинені потреби. Так, якщо в окремої людини занадто розвинена потреба в спілкуванні, але недорозвинена потреба в усамітненні, то така людина з часом стає просто нестерпною, інші уникатимуть її і вона буде приречена на самотність. (Парадокс - прагнемо спілкування, а отримуємо самотність).

Розвиток здібностей. Наше завдання полягає в тому, щоб розвивати в себе не тільки загальні здібності, які потрібні скрізь і кожному, а й спеціальні здібності, необхідні для успішного оволодіння певною професією, для досягнення в ній високих результатів.

Для того, щоб досягти поставленої мети, ми повинні весь період, розбити на невеликі етапи і на кожному з них ставити свої проміжні цілі - менш значущі, ще і більш конкретні, більш деталізовані. Так і цілей буде легше досягти, а також вони слугуватимуть своєрідними «контрольними пунктами», за якими ми звірятимемо свої успіхи та невдачі.

Тому досягнення у власному самовихованні загальних цілей сприятиме і полегшуватиме досягнення будь-якої окремої мети. Проте, визначаючи мету самовдосконалення, важливо відповісти собі не тільки на запитання «Яким я хочу бути?», а й на запитання «Для чого я хочу таким бути? Які свої потреби я хочу при цьому задовольнити?».

Методи самовиховання

Серед основних методів самовиховання найчастіше виділяють такі, як самонавіювання, самопереконання, самопримушування, самопаказ, самосхвалення, самозаохочення, самопокарання^I.

Самонавіювання - психічний вплив людини на саму себе, процес вироблення нових установок, психічних станів шляхом повторення словесних формул чи викликання яскравих уявлень. Можна навіювати собі, що я не боюсь спілкуватися з незнайомими людьми або можу звернутись до лікаря за консультацією. Треба тільки частіше повторювати це самому собі (особливо в стані розслаблення, спокою), і врешті-решт ми самі почнемо в це вірити. А якщо ми віримо у власні сили, то «нам і море по коліна, нам і гори по плече». Людина стає сильнішою, якщо вірить у свої нереалізовані можливості, і значно слабшою - якщо опускає руки, думає, що не зможе подолати ті чи інші труднощі.

Самопереконання — це процес доведення необхідності розвитку окремих якостей чи властивостей особистості. Самопереконання застосовують у тих випадках, коли потрібно закріпити свої позиції. Вирішили ми, наприклад, для загартовування організму щоранку приймати холодний душ, а розуміння і підтримки від оточення не отримали. В цьому випадку необхідно переконувати себе, добирати аргументи на користь прийнятого рішення.

Самопримушування - різновид самопереконання, коли ми змушуємо себе щось робити з огляду на негативні результати відсутності цих дій, це може бути своєрідна заборона самому собі чогось дуже бажаного. В.О.Сухомлинський із цього приводу казав: «Постав над собою і сто вчителів - вони виявляться безсилими, якщо ти не зможеш сам примусити себе і сам вимагати від себе... А якщо ти не навчишся примушувати себе робити так, як зреба, ги не зможеш стати дисциплінованим громадянином, вольовою людиною». І ще: «Примушуй себе робити те, що не хочеться, але зреба. Повинність - головне джерело волі». Сила самопримушування полягає в його єдності із самопереконанням і самокритикою.

Самонаказ - метод, без якого часто не можна обійтись. І переконали ми себе в необхідності ранкової пробіжки, і заборонили собі дивитись допізна телевізор, але не можемо вранці прокинутись навіть після настирливого дзеленчання будильника. Ось гуі і потрібен самонаказ - внутрішня команда до дії, обов’язкова для виконання. Сказали собі: «Встаю!» і різко підвелися з ліжка. Наступного ранку зробити це буде вже значно легше.

Самосхвалення таке собі «погладжування» самого себе. У деяких випадках для зого, щоб закріпити позитивний емоційний езан, можна й нагородити себе приємною прогулянкою, смачною цукеркою тощо. Таке самозаохочепня породжує задоволення від досягнення певного успіху.

Але іноді варто застосовувати й самопокарання. Не тільки ж хвалити себе й виправдовувати в разі невдачі. Якщо негативний результат певних дій с наслідком наших лінощів, то можна і «в куток себе поставити», без цього іноді теж не обійтись.

Це далеко не всі методи самовиховання. За бажання можна цей список значно розширити. Діляться вони на дві групи: методи насильницького та ненасильницького керування собою. Розрізнити ці групи методів можна за простою схемою. Насильницькі методи керування можна об’єднати під гаслом: «Якщо не буде бажаної поведінки, то мені буде погано», ненасильницькі «Якщо буде бажана поведінка, то мені буде добре». На перший погляд різниця невелика. Але одна й та сама дія чи поведінка можуть породжуватись різними і часто зовсім протилежними мотивами. Ми можемо працювати, щоб позбутись покарання за невиконане завдання, а можемо робити те ж саме тому, що отримуємо задоволення від процесу праці і від усвідомлення того, що результати нашої роботи комусь принесуть користь. І ефективність праці в другому випадку буде значно вищою.

Скільки дівчат марно намагаються скинути зайву вагу, примушуючи себе голодувати, а скільки хлопців неодноразово пробували кинути курити або почати займатися спортом, щоб набути атлетичної статури. Та їхні спроби рідко дають позитивний результат, бо застосовують вони до себе переважно методи насильницького керування.

Звичайно, повністю відмовитись від них не можна, але неефективність застосовування тільки цих методів уже давно доведена психологами: стримування або пригнічення небажаної поведінки продовжується лише доки існує ймовірність покарання за виконання (або невиконання) певних дій.

Проте якщо ми переконаємо себе в тому, що цукерки й пиріжки нам ні до чого, що ніякої користі вони нам не приносять, то ми спокійно зможемо обходитись без них, і вигляд вітрини кафетерію не викликатиме надмірного слиновиділення.

Отже, для того, щоб досягти бажаного результату, треба переконати себе в необхідності певних дій. 1 якщо не завжди вдається знайти потрібні аргументи, спробуємо просто уявити кінцевий результат наших дій і вчинків. Можливо, тоді й не буде потреби здійснювати над собою насилля. Проте навіть тоді, коли без «насильницьких» методів самовпливу не обійтися, застосовування

уваги їх треба так, щоб зусилля наші були на межі приемного. Вирішили шляхом тренувань удосконалювати власне тіло - припиняємо тренування тоді, коли фізична втома ще приємна. Якщо ж доведемо себе до повного виснаження, то навряд чи зможемо загнати себе до тренувального залу наступного дня. А якщо такі зусилля не будуть мати регулярного характеру, то й користі від них не буде ніякої.

Велику роль у досягненні мети самовдосконалення відіграє й уста­новка- на те, що я здатен, я можу чогось добитись. Завдяки установці людина вибирає з навколишньої дій­сності або зі свого досвіду необхідні для поведінки об’єкти з метою реалі­зації запланованих дій, задоволення потреб особис­тості. без такої установки всі зусилля по самовихованню будуть марними. Яка користь, скажімо, буде від нашого намагання вивчити всі основні положення Закону «Про психологічну службу», якщо підсвідомо ми будемо впевнені, що в нас недостатньо добра пам’ять і ми не можемо запам’ятати більше трьох рядків тексту.

Установка-це стан активності,спрямований на задоволення тієї чи іншої потреби.

Отже, самовиховання - це один із різновидів людської діяльності, це робота над собою. 1 ефективність залежить від нашої цілеспрямованості, наявності стійкої мотивації, позитивних установок, правильного вибору способів і методів самовдосконалення, систематичності наших зусиль і постійного самоконтролю.

3. АУТОГЕННЕ ТРЕНУВАННЯ (АТ)

Це один із широко відомих методів психічної саморегуляції, розроблений Й. Г. Шульцем 1932 р. В основі його лежить застосування спеціальних формул самонавіювання, які дозво­ляють впливати на процеси, які відбуваються в організмі, в тому числі й ті, які не піддаються контролю свідомості у звичайних умовах.

Й.Г. Шульц, як засновник методу, розробив його на основі гіпнозу, однак без навіювання у стані сну. На нижчому рівні

цього методу пацієнт вчиться впливати па свої вегетативні функції (як правило, неконтрольовані). НА шести стадіях пацієнт вчиться заспокоюватися и контролювати відчуття в різних частинах тіла. Навіюються, а потім знімаються відчуття тяжкості, тепла або холоду, таким чином пацієнт поступово вчиться поводитися з ними. Стадії стосуються (по порядку): (І) м’язів, (2) кровоносних судин, (3) серця, (4) дихання, (5) органів черевної порожнини і (6) голови. Тренуючи відчуття тепла, навіюють, наприклад, таке: «Права (ліва) рука дуже тепла». Приблизно через 2 хв відчуття тепла швидко зменшується і завершується приємним потягуванням. На вищому рівні тренування відбувається сугестивний вплив уже не на тілесні, а на внутрішні психічні функції. Шляхом навіювання різних уявлень намагаються досягнути резонансного згасання афектів, подібно до медитації. Наприклад, пацієнт у стані заглиблення отримує завдання викликати перед своїм внутрішнім зором заспокійливі кольорові уявлення (кола, кільця і т. ін.). Обидва рівні потребують тривалого тренування, підвищеної уваги до пацієнтів, а надалі - наполегливості в щоденному самонаві­юванні, яке пацієнт здійснює самостійно¹.

Один із головних ефектів від занять АТ пов’язаний із розвитком здатності розслаблення (релаксації). Оволодіння мистецтвом розслаблення необхідне для підтримки здоров’я й динамічної рівноваги в організмі, зняття симптомів стресового впливу, для забезпечення повноцінного відпочинку тілу й розуму від фізичних і психічних навантажень. Водночас, АТ уможлив­лює вдосконалення особистості, сприяє розвитку психічних процесів (наприклад, мислення, волі, уваги тощо), формуванню навичок самовладання, стресостійкості. Ключова роль в успіш­ному оволодінні методом АТ належить самоконтролю, що супроводжує процес розвитку релаксаційного стану.

' Бенсіп Г. Психологія. ску-АПая: Довідник. К.: Знання-Прес, 2007. 510с.

Аутогене тренування (АТ) складається з двох ступенів: нижчого та вищого. Перший зорієнтований на зняття психічної напруги, заспокоєння; другий передбачає перехід людини в особливий стан - надії, довіри, віри в безмежні можливості організму з подолання хвороб і різних недоліків характеру, з формування бажаних психічних якостей. Ступінь оволодіння даним методом психорегуляції залежить від розробки своєрідних словесних формул, крокуючи якими, людина переходить від вихідного психічного стану до необхідного для здоров’я, розвитку психіки.

X. Ліндеман зазначає, що більш успішно опановують ним методом люди «м’які», з багатим емоційним життям, терплячі, врівноважені, які вміють добре ідентифікувати себе з образним уявленням. Відповідно, домінування таких рис, як підвищена активність, нервовість, агресивність, егоцентричність тощо, утруднює формування навичок саморегуляції психічних станів за методом АТ. Так звані сильні особистості, на думку X. Ліндсмана, також ие можуть розраховувати на високі результати в АТ.

Одна з перших спроб вивчення психологічних аспектів тривалого (протягом восьми місяців) застосування АТ в умовах виробництва показала, що регулярність відвідування занять залежить від індивідуально-типологічних і особистісних особливостей учасників. В осіб, які систематично відвідували заняття, виявилися вираженими такі якості, як низька рухливість гальмування, інтроверсія, нейротизм, особистісна тривожність, дисциплінованість. Натомість, особам, що нерегулярно відвідували заняття або відмовилялися від них, були властиві висока рухливість гальмування, екстраверсія, особистісна тривожність, експресивність поведінки, недисциплінованість. Було відзначено також, що під час тривалих занять АТ відбулася зміна ряду стійких особистісних особливостей, спрямованість яких свідчить про переважну зміну (в бік поліпшення) характеристик емоційно-вольової сфери, що справляють позитивний вплив на трудову діяльність. В осіб, що систематично відвідують заняття, намітилася тенденція до зниження інтровертованості, більш чітко виявилося зменшення емоційної лабільності, спостерігається зниження показника нейротизму й оцінок особистісної тривожності. Особи, що повністю пройшли тривалий курс AT, стали більше витриманими, спокійними, краще контролювали свої почуття та вчинки. Вони меншою мірою схильні до переживання непевності в собі та фрустрованості .

Як і будь-який науковий метод, аутотренінг виник не на порожньому місці, його джерелами є:

1. Практика використання самонавіювання гак званої малої нансийської ніколи (Ch. Baudouin, Е. Соне).

2. Емпіричні знахідки давньоіндійської системи йогів.

3. Дослідження відчуттів людей під час гіпнотичного навіювання (І. Scliultz).

4. Психофізіологічні дослідження нервово-м’язового компо­нента емоцій (Е. Jacobson).

Психофізіологічні механізми AT²:

• тренування в переключенні й зосередженні уваги; механізм звільнення від «м’язових зажимів»;

• зниження рівня контролю.

Психорегулююче тренування (І1РТ) с варіантом аутогенного тренування. Рекомендується людям, які добре володіють релаксацією м’язів, практично здоровим, приділяють велику увагу розвитку координації рухів. У зв’язку із цим у ПРТ не застосовуються формули, що викликають почуття напруги в кінцівках. Іноді, навпаки, включаються формули подолання цього почуття (якщо воно все-таки виникає). Головне завдання ПРТ - керування рівнем психічної напруги.

Ідеомоторне тренування (IT)полягає у свідомому активному уявленні техніки рухів. Його основу складає зв’язок думки та руху. Уявлення про рух певним чином пов’язані із самим рухом. Образ руху викликає сам рух, що проявляється в ідеомоторних актах - мікрорухах м’язів, відповідальних за виконання даного руху в цілому. Дослідження показали, що чим яскравіше та повніше уявляє собі людина бажаний рух, тим

' Психология здоровья: Учебник для вузов / Под род. Г.С. Ники­форова. СПб.: Питер, 2003. С. 268-269.

" Шультц И.Г. Автогенная тренировка. М.. 1985.

легше та точніше він відтворюється в реальному житії. В ідеомоторному тренуванні прийнято виділяти гри основних функції уявлень: програмуючу, тренувальну і регуляторну. Перша з них ґрунтується на уявленні ідеального руху, друга - на уявленнях, що полегшують освоєння навички, третя - на уявленнях про можливу корекцію, контроль рухів і зв’язки окремих елементів. Відповідно до цього розроблена й структура ідеомоторного тренування, що включає внутрішню актуалізацію (фази експозиції, обсервації, ідеомоторна) і зовнішню реалізацію (фази імітації та практичного тренування).

Ідеомоторне (прив’язування нитки і керування її рухами) та візуомоторне тренування (підсилення та уява страху) використовується для лікування фобій.

Існує два основних прийоми ІТ:

1. Підсилення напруги в м’язах, а потім послаблення всього

тіла.

2. Страх виступати перед публікою попереднє тренування виступу.

Біологічний зворотний зв’язок (ЬЗЗ). В основу БЗЗ покладені різні інструментальні прийоми реалізації БЗЗ, дозволяє навчитися свідомому контролю й довільному впливу на ряд неусвідомлюваних процесів (функцій) в організмі (біоелектрична активність мозку, серцевий ритм, показники температури тіла, тиск крові, м’язова релаксація тощо). БЗЗ забезпечується електрофізіологічною апаратурою, що вимірює й подає поточні результати впливу на протікання того або іншого мимовільного фізіологічного процесу, даючи суб’єктові саморегуляції постійну можливість контролювати характер його розвитку.

У рамках біхевіоральної медицини, цей метод зарекомен­дував себе як ефективна терапевтична техніка. З його допомогою успішно виліковувався ряд недуг: підвищений кров’яний тиск, серцево-судинні захворювання, головний біль, порушення моторної координації й ін. Практикування цього методу підвищувало активність хворих стосовно власного лікування.

Одна з особливості БЗЗ стосується способу організації зворотного зв’язку. Йому властива можливість забезпечення постійного надходження інформації про досягнуті результати навчання і їх точна кількісна оцінка. Інша особливість полягає у

специфіці довільних впливів, за допомогою яких суб’єкт впливає на характер зміни тої або іншої функції. Якщо в основу АТ покладені словесні формули самонавіяння, то метод БЗЗ вимагає від суб’єкта саморегуляції вироблення спеціальних прийомів самовпливу. Психологічні питання особливостей саморегуляції стану за методом БЗЗ вивчені поки недостатньо. Перша спроба в цій галузі була спрямована на виявлення закономірностей процесу формування довільної саморегуляції стану за допомогою даного методу. Як і у випадку А'Г, потрібно ще чимало з’ясувати в плані індивідуально зумовлених нахилів або, навпаки, утруднень на шляху до успішного оволодіння навичками саморегуляції психічних станів за допомогою БЗЗ. На ефективність вправ впливають такі індивідуально-психологічні особливості: ступінь емоційної стійкості й урівноваженості внутрішнього світу, рівень психічної активності й інтенсивність емоційних реакцій. У цілому можна сказати, що навчання суб’єкта будь-якої діяльності вмінню довільно здійснювати регуляцію своїх психічних станів відкриває серйозні перспективи для боротьби з наслідками впливу різних стресорів, для інтенсифікації періодів відпочинку^I.

3. РЕЛАКСАЦІЯ

Релаксація буває мимовільна (наприклад, перед сном), на природі, та довільна, яка виникає після прийняття зручної пози, мисленнєвих уяв­лень, які відповідають спокою, розслабленню м’язів.

Релаксація-стан спокою і розслаблення,який виникає в суб’єкта внаслідок зняття напруги,після сильних переживань або фізичних зусиль.

Релаксаційні методики вимагають правильної організації і відповідного часу проведення. Зручний затишний куточок, зручна поза, приємний музичний супровід забезпечать ефективність проведення релаксації. Найкраще займатися у вільний час, коли вас ніхто і ніщо не відволікає. Якщо протягом

дня ви не знайшли вільних 20-30 хвилин, то виконайте вправи ввечері, перед сном.

Прийоми релаксації ґрунтуються на свідомому розслабленні м’язів. Оскільки людина - єдине ціле і психічна напруга зумовлює підвищення м’язової напруги, тому якщо вдається знизити м’язову напругу, разом із нею знижується й нервова напруга. А сам стан розслаблення є ефективним психогігієнічним засобом. Іноді цього буває достатньо. Але той, хто прагне рухатись далі, може використовувати стан релаксації для виконання вправ, які сприяють поглибленню самопізнання і по­ліпшенню психічного і фізичного стану. У цьому випадку процес іде в 2-х напрямках: І) у здоровому тілі здоровий дух;

2) при здоровому духові - здорове тіло.

Окремі релаксаційні вправи одночасно й допомагають виробити навички саморегуляції, і формують ціннісно-емоційне ставлення до природи як до невичерпного джерела ресурсів люд­ського існування.