3.5.2. Загальні засади та принципи соціальної роботи

Після встановлення діагнозу „ВІЛ” люди переживають відчуття втрат багатьох речей:

• життєвої перспективи;

• можливостей чи планів на майбутнє, що у них були;

• бажання зробити ті речі, які вони планували зробити;

• можливості поводитися так, як до цього;

• контролю над тим, що з ними відбувається;

• дружніх стосунків тощо.

Працівникам, які надають допомогу ВІЛ-позитивним людям, важливо знати про послідовність переживань втрат та горя. Ці етапи вперше описала американський психіатр Елізабет Кублер-Росс у своїй книзі «Про смерть та вмирання». Вона визначила п‘ять стадій переживань, які проходить людина отримавши звістку про неминучу смерть.

1. Шок та заперечення (Я цьому не вірю! Цього не може бути! Тільки не зі мною

(ним, нею)! Тільки не в моєму житті!) – ось перша реакція на новину, пов’язану із втратою (смертю людини, крахом планів тощо). У свідомості виникає відчуття нереальності того, що відбувається, певне зціпеніння. Приходить стан скутості та напруженості, який може тривати від кількох секунд до кількох тижнів.

2. Злість та пошук винуватців. Злість несподівана, незрозуміла для самої людини,

вона боїться цього почуття, але і не може його стримати. Гнів у цьому випадку – прояв фрустрації, неможливості задовольнити потребу (реалізувати плани, бути поруч з людиною, якої більше немає, тощо). Виникає бажання кричати, кидатися речами, битися,

обзивати друзів та родичів, лаяти та дорікати оточуючих. Злість може також

249

спрямовуватись на себе. Це не повинно лякати. Необхідно випустити пару, щоб потім настало полегшення.

Вивільнення від гніву та агресії цілком припустиме на цій стадії, оскільки накопичення дуже інтенсивних емоцій у поєднанні із самозвинуваченням може завдати людині глибокої психічної травми.

3. Пошук виходу, намагання скласти уявну угоду („Якби я тільки міг би пожити ще трохи Якби я не інфікувався, то я б…”) виявляє прагнення людини бажання довести собі та іншим, що те, що сталося – не назавжди. З надія та вірою у диво людина може продовжувати звичайне життя. Однак, наростаюче розуміння неповоротності може привести людину до відчаю, загостреного переживання горя.

3. Депресія та глибоке переживання горя – період найбільшого страждання та душевного болю. Людина починає нарешті прощатися із тим, що втратила (надії та плани,

близькість іншої людини, тощо). У цей період можуть виникати важкі, іноді дивні думки та почуття - відчуття порожнечі і відсутності сенсу, відчай, відчуття самотності, злість,

почуття провини, страх та тривога, безпорадність. Характерна певна захопленість образом втраченого, його ідеалізація. Переживання втрати накладає відбиток і на відносини з оточуючими: наче завмирають теплі почуття до близьких, виникає дратівливість, бажання усамітнитися. Змінюється повсякденна діяльність: людині стає важко зосереджуватися на тому, що вона робить, доводити розпочате до кінця, а деякі складні види діяльності і взагалі на певний час можуть бути недосяжними для виконання. Кожні людині, що переживає втрати, необхідно справитися з ними самостійно, при цьому їй зазвичай потрібна підтримка з боку оточуючих.

5. Прийняття та примирення (Я можу із цим жити! І я буду жити!). На цьому етапі переживання втрати життя поступово входить у звичну течію, відновлюється сон,

апетит, професійна діяльність. Втрата перестає бути головним зосередженням життя.

Людина продовжує жити і будувати плани, вже з урахуванням втрати. Загострення переживання втрати набуває вигляду спочатку частих, а потім більш рідких спалахів.

Залишкові напади горя можуть бути такими само гострими, як і на попередньому етапі, а

на тлі вже відновленого нормального існування суб’єктивно сприйматися ще гострішими,

навіть нестерпно сильними. Приводом можуть слугувати будь-які нагадування з приводу втрати.

Нарешті настає завершення періоду всіх цих гострих переживань. Як правило, воно приходить до людини з усвідомленням того, що переживання не повинні заважати подальшому, відновленому життю і будь-яким бажаним змінам у ньому.

250

Людина, зазвичай, поступово проходить усі ці стадії, доки не звикнеться із думкою про те, що сталося. Дехто звик ділитися з іншими своїми переживаннями, а інші – ні.

Почуття, що переживаються на кожній стадії є природними, тому не потрібно надмірно намагатися їх форсувати або стимулювати емоції, нехарактерні для того чи іншого періоду. Іноді переживання змішуються, і людина, заспокоївшись одного дня, раптом знов починає звинувачувати долю

З’ясування умов життя та психологічного стану клієнта, вплив на проблему або зміна ставлення до неї є важливим аспектом діяльності соціального працівника ВІЛ-сервісної організації. Щира зацікавленість, співчуття, можливість висловитись та отримати чесні відповіді, можливість знайти розуміння, налагодити постійний контакт з близькою людиною – це все те, що необхідне для ВІЛ позитивної людини, яка стала клієнтом соціальної роботи.

Для людини, яка нещодавно дізналася про ВІЛ-позитивний статус, важливо принципово знайти відповідь на два ключові питання: 1) Що справді змінилося (має змінитися, треба змінити)? 2) Чи необхідно надалі планувати своє життя і як це зробити?

Наприклад, ВІЛ може спонукати людину позбавитися від споживання наркотиків (або вживати їх більш інтенсивніше), або змінити коло знайомих. Тим не менше, подальша поведінка багато в чому залежатиме від рішення самої людини. Оскільки зумовлені можливі зміни не задані і не визначені остаточно, планування свого життя, що базується на прийнятті рішень, буде відігравати першочергове значення. Відповідно до цих питань можуть бути сформовані завдання для соціального працівника щодо соціальної адаптації:

• допомогти людині з ВІЛ проаналізувати зміни за різними сферами життя та продумати, які зміни варто зробити власноруч;

• спонукати людину з ВІЛ до подальшого планування свого життя і підтримати її у процесі планування.

Зі встановленням особі ВІЛ-позитивного статусу в усіх сферах її життєдіяльності відбуваються серйозні зміни. ВІЛ-позитивні люди потребують постійної психологічної підтримки та соціальної допомоги, тому соціальна робота з цією групою клієнтів набуває виняткової ваги. Наявність кваліфікованих соціальних працівників є основою для забезпечення догляду та підтримки людей, якы живуть із ВІЛ.

Результатом соціальної роботи з ВІЛ-позитивними людьми має стати реконструкція їхнього соціального життя. Загалом, соціальна робота з ВІЛ-позитивними людьми та їхнім оточенням може бути орієнтована на:

– забезпечення можливості жити творчо в новій життєвій ситуації (громадська

251

діяльність, участь у клубній роботі, терапевтичні табори);

– спілкування (з персоналом, іншими ВІЛ-позитивними людьми, волонтерами), створення можливості для обговорення проблем;

– надання клієнту системної підтримки, що забезпечує можливість жити настільки активно, наскільки це можливо (патронаж на дому, немедична, духовна підтримка під час перебування в стаціонарі, допомога в отриманні пільг та оформленні документів);

– надання допомоги членам сім’ї під час хвороб, термінальної стадії захворювання та у період жалоби.

Допомагаючи ВІЛ-позитивній людині, соціальному працівнику годиться

дотримуватися наступних настанов:

• Намагайтеся уникати надмірного песимізму та трагізму щодо людини з ВІЛ.

• Намагайтеся уникати проявів жалю та співчуття.

• Намагайтеся уникати надмірного оптимізму щодо ВІЛ-позитивного статусу людини.

• Намагайтеся зрозуміти, що сама людина думає та відчуває, знаючи про свій ВІЛ-позитивний статус.

• Не ставте багато запитань.

• Знайдіть спосіб дати людині зрозуміти, що Ваше ставлення до неї не змінилося.

• Допоможіть людині мобілізувати її власні ресурси і прийняти своє життя

• Допоможіть людині віднайти спосіб жити повноцінним життям (зробіть свій внесок у покращення якості життя людей, які живуть з ВІЛ).

Соціальна підтримка тих, хто перебуває на термінальній стадії хвороби, спрямована на те, щоб людина могла гідно піти з цього життя, а також на підтримку рідних.

У літературі сформульовані принципи, які слід враховувати соціальному працівникові у роботі з людиною, що помирає:

1. Страх смерті та біль ще сильніші, якщо залишити людину саму. До людини, що помирає, не можна ставитись, як до такої, що вже померла. Її треба відвідувати та спілкуватись з нею.

2. Слід уважно вислуховувати скарги людини та турботливо задовольняти її потреби.

3. На користь людини, що помирає, мають бути спрямовані зусилля усіх оточуючих

• людей. У спілкуванні з нею слід уникати поверхневого оптимізму.

4. Люди, що помирають, більш охоче говорять самі, ніж вислуховують відвідувачів.

4. Мова людей, що помирають, часто буває символічною. Для кращого його

252

розуміння необхідно розшифровувати сенс символів, що використовуються. Зазвичай

інформативними є жести хворого, розповіді та спогади, якими він ділиться.

6. Не слід розглядати людину, що помирає, лише як об’єкт турбот. Надмірне прийняття відповідальності на себе оточуючими зменшує діапазон самостійності людини.

6. Найбільше, чим може скористатися людина, що помирає, – це наша особистість.

Звичайно, ми не є ідеальним засобом допомоги, але все ж таки найкращім чином відповідаємо даній ситуації. Перебування з людиною, що помирає, вимагає простої людської чуйності.

8. Фахівцю слід визнати власні сумніви, почуття провини та думки про власну смерть.

Поступове наближення смерті невиліковно хворої людини неодмінно впливає на життя оточуючих. Члени сім’ї і близькі можуть перейматися сильними та дезорганізуючими почуттями. Люди, які доглядають за помираючою людиною, особливо такі що проводять з нею велику кількість часу, нерідко особливо переживають з приводу неминучості смерті. Необхідно справлятися з цими почуттями, щоб вони не впливали на якість догляду за помираючою людиною.