2.2. Психологічні моделі соціальної роботи
90
2.2.1. Психодинамічна модель соціальної роботи
Психодинамічна модель соціальної роботи – підхід, який фокусується на внутрішньому житті індивіда і послуговується психічним детермінізмом (принципом згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливом міжособистісних відносин або навколишньої ситуації).
Психодинамічну модель утворюють різнопланові теорії та концепції:
психоаналітична теорія Зигмунда Фройда;
концепція колективного несвідомого Карла Юнга;
індивідуальна психологія Альфреда Адлера;
концепція психосоціального розвитку людини Еріка Еріксона;
трансактний аналіз Еріка Берна тощо.
Психоаналітична теорія австрійського психіатра З. Фройда наголошує взаємодії між інстинктами, мотивами і нахилами людини. Доповнена його учнями й опонентами – К. Юнгом, А. Адлером, “неофрейдистами”- К.Хорні, Е.Фроммом, Е. Берном та іншими вченими, вона й сьогодні перебуває в арсеналі соціальних працівників, хоча досить часто викликає певні заперечення щодо ефективності її застосування в соціальній роботі.
Психоаналітична теорія спирається на ідею, що будь-яка поведінка людини мотивована підсвідомими механізмами, які мають коріння у ранньому дитинстві. З. Фройд запропонував структурну концепцію психічної діяльності, згідно якої у психіці людини можна виділити три основні інстанції:
1) Ід або “Воно” (вмістилище інстинктивних потягів та сил, в основному,
сексуальних та агресивних; є цілком неусвідомленим, діє за принципом задоволення і спрямоване на негайне задоволення всіх виникаючих потреб, в тому числі й несумісних поміж собою, що, як відомо, найбільш притаманне дитячому віку);
Его або “Я” (найбільш свідому, зрілу, пов’язану з адаптацією до внутрішньої та зовнішньої реальності силу; сукупність пізнавальних психічних процесів, переробленого та засвоєного життєвого досвіду, вмінь та навичок, діє за принципом реальності і відповідає за пристосованість до зовнішньої і внутрішньої реальності);
Супер-Его або “Над-Я” ( набуте зібрання моральних правил та заборон – голос совісті або внутрішній “представник соціуму”; формується шляхом інтеріоризації образів та вимог батьків, переважно у едипальний період розвитку – 4-6 років, та інших виховних впливів (мораль, релігія), залишається більшою частиною несвідомим і діє за принципом підкорення обов’язку, в тому числі шляхом самопокарання за “погані” думки та вчинки).
91
Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинства шляхом розгалуження та закріплення основної (сексуальної) енергії життя - лібідо, від їхньої розвиненості залежить гармонійність внутрішнього життя людини та її здатність до соціальної адаптації.
За Фройдом, “Воно” і “Над-Я” мають протилежні цілі та перебувають у постійному конфлікті, зоною вирішення якого стає “Я”. Прикладом конфлікту в середині “Воно” можуть слугувати несумісність водночас існуючих потягів до життя та смерті, потреби заволодіти об’єктом і страху наблизитися до нього. Внутрішній конфлікт в “Над-Я” може базуватися в засвоєних несумісних моральних цінностях або правилах, наприклад, між цінностями свободи і підкорення авторитету і т. ін.
Сильні, “несоціалізовані” первинні інстинкти, занадто жорстке і караюче або,
навпаки, слабо розвинене “Над-Я” поряд зі слабким “Я” призводять до нездатності “Я” ефективно функціонувати. В таких випадках може відбуватися не адекватне, а невротичне вирішування конфліктів: зовнішньо конфлікт “начебто розв’язується”, а насправді він тільки пом’якшується, віддалюється, блокується шляхом утворення невротичного симптому. Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв’язаних конфліктів,
зберегти самооцінку, слабке “Я” схильне користуватися різними формами психологічного захисту – несвідомими механізмами невротичного запобігання конфлікту. В сучасному психоаналізі виділяють більш зрілі види психологічного захисту, притаманні невротичному рівню розладів і нормі, до яких відносять наступні:
– витіснення (усунення зі свідомості неприємних, травмуючих або несумісних з самооцінкою спогадів і думок);
– проекцію (приписування іншим людям або об’єктам неприйнятних для себе якостей,
видів поведінки та її мотивів),
– раціоналізацію (псевдологічне пояснення причин власних дій, що начебто усуває існуючи протиріччя);
– формування реакцій (переорієнтацію неприйнятного ставлення або бажання на протилежне; наприклад, садистичних імпульсів - на бажання допомогти та захищати інших);
– сублімацію (найбільш продуктивна форма, що уявляє собою не блокування психічної енергії, а каналізацію її в творче або професійне русло).
До незрілих, більш примітивних форм психологічного захисту, що частіше спостерігаються при більш глибоких - пограничних і психотичних розладах, відносять:
– регресію (повертання на один з попередніх рівній розвитку);
– розщеплення (ментальне розділення несумісних уявлень і почуттів, що
92
використовуються почергово);
– ізоляцію афекту (утворення ізольованих “капсул”, в яких утримуються неприйнятні почуття);
– проективну ідентифікацію (вміщення власних неприйнятних почуттів в іншу людину таким чином, що вона починає їх відчувати і діяти відповідно).
Психоаналіз виходить з поняття психічного гомеостазу або збереження енергії.
Стосовно такого підходу сильне Его, яке може успішно розв’язувати численні внутрішні і зовнішні протиріччя, а також узгоджувати бажання і потреби людини, може формуватися за рахунок “відвойовування” території і енергії у “Воно” і “Над-Я”. За словами Фройда,
психоаналітичне консультування має привести до того, що там, де було “Воно”, має стати
“Я”, тобто мають відбутися структурні зміни у психіці.
Концепція колективного несвідомого, запропонована К. Юнгом, стверджує провідну роль несвідомого, яке має колективний характер. До нього належить усе те, що накопичено людством, ті глибинні психологічні утворення, котрі передаються з одного покоління до іншого у вигляді так званих архетипів. Під архетипом Юнг мав на увазі утворення, які існують уже в момент народження дитини і містять досвід попередніх поколінь. Ці утворення мають форму символів, міфів, традицій тощо і саме вони організують психіку.
Звідси випливає провідне завдання допомоги людині – допомогти усвідомити Власні проблеми, що криються у структурі психіки. Усвідомлення має бути контрольованим, керованим і таким, що дає змогу клієнтові позбутися проблем, що його непокоять.
Індивідуальна психологія А. Адлера виходить із розуміння несвідомого як домінування індивідуалізму. Коли людина виконує свою життєву ціль, вона прагне бути
„особливою”, піднятися над власним комплексом меншовартості, від якого намагається позбутися завдяки цілі.
У дитини формуються цілі і життєві плани, яким вона свідомо чи несвідомо слідує,
рівняючись на взірець – досягнення та приклади інших „переможців”. Внаслідок цього формуються світогляд, інтереси, бажання особистості або гальмівні механізми.
Індивідуальна психологія Адлера, окрім прагнення особистості до довершеності (набуте під час життя), визнає й почуття спорідненості (вроджене). Таким чином, Адлер,
відмовившись від жорстких рамок залежності психіки людини від несвідомого, спробував гуманізувати людську особистість.
Концепція психосоціального розвитку людини у суспільстві, розроблена
93
представник его-психології Е. Еріксоном, бере до уваги як внутрішньопсихічні процеси,
так і особливості соціальних зв’язків на різних його етапах. Ця концепція вважається найбільш прийнятною для застосування в соціальній роботі. Згідно з нею розвиток людини відбувається шляхом її проходження через кілька психосоціальних криз, успішне розв’язання кожної з яких слугує фундаментом для проходження наступної фази розвитку.
Наприклад, психосоціальною кризою першого року життя вважається боротьба довіри до оточення з недовірою (переважно у стосунках з матір’ю); її позитивним наслідком є розвиток базової довіри до людей, до життя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набуттям розвитку людини, яке підготовлене всіма попередніми стадіями, Еріксон вважав почуття ідентичності – інтегрованого уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах однолітків). Усталена Его-ідентичність є основою для подальшого утворення партнерських і близьких стосунків, успішної самореалізації.
Трансактний аналіз Е. Берна – оригінальний погляд на поведінку людини, в
основі якої перебувають неусвідомлені, запрограмовані ігри, в які вона грає впродовж життя. Берн вважав, що кожній людині притаманний певний набір психічних якостей,
поведінських схем свого „Я”. Репертуар цих станів він визначав, як:
„Батько” – позиція, що виявляється у висуванні вимог, оцінюванні, осуді та схваленні, повчанні співрозмовника, керуванні ним, заступництві;
„Дорослий” – позиція, яку характеризує розсудливість, раціональність, опора на отримання інформації, об’єктивність, спілкування нарівні;
„Дитина” – позиція, який властива надмірна емоційність, підкорення, безпорадність.
У спілкуванні кожен із партнерів може займати одну з цих позицій щодо іншого.
Саме такі взаємодії партнерів отримали назву трансакцій.
Залежно від того, на яких позиціях відбувається взаємодія, визначається спосіб
прилаштування партнерів. Якщо трансакція відбувається на одному рівні, тобто позиції співпадають, то йдеться про прилаштування поруч. А коли позиції не співпадають – то розрізняють прилаштування згори і прилаштування знизу.
Прилаштування залежить від того, як сприймає співрозмовник позицію свого партнера. Якщо розподіл позицій, який визначає ініціатор, інший сприймає як такий, що влаштовує його, то позиції складають ніби одне ціле, доповнюють одна одну. Така взаємодія забезпечує неконфліктне спілкування. Якщо ж партнер не сприймає позицію ініціатора, то трансакції перехрещуються і це означає передконфліктну ситуацію.
Наприклад, ініціатор позиції „Батька” (скажімо, соціальний працівник) звертається до
94
позиція „Дитина” клієнта. А той відповідає, займаючи таку ж саму позицію, тобто зі своєї позиції „Батька” до позиції „Дитина” ініціатора. Тобто кожен із них прилаштовується до партнера зверху.
Крім явних, очевидних трансакцій існують і приховані, коли зі слів партнерів можна зробити висновок про наявність взаємодоповнюючих позицій, а з психологічного підтексту виявляється, що насправді стосунки тих, хто спілкується, є напруженими.
Кожен із визначених Берном станів робить життя по-своєму повноцінним, але всі вони повинні перебувати в оптимальній рівновазі. У противному разі виникають проблемн ситуації.
Психодинамічна модель пропонує соціальними працівниками такі ключові техніки,
як перенесення, контрперенесення, інтерпретація, які використовують в індивідуальній та груповій роботі з клієнтами..
Перенесення - особливий тип об’єктних стосунків, який характеризується переживанням клієнтом деяких почуттів по відношенню до особистості соціального працівника, що ” не підходять” до неї і в дійсності адресовані іншій людині. Перенесення є повторенням, новим “виданням” старих об’єктних стосунків. Ознаками переносних реакцій вважаються їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність, неусталеність,
ригідність. Перенесення може проявлятися у невиправдано негативному або прихильному ставленні, у немотивованих зовнішньо реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації і т. ін. Воно завжди уявляє собою якусь “звичну” реакцію клієнта на іншу людину з її минулого, але в той же час має “зачіпки” в його реальних стосунках з соціальним працівником. Усвідомлені соціальним працівником, такі реакції мають обговорюватися з клієнтом, доводитися до його розуміння, особливо, якщо вони перешкоджають просуванню у розв’язанні проблем клієнта - стають основою для змін, або створюють додаткові труднощі в його життєвих стосунках.
Контрперенесення полягає у внутрішньому відгуку (емоційному, ментальному) на перенесення з боку клієнта, хоча може бути й проявом власних реакцій перенесення соціального працівника на клієнта, як на фігуру зі свого минулого. Такі реакції і почуття притаманні всім людським стосункам, але професійний підхід до них передбачає усвідомлення їхньої необґрунтованості, відділення їх від реальних почуттів до клієнта.
Самоаналіз контрперенесення допомагає краще зрозуміти клієнта і проблеми його стосунків з іншими, тому рекомендується не діяти по відношенню до клієнта, виходячи з контрперенесних почуттів, а аналізувати і розуміти їх.
Інтерпретація – прояснення для клієнта зрозумілих соціальному працівникові,
95
зв’язаних у ціле механізмів, проявів і витоків його проблем, яке сприяє усвідомленню і може супроводжуватися інсайтом – миттєвим, цілісним розумінням проблеми. В реальній роботі інтерпретація потребує подальшої тривалої проробки – спільного з клієнтом аналізу і розуміння проявів неадаптивних механізмів поведінки і взаємодії в різних сферах його життя., дослідження минулих подій і сучасної ситуації клієнта.
Інтерпретація вважається потужною технікою, що сприяє структурним змінам у психіці. Важливою є її своєчасність, яка визначається підготовленістю клієнта і його спроможністю сприйняти інтерпретацію і засвоїти її, що потребує досить сильного Его.
Клієнтам зі слабким, нарцистично враженим Его це може бути не по силах, для них цілющими мають стати теплі, довірливі, підтримуючі стосунки (терапевтичний альянс) з
соціальним працівником, що дозволяють їм переробляти численні тривоги й заповнювати певні внутрішні пустоти, які спричинені неякісними ранніми стосунками. Таким чином,
зміцнюється сила Его, яке стає більш спроможним справлятися з внутрішніми і зовнішніми труднощами власного існування.
Отже, психоаналітична концепція збагатила соціальну роботу теоріями психічного розвитку людини, її соціалізації; методами уважного ставлення до суб’єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слухати та аналізувати його висловлювання та дії; розумінням важливості встановлення довірливих та поважних взаємовідносин – терапевтичного альянсу з клієнтом; техніками конфронтації, аналізу перенесення, опору та психологічних захистів особистості.
Специфіка використання психодинамічного підходу в роботі з різними групами клієнтів полягає в урахуванні типових несвідомих механізмів, що обумовлюють їхні вікові або поведінкові особливості. Наприклад, для спеціалістів, які працюють з правопорушниками, важливими є аналіз психологічних чинників, які можуть впливати на скоєння злочину, до них відносять: негативні уявлення правопорушника про самого себе;
недостатній розвиток “Я”, “Над-Я” та “Я-ідеалу”, посередні розумові здібності. Вчені також виявили, що правопорушники менш прив’язані до родичів, мало гралися та навчалися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і закону. Ті з них, що схильні до скоєння злочинів проти особистості, мають також високий рівень агресії.
Психодинамічна концепція залишається впливовою в теорії і практиці соціальної роботи, а також й такою, що найбільш піддається критиці. Найчастіше застосування психоаналізу в соціальній роботі критикують за такі його позиції:
підкреслення переважної ролі несвідомих процесів і сексуальності, недостатня увага до соціальних аспектів в мотивах поведінки людини;
96
біологізаторський підхід до пояснень психологічних і соціальних процесів, що часто сприймається як недостатня повага до людського призначення;
медична модель стосунків з клієнтом: пацієнт-лікар (або експерт), що вважається недостатньо рівноправною;
патерналістичні позиції (в основному в роботах самого З.Фройда), в яких проглядається стереотипне патріархальне, дискримінаційне ставлення до жінок;
латентно звинувачувальний підхід до клієнта, оскільки від нього вимагається відчути власну відповідальність за недостатнє пристосування до умов оточення;
лікування розмовами, що обмежує можливості людей, що менш спроможні вербалізувати власні думки;
індивідуалістична спрямованість і недостатня зацікавленість в соціальних реформах,
що виключає важливі елементи соціальної роботи.
Як можна бачити, наведені критичні зауваження в основному стосуються клінічних аспектів застосування психоаналізу, який може використовуватися в соціальній роботі тільки в обмеженому вигляді, оскільки, метою соціальної роботи є надання різних видів соціальної підтримки для полегшення соціального існування клієнтів.