2.4. Комплексні моделі соціальної роботи
2.4.1. Кризове втручання
Важливе місце в теорії і практиці соціальної роботи посідає теорія кризового втручання. Її застосовують у випадках, коли до соціального працівника звертаються клієнти в стані глибокої кризи, і ситуація вимагає оперативного втручання. Звідси й поширена назва підходу – “кризове втручання в соціальній роботі”.
В основні кризового втручання - розуміння кризи та особливостей її перебігу. Проте розуміння кризи досить часто є індивідуальним.
Криза – походить від грецького слова “рішення”. Сучасне розумннія – відсутність балансу. Криза - ситуація або подія, коли людина стикається з перешкодою на шляху здійснення важливих життєвих цілей, і цю перешкоду не можна подолати деякий час за допомогою узвичаєних методів розв`язання проблем. Далі настає період дезорганізації і вибуху, впродовж якого людина намагається розв’язати проблему.
Кризу слід відрізняти від стресу, фрустрації та конфлікту.
Стрес – поняття, яке увійшло у нашу мову і набуло широкого застосування. За первісним значенням виражає неспецифічну реакцію організму на будь-яку вимогу із зовні (проблему). Наприклад, стрес як проблема переслідує всіх людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом. Спочатку він може бути викликаним втратою коханої людини, або низкою інших, дрібніших втрат: домашньої тварини, оренди, просування по службі. Це короткотерміновий стрес – він не викликає прогресування хвороби. Проте стрес, який триває протягом багатьох місяців (а це часто має місце при ВІЛ-інфекції), в кінцевому підсумку негативно впливає на імунну систему, що підтверджено американськими дослідниками.
Фрустрація (лат. frustration – обман, руйнування планів) – стан розпачу, відчаю, люди.
Поняття ситуації, що призводить до фрустрації, за визначенням багатьох психологів включає в себе наявність сильної мотивуючої сили (бажання) чогось досягти і перешкоди,
138
яка не дозволяє цього зробити. При цьому перешкоди можуть бути, наприклад, фізичні
(стіни в’язниці), біологічні (хвороба, старіння), психологічні (страх, інтелектуальна недостатність), соціальні (правила, норми, забобони). Отже, на відміну від ситуації стресу,
особа, що переживає фрустрацію, від початку була орієнтована не на уникнення труднощів у задоволенні потреб, а на досягнення певного результату своєї життєдіяльності. Так, приміром, фрустрація у житті людини з ВІЛ може виникати через неможливість побороти вірус, через вимушені обмеження в стилі життя, неможливість реалізувати життєві плани через невизначеність майбутнього.
Конфлікт традиційно визначається як наявність протиріччя. У будь-якому разі це протиріччя буде внутрішнім, тобто людина усвідомлюватиме протилежні або несумісні складові конфлікту і переживатиме їх в собі. Критичною ситуацією конфлікту буде така,
коли суб‘єктивно людина не може ні вийти із ситуації конфлікту, ні вирішити її шляхом компромісу між складовими протиріччя, ні шляхом вибору чогось одного. Тобто коли людина здається перед неможливістю прийняти рішення.
Криза – це вже поворотний пункт життєвого шляху. Внутрішньою необхідністю життя особистості є реалізація свого шляху, свого життєвого замислу. Психологічним
«органом», якій проводить замисел крізь неминучі труднощі та складнощі світу, є воля.
Коли перед подіями, які охоплюють найважливіші життєві відносини людини, воля виявляється, виникає специфічна для цього аспекту життєдіяльності критична ситуація – криза.
Виділяють два різновиди криз, які відрізняються між собою ступенем залишеної можливості реалізації внутрішньої необхідності життя. Криза першого виду може серйозно ускладнювати та затрудняти реалізацію життєвого замислу, однак при цьому все ще зберігається можливість відновлення перерваного кризою ходу життя. Це випробування, за якого людина може вийти, зберігши у суттєвих аспектах свій життєвий замисел та ствердивши свою власну тотожність (індивідуальність). Ситуація другого роду,
власне криза, робить реалізацію життєвого замислу неможливою. Результат переживання цієї неможливості – метаморфоза особистості, її переродження, прийняття нового замислу життя, нових цінностей, нової життєвої стратегії, нового образу Я.
Кризу можуть викликати різні явища: народження і смерть члена сім’ї, раптова хвороба, інвалідізація, зростання та старіння, знаходження нових цінностей. Криза позначається на загальному стані людини чи цілої сім’ї. Наприклад, сім’я, яка переживає кризу й не може з нею впоратися, перестає виконувати властиві для неї функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодопомоги.
139
Важливими ознаками, що свідчать про необхідність втручання соціального працівника, є
брак умов у сім’ї для нормального розвитку та виховання дитини, тобто коли матеріальні потреби дитини не задовольняються, вона голодує чи одягається не по сезону, не має навичок особистої гігієни та умов для їх дотримання, змушена працювати і не має можливостей для навчання та дозвілля, коли дитину навчають та змушують жебракувати чи вживати алкоголь тощо, вона є об’єктом сексуальних домагань чи сексуальної експлуатації в сім’ї, вона може бути позбавлена можливості спілкуватися з іншими дітьми та зазнавати насилля.
Індивід (або сім’я, група, спільнота) мають періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу, що порушує нормальний життєвий цикл і звичний стан балансу з навколишнім середовищем. Такі ситуації зазвичай спричинені певною травмуючою подією, яка може бути як зовнішнім ударом, так і внутрішньою напругою, яка посилюється. Подія може бути одиничним катастрофічним випадком або серією невеликих невдач, які мають кумулятивний ефект.
Вплив травмуючої події порушує баланс особистості і ставить людину у вразливе становище, що знаходить вияв у посиленні напруги і стурбованості. У спробах знову досягнути рівноваги людина проходить кілька стадій: первинне зростання напруги, що стимулює звичні способи вирішення проблем; подальший ріст напруги в умовах, коли ці способи виявляються безрезультатними; значне збільшення напруги, що вимагає мобілізації не лише внутрішніх, а й зовнішніх джерел, використання нестандартних,
резервних способів подолання проблеми; невдачі в подоланні проблеми (ухиленні від її вирішення або переформулювані) приводять до прогресуючого погіршення і
«декомпенсації», до крайньої межі підвищується напруження. У цей момент якийсь каталізуючий чинник може стати “останньою краплею”, що призводить індивіда в стан інтенсивної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припиненням опору. Потім настає період поступового відновлення аж до досягнення стану рівноваги.
Для соціальних працівників важливим є те, що криза може завершитися на будь-якій із стадій, коли загроза зникає або знаходиться спосіб її розв’язання. Проте не всі можуть подолати її власними зусиллями. Можливість протистояти стресовим ситуаціям може бути зменшена через такі чинники:
– проблеми, що їх має родина, є надзвичайно для неї значущими, чисельними,
незвичними;
– форми поведінки членів родини є неприйнятними або дезадаптивними;
– хтось із членів родини має соматичні або психічні захворювання;
140
–підтримка з боку родичів, друзів у випадку критичної ситуації є недостатньою;
– слабке здоров`я, виснаження через інші причини, наприклад, коли людина хронічно не висипається, перевтомлюється;
– деструктивні когнітивні схеми (стиль мислення), наявність так званих життєвих сценаріїв “на це я не здатний”, “це мені не під силу”, „нещасливої зірки”, „сумного фаталіста”, страх ризику змін, прихована суїцидальна настанова у котрогось члена родини;
– відчуття самотності;
– втрата домінуючої ідеї, мети, віри.
На можливості подолання критичних, кризових ситуацій суттєво впливає попередній досвід. Якщо раніше проблеми не розв’язувалися повністю, то це обмежує адаптивні можливості людини.
Деякі фахівці вважають, що криза може стати постійною (тривалою), коли події, що викликають кризовий стан, повторюються постійно і людина чи сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому випадку людина чи сім'я часто входить у стан адаптації (або квазі-адаптації) до кризи; стан, коли важливі потреби не задовольняються,
стає для людини/сім'ї нормальним. Це особливо важливо для соціального працівника-
практика; адже в такому випадку він має в певному сенсі порушити баланс і вивести людину чи цілу сім'ю зі звичного стану, щоб досягти покращення ситуації
Варто наголосити, що сприйняття і характеристика кризи є амбівалентними,
оскільки до її розуміння і тлумачення причетні психологи, соціологи, психіатри. Тому важливою видається думка британського фахівця Кірана О’Хагана, котрий зауважує, що не всі ситуації можна підвести під класичні теорії, але ніхто не заперечує право людей сказати, що вони переживають кризу повною мірою, якщо вони сприймають ситуацію як кризову.
Основу кризового втручання становлять техніки, запропоновані у 1960-х роках американським психіатром Д. Капланом для превентивної психіатрії. Його ідеї щодо запобігання виникненню хвороб у людей, котрі перенесли важку втрату, підхопили британські соціальні працівники, котрі здійснювали роботу в громаді. У 1970-х роках теорію кризового втручання розвинула його співвітчизниця Н. Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації та психологічну роботу впродовж максимум восьми зустрічей із консультантом щодо коригування когнітивного сприйняття та розробки нової поведінки.
Кризове втручання застосовують у випадках, коли до соціального працівника
141
звертаються клієнти в стані глибокої психологічної кризи, і ситуація вимагає оперативного втручання. Кризове втручання є не самостійною теорією, а комплексним підходом, що спирається на використання елементів психодинамічної моделі,
короткострокової когнітивної терапії, біхевіористсьихі підходів, зокрема, теорії соціального научіння (навчання), а також соціологічних підходів, зокрема, теорію систем.
Так, кризового вручання фокусується на емоційних реакціях на зовнішні події та на тому, як їх раціонально контролювати (елементи психодинамічної моделі); активно використовує таке поняття „як гомеостаз”, тобто стан рівноваги, якого прагнуть досягти внаслідок втручання, наголошує на відновленні зв’язків клієнта з іншими елементами соціальної системи (теорія систем).
У багатьох країнах кризове втручання спочатку використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом ця модель роботи набула значної популярності й стала майже універсальною, бо, згідно з Е. Еріксоном, кожна людина переживає певні кризи на кожному віковому етапі й звернення до соціальних служб фактично виступає свідченням неможливості людини самостійно впоратися з своєю складною життєвою ситуацією.
Кризове втручання як модель практики соціальної роботи характеризується:
– розумінням клієнта як людини, котра через надзвичайну подію тимчасово не здатна до нормального функціонування в суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, належній консультативно-корегувальній роботі, психотерапії,
може відновити свій життєвий потенціал:
– директивною позицією соціальних працівників, котрі в екстремальній ситуації беруть усю відповідальність на себе, змушують інших слухатись та підкорятись;
– терміновістю допомоги; оперативністю та доступністю безпосереднього надання послуг;
– наявністю плану дій з боку соціального працівника (але не з боку клієнта);
– орієнтацією на пом'якшення впливу стресової події на клієнта;
– мобілізацією всіх зусиль і можливостей клієнта для переборювання кризи,
подолання проблеми.
Нині виділяють два підходи до втручання у кризу: перший – кризове консультування, другий – інтенсивний догляд (опіка).
Кризове консультування – консультування, спрямоване на полегшення вираження афекту, тобто сильної негативної емоції; налагодження спілкування; досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів; демонстрацію турботи та емпатії,
142
підвищення самооцінки; підтримку поведінки, спрямованої на подолання проблем.
Скажімо, усвідомлення факту зараження ВІЛ-інфекцією породжує багатоманітність індивідуально-психологічних та соціально-психологічних проблем, зумовлює виникнення депресивних реакцій і дезадаптивних форм поведінки, призводить до трансформації способу життя людини. Тому післятестове консультування при позитивному результаті тестування на ВІЛ є фактично кризовим консультуванням.
Ризик перших кроків кризового консультування є відчутним, адже працівник повинен допомогти клієнтові перейти до розуміння необхідності серйозної тривалої роботи, активності, зростання почуття відповідальності.
Кризове консультування можливе тільки за умови вивчення особливостей клієнта як особистості і, часто, його сім’ї. Соціальний працівник повинен зважати на історію життя сім’ї, сімейні міфи, цінності, правила, стійкі уявлення та відносини в сім’ї та з навколишнім світом. Знання історії сім’ї в кількох поколіннях допомагає зрозуміти як прийнято в сім’ї реагувати на несприятливі життєві обставини, стресові конфліктні та кризові ситуації – зниженням рівня активності, згуртуванням членів сім’ї чи відчуженням її членів.
Соціальному працівникові при роботі з людиною, що перебуває в стані кризи,
доводиться використовувати різні техніки підтримки.
Техніки підтримки, що їх можна використовувати при кризовому консультуванні:
1) надання інформації та інструкцій. Наприклад, кризове консультування людини,
що дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус, є шляхом поширення інформації про сутність захворювання, його перебіг, способи передачі, права та обов’язки ВІЛ-позитивної людини, державні гарантії її соціального захисту, можливі сервісні послуги в інших організаціях та закладах;
інструкція (порада) – це пропозиція стосовно якоїсь дії. Працівник, що консультує людину (родину) в кризі, прямо й конкретно зазначає, що потрібно зробити досягнення певних цілей (оздоровлення клімату, зміна рівня життя, розв’язання конфлікту). За змістом інструкція (порада) може стосуватися конкретних дій, наприклад, стежити за чистотою, контролювати дитину тощо. Такі інструкції можуть бути: пропозиціями, що потрібно зробити, або пропозиціями, як щось робити по-іншому;
використання малюнків, буклетів та інших засобів комунікації. Інформація надається не тільки в усній формі, а й у друкованому вигляді. Це дає змогу перечитати інформацію пізніше, осмислити її;
визначення можливої підтримки з боку інших людей. Соціальний працівник має
143
відігравати роль тактичного менеджера підтримуючих мереж клієнта (родини, друзів,
команди, оточення). Працюючи із людиною або сім’єю, що переживає кризу, доцільно розпочати зі з’ясування тих зв’язків, котрі сформувались усередині сім’ї та з оточенням,
при взаємодії членів сім’ї один із одним. Детальне вивчення допомагає розробити перспективну програму роботи з клієнтом і змінювати її при потребі;
5) методика вербалізації емоційних станів. Соціальний працівник просить клієнта розповісти, познайомити з проблемами людини і її сім’ї, стосунками з соціальним оточенням, змалювати своєрідну картину теперішнього особистого і сімейного життя.
Мета соціального працівника полягає у приверненні уваги до того, що багато людей мають схожі проблеми та змогли їх подолати, змінити життя. Таким чином, за допомогою соціального працівника клієнт розгортає власну діагностичну роботу.
5) допомога клієнтові у визначенні можливих дій та стратегій поведінки.
Консультант має підтримувати самостійні рішення і поведінку клієнта, які забезпечують підвищення самоповаги та відповідальності. Так, консультант має допомогти ВІЛ-
позитивному клієнту усвідомити відповідальність за новий образ життя, спричинений інфікуванням ВІЛ, шляхом надання психологічної та юридичної підтримки і допомоги в процесі прийняття рішень. Консультування допомагає клієнтові чіткіше визначити можливі проблеми, з якими йому доводиться чи доведеться стикатись, виробити конкретну модель поведінки, відновити контроль над власним життям та зберегти спокій;
6) надання достатнього часу. Якщо клієнт перебуває в стані шоку, то консультантові буває складно слухати його і демонструвати емпатію (співпереживання). У
стані кризи для клієнта характерні такі відчуття, як шок, страх, заперечення, гнів. При кризовому втручанні саме такі почуття повинні бути в центрі уваги консультанта, а
процес консультування – спрямовуватись на відновлення контролю клієнта над собою.
Кризове консультування, зазвчиай, передбачає більше, ніж одну зустріч;
використання рефлексії як засобу відповіді. Ця техніка передбачає використання консультантом “мінімальних реакцій”, як-от: повторення ключових слів, сказаних клієнтом, перефразування (рефреймінг) сказаного клієнтом, що дає змогу клієнтові розвивати свою думку;
визнання проблеми такою, що є складною і не має розв’язання. Ця техніка застосовується у тих ситуаціях, коли криза постійно повторюється, і негативна ситуація залишається без змін. Ця техніка вимагає від консультанта інтуїції, сензитивності
(чутливості) і знань. Оскільки вона не означає пасивного, байдужого сприйняття
фактичної ситуації, а має підштовхнути клієнта до глибшого осмислення, висловлення
144
своїх думок і почуттів;
9) досягнення домовленості (контракту) щодо порядку подальшої роботи. По ходу діагностичної роботи учасники процесу кризового консультування визначають орієнтири подальшої спільної роботи, бажані та можливі зміни, розподіляють обов’язки (що вони збираються робити, яку функцію виконає клієнт, соціальний працівники, той чи інший член сім’ї – якщо вони є учасниками процесу кризового консультування), а також визначають межі необхідної та достатньої підтримки.
Іншим підходом до кризового втручання є здійснення інтенсивного догляду (опіки),
тобто застосування такої стратегії втручання, яка передбачає: перенесення відповідальності на професіоналів, котрі здійснюють догляд; організацію вирішення невідкладних завдань; вилучення клієнта з стресогенного оточення; зниження рівня збудження і стресу; встановлення відповідних стосунків; вираження турботи, теплого ставлення; пожвавлення надії. Прикладом такого догляду можуть слугувати соціальні служби для жінок, які зазнали насилля в родині.
До початку втручання соціальний працівник аналізує відповіді на такі запитання:
наскільки клієнт потерпає від несприятливих умов;
якими є воля і бажання клієнта, чого б він хотів, якби не боявся висловити свою
думку;
наскільки реальною є небезпека у разі відстуності втручання;
чи є у клієнта можливості самодопомоги;
якими будуть наслідки втручання;
якими є шанси розв’язання проблеми на перспективу;
як оцінює стан справ найближче оточення, громадськість.
Для успішного проведення кризового втручання соціальний працівник має керуватися такими принципами: співпраця з іншими спеціалістами і службами; активність дій, своєчасність і ефективність; концентрація на головному напрямі розв’язання проблеми.
Скажімо, втручання соціального працівника в сім’ю, що переживає кризу, полягає не тільки в моральній, психологічній допомозі, але й у застосуванні інших форм соціальної роботи. Загалом, у теорії такі види роботи з сім’єю поділяють на:
1) екстрені, спрямовані на виживання родини (термінова соціальна допомога,
надання притулку, негайне видалення з родини дітей, що зазнають жорстокого ставлення,
перебувають у небезпеці чи залишені без піклування батьків); 2) соціальну роботу, спрямовану на підтримку стабільності родини;
145
3) роботу, спрямовану на соціальний розвиток родини та її членів.
Спираючись на нові та традиційні методи й технології своєї спеціальності, соціальні працівники предметом своєї діяльності визначають не лише особу клієнта, але й травматизуючу соціальну ситуацію в цілому. Адже важливу роль у розвитку кризи відіграє збереження психотравмуючої події, відсутність впливу на неї. Основне завдання соціальних працівників полягає перш за все у відновленні зв’язків між людиною, що знаходиться в кризі, і соціальними системами. Щоразу необхідне ефективне виявлення і використання різнобічних ресурсів, як внутрішніх (клієнта), так зовнішніх (матеріальних і соціальних). Часто виникає потреба пояснити клієнту його стан, наявність захисних механізмів і необхідність їхнього включення. Це сприяє осмисленому ставленню до проблеми та прийняття рішень, а не покладанню на думки та дії оточуючих. Завдання не в тому, щоб нав’язати своє бачення ситуації, а допомогти клієнту зрозуміти необхідність певних дій. Залучення зовнішніх ресурсів передбачає інформацію про наявні послуги,
можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій залучених до допомоги спеціалістів,
зв’язок із сім’єю тощо.
Застороги до застосування кризового втручання пов’язані з тим, що при роботі з кризою соціальні працівники повинні мати достатньо високий кваліфікаційних рівень і почуватися впевнено з тим, щоб потребі вступити в конфронтацію з іншими фахівцями,
котрі можуть сприяти пригніченню клієнта. Отже, таку роботу не варто доручати недосвідченому працівникові, аби він самотужки розбирався в складній ситуації.
Цей підхід потребує особливої уваги до дотримання етичних норм і професійних цінностей соціальної роботи. Адже соціальні працівники часто використовують владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для захисту дітей від насилля родини),
разом із тим, важливо, щоб не відбувалося перевищення владних повноважень працівниками, не відбувалося дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Бо у зарубіжній практиці соціальної роботи відомі випадки, коли під час застосування кризового втручання відбувалося нав’язування поглядів білого чоловіка середнього класу й середнього віку представникам інших етичних, соціально-
економічних, вікових та інших груп. Скажімо, соціальним працівникам буває важко представляти права дитини з позицій самої дитини й не перетворити розмову про права дорослих і ідеологічно сконструйовані дорослими потреби дітей. До того ж клієнт має визначати право соціальних працівників і соціальних служб на директивний стиль стосунків і директивні дії, але як переконатися в цьому, коли йдеться про кризові ситуації?
146
Не варто вдаватися до кризового втручання за відсутності відповідних ресурсів
(кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консультування, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, де можна було розмістити потерпілих, тощо).
Кризове втручання неефективне в ситуації постійних криз, що послаблюють і підточують здоров’я, а також довготривалих психологічних проблем. Адже в таких випадках потрібна довготермінова допомога – надання відповідних послуг і робота з розвитку.