Загальна характеристика підготовки спортсмена.
Уже в Стародавній Греції склалась раціональна система підготовки спортсменів до змагань. Сучасна система спортивної підготовки почала розвиватись із другої половини XIX ст. Основні напрямки, що забезпечили в подальшому бурхливий прогрес в спорті, це:
різкий приріст обсягів тренувальної та змагальної діяльності;
вузька спеціалізація;
індивідуалізація;
збільшення змагальної практики;
суворо збалансоване харчування, використання ефективних засобів відновлення;
кліматична адаптація;
використання нетрадиційних засобів підготовки, різноманітних тренажерів;
використання методів спортивного моделювання, планування та контролю;
динамічність всієї системи олімпійського спорту.
На вдосконалення теорії та методики підготовки спортсменів великий вплив має теорія адаптації – знання про пристосування організму до умов зовнішнього середовища, особливо в екстремальних ситуаціях. Навіть найважча фізична праця не може зрівнятися з тренувальними навантаженнями за впливом на організм людини. Розрізняють генотипову адаптацію – властиву для цілого біологічного виду і фенотипову – зміни в організмі як реакція на дію зовнішнього середовища, властиві окремому індивіду. Феногенетичні особливості більшості видатних спортсменів є прикладами оригінальної і ефективної індивідуальної адаптації. Досліджувати можливі реакції адаптації і на основі цього давати рекомендації для тренувального процесу коректно тільки на людях. Наприклад, у пацюків біг на тредбані викликає зовсім інші біохімічні та фізіологічні зрушення, ніж у людей.
Термінові адаптативні реакції поділяють на три стадії.
Перша стадія пов’язана із активізацією діяльності компонентів функціональної системи, що забезпечують виконання роботи. Це проявляється у різкому збільшенні ЧСС, рівня вентиляції легень, споживання кисню, накопичення лактату в крові.
Друга стадія настає, коли діяльність функціональної системи перебігає при стабільних параметрах її забезпечення.
На третій стадії характерне порушення балансу між запитом та його задоволенням внаслідок стомлення. Частий перехід у третю стадію термінової адаптації може привести до негативних змін у стані різних органів.
Довгострокова адаптація проходить чотири стадії.
Перша пов’язана із систематичною мобілізацією функціональних систем організму спортсмена під час тренувань.
Під час другої стадії на фоні планомірно зростаючих і систематично повторюваних навантажень проходить інтенсивний перебіг структурних та функціональних змін. У кінці цієї стадії спостерігається необхідна гіпертрофія органів, спрацьованість у діяльності окремих органів.
Третю стадію відрізняє стабільна довгострокова адаптація, що проявляється в наявності необхідного резерву для забезпечення нового рівня функціонування системи, стабільності функціональних структур, тісного взаємозв’язку регуляторних і виконуючих органів.
Четверта стадія настає при нераціонально побудованому, надто напруженому тренуванні, неповноцінному харчуванні і відновленні, і характерна зносом окремих компонентів функціональної системи (переадаптація).
Мал. 1. Приріст максимальної сили і особливості її збереження після припинення тренування залежно від частоти занять: 1– щоденні заняття; 2 – заняття 1 раз в тиждень.
Припинення тренувань чи застосування низьких навантажень, що не здатні забезпечити досягнутого рівня пристосувальних реакцій, веде до деадаптації – процесу, зворотного адаптації. Наприклад, у добре тренованих студентів спортивного вузу дев’ятиденний абсолютний постільний режим приводить до зниження VO2max на 21 %, зменшення обсягу серця на 10 %, значного зростанню ЧСС, хвилинного обсягу дихання та рівня лактату при стандартних навантаженнях. Процес деадаптації перебігає дуже швидко при повному припиненні тренувань, в той же час при зниженні тренувального навантаження до 25-30 % можна підтримувати досягнутий рівень тренованості впродовж 2-3 місяців.
Реадаптація – це повторна адаптація. Після певного періоду відпочинку, що природно супроводжується процесами деадаптації, при поверненні до систематичних тренувань, відбувається поновлення набутих раніше адаптаційних перетворень. Загалом, підтримання структурних основ адаптації шляхом фізичних навантажень є значно сприятливішим, ніж багаторазове чергування циклів «деадаптація-реадаптація».
Характеристика навантажень, що застосовуються в спорті.
За характером навантаження поділяються на тренувальні і змагальні, специфічні та неспецифічні, локальні (⅓ всіх м’язів задіяні), часткові (40-60 %) і глобальні (понад 60 %); за величиною – на малі, середні, значні (близькограничні), великі (граничні); за спрямованістю – на такі, що розвивають окремі якості (швидкісні, силові, координаційні, витривалість, гнучкість) або їх компоненти (наприклад, алактатні або лактатні анаеробні можливості, аеробні можливості), за координаційною складністю – виконувані в стандартних умовах або пов’язані із складними координаційними рухами; за психічною напругою – з різними вимогами до психіки спортсменів.
Розділяють також навантаження окремих тренувальних і змагальних вправ або їх комплексів, навантаження тренувальних періодів і етапів підготовки.
Величину тренувальних і змагальних навантажень можна охарактеризувати із «зовнішньої» та «внутрішньої» сторони. «Зовнішня» сторона навантаження виражена загальним обсягом роботи. В їх числі: загальний обсяг роботи в годинах, обсяг циклічної роботи (км), кількість тренувальних занять, змагань. Для її оцінки використовують показники інтенсивності: темп рухів, швидкість виконання.
Проте найкраще навантаження характеризується з «внутрішньої» сторони, тобто за реакцією організму на виконувану роботу. Поряд із показниками про терміновий ефект навантаження під час роботи і відразу по закінченню, використовуються дані про характер та хід відновлення. Аналізують показники часу реакції, біоелектричної активності м’язів, ЧСС, частоти дихання, вентиляції легень, серцевого викиду, споживанню кисню, швидкості накопичення і кількості лактату в крові.
Зовнішні і внутрішні характеристики навантаження тісно пов’язані: збільшення обсягу і інтенсивності тренувальної роботи приводить до посилення зрушень у функціональному стані.
Величина та спрямованість тренувальних навантажень визначаються наступними компонентами: тривалістю і характером окремих вправ, інтенсивністю роботи при їх виконанні, тривалістю та характером пауз відпочинку. Зміна хоча б одного із компонентів може суттєво змінити спрямованість всього тренування.