Тема 2. Теорія та методологія історичної науки. План

1. Теорія історії.

2. Концепції історичного розвитку стародавні часи.

3. Еволюціоністська та цивілізаційна концепції.

4. Антропологічні і соціологічні концепції.

5. Марксистська концепція.

1. Теорія історії.

У. Уолш казав, що «Істина заклечається в тому, що історія – річ набагато складніша ніж зазвичай думають».

Головною проблемою історії як науки є розуміння історичного процесу, виявлення зв’язків між подіями і фактами. Їх пояснення і тлумачення. Вирішення цієї проблеми покладається на теорію історії.

Теорія історії — це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про її предмет, об'єкт, за­вдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці.

З часом теоретична сутність історичного дослідження зазнала суттєвих змін. Якщо Леопольд фон Ранке проголосив, що «Історія наділена обов’язком судити минуле, вчити сьогодення задля блага майбутнього. Прагнення тільки одного – показати як це було насправді».

Сучасна теорія пішла далі і висуває нові завдання:

• чому так було?;

• з чим це пов’язано?;

• чому не відбулося інакше?

Тому сучасний дослідник намагається:

• виявити факти, що визначали рух історії;

• відкрити її сенс, напрямок, мету;

• пояснити минуле.

Саме це сформувало в історіографічному полі ХХ ст. концептуальні засади. У різноманітних напрямках і школах закладено фундаментальні історіософські відмінності, відмінності вихідних принципів розуміння і пояснення історичного процесу.

Теорія історії зазнавала періодичних змін історіософських парадигм їх перегляду та ломки.

Вектор пошуку було визначено достатньо чітко: розробка цивілізаційного підходу до пізнання історичного минулого, з’ясування його співвідношення з традиційним для нашої історіографії формаційним поглядом на історичний процес.

Проблема співвідношення понять культура і цивілізація.

КУЛЬТУРА=ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Цивілізація – розвиток продуктивних сил у суспільстві за умов отримання додаткового продукту, а не просто задоволення людських потреб (вища фаза розвитку суспільства).

Культура – це система яка має власну внутрішню детермінацію. Вона не лише відображає суспільне буття, але й, володіючи власним творчим потенціалом, само розвивається, справляючи при цьому активний зворотній вплив на розвиток суспільства у цілому та особи зокрема.

ЛЮДИНА

елемент суб’єкт

Природно-історичний процес

(Зумовлений об’єктивними законами природного та суспільного розвитку)

АНТРОПОГЕНЕЗ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ІНСТИТУЦІЇ

Культура

Формує та реалізує власні чутністні цілі, дтермінує хід об’єктивних соціальних та природних процесів

АГРОКУЛЬТУРА

РЕВОЛЮЦІЯ

2. Концепції історичного розвитку стародавні часи.

Методологія вивчення минулого перебуває у постійному розвитку і пошуку! Це обумовлено тим, що людство нагромадило вели­чезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, й процес — це жива людська діяльність, що опи­рається на спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили сьогодення своїми знаннями, творчістю, новими відкриття­ми, досвідом, навичками і вміннями.

Вперше формування концептуальних оцінок зробили античні філософи. Вони виступали з критикою культури вбачаючи в ній цивілізаційну форму – систему руйнації духовності людини і закликали до повернення до законів природи. Визнаючи закономірності культурно-історичного процесу висували ідею коловороту.

Давньокитайські філософи спираючись на закономірності і принципи розвитку культур і цивілізацій висували концепцію циклічності і коловороту (замкнений у просторі рух – початок-кінець).

Серед теорії історії помітне місце посідають теологічні концепції. Основна суть цих концепцій зводиться до роз­гляду релігії як базової основи розвитку льдини зокрема і людства у цілому. який відбувається монолінійно, виходячи за межі етнічного і локальних просторів.

Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, проміжною лан­кою між Богом і людиною є культура. А отжеї розвиток відбувається по волі Всевиш­нього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу лю­дини і визначає її діяльність.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духов­ної і матеріальної складових людського буття. На думку богословів, людська діяль­ність і матеріальна складова її культури вражені секуляризмом і ате­їзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом прогресу людства.

Концептуальні основи теологічного розуміння історичного процесу були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Спо­відь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку все­світньої історії людства.

Історію людства він розділив на два етапи:

• «Град Божий», що заснований на любові до Бога і «пре­зирстві людини до себе», найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовід­носин,

• «Град земний», що ґрунтується на «лю­бові людини до себе» і на «презирстві до Бога», представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини.

Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучас­них теологічних концепцій. Сучасні богослови всі досягнення людства розглядають як похідні від релігії, а духовний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першо­основи. Наприклад, католицька концепція ґрунтується на прин­ципі, визначення історичного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. У книзі «Християнство і цивілізація» католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії.

Православна теологічна думка ґрунтується на принципі, що культу­ра виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва («Сенс історії»), «історія не є об’єктивна емпірична данність, історія є міф». Кожна людина за своєю внутрішньою природою є певний великий світ – мікрокосмос, в якому відкривається і перебуває увесь реальний світ і всі величний історичні епохи. В процесі поглиблення свідомості розкриваються всі величні історичні епохи, вся історія світу. Темою історії є доля людини у земному людському житті і це доля людини… пізнається, перш за все, як доля людини в дусі того хто пізнає. Історія передбачає Боголідство…» історичний процес передбачає глибоке зіткнення і взаємодію Божества і людини, Божого Промислу, божественного фатуму, , Божої необхідності і втаємниченої та незбагненної людської свободи».

Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнаваль­не значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад й русская идея" підкреслював, що саме релі­гійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона за­безпечує вирішення «основного завдання культури». (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.)

Для протестантської теорії характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття історичного процесу. Подібні ідеї розвиває протестантський теолог П. Тілліх (1886—1965). З точки зору Тілліха, в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкід­ливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття".

Ісламські теоретики історії. (Ібн Хадлан) виступали з позицій циклічності та коловороту цивілізаційних процесів. Визнаючи історичність розвитку визнавали вплив на формування процесів географічних та природних факторів, матеріального виробництва як важливого чинника впливу на суспільний розвиток та громадське життя. Активно розвивається в наш час. Вирішальну роль у розвитку історичної науки відводить Кора­ну. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

В епоху Просвітництва в Європі набуває розвитку Європоцентризм (Герде 1774-1803) та географічний детермінізм (Ш. Монтеск’є 1689-1755).