2.5. Медицина Стародавньої Греції

Історія Стародавньої Греції розвивалась одночасно і у взаємозв'язках з історією країн Стародавнього Сходу. Як показали археологічні розкопки, ще в III тис. до н. е. на півдні Балканського півострова і островів, що розташовані поблизу, відбувається розклад первіснообщинного ладу. Де-не-де виникають і розвиваються осередки ранньокласового суспільства. Раніше, ніж на інших територіях, процеси класоутворення почалися на островах Кріт, Лемнос, трохи пізніше - на материку. Ці процеси супроводжувались пересуваннями племен і міжусобними війнами, згадки про які збереглися в пізніших давньогрецьких міфах. Такі були найдавніші часи в Греції.

Історію Стародавньої Греції можна поділити на п'ять періодів:

• егейський, або крито-мікенський (ІП-ІІ тис. до н.е.), період розпаду родового ладу, виникнення й розвитку в окремих районах ранньокласових рабовласницьких держав. Цей період закінчується дорійським переселенням;

• Греція ХІ-ІХ ст. до н.е. - період тимчасового відродження первіснообщинних відносин після дорійського завоювання, а потім загальногрецький розвиток класових відносин на основі античної форми власності;

• архаїчний період (УПІ-УІ ст. до н.е.) - продовження попереднього періоду, час становлення античного рабовласницького суспільства;

• класичний період (У-ІУ ст. до н.е.) - найвищий розвиток рабовласницьких відносин в античних полісах;

• елліністичний період (друга половина IV - середина І ст. до н.е.) -подальший розвиток рабовласницького суспільства на широких просторах Близького Сходу після греко-македонського завоювання Перської держави. Цей період скінчився завоюванням західної частини елліністичного світу Римом, а східної (до Євфрату) - Парфією. Культура Стародавньої Греції займає особливе місце в історії людства.

Перейнявши і розвинувши багато культурних традицій народів Стародавнього Сходу, збагативши людські знання новими відкриттями і досягненнями, греки зуміли на основі нових уявлень, особливого характеру мислення і діяльності синтезувати культурні надбання багатьох народів, вибравши з них найбільш цінне і зробивши його невід'ємною частиною власної культури, надавши системі знань більш абстрактний, разом з тим більш раціональний характер. Древньогрецька культура, філософія, природознавство і медицина являють собою якісно новий етап культурного розвитку людства. У масштабах Стародавнього Світу культура Стародавньої Греції досягла особливо високого рівня. Там процвітали точні, природничі й гуманітарні науки. У Стародавній Греції виникли й розвинулись основні напрями філософії, блискучих успіхів досягай образотворче мистецтво, література та інші галузі культури. Грецька мова й досі широко вживається в науковій термінології. Значна частина наших імен грецького походження. Багато прислів'їв і приказок, сюжети казок беруть свій початок у Стародавній Греції. І сьогодні давньогрецькі трагедії й комедії не сходять зі сцен театрів усього світу. Культурна спадщина Стародавньої Греції надзвичайно велика, вивчення її плідне.

Все, що лишилося від стародавніх часів і на підставі чого ми відновлюємо історію минулого - напис, свідчення античного автора, споруда або знаряддя праці, - все це є джерелом для вивчення певного стародавнього періоду. Вони дають багатий матеріал для вивчення історії Греції та еллінізму. Писемні джерела різноманітні. Це твори грецьких істориків, драматургів, поетів, промови ораторів, зрештою поеми і міфи, що їх записали вже в пізніші часи. Це також тексти на папірусах, написи на каменях і посуді.

Відомості медичного змісту черпаємо з найдавніших літературних творів поеми «Іліада» і «Одіссея». З цих поем ми дізнаємося, що за часів Троянської війни (XII ст. до н.е.) у грецьких військах були лікарі, які користувалися великою пошаною: «Багатьох воїнів вартий один лікар умілий. Стрілу він вийме і рану присипле корінням цілющим»

В «Іліаді» серед учасників Троянської війни згадуються лікарі-воїни Махаон і Подалірій, які користувалися великим авторитетом. У поемі описані епізоди само- та взаємодопомоги, вивозу поранених з поля бою. Гомер називає Махаона і Подалірія синами Асклепія - великого і непорочного фесалійського лікаря, який був включений в олімпійський пантеон богів. В «Іліаді» міститься багато детальних анатомічних описів. Термінологія «Іліади» і «Одіссеї» залишилась науковою термінологією грецьких лікарів і дійшла до нашого часу.

До II тис. до н.е. сформувалась олімпійська міфологія і олімпійський пантеон богів. Серед олімпійських божеств, крім Асклепія - бога медицини (Ескулапа у римлян), його дочки Гігея - богиня здоров'я і Панакея - богиня зцілення. Медицині покровительствував Апполон (бог-цілитель і пророк), Артеміда (богиня полювання і покровителька породіль), Гестія - покровителька домашнього затишку і всього, що пов'язано з сімейним побутом, включаючи шлюб, народження дитини, Афродіта - богиня жіночої краси, кохання і шлюбу.

Паралельно з розвитком міфології формувалась і грецька релігія - віра в надприродну силу богів, яка зміцнювалась системою культів і обрядів. Але їхня релігія не обмежувала свободу пізнання, боги були складовою частиною природи і при всій своїй могутності, на відміну від людей, не могли змінити існуючого порядку в природі і навіть самі, деякою мірою, залежали від нього.

Залежно від умов розвитку древнєгрецьких полісів склались різні системи освіти і виховання, серед них найбільш відомі афінська і спартанська. Система виховання, яка утвердилась в Афінах, була більш різнобічною і демократичною: вона передбачала поєднання розумового, морального, естетичного і фізичного (гімнастичного) виховання.

Початком вищої освіти в Древній Греції вважають гуртки, які формувалися навколо видатних учених (ораторів, філософів, лікарів). «Школи» іменувались за іменами вченого чи місця навчання (Академія Платона, Кротонська, Кнідська, Косська медичні школи).

Навчання лікарському мистецтву спочатку проводилось при храмах Асклепія, Апполона і Артеміди.

Основу медицини античних греків, на противагу медицині Єгипту й Месопотамії, які розвивалися під впливом жерців, становили не заклики до богів, заклинання, магічні дії, а спостереження за хворою людиною. У цьому корінна відмінність медицини античних греків від медицини інших народів тих часів. Виняткову увагу вони приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

Були у греків храми, присвячені богові-зцілителю Асклепію. До цих храмів-асклепейонів стікалися хворі, яким радили провести ніч у сусідньому з святилищем приміщенні. Сон, який їм снився в цю ніч, тлумачили жерці, призначаючи відповідне лікування. На знак вдячності, крім подарунків жерцям, хворі приносили до храму зображення хворого органа з металу, слонової кості, мармуру та інших матеріалів. Багато цих зображень знаходять під час розкопок асклепейонів.

Уже за античних часів освічені греки ставилися до лікування в асклепейонах дуже критично. У комедіях славнозвісного сатирика Аристофана цей метод лікування дуже гостро й дотепно висміюється.

Крім асклепейонів, у містах були цивільні лікарні - ятреї, які утримувались окремими лікарями. У V ст. до н. е. в Стародавній Греції були лікарі різних спеціальностей. Поліси подекуди своїм коштом утримували лікарів, здебільшого під час епідемій. Коштом міст наймалися лікарі і для обслуговування Асклепій і Гігієя, військ під час походів. Міських лікарів приймали за попереднім конкурсом, затверджували на зборах громадян. їхня робота вважалася дуже почесною. За заслуги перед містом, головним чином у боротьбі з епідеміями, їх нагороджували золотим вінком. У храмах вивішували пам'ятні мармурові плити з переліком їхніх заслуг перед містом.

Найпоширенішим типом медиків за цих часів у Стародавній Греції були мандрівні лікарі (періодевти), які ходили з одного населеного пункту до іншого, рекламуючи своє ремесло. Серед жерців були свої лікарі. їх готували в асклепейонах. Здебільшого ж лікарів готували у приватних школах, основу яких частіше становили споріднені родини. Заняття медициною було сімейним ремеслом і професія лікаря передавалася з роду в рід.

Із таких шкіл основними були школи в малоазійському м. Кнідосі і на о. Кос. Кнідоська школа найдавніша, вона поклала початок школам на о. Родос і в Південній Італії в м. Кротоні. Лікарі Кротонської школи називалися пневматиками, оскільки вони вважали першоосновою всього пневму, якій надавали великого значення в медицині Єгипту, Вавілонії. Розквіт Кротонської школи пов'язують з іменем лікаря Алкемона (VI-V ст. до н. е.). Він поділяв погляди філософа Анаксімена, за яким повітрю властиві такі протилежні стани, як згущення й розрідження. Повітря, згущаючись, стає вологим, перетворюється на туман, хмару, дощ; згущаючись далі - перетворюється на холодний сніг, твердий лід; розріджуючись - робиться сухим, теплим і, нарешті, спалахує вогнем. За Алкемоном людський організм є поєднанням протилежних сил - «вологого і сухого, холодного і теплого, гіркого і солодкого та ін.».

Зберігається здоров'я завдяки рівновазі цих сил, перевага однієї з них викликає недугу.

Погляд на недугу як на наслідок переваги однієї протилежності над іншою зумовлював і основу терапії пневматиків - лікування протилежним. Цей погляд поділяли також інші школи. У праці Алкемона «Про природу», від якої збереглися лише уривки, йдеться про його досліди на тваринах. Роблячи розтин, він описує на основі мозку «дві світові доріжки» з перехрестям, що сполучають мозок з очними ямками. Описує і канал між порожниною рота і слуховим органом. Звідси він зробив, як пише Платон, висновок, що «мозок дає чуття слуху, зору і нюху, з них виникають пам'ять і уявлення, а з пам'яті і уявлення народжується знання».

За Алкемоном, мозок може бути причиною недуг, коли виділяє надмір слизу, який, стікаючи в ніс, шлунок, кишки, викликає їх запалення.

Про Родоську школу пам'яток не збереглося.

Представники Кнідоської школи дотримувались погляду на медицину як на науку-ремесло, що ним може оволодіти кожна людина. Вони намагалися виявити та з'ясувати основні причини походження хвороб, створити єдину теорію медицини, ґрунтуючись на якій можна було б виділити окремі форми захворювань з певними ознаками для розпізнавання і лікування їх. Не маючи в ті часи відповідних точних знань, представники цієї школи змушені були будувати свої погляди умоглядно, проводити лікування за схемами. Лікарі не мали змоги приділяти належної уваги індивідуальним властивостям хворих. Незважаючи на такі істотні недоліки, вони прагнули зрозуміти основні причини виникнення недуг, виділити окреслені форми захворювань, особливо розробити діагностику, що сприяло важливим позитивним факторам розвитку медицини.

Кнідоська школа, за свідченням Галена, розрізняла 7 різних захворювань жовчі, 12 - сечового міхура, 4 - нирок, різні види сухот. Історія медицини з пошаною зберігає імена видатних лікарів цієї школи Ейріфона, Ктезія.

Під впливом передових філософських учень древніх греків — стихійного матеріалізму і наївної діалектики — передові лікарі Древньої Греції, епохи її розквіту, дали нові вирішення багатьох питань медицини: матеріальні причини хвороб, їхній зв'язок із зовнішнім середовищем, необхідність спостереження за перебігом хвороби, її стадії тощо. Ці нові підходи до хвороби і її лікування сприяли розширенню і поглибленню медичних знань.

Родоначальником наукової медицини був Гіппократ з острова Кос -великий лікар Стародавньої Греції, шанований нащадками як батько раціональної медицини. Вірогідні відомості про життя Гіппократа вельми обмежені. Найперші біографії Гіппократа були написані через кілька століть після його смерті. їхня оповідь носить відбиток тієї легендарності, якою було оповите ім'я великого лікаря.

По батькові Гіппократ належав до значного роду асклепіадів з острова Кос і вів свій родовід від сина Асклепія-Подалірія. Будучи мандрівним лікарем-періодевтом, Гіппократ багато подорожував. Слава про його лікарську майстерність поширилася в багатьох країнах. Він мав учнів не тільки серед своїх родичів, а й навчав медицини тих, хто міг платити за навчання. Останні роки життя він провів у Ларісі (Фессалія), де й помер одного року з Демокрітом, за одними джерелами, на 83-му,а за іншими на 104-му році життя. Місцеві жителі тривалий час шанували його могилу і ще у II ст. н. е. показували її мандрівникам.

Поділяючи натурфілософські погляди, лікарі коської школи сприймали людину, її здоров'я і хвороби в тісному зв'язку з навколишнім світом, прагнули підтримувати наявні в організмі природні цілющі сили. Хвороби в їхньому розумінні, з одного боку, були наслідком конкретних впливів усієї навколишньої природи, а з другого, зумовлювалися способом життя кожного, залежали від його конституції, харчування та інших індивідуальних причин.

Лікарі Коської школи активно розвивали вчення про чотири тілесних соки: кров, слиз, жовч і чорну жовч ( в середні віки воно трансформувалось у вчення про чотири темпераменти), утверджували основи лікарської етики, розробили принципи спостереження й лікування біля ліжка хворого. Згодом ці ідеї лягли в основу клінічного напряму в медицині. Слід зазначити, що Гіппократ та його сучасники не займалися анатомуванням. У класичний період історії Стародавньої Греції тіл померлих не розтинали і знання про будову людського тіла черпали із спостережень хворих, а також добре збудованих атлетів. Хірургія обмежувалась десмургією і травматологією.

Через багато років після смерті Гіппократа, близько 280 р. до н. е. у славнозвісному Александрійському сховищі рукописів (м. Александрія, Царство Птолемеїв) було укладено першу збірку давньогрецьких медичних творів, написаних по-грецькому, які належали до V - III ст. до н.е. В Александрію з усього світу звозили стародавні рукописи, де їх систематизували, вивчали, перекладали й переписували. У результаті було зібрано близько 70 медичних текстів, різних за своїм рівнем і стилем викладу, філософською позицією і підходом до лікування. Усі вони були безіменні: історія не зберегла жодного оригіналу, в якому було б зазначене авторство Гіппократа чи інших лікарів Стародавньої Греції класичного періоду. На честь великого Гіппократа цю збірку текстів було названо "Гіппократовим збірником". Відтоді під терміном «гіппократова медицина» розуміють медицину його великої доби.

Хворобу Гіппократ розглядав як динамічний процес, установивши 4 її стадії відповідно до уявлень про гуморальну патологію. Але при цьому в діагностиці й прогностиці бралися до уваги не тільки відповідна стадія, а й розроблене Гіппократом учення про типи людей (залежно від будови їхнього тіла й душевного складу), які, за Гіппократом, були схильні до певної патології. А в питаннях етіології виключалися надприродні причини хвороб і підкреслювалося значення зовнішніх (клімат, пора року, харчування, вода тощо) та індивідуальних (вік, стать, спадковість тощо) чинників.

Система лікування Гіппократа базувалася на певних принципах, що передбачали насамперед виключення шкоди для хворого, додержання обережності і зберігання його сили, поступовість у призначенні лікарських засобів, лікування протилежного протилежним. Користуючись гігієно-дієтичним і фармацевтичним методами, він досягав успіху при вельми тяжких патологіях (пневмонія, апоплексія тощо).

Сприймаючи Гіппократа передусім як "батька" терапії, не слід забувати, що він був також майстерним хірургом і використовував увесь арсенал відомих тоді засобів при травмах, ранах та інших видах хірургічної патології. У десмургії досі використовується пов'язка, яку застосовував Гіппократ при травмах голови («шапка Гіппократа»).

Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр-ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто-тонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те, що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що є справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».

Не можна не згадати і про роль Гіппократа в розробці основ лікарської етики та деонтології. Більш як двотисячолітня традиція приписує саме йому принципи, викладені в так званій клятві Гіппократа, де сконцентровані моральні норми поведінки лікаря, до яких і сьогодні небагато можна додати.

КЛЯТВА ГІППОКРАТА

Зазвичай, у кінці терміну навчання учні Гіппократа давали клятву, яка згодом стала відомою, як «Клятва Гіппократа». Перед цим Гіппократ звертався до своїх учнів із напутніми побажаннями й говорив про те, що справжній лікар повинен бути добрим, справедливим, людинолюбним і безкорисливим, що він зобов'язаний пам'ятати про зовнішню пристойність, бути скромним в одязі та поведінці. Потім учні вимовляли слова «Клятви» — найвеличнішого пам'ятника лікарської етики.

«Клянусь Аполлоном, лікарем Асклепієм, Гігією і Панацеєю і всіма Богами й Богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і мого розуміння, таку присягу і письмове зобов'язання:

Вважати того, хто мене навчив лікарському мистецтву, нарівні з моїми батьками, ділитися з ним своїми достатками й у випадку необхідності допомагати йому в його нестатках; його потомків вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони побажають його вивчати, викласти їм безоплатно й без усякого договору.

Настанови, усні уроки і все решту в навчанні повідомляти своїм синам, синам свого учителя та учням, які поєднані обов'язком і клятвою згідно з законом медичним, але нікому іншому.

Я направлю режим хворих на їх користь відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримуючись від заподіювання всілякої шкоди та несправедливості.

• Я не дам нікому, хто в мене попросить, смертельного засобу і не вкажу способу для подібного замислу; точно так само я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія.

• Чисто й непорочно я буду проводити своє життя та своє мистецтво. Я ні в якому разі не буду робити розтину в стражденних кам'яною хворобою, даючи можливість зробити це людям, які займаються цією справою.

В який би будинок я не ввійшов, я ввійду туди для користі хворого й буду далеким від усього навмисного, несправедливого та згубного, особливо від любовних справ з жінками та чоловіками, вільними та рабами.

Щоб при лікуванні, а також і без лікування, я не побачив і не почув відносно життя людського з того, чого не слід коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею.

Мені, непорушно виконуючому клятву, хай буде дано щастя в житті та мистецтві і слава у всіх людей на вічні часи; тому, хто переступить і дасть фальшиву клятву, хай буде протилежне».

Видатними лікарями Стародавньої Греції були:

АСКЛЕПІЙ (Asclepios, XII ст. до н.е.) - легендарний лікар часів Троянської війни і цар Фессалії.

Очевидно, що він був царем Фессалії і главою родинної лікарської школи, що реально існувала у XII ст. до н.е., став прообразом міфологічного героя Асклепія - бога-цілителя, культ якого остаточно склався в Елладі на початок VII ст. до н.е.

За переказом, бог Асклепій одружився з Епіною, дочкою Меропса, правителя о. Кос, який згодом став одним із центрів медичних знань Стародавньої Греції. Його дітьми були два сини: Махаон, що став славетним військовим хірургом, і Подалірій, який уславився лікуванням внутрішніх хвороб, та п'ять дочок: добре відома покровителька здоров'я Гігієя, всецілителька Панакея, а також Акесо, Аегле і Ясо. Згідно з легендою, усі вони навчалися мистецтва лікування у свого батька.

АЛКМЕОН із Кротона (Alcmaeon, VI-V ст. до н.е.) - філософ-піфагорієць,* видатний лікар Кротонської лікарської школи.

Очолювана ним кротонська лікарська школа досягла розквіту в VI ст. до н.е. її основні досягнення формулюються такими тезами: 1) організм є єдність протилежностей, 2) здоровий організм є результат рівноваги протилежних сил: сухого і вологого, теплого і холодного, солодкого і гіркого тощо, панування ж однієї з них є причина хвороби, 3) протилежне виліковується протилежним (теза, часто приписувана Гіппократу).

АРИСТОТЕЛЬ із Стагіра (Aristotle, 384-322 рр. до н.е.) - найвизначніший давньогрецький філософ, мислитель і дослідник природи, вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи.

У своїх натурфілософських поглядах Аристотель немовби поєднав положення вчення Демокріта з філософією Платона. Він прийняв платонівську «ідею» і водночас намагався подолати ідеалізм свого вчителя, значно послабивши тим дуалізм Платона. Водночас він прагнув подолати й механістичний матеріалізм Демокріта, оскільки атомістика Левкіда й Демокріта не допомогла йому пояснити «доцільну організованість» живих істот, тобто телеологію самого Аристотеля, яка базувалася на тезі «природа нічого не робить даремно».

Праці Аристотеля з логіки, політики, риторики, психології, етики, фізики, математики, астрономії, зоології, природничої історії, порівняльної анатомії тварин та медицини являють собою енциклопедію античної науки кінця класичного періоду. За уявленнями Аристотеля, Земля перебуває в центрі Всесвіту, який є вічним. У земній природі існує ієрархія різних форм субстанції (від мінералів до людини), всі вони складаються з вогню, повітря, води й землі і є вічними й незмінними.

Аристотель досліджував будову та функції різних тварин - від примітивних до високоорганізованих. Роблячи їх розтини, він заклав основи описової та порівняльної анатомії. У своїх творах «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин» систематизував і класифікував понад 500 видів тварин. Він висунув ідею постійного ускладнення організмів. Описав ембріогенез тварин, пов'язав овуляцію з менструацією, визначив первинні і вторинні статеві ознаки, правильно витлумачив функцію плаценти, а також виділив три пари черепних нервів, указав, що всі кровоносні судини відходять від серця, зробив чимало інших надзвичайно важливих спостережень.

Праці Аристотеля справили величезний вплив на філософські напрямки не тільки пізньої античності, а й доби середньовіччя та нового часу. Його натурфілософські погляди дістали подальший розвиток у школі перипатетиків. Втілились вони і в середньовічній арабській філософії. Разом з тим учення Арістотеля про безсмертя душі було використане середньовічною схоластикою.

Епоха еллінізму була, з одного боку, періодом систематизації знань, набутих протягом попередніх тисячоліть, з другого — добою нових досягнень і відкриттів. «Епоха ця, - писав С.Г.Ковнер, - знаменна не стільки геніальним злетом людського духу, властивим юнацькому вікові людства, скільки ретельним збиранням і сортуванням здобутих досі даних і впорядкуванням, порівнянням та осмисленням нагромадженого досі матеріалу».

ГЕРОФІЛ із Халкідона в Малій Азії (Herophilos, бл. 335-260 рр. до н.е.) -видатний давньогрецький лікар александрійської школи епохи еллінізму, основоположник описової анатомії.

Герофіла вважають першим греком, який почав розтинати людські трупи. Розвиткові анатомії в Александрії великою мірою сприяв давньоєгипетський звичай бальзамування, а також дозвіл Птолемеїв анатомувати тіла померлих і робити живорозтини на засуджених на смерть. За описом Цельса, Птолемей II Філадельф (285 - 246 рр. до н.е.) віддавав ученим для вівісекції засуджених злочинців: спочатку розрізували черевну порожнину, потім розтинали діафрагму (після чого відразу ж наставала смерть), далі відкривали огруддя й вивчали розміщення та будову органів. Цікаво відзначити, що в той час як за мурами Мусейону анатомували людські тіла, в материковій Греції людських розтинів, як і раніше, не робили. Більше того, через два покоління після Герофіла та Ерасістрата навіть в Александрії розтини людських тіл було припинено, і Гален анатомував тільки тварин.

У праці «Анатомія» Герофіл докладно описав тверду й м'яку мозкові оболонки, частини головного мозку і особливо його шлуночки (четвертий із них він вважав місцем перебування душі), простежив хід деяких нервових стовбурів і визначив їх зв'язок з головним мозком. Ним описані деякі внутрішні органи: печінка, дванадцятипала кишка, якій він уперше дав цю назву, та ін. Багато анатомічних структур досі носять назви, що їх дав їм Герофіл: duodenum, calamus,scriptorius,tolcular Herophili,plecsus chorioidei, sinus venosi і т.д.

На Його думку, чотирьом найважливішим органам: печінці, кишківнику, серцю й легеням відповідають чотири сили: що живить, що зігріває, що мислить, що відчуває. Багато які з цих положень згодом були розвинуті у працях Галена, котрий на кілька століть пізніше також працював в Александрії.

У творі «Про очі» Герофіл описав склоподібне тіло, оболонки й сітківку, а в трактаті «Про пульс» виклав анатомію судин (описав легеневу артерію, дав назви легеневим венам) і вчення про артеріальний пульс, який вважав наслідком діяльності серця. Це важливе відкриття (намічене ще Аристотелем) потім було забуте на довгі віки (у Стародавньому Китаї найраніша згадка про пульс міститься у трактаті «Ней цін», що датується тим самим часом - III ст. до н.е.).

ЕРАЗИСТРАТ з острова Кеос (Erasistratos, бл. 330 - бл. 255 рр. до н.е.) -видатний давньогрецький лікар александрійської школи доби еллінізму, один з основоположників описової анатомії.

Еразистрат добре вивчив будову мозку, описав його шлуночки та мозкові оболонки, вперше розділив нерви на чутливі й рухові (гадаючи, що ними рухається душевна пневма, яка перебуває в мозку) і показав, що всі вони виходять з мозку. Мозкові шлуночки і мозочок він визначив як вмістилище душі, а серце - центр життєвої пневми.

Згодом ці уявлення закріпилися у працях Галена. Еразистрат уперше описав лімфатичні судини грижі, вивчив будову серця та його клапанів, яким дав назви.

Еразистрат вважав, що всі частини організму пов'язані між собою системою нервів, вен і артерій; причому гадав, що у венах тече кров (живильна субстанція), яка формується з їжі, а в артеріях — життєва пневма, яка в легенях контактує з кров'ю. Зробивши висновок, що артерії і вени з'єднані між собою дрібними судинами - синанастомозами, він дуже близько підійшов до ідеї циркуляції крові (її логічному завершенню, напевно, заважало переконання Еразистрата про те, що артерії заповнені повітрям; цей погляд, якого дотримувався і Гален, існував у медицині протягом майже 20 століть).

ГАЛЕН з Пергама (Galenus, 129 - близько 200рр.) - найвидатніший лікар Стародавнього світу, центральна постать у розвитку західної медичної традиції.

Надзвичайно старанно вивчав Гален праці своїх попередників та сучасників (він знав багато мов). Згодом, цитуючи або посилаючись на них, Гален зберіг для наступних поколінь імена й досягнення тих, чиї твори загинули.

Гален багато подорожував: відвідав Кіпр, Палестину, Лемнос, Каппадокію, Аквілею. Повернувшись до Пергама, він кілька років (157-161рр.) працював на посаді архіятра у школі гладіаторів. 162 року переїхав до Рима, де уславився своїми лекціями та успішною лікарською практикою. З 169 р. Гален -придворний архіятр римських імператорів від Марка Аврелія до Каракалли.

Типове видання праць Галена (Согриз Саіепісиз) містить 133 трактати грецькою мовою загальним обсягом понад 8000 сторінок. Загалом бібліографи налічують 350 достеменно Галенових праць. Найважливішими серед них є: «Про призначення частин людського тіла», «Про анатомію», «Терапевтичні методи», «Про хворі частини тіла», «Про склад ліків», 16 книг про пульс та інші. Декілька праць Галена присвячені коментарям творів "Гіппократового збірника».

Природничонаукові позиції Галена виявилися насамперед у його дослідженнях у галузі анатомії та фізіології. На той час, коли Гален прибув до Александрії, там уже перестали робити секції людських трупів, і Гален анатомував мавп, овець, свиней, собак, копитних, а одного разу навіть серце слона. Він часто виконував вівісекції. Дані, одержані під час численних розтинів тварин, він переносив в анатомію людини. Так, у трактаті «Про анатомію м'язів» він описав близько 300 м'язів, серед них є такі, що існують лише в деяких тварин, а людина їх не має. Разом з тим Гален не описав характерного для людської руки м'яза, за допомогою якого функціонує великий палець. Згодом цю і багато інших помилок Галена виправив А.Везалій.

Гален блискуче описав кістки, м'язи, сухожилля, внутрішні органи. Особливо великі його заслуги в дослідженні нервової системи. Він описав усі відділи головного і спинного мозку, 7 (з 12) пар черепних нервів, 58 спинномозкових нервів та нерви внутрішніх органів. Гален широко використовував поперечні та поздовжні розтини спинного мозку з метою вивчення чутливих і рухових розладів нижче місця розтину.

Детально описав анатомічну будову серця, вінцеві судини та артеріальну (боталлову) протоку, вважаючи, однак, перегородку серця проникною для крові (як це має місце у плоду). На його думку, кров могла безперешкодно переходити з правих відділів серця в ліві, минаючи периферичні судини. Цей помилковий погляд протягом багатьох століть уважався в Європі єдино правильним і недосяжним для критики аж до XVI ст.

Гален активно займався лікувальною практикою. Його вчення про хвороби базувалося на гуморальних уявленнях про чотири головних соки організму. Він був блискучим хірургом (за п'ять років його служби лікарем гладіаторів тільки двоє з них загинули від завданих їм ран). Вважаючи анатомію фундаментом хірургії, Гален писав: «Мені часто доводилося водити рукою хірургів, мало обізнаних з анатомією, і тим рятувати їх від прилюдної ганьби».

Великий внесок зробив він і в розвиток фармакології. Ряд лікарських засобів, одержуваних шляхом механічної та фізико-хімічної обробки природної сировини і взятих у певній пропорції (як запропонував Гален), досі має назву «галенові препарати» (термін запровадив Парацельс).

Учення Галена і його значення для розвитку науки важко переоцінити. Протягом сторіч його твори були основним джерелом медичних знань на Близькому й Середньому Сході та в Європі. В історії науки Гален був і лишається родоначальником експериментальної анатомії та фізіології, блискучим терапевтом, фармацевтом і хірургом, - лікарем-філософом і дослідником, що пізнавав природу. Він належить до плеяди найвизначніших учених світу.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні періоди історії Стародавньої Греції.

2. Які особливості та історичне значення культури народів Стародавньої Греції.

3. Розкажіть про виникнення Кнідоської та Кротонської медичних шкіл у античні часи.

4. Що ви знаєте про зв'язок філософії та медицини в античні часи.

5. Назвіть основні ідеї «Кодексу (клятви) Гіппократа».