9.2. Реформування медичної галузі в незалежній Україні

Після проголошення незалежності України перед керівництвом постало завдання організації охорони здоров'я незалежної держави в умовах економічної кризи, адже кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. В усьому світі організація сфери охорони здоров'я розглядається як суспільна (національна) справа, для забезпечення якої створюються солідарні механізми, що акумулюють ресурси суспільства (у ринково-солідарних і/або в державно-солідарних формах). Перед молодою державою постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розробка відповідного медико-санітарного законодавства.

Одним з перших законів незалежної України був закон N 2802-ХІІ від 19.11.92 «Основи законодавства України про охорону здоров'я». В ньому висвітлювалися основні положення, принципи охорони здоров'я. Згідно законодавства суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Зокрема, в статті 4. Основні принципи охорони здоров'я гарантується:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Стаття 5. Охорона здоров'я - загальний обов'язок суспільства та держави. Стаття 6. Право на охорону здоров'я: Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я.

Стаття 7. Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я.

Стаття 8: Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

Стаття 12. Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Стаття 13. Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України.

Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України.

Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів.

Стаття 28. Створення сприятливих для здоров'я, умов праці, навчання, побуту та відпочинку. Стаття 29. Збереження генофонду народу України

Стаття ЗО. Запобігання інфекційним захворюванням, небезпечним для населення.

Провідною проблемою української системи охорони здоров'я стала невідповідність сучасним реаліям діючої в Україні старої радянської моделі охорони здоров'я (моделі Семашка), яка функціонувала в умовах планової економіки. Після здобуття незалежності економіка у нашій країні почала працювати за законами ринку, і лише медична галузь залишилась на узбіччі. Звідси — хронічне недофінансування, розпорошення матеріальних та кадрових ресурсів, нераціональне використання навіть того, що виділялося. Керівництво держави шукало шляхи раціонального використання коштів, забезпечення їх максимальної віддачі. Серед можливих шляхів досягнення цієї мети виділилися наступні:

1. Реформування структури галузі та системи фінансування.

2. Запровадження обов'язкового державного медичного страхування.

3. Розширення сфери застосування платних медичних послуг.

Суть реформи охорони здоров'я можна сформулювати як значні цілеспрямовані зусилля з покращення системи охорони здоров'я — сукупності організацій, інститутів і ресурсів, призначених для надання будь-якого виду медичних послуг на індивідуальному чи колективному рівні. Успішна реформа впроваджує взаємозалежні заходи, що підтримують один одного. Мета реформування — поліпшення стану здоров'я населення (зниження захворюваності, смертності, збільшення тривалості життя й активного довголіття), а також оптимізувати витрати на медичну допомогу, покращити якість медичної допомоги .

Принципи реформування:

• справедливість;

• солідарність;

• орієнтованість на покращення громадського здоров'я;

• орієнтованість на задоволення справедливих потреб населення;

• орієнтованість на покращення якості медичної допомоги;

• результативність;

• ефективність;

• участь громадськості у формуванні політики.

Жодна модель системи охорони здоров'я, що діє у зарубіжних країнах, в ідеальному варіанті за нинішніх умов не могла бути прийнятною для України.

В Україні за роки незалежності неодноразово започатковувалися різні реформи в сфері охорони здоров'я. Але загалом вони характеризувалися:

— відсутністю чітко позначених цілей;

— відсутністю комплексності перетворень;

• постійним переглядом стратегії реформ;

• відсутністю чіткої політики, що забезпечує виконання прийнятих рішень;

• ігноруванням науково доведених або перевірених практикою підходів, форм та методів перетворень;

• істотним впливом на прийняття рішень лобістських груп;

• низькими темпами реалізації;

• непослідовністю та суперечливістю.

Тому, з метою забезпечення ефективного розвитку системи охорони здоров'я, збереження генофонду нації, проведення глибоких структурних змін у медичній галузі, запровадження європейських стандартів забезпечення права громадян на медичну допомогу Президент України видав указ від 06. 12. 2005 N 1694 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення».

Щоб провести послідовні та глибокі інституційні та структурні перетворення потрібно:

• остаточно прийняти базові акти законодавства;

• відпрацювати ряд моделей на рівні пілотних проектів в кількох областях;

• затвердити алгоритм проведення необхідних заходів.

Отже, практичне реформування медицини почалося 7 липня 2011 року, Верховна Рада України ухвалила два закони, які дали старт медичній реформі в Україні. Депутати проголосували за прийняття законопроекту №8602 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» та №8603 «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві».

Так, законом України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» встановлюється, що мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної його якості, своєчасності, доступності, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Ще один закон - Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві» передбачає відпрацювання на базі пілотних регіонів основних підходів до реформування системи охорони здоров'я, їх моніторинг та оцінку для подальшого поширення на всю територію країни. Практична реалізація пілотних проектів починається із структурної реорганізації первинної та екстреної медичної допомоги.

Основні напрями реформування медичної галузі:

І. Система профілактики захворювань.

В умовах реформування системи охорони здоров'я України особливого значення набуває запровадження якісно нових заходів щодо профілактики захворювань та діяльності з формування здорового способу життя. Серед цих заходів найважливіше місце посідає проведення суцільної диспансеризації населення, яка включати в себе:

1. Розробку державного клінічного протоколу обстеження громадян під час диспансеризації.

2. Формування єдиної програмної інформаційної системи проведення диспансеризації населення.

3. Створення порядку організації диспансеризації населення, ефективної системи динамічного спостереження за громадянами та прийняття нормативно-правових актів, що регламентують проведення профілактичних оглядів населення, затвердження необхідних державних програм.

Головною відповідальною особою в проведенні диспансеризації має стати сімейний лікар, який повинен призначити основні лікувально-оздоровчі заходи, у разі необхідності направляти пацієнта для надання медичної допомоги на вторинний рівень.

Структурну реорганізацію галузі планується провести на всіх рівнях — первинному, вторинному, третинному.

На первинному рівні створюватимуться Центри первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) як єдині нового типу установи із надання цієї допомоги.

Чому в першу чергу реформується система надання первинної медико-санітарної допомоги? У більшості країн світу структуру системи охорони здоров'я становлять первинна медико-санітарна допомога та спеціалізована допомога. При цьому заклади первинної допомоги надають до 90 % загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики — сімейної медицини становить від ЗО до 50 % кількості усіх лікарів, що працюють в галузі охорони здоров'я.

На сьогодні в Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30% пацієнтів у містах і до 50% пацієнтів у сільській місцевості. Світовий досвід, узагальнений ВООЗ, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є найефективнішим засобом досягнення справедливого розподілу і раціонального використання коштів та підвищення результативності роботи усієї галузі охорони здоров'я.

Отже, завдання Центру полягає у забезпеченні для населення рівної доступності послуг первинної медичної допомоги належної якості.

В сільській місцевості пропонується:

1. Створення Центрів первинної медико-санітарної допомоги в кожному районі або місті районного значення (залежно від чисельності населення), що включають в себе ФАПи, амбулаторії, а в ряді випадків і перепрофілювання в амбулаторії невеликих лікарень.

2. Перепрофілювання ФАПів, які обслуговують до 300 осіб, в медичні пункти, де будуть проводитись планові прийоми сімейних лікарів.

3. Основною ланкою зазначених Центрів стають амбулаторії сімейних лікарів, які планово обслуговуватимуть закріплене населення за нормативом 1200 осіб в селах, селищах, містах районного значення.

4. На базі районного поліклінічного відділення створюється апарат управління центром.

В систему Центрів у містах входять амбулаторії сімейних лікарів, які є підрозділами ЦПМСД (норматив навантаження на одного лікаря 1500 осіб), і які наближені до місця проживання населення. Амбулаторії розміщуються кущовим методом по території міста і в кожній працює 3-5 сімейних лікарів.

Центр ПМСД - це структура, подібна до лікарні. У центрі, як і в будь-якому самостійному закладі, є керівництво, адміністративно-управлінські та господарські підрозділи - тут цілковита подібність. Але, на відміну від лікарні, де лікувально-профілактичні підрозділи різняться (поліклініка, дитяча консультація, хірургія), то у Центрі всі лікувально-профілактичні підрозділи однакові - лікарські амбулаторії, а в сільській місцевості і ФАПи, які входять до складу амбулаторії.

Первинна медична допомога — медична допомога, що надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання пацієнта лікарем загальної практики - сімейним лікарем і передбачає:

• надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактики;

• направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому спеціалізованої або високо спеціалізованої медичної допомоги;

• надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров'я пацієнта, який не потребує екстреної, спеціалізованої або високоспеціалізованої медичної допомоги.

Вторинна медична допомога в Україні надається переважно багатопрофільними спеціалізованими міськими та районними лікарнями. Чисельність таких стаціонарів більше ніж вдвічі перевищує аналогічний показник країн Європи, що призводить до розпорошення ресурсів та низької якості надання медичної допомоги. Частка малопотужних лікарень до 50 ліжок у загальній чисельності всіх лікарень становить 12 %. Близько половини лікарень не мають умов для надання інтенсивної медичної допомоги пацієнтам. Від ЗО до 50 % пацієнтів госпіталізується необґрунтовано.

Тому назріла необхідність здійснення спеціалізації лікарень. Пропонується створити госпітальні округи в межах обслуговування 150-200 тис. мешканців. При цьому в закладах округу мають виконуватися не менш ніж 3000 оперативних втручань та прийматися не менш ніж 400 пологів на рік.

Виходячи із адміністративного устрою України, такий округ, як правило, буде складатися із міста обласного значення (їх в Україні близько 300) та кількох (двох-трьох) навколишніх сільських районів. Кожен округ повинен мати: багатопрофільну лікарню інтенсивної допомоги хворим з гострими станами, заклади для проведення планового і реабілітаційного лікування, де обов'язково вестимуть прийом вузькі спеціалісти. Для забезпечення діагностичних досліджень в кожному окрузі повинен функціонувати консультативно-діагностичний центр.

При реорганізації лікарень (поліклінік) та створенні ЦПМСД діагностичні підрозділи (лабораторні, функціональної та променевої діагностики) стають відповідними підрозділами консультативно-діагностичних центрів (у складі лікарень, або самостійних), потужності яких мають бути розраховані на виконання обсягу роботи не меншого ніж у попередній період (до реорганізації), тобто з урахуванням потреб у відповідних дослідженнях не тільки вторинної, а і первинної медичної допомоги.

Організація медичної допомоги дітям в умовах реформування здійснюватиметься наступним чином: на первинному рівні - формування та налагодження ефективного функціонування системи надання дітям доступної і високоякісної первинної допомоги з переважним впровадженням засад сімейної медицини. На перехідному етапі (до 2020 року) пропонується надання медичної допомоги на первинному рівні лікарями загальної практики - сімейної медицини, лікарями педіатрами дільничними, лікарями терапевтами. В той же час, на цьому етапі буде визначено роль педіатра, як спеціаліста-консультанта на первинному та вторинному рівнях надання медичної допомоги.

Планується, що на первинному рівні відбуватиметься спостереження сімейним лікарем здорової дитини, здорової вагітної протягом всього періоду вагітності та консультування з питань збереження репродуктивного здоров'я та планування сім'ї, надання долікарської та лікарської невідкладної допомоги, та у разі необхідності направлення або залучення окремих консультантів.

На первинному рівні амбулаторна допомога дітям надаватиметься на рівні фельдшерсько-акушерського пункту, фельдшерського пункту, сільської лікарської амбулаторії, центру первинної медико-санітарної допомоги.

На вторинному рівні - передбачається не тільки збереження, але й створення закладів охорони здоров'я для дітей (дитячі лікарні інтенсивного лікування, педіатричні відділення в лікарнях відновного лікування, а також педіатричні відділення у лікарнях планового лікування), де буде сконцентровано надання спеціалізованої стаціонарної медичної допомоги дітям з розвитком стаціонарзамісних технологій, стаціонарів короткотривалого перебування. Планується, що на вторинному рівні відбуватиметься надання спеціалізованої медичної допомоги дітям із хронічними захворюваннями.

На третинному рівні - передбачається збереження обласних дитячих багатопрофільних лікарень, де буде надаватись високоспеціалізована медична допомога. Крім того, передбачається створення міжрайонних перинатальних центрів. Яскравим прикладом на сьогодні є організація міжрайонного перинатального центра в Кривому Розі Дніпропетровської області.

II. Реформа швидкої медичної допомоги передбачає:

1. Розділити функції швидкої та невідкладної допомоги і передати невідкладну допомогу як функцію на первинний рівень.

2. Звільнити служби швидкої допомоги від функції щодо проведення знеболювання онкологічним хворим вдома і передати це завдання на первинний рівень.

3. Ввести станції швидкої допомоги до складу госпітального округу.

4. Сформувати підстанції, потужність та кількість яких визначати таким чином, щоб забезпечити дотримання ключового критерію діяльності служби — тобто часу доїзду до хворого/постраждалого в межах 10 хвилин в місті, 20 хвилин в сільській місцевості.

5. Забезпечити надання швидкої допомоги, де це виправдано, переважно фельдшерськими бригадами.

На третинному рівні надається високоспеціалізована, високотехнологічна медична допомога обласними лікарнями та клініками НДІ.

З метою підвищення якості медичної допомоги та ефективності використання потенціалу обласних лікарень та вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації пропонується створення університетських лікарень — об'єднання цих закладів у формі корпорації. Саме університетські лікарні повинні стати локомотивами перетворень на третинному рівні. До речі, в Тернополі вже діє така університетська лікарня.

III. В межах бюджетних асигнувань медична допомога буде надаватись:

1. Відповідно до переліку видів допомоги, що гарантується державою, при зверненні хворого;

2. Відповідно до договорів, що будуть укладатись між закладами охорони здоров'я та установами, що здійснюють фінансування.

Обсяги медичної допомоги, що віднесені до гарантованого рівня при зверненні хворого:

• екстрена та невідкладна допомога;

• первинна медична допомога;

— стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли необхідне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація;

— невідкладна стоматологічна допомога;

• долікарська медична допомога населенню, що проживає в сільській місцевості;

• санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих закладах оздоровлення;

— дітям, що утримуються у будинках дитини;

— контингенту хворих, що отримують медичну допомогу в рамках виконання державних програм;

• пільговим категоріям населення, які визначені законодавством;

• медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Обсяги медичної допомоги, що надаються на основі договорів про державні закупівлі медичних послуг:

— допомога хворим, лікування яких здійснюється за направленням на стаціонарне лікування: а) лікаря первинного рівня, б) головного позаштатного спеціаліста регіонального органу охорони здоров'я для хронічних хворих, при умові, що таке лікування не потребує ургентності та здійснюється у порядку черговості.

До платних послуг віднесено наступну допомогу:

1. В разі відсутності фактору ургентності та невідкладності, а також у випадках відсутності направлення лікаря первинного рівня або головного позаштатного спеціаліста регіонального органу охорони здоров'я.

2. Так звані «готельні послуги» — посилене харчування, покращені побутові умови (крім тих видів допомоги, які входять до гарантованого рівня при зверненні хворого).

3. Послуги, що за бажанням хворого виконуються на дому.

4. Консультації в разі, якщо це не передбачено протоколом. Реформування системи державного санепіднагляду має ґрунтуватись на

розмежуванні державних наглядових повноважень посадових осіб державної санепідслужби та будь-якої іншої діяльності, що дозволяє отримувати кошти за надання послуг. Взаємовідносини між установами і закладами державної санепідслужби, що здійснюють державний санепіднагляд, і рештою установ у цій сфері мають будуватися за принципом державного замовлення, обсяги якого будуть визначатися залежно від санепідситуації кожного конкретного регіону.

Протягом 20-ти років Незалежності медична галузь працює в умовах кадрової кризи. Надлишок лікарів спостерігається у великих містах та за вузькими спеціальностями. А реальний дефіцит медиків зростає перш за все у первинній ланці, і особливо в сільській місцевості. Серед медичного персоналу більше 20 % — це фахівці пенсійного віку, і ще 20 % — передпенсійного. Має місце розпорошення медичного персоналу по відомчих закладах, де при мінімальному навантаженні поступово втрачається їх кваліфікація. Спостерігається наростаюча та некерована міграція медичного персоналу до сусідніх країн та Євросоюзу. Україна стала донором медичних працівників для розвинутих країн світу.

Тож в кадровій політиці передбачається:

1. Забезпечити якнайшвидше підготовку і перепідготовку достатньої кількості лікарів загальної практики - сімейної медицини, сімейних медичних сестер, середнього медичного персоналу з вищою освітою;

2. Ефективне управління кадровими ресурсами охорони здоров'я шляхом використання МОЗ автоматизованого реєстру медичних кадрів та закладів охорони здоров'я, який повинен включати весь перелік медичних закладів та медиків України.

3. Підвищити відповідальність місцевих органів влади за створення належних умов праці та життя медичних працівників.

4. Підвищити роль середнього медичного персоналу системи охорони здоров'я, передавши йому низку функцій, що не виходять за межі його компетенції.

5. Реалізація створеної міністерством системи безперервного професійного розвитку медичного персоналу з їх ліцензуванням.

6. Прийняття усіма лікарями України затвердженого Етичного кодексу лікаря України.

Відзначені напрями можна подати у вигляді векторів реформ охорони здоров'я, тобто шляхів переходу від моделі, що склалась, до перспективної. До їх числа належать:

• від стаціонарної допомоги до амбулаторної;

• від спеціалізованої допомоги до загальної;

• від об'єму медичних послуг до їх якості;

• від зростання кількості лікарів до якості їх роботи;

• від лікування захворювань до їх профілактики.

Запровадження обов'язкового соціального медичного страхування є однією із складових реформування медичної галузі.

Відповідно до Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава" підготовка до запровадження обов'язкового соціального медичного страхування передбачена на III етапі реформи, тобто до кінця 2014 року.

Таким чином запровадженню національної системи медичного страхування має передувати проведення структурної реорганізації системи охорони здоров'я, оптимізація мережі закладів охорони здоров'я та відпрацювання нових фінансових механізмів, що є основним змістом перших етапів реформи, що проводиться на сьогодні.

Очікувані результати реформування:

— задоволення очікувань та потреб населення у доступній, якісній та ефективній медичній допомозі;

— підвищення якості, доступності та забезпечення безперервності медико-санітарної допомоги населенню, насамперед вразливих груп населення;

— зміна ставлення і підвищення відповідальності за здоров'я населення владних структур, роботодавців та кожного окремого громадянина, створення для людей можливості вибору на користь здорового способу життя;

— можливість перерозподілу ресурсів із метою оптимального задоволення медико-санітарних потреб, зменшення фінансових бар'єрів для доступу до необхідних послуг, захисту від фінансового ризику, пов'язаного з отриманням медичної допомоги;

• оптимізація формування ресурсів, знань, інфраструктури, технологій і кадрів;

• сприяння ефективному відображенню інтересів охорони здоров'я в політиці інших секторів суспільства;

— створення цілісного підходу до медичного обслуговування, включаючи профілактику, діагностику, лікування, реабілітацію, координацію між постачальниками послуг, закладами та установами як у державному, так і в приватному секторі;

— збільшення обсягу ВВП в результаті стабільної праці громадян, чиї життя, здоров'я і працездатність було збережено;

— зменшення видатків Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності, а також видатків Пенсійного фонду України на виплату пенсій з інвалідності та втрати годувальника, доплати, надбавок та підвищення до зазначених виплат тощо в результаті стабільної праці громадян, чиє життя, здоров'я і працездатність було збережено;

— покращання стану здоров'я населення;

— відновлення населення України за рахунок громадян репродуктивного віку, чиє життя, здоров'я і працездатність було збережено.

У результаті проведеної комплексної реформи передбачається створення національної системи охорони здоров'я, інфраструктура якої буде відповідати потребам населення в медичній допомозі відповідних рівнів, фінансування за рахунок коштів загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування забезпечить дієвий захист населення від фінансових ризиків, пов'язаних з отриманням медичної допомоги й медикаментозним забезпеченням; закупівля медичних послуг Фондом медичного страхування та/або його відділеннями в постачальників медичних послуг на контрактних умовах із застосуванням сучасних ефективних методів фінансування медичних закладів забезпечить ефективний розподіл та використання ресурсів, створить відповідні стимули для медичного персоналу до інтенсивної та якісної роботи; стандартизація медичної допомоги в комплексі з іншими механізмами (системою безперервного поліпшення якості, ліцензуванням, акредитацією медичних закладів) створить умови для істотного підвищення якості медичної допомоги.

Весь комплекс інституційних перетворень та змін у політиці у сфері охорони здоров'я дозволить суттєво збільшити внесок системи охорони здоров'я в поліпшення здоров'я населення країни і в такий спосіб підвищити конкурентоспроможність країни в цілому і благополуччя її громадян.

Укріплення ролі держави в охороні здоров'я, передусім його регулюючих та контрольних функцій, є важливим в умовах децентралізації та розширення самостійності служб охорони здоров'я. У майбутньому галузь функціонуватиме в умовах ствердження та реалізації системи її основних цінностей, що базується на доступності та якості медичної допомоги, найбільш повному забезпеченні прав її основних учасників - пацієнтів та медичного персоналу при дотриманні їх обов'язків та відповідальності.

Запитання і завдання:

1. Які принципи охорони здоров'я гарантуються «Основами законодавства України про охорону здоров'я»?

2. Які основні напрями реформування медичної галузі?

3. З якою метою створюються Центри первинної медико-санітарної допомоги?

4. Яким чином здійснюватиметься організація медичної допомоги дітям в умовах реформування?

5. Що передбачає реформа швидкої медичної допомоги?

6. Які очікувані результати реформування медичної галузі?