8.4. Діяльність видатних представників теоретичної та клінічної медицини.

У зв'язку із переходом клініцистів на позиції функціоналізму отримали розвиток методи клінічної фізіології та функціональної діагностики: електрокардіографії, вимірювання AT, катетеризації серця, методів дослідження функції зовнішнього дихання і т. д. У поєднанні з методами рентгено- і радіоізотопної діагностики, в т. ч. комп'ютерною томографією, ультразвуковою діагностикою, ендоскопією, цитологічними методами, імунодіагностікою, біохімічними методами дослідження функцій внутрішніх органів, вони дозволили лікарям визначати морфологічний і функціональний стан будь-якого органу, вловити перехід функції від нормальної до патологічної. У XX ст. лікар із спостерігача хвороби перетворюється на цілителя, здатного активно втручатися в її перебіг. При більшості захворювань на зміну симптоматичному приходить етіотропне або патогенетичне лікування. Поряд з хіміотерапією бактеріальних інфекцій у другій половині XX ст. швидко розвивається хіміотерапія пухлин. Сформувалася самостійна науково-практична дисципліна - ендокринологія. В.М. Коган-Ясний вперше в СРСР (1923) в лабораторії В.Я. Данилевського отримав інсулін і застосував його в клінічній практиці; спільно з В.Я. Данилевським заснував у 1930 р. першу в СРСР ендокринологічну клініку. Початок нового етапу в розвитку ендокринології - 40-і роки, коли американський клініцист Ф. Хенч з успіхом застосував синтезований О. Саррі в 1944 р. гормон кори надниркових залоз кортизон для лікування ревматоїдного артриту (1948). Синтезовані дещо пізніше преднізон, преднізолон, дексаметазон та інші гормональні препарати, значно ефективніші, ніж кортизон, стали застосовуватися при різних захворюваннях практично у всіх галузях клінічної медицини. Застосування в другій половині XX ст. психофармакологічних засобів не тільки зробило революціонізуючий вплив на стан сучасної психіатрії, а й збагатило інші розділи клінічної медицини: терапію, хірургію, акушерство і т. д. Можливості терапії зросли завдяки застосуванню таких прикордонних з хірургією методів, як гемодіаліз, дефібриляція серця і т.п., а також використанню внутрішньоартеріального, внутрішньопорожнинного способів введення лікарських препаратів. У другій половині XX ст. виник новий .розділ клінічної медицини - клінічна фармакологія.

Розвиток терапії в СРСР значною мірою був пов'язаний з діяльністю основоположників радянської клініки внутрішніх хвороб: Д.Д. Плетньова і М.П. Кончаловського (у Москві), Г.Ф. Ланга (в Ленінграді), С.С. Зимницкого (в Казані), М.Г. Курлова (у Сибіру), М.Д. Стражеска (у Києві), та створених ними наукових шкіл. Спільним для цих наукових шкіл був комплексний природничо-науковий підхід до проблем патології, принцип профілактики, широке застосування клініко-експериментального методу, що поєднувалось з вивченням хворого в соціальному оточенні.

Дмитро Дмитрович Плетньов захистив докторську дисертацію на тему «Експериментальне дослідження з питання про походження аритмій». Розвиваючи услід за О.О. Остроумовим вчення про цілісність особистості хворого («антропопатологія», за Д.Д. Плетньовим), яку не можна підмінити самим ретельним вивченням хворого органу, Д.Д. Плетньов зробив величезний вплив на формування клінічного мислення кількох поколінь лікарів. Він надавав особливого значення регуляторній ролі нервових і гуморальних факторів в організмі, впроваджуючи методи функціональної діагностики. Особливе місце серед численних наукових праць Д.Д. Плетньова займають роботи з кардіології, зокрема дослідження проблем діагностики і лікування інфаркту міокарда. Плетньов відвідував Європу, проводячи наукові дослідження в кращих клініках Німеччини, Швейцарії та Франції. Авторитет ученого був визнаний включенням його до складу редколегії спільного «Російсько-німецького медичного журналу». За досягнення в галузі аритмології, ревматології та вивчення сепсису Плетньов був обраний почесним членом Об'єднаного товариства терапевтів і педіатрів Берліна і, пізніше, почесним членом Мюнхенського терапевтичного товариства. Професор Д.Д. Плетньов був головою московського товариства терапевтів, редактором журналу «Клінічна медицина». Та доля вченого була трагічною: у грудні 1937 року його разом з професорами Л.Г. Левіним, І.Н. Казаковим та іншими заарештували за сфабрикованим звинуваченням в «...умисному отруєнні В.Р. Менжинського, В.В. Куйбишева, М. Горького та його сина». Як стверджували обвинувачі, лікарі «...неправильним лікуванням сприяли смерті видатних діячів компартії». Д.Д. Плетньов був підданий тортурам і «зізнався» в причетності до вбивства Максима Горького. Плетньов став одним із трьох підсудних на процесі, яким вдалося уникнути розстрілу. Він був засуджений на 25 років з конфіскацією майна і позбавленням політичних прав на 5 років. Проте напочатку війни, напередодні вступу до міста Орла частин гітлерівської армії - 11 вересня 1941 року професора Д.Д. Плетньова розстріляли в Медведівському лісі неподалік від міста. Всього було розстріляно 157 чоловік, у тому числі відомі державні, партійні та наукові діячі. До кінця 1980-х років значна частина розстріляних під Орлом була реабілітована. Відносно решти 108 осіб вирок було скасовано 1990 року.

В клініці 1-го Московського медичного інституту, якою керував В.М. Виноградов, була організована електрофізіологічна лабораторія і відкрите перше в Радянському Союзі відділення для лікування хворих на інфаркт міокарда, ускладнений синдромом гострої серцево-судинної недостатності. Ця клініка була ініціатором негайної госпіталізації хворих на інфаркт міокарда і створення в Москві і в великих містах країни спеціалізованої протиінфарктної служби швидкої допомоги.

Великі заслуги в розвитку функціонального та профілактичного напрямків у клінічних дослідженнях належать Г.Ф. Лангу і його науковій школі (О.Л. Мясников, Б.В. Іллінський, Т.С. Істаманова та ін.). Починаючи з 1922 p., Георгій Федорович Ланг розробляв вчення про гіпертонічну хворобу, її природу, шляхи боротьби з нею, запропонував і впровадив у практику систему диспансеризації хворих на гіпертонічну хворобу. Г.Ф. Ланг виявив зв'язок електрокардіографічних змін з певними біохімічними порушеннями у серцевому м'язі, розробив класифікацію хвороб серцево-судинної системи, розвинув функціональний напрям в гематології. Його науково-методичні установки взяті на озброєння сучасною кардіологією.

Експериментально-фізіологічний напрямок клінічної медицини розвивав видатний терапевт Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952), учень В.П. Образцова. Він закінчив Київський університет, працював професором жіночих медичних курсів у Києві, в медичному інституті; заснував Український інститут клінічної медицини і став його директором. Разом з В.П. Образцовим він опублікував працю «До симптоматології і діагностики тромбозу вінцевих артерій серця» (1909, 1910), в якій вперше у світі описано різні клінічні форми інфаркту міокарда. Це дало можливість зажиттєво розпізнавати цю недугу і вживати необхідних лікувальних заходів. М.Д. Стражеско вніс значний вклад у розвиток кардіології, гастроентерології, гематології, алергології, широко використовуючи клініко-експериментальний метод. Спільно з В.Х. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу, яка була прийнята XII Всесоюзним з'їздом терапевтів. М.Д. Стражеско описав закономірності співвідношення серцевої астми і стенокардії (грудної жаби); описав ряд синдромів та симптомів при серцево-судинних та інших захворюваннях, зокрема його ім'ям названі ознаки і симптоми: «гарматний тон Стражеска» - при повній атріовентрикулярній блокаді, «феномен Стражеска» - при перигастриті. Микола Дмитрович - автор більш ніж 100 наукових праць, присвячених різноманітним питанням клініки і лікування внутрішніх хвороб, серед них монографії: «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини», «Основи фізичної діагностики захворювань порожнини шлунка» та інші. Вчений науково обгрунтував теорію ревматизму як інфекційно-алергічного захворювання стрептококової етіології. Аналогічні уявлення про природу ревматизму розвивав М.В. Черноруцький. Клініко-фізіологічний підхід до вирішення проблем кардіології був характерний для наукової діяльності В.Ф. Зеленіна, який першим серед російських клініцистів застосував електрокардіографію як метод дослідження серця. У розробці проблем ревматизму та інших ревматичних захворювань велику роль зіграли дослідження співробітників інституту ревматизму АМН СРСР, проведені під керівництвом А.І. Нестерова і В.О. Насонової. Особливості перебігу ревматизму у дітей вивчали колективи педіатрів під керівництвом О.А. Киселя, В.І. Молчанова, В.П. Бісяриної та ін. В 60-х роках кардіологія виділилась у самостійну галузь медицини. Перший номер журналу «Кардіологія» вийшов у світ у 1962 р., а в 1963 р. було організовано Всесоюзне кардіологічне товариство. З ініціативи кардіолога, академіка СІ. Чазова в 1975 році було створено Всесоюзний кардіологічний науковий центр АМН СРСР .

Вагомий вклад у розвиток вітчизняної кардіології та гастроентерології зробив Володимир Харитонович Василенко (1897-1987). Він закінчив Київський медичний інститут, працював і формувався як клініцист під керівництвом Ф.Г. Яновського і М.Д. Стражеска. Володимир Харитонович був обраний завідувачем кафедри терапії Київського інституту вдосконалення лікарів, одночасно працював в Інституті клінічної медицини під керівництвом М.Д. Стражеска. Захистив докторську дисертацію і з травня 1943 р. перебував у діючій армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. У листопаді 1952 року, будучи головним терапевтом Кремлівської лікарні, Василенко був заарештований у зв'язку з трагічною «Справою лікарів». Він був одним з небагатьох, хто не визнав інкримінованих йому звинувачень. Після смерті Сталіна В.Х. Василенко повернувся на роботу в клініку, став редактором журналу «Клінічна медицина». В 1957 р. вчений був обраний членом президії Академії медичних наук СРСР. Він поставив важливе завдання - відродити вітчизняну гастроентерологію і створив лабораторію гастроентерології, на базі якої в 1967 р. виник Всесоюзний науково-дослідний інститут гастроентерології. Володимир Харитонович став директором створеного ним НДІ.

В.Х. Василенко - автор понад 250 наукових робіт, у тому числі кількох монографій. Наукові дослідження вчений проводив переважно у двох розділах терапії - кардіології та гастроентерології. Велике значення мають його роботи: «Серцева недостатність», «Дистрофія міокарда», «Пороки серця». Він першим у світі описав IV тон серця, розробив разом із М.Д. Стражеском класифікацію серцево-судинної недостатності, яка досьогодні не втратила свого практичного значення. Важливі роботи В.Х. Василенка присвячені діагностиці та лікуванню інфаркту міокарда: питанням ранньої діагностики та ускладнень інфаркту міокарда, новим методам дослідження при ішемічній хворобі серця, зокрема радіоізотопним. У роки, коли бурхливо розвивалося хірургічне лікування вад серця, в клініці В.Х. Василенка були розроблені методи визначення ступеня мітрального і аортального стенозів, обгрунтовано показання до хірургічного лікування та ін. При В.Х. Василенку в клініці було організовано відділення інтенсивної терапії та реанімації.

В.Х. Василенко створив школу гастроентерологів, яка зробила вагомий внесок у розробку ряду актуальних проблем. Під керівництвом В.Х. Василенка і А.Л. Гребенева було виконано ряд робіт, присвячених клініці і лікуванню виразкової хвороби, захворювань стравоходу, ранній діагностиці раку шлунка, діагностиці захворювань товстої кишки та багато ін. Особливо велика заслуга співробітників В.Х. Василенка у вивченні ахалазії кар дії (А.Л. Гребенєв, В.М. Араблінський, С.С. Катаев, Р.Н. Гурвич).

У клініці багато було зроблено для впровадження нових лабораторно-інструментальних методів дослідження в гастроентерології. Так, вперше в СРСР був застосований гастроскоп на волоконній оптиці, освоєна методика прицільної гастробіопсії. В.Х. Василенко віртуозно володів фізикальними методами дослідження, наприклад, у практику лікарів ввійшов симптом Василенка, який визначається натще - можлива ознака стенозу воротаря: шум плескоту, що виникає при пальпації живота праворуч від середньої лінії.

З ініціативи та за безпосередньої участі В.Х. Василенка в 1967 р. було створено Всесоюзний НДІ гастроентерології МОЗ СРСР.

Володимир Харитонович був головою правління Всесоюзного наукового товариства гастроентерологів, членом Всеросійського наукового товариства терапевтів; почесним членом Міжнародного товариства терапевтів, Шведського товариства терапевтів, наукових товариств гастроентерологів Німеччини, Болгарії.

Як самостійний розділ медичної науки розвивалася фтизіатрія. Морфологічні дослідження О.І. Абрикосова, В.Г. Штефка, А.І. Струкова, патофізіологічний напрямок основних робіт шкіл В.П. Воробйова і А.Я. Штернберга, клінічні дослідження Ф.Г. Яновського, О.А. Киселя (виділив особливу форму захворювання у дітей - хронічну туберкульозну інтоксикацію без локальних змін), Г.Р. Рубінштейна, О.Є. Рабухіна та ін. зумовили досягнення радянської фтизіатрії. Великі хірурги Т.П. Краснобаев і П.Г. Корнєв всебічно вивчили питання патогенезу, клініки та лікування кістково-суглобового туберкульозу. Були створені оригінальні організаційні форми боротьби з туберкульозом.

Багато вітчизняних вчених внесли істотний вклад у формування і розвиток гематології: М.І. Аринкін, Х.Х. Владос, М.С. Дульцин, О.М. Крюков, І.А. Кассирський, О.Д. Тимофєєвський, Ф.Е. Файнштейн та ін.

Основними факторами прогресу в хірургії були досягнення в інструментальній техніці, успіхи знеболювання, профілактики післяопераційних ускладнень. Великий внесок у анестезіологію та розробку нових хірургічних методів лікування гнійних захворювань і поранень було зроблено В.Ф. Войно-Ясенецьким. Валентин Феліксович Войно - Ясенецький (1877-1961) - хірург, професор медицини і духовний письменник, єпископ православної церкви. Закінчив з відзнакою медичний факультет Київського університету. Після випускних іспитів влаштувався у Київський медичний госпіталь Червоного Хреста, у складі якого в 1904 році відбув на Російсько-Японську війну. Завідуючи в роки війни хірургічним відділенням в Читі, Валентин Феліксович отримав велику практику при виконанні складних операцій на кістках, суглобах і черепі. Протягом 13 років Войно-Ясенецький працював земським лікарем у Симбірській, Курській та Саратовській губерніях. Йому доводилося працювати і терапевтом, і хірургом, і окулістом, і гінекологом, і урологом. Робочий день лікаря починався о 9-й годині ранку і закінчувався о 1-й годині ночі. У 1915 році вийшла перша його монографія «Регіонарна анестезія». В.Ф. Войно-Ясенецький успішно захистив докторську дисертацію «Про регіонарну анестезію другої гілки трійчастого нерва» (синонім «провідникова анестезія»).

У квітні 1917 року, переїхавши до жаркого Ташкенту, він обійняв посаду хірурга та головного лікаря великої міської лікарні. Професор-антрополог Л.В. Ошанін, який три роки працював лікарем у Ташкентській лікарні під керівництвом Войно-Ясенецького, згадував у своєму рукописі «Нариси з історії медичної громадськості в Ташкенті»: «Час був тривожний. Нести добові чергування доводилося через дві-три доби. У 1917-1920 роках у місті було темно. На вулицях ночами постійно стріляли. Хто і навіщо стріляв, ми не знали. Але поранених привозили до лікарні. Я не хірург і, за винятком легких випадків, завжди викликав Войно-Ясенецького для вирішення питання, чи залишити хворого під пов'язкою до ранку чи оперувати негайно. У будь-яку годину ночі він негайно одягався і йшов за моїм викликом. Іноді поранені надходили один за одним. Часто відразу ж оперувалися, так що ніч проходила без сну. Траплялося, що Войно-Ясенецького вночі викликали додому до хворого, або в іншу лікарню на консультацію, або для невідкладної операції. Він негайно вирушав у такі нічні, далеко не безпечні (так як грабежі були нерідкі) подорожі. Так само негайно і безвідмовно йшов Войно-Ясенецький, коли його викличеш в терапевтичне відділення на консультацію. Ніколи не було на його обличчі вираження досади, невдоволення, що його турбують через дрібниці (з точки зору досвідченого хірурга). Навпаки, відчувалася повна готовність допомогти. Я жодного разу не бачив його гнівним, розлюченим або просто роздратованим. Він завжди говорив спокійно, неголосно, неквапливо, глухим голосом, ніколи його не підвищуючи. Це не означає, що він був байдужим, - багато його обурювало, але він ніколи не втрачав самовладання, а своє обурення висловлював тим же спокійним голосом». Теплий клімат Ташкенту не врятував дружину Валентина Феліксовича. Через два роки вона померла від туберкульозу легень, залишивши на руках чоловіка чотирьох дітей. Ця трагедія привела його до філософських роздумів про смисл життя.

Валентин Феліксович був одним з ініціаторів організації Ташкентського університету, і з 1920 року обраний професором топографічної анатомії та оперативної хірургії цього університету. Хірургічне мистецтво, а з ним і популярність професора Войно-Ясенецького невпинно зростали. При виконанні різного роду складних операцій він знаходив і першим застосовував нові методи, які пізніше одержували повсюдне визнання. Колишні учні розповідали чудеса про дивовижну хірургічну техніку свого вчителя. На його амбулаторні прийоми хворі йшли безперервним потоком.

Великий хірург все більше знаходив утіху в вірі: відвідував місцеве православне релігійне товариство, вивчав богослов'я, ближче зійшовся з духівництвом, брав участь у церковних справах. У 1921 році він прийняв сан священнослужителя, якраз у ті часи, коли почались жорстокі гоніння на церкву. В 1923 році Войно-Ясенецький прийняв чернечий постриг з ім'ям на честь святого апостола і євангеліста Луки, який, як відомо, був не тільки апостолом, але й лікарем і художником, та був рукоположений у єпископи. Він сам обрав шлях мучеництва, шлях подвигу та страждань, бо у ті часи єпископство напевне призводило до арешту та висилки. І незабаром Валентин Феліксович був арештований та висланий у Туруханський край, де мороз сягав до 60 градусів. Його молитви, зустрічі з віруючими викликали роздратування в урядовців, та обійтися без нього як без лікаря вони не могли: і начальство хворіє. Хірурга під конвоєм повернули до Туруханська: тут він виконував блискучі операції, серед них - і з приводу природженої сліпоти. У ці ж місяці, можливо, вперше в світі, В.Ф. Войно-Ясенецький трансплантував гетеротопічну нирку хворому на уремію, з тимчасовим ефектом. Після закінчення заслання він жив у Ташкенті. 1930 року святителя Луку знову ув'язнили і відправили на заслання, спочатку в Котлас, а потім в Архангельськ. Тут, як згадував М.М. Амосов, який був тоді студентом медичного інституту, професорові дозволяли оперувати, проте в поліклініці, а не в лікарні. У 1934 році Валентин Феліксович повернувся до Ташкента, де місця роботи для неблагонадійної особи не знайшлося, і велет медицини працював у районній лікарні в Андижані. Та прийшов зловісний тридцять сьомий рік, коли професор знову опинився за гратами. Його засудили за «контрреволюционные шаги», «пособничество мракобесию». До поважного лікаря застосовували тортури. Слідчі допитували його на «конвейєрі», змінюючи один одного. «Я знову оголосив голодування, - згадував Валентин Феліксович. - Попри це, мене примушували стояти, вимагаючи визнання, на користь якої держави я шпигую». Уже в наші дні оприлюднено протоколи деяких допитів. «Визнати себе контрреволюціонером я можу лише в тому сенсі, який витікає з проповіді Євангелія, - казав він. - Всі 20 років я був цілком зайнятий науковою роботою з хірургії і чесним служінням Церкві. Зовсім неприйнятним для мене є ставлення Радянської влади до релігії та церкви...». У сороковому році святителя Луку, засудженого до п'яти років, привезли у Сибір, до селища Велика Мурга. «Зайшов високого зросту чоловік з сивою бородою, - згадував головний лікар районної лікарні А.Барський, - і відрекомендувався: професор Войно-Ясенецький. Прізвище його мені було відомим за «Нарисами гнійної хірургії». Хоча райздороввідділ був проти, професорові вдалося знайти роботу. Жив у прохідній кімнатці, оперував надзвичайно багато. Молитися ходив на узлісся, бо церкви було зруйновано...».

З початком війни професор написав лист до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист не залишився без відповіді Клима Ворошилова в час, коли прийшла суцільна біда і нестача хірургів була особливо гострою. Валентина Феліксовича перевели на поселення до Красноярська і призначили консультантом величезного евакогоспіталю 1515. Знову він оперував вдень і вночі, навчав лікарів. «Поранені солдати та офіцери полюбили мене, - писав святитель у спогадах. - Коли я обходив ранком палати, деякі з них, безуспішно оперовані в інших госпіталях з приводу ушкоджень великих суглобів, салютували прямими ногами». Блискучий хірург, як і завжди раніше, сполучав церковне служіння з хірургічною роботою в госпіталях. Іноді перед небезпечною операцією він проводив коротку службу в операційній.

У 1943 році минув термін заслання. Войно-Ясенецького призначили єпископом Тамбовської єпархії, де він водночас працював у госпіталях. Держава більш приязно почала ставитись до церкви, хоча й тимчасово.

Валентин Феліксович став жертвою політичних репресій і провів усього в тюрмах і засланнях 11 років. Проте навіть на засланні святитель Лука надавав лікарську допомогу, використовував гнітючі години, дні, місяці, роки для написання своїх наукових праць. Войно-Ясенецький видав працю «Нариси гнійної хірургії», що стала науковою новиною, принесла йому світову популярність як хірургу та є актуальною і в наші дні. Він її підписав «Єпіскоп Лука (Войно-Ясенецький)». У Ташкенті він суміщав священнослужіння з роботою в Інституті невідкладної допомоги, розробляючи нові і нові операції. У 1946 році Священним синодом Валентин Феліксович був призначений архієпископом Кримським та Сімферопольським. У місцевий медичний інститут його не допустили, але він, незважаючи на поважний вік, завжди консультував і вів прийом хворих, читав лекції лікарям міста, писав наукові праці. Всього у архієпископа Луки налічується близько шістдесяти друкованих праць з медицини і на машинопису, в тому числі 55 наукових праць з хірургії, фізіології та анатомії, доповіді на вчених товариствах і річні звіти з хірургічної роботи; 12 томів проповідей. Найвідомішою є його книга «Нариси гнійної хірургії», що витримала чотири видання (1934, 1946, 1956, 2006 p.p.). Дослідженнями вченого охоплені різні розділи медицини, а саме: теорія клінічного діагнозу, медична психологія та деонтологія, хірургія (включаючи загальну, абдомінальну, торакальну, а також урологію, ортопедію та інші розділи), військово-польова хірургія та анестезіологія, організація охорони здоров'я та соціальна гігієна. На початку 1946 року постановою РНК СРСР з формулюванням «За наукову розробку нових хірургічних методів лікування гнійних захворювань і поранень, викладених у наукових працях «Нариси гнійної хірургії», закінченій в 1943 році і «Пізні резекції при інфікованих вогнепальних пораненнях суглобів», опублікованій в 1944 році», професору Войно-Ясенецькому була присуджена Сталінська премія першого ступеня. Наприкінці життя В.Ф. Войно-Ясенецький осліп, але зберіг ясність мислення і працелюбство. Реабілітований у квітні 2000 року.

Новими для радянської хірургії стали проблеми штучної гіпотермії, нейролептанальгезії, дефібриляції серця, штучного дихання, гіпербаричної оксигенації та ін. Було створено спеціальні науково-дослідні інститути, що успішно вирішували проблеми невідкладної хірургії. Роботи 1.1. Грекова, О.В. Мартинова, СІ. Спасокукоцького, А.Г. Савіних, СС Юдіна, Ю.Ю. Джанелідзе та ін. зробили великий внесок у розвиток черевної та невідкладної хірургії. О.В. Вишневський в 20-х p.p. запропонував метод місцевого знеболювання; у 1920-1925 p.p. СС Брюхоненком був розроблений метод штучного кровообігу і створено перший у світі апарат штучного кровообігу; зароджувалась вітчизняна реаніматологія (Ф.А. Андреев, Неговський В.О.). Визначні досягнення в галузі хірургії пов'язані з діяльністю СП. Федорова, який створив школу хірургів (П.А. Купріянов, М.М. Єланський, В.М. Шамов та ін.) та залишив основоположні праці з хірургії сечових і жовчних шляхів. В.А. Опель і М.М. Бурденко відіграли особливу роль у становленні радянської військово-польової хірургії. У міру забезпечення хірургічних клінік наркозною і дихальною апаратурою, зшивачами, вперше розробленими в нашій країні, розширювалося коло установ, що займалися легеневою хірургією. Активно включилися в легеневу хірургію В.М. Шамов, П.А. Купріянов та інші провідні хірурги. Перші спроби хірургічного втручання на серці (П.О. Герцен, Ю.Ю. Джанелідзе та ін.) були пов'язані з пораненнями цього органу. У 30-і p.p. ґрунтовною розробкою відкритого доступу до клапанів серця займався М.М. Теребинський; в його дослідах штучний кровообіг підтримувався за допомогою апарату СС. Брюхоненка. Проте умови для перенесення результатів цих дослідів на людину створилися значно пізніше. Трансплантологія, яка зародилася як гілка хірургії, вивчала теоретичні та клінічні аспекти пересадок життєво важливих органів. В кінці 20-х - початку 30-х p.p. Ю.Ю. Вороний з успіхом здійснив експерименти з пересадки нирки. Вітчизняні вчені зробили великий вклад у розвиток травматології, ортопедії та протезування (Г.І. Турнер, P.P. Шкідливий).

М.І. Ситенко розробляв техніку ортопедичної травматології у Харківському медико-механічному інституті та став ініціатором створення нових форм лікувальних закладів (дитячий ортопедичний профілакторій, трудовий профілакторій).

У 1918 р. було відкрито Державний рентгенологічний, радіологічний та раковий інститут у Петрограді, в 1920 р. - інститут такого ж профілю в Харкові. У 1928 р. у Харкові почав виходити журнал «Питання онкології». Видатна роль у розвитку онкології в СРСР належить М.М. Петрову, який ще в 1910 р. опублікував першу монографію російською мовою про патологію та клініку пухлин, створив (1926) Інститут онкології в Ленінграді, що носить його ім'я, і школу радянських онкологів. За активної участі М.М. Петрова створювалася державна система організації протиракової боротьби.

Успішно розвивалися дослідження в галузі переливання крові. У 1926 р. в Москві було створено перший у світі інститут гематології та переливання крові, організатором і керівником якого був О.О. Богданов. Прогресу трансфузіології значною мірою сприяла діяльність О.О. Богомольця, СІ. Спасокукоцького, СС Юдіна, О.М. Філатова, В.М. Шамова та ін.

Володимир Миколайович Шамов (1882-1962) закінчив Військово-медичну академію в Петербурзі, вдосконалювався в Англії та США, в клініках Г. Кушінга, В.Дж. Мейо, Дж. Крайла, в лабораторіях А. Карреля і Ф. Роуса. Володимир Миколайович очолював хірургічну клініку Харківського медичного інституту, кафедру експериментальної хірургії Українського інституту експериментальної медицини, створений ним Український інститут переливання крові і невідкладної хірургії. Пізніше працював у Ленінграді. Одним із перших (1919) В.М. Шамов одержав стандартні сироватки для визначення груп крові, розробив наукові основи переливання крові. Першим у світі він обгрунтував можливість переливання трупної крові. Вчений-хірург запропонував оригінальний метод створення позагрудинного штучного стравоходу з тонкокишкового трансплантата, вміщеного у Філатівське стебло (операція Шамова). Він розробив способи припинення кровотечі з ран печінки, операції панкреатодуоденектомії, пневмонектомії; запропонував раціональні способи лікування абсцесів мозку та енцефалітів, одним з перших почав робити великі нейрохірургічні операції, зокрема на шлуночках головного мозку.

У роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 p.p. основний тягар медичної допомоги пораненим ліг на плечі хірургів. Ефективність радянської військово-польової хірургії була доведена на практиці: вдалося домогтися повернення в стрій понад 72% поранених. Виняткові заслуги провідних хірургів того часу: М.М. Бурденка, І.Г. Руфанова, П.А. Купріянова, О.М. Бакулева, М.Н. Ахутіна, СС. Гірголава, Ю.Ю. Джанелідзе, B.C. Левіта та ін.

Після війни прогрес хірургії був нерозривно пов'язаний з науково-технічною революцією. Атомна енергія, ультразвук, електроніка та комп'ютери, лазери, сучасна оптика і мікрохірургічна техніка, кріотехніка, комплекси гіпербаричної оксигенації та багато інших досягнень науки і техніки знайшли застосування в хірургії. У співдружності фізіології та хірургії були створені наукові напрямки і методи, без яких немислимий подальший розвиток клінічної медицини: це клінічна фізіологія, реаніматологія, штучний кровообіг, баротерапія та багато ін.

Широкий розвиток отримала хірургія органів дихання - легенів, трахеї, бронхів, яка з 1945 р. розвивалася за трьома напрямками: хірургія хронічних неспецифічних захворювань легень, хірургія раку, хірургія туберкульозу легенів (П.О. Герцен, СІ. Спасокукоцький, Б.Е. Лінберг, О.М. Бакулєв, К.Д. Єсипов).

У другій половині XX ст. важливе місце зайняла судинна хірургія, що визначалося різким збільшенням кількості хворих з атеросклеротичними ураженнями аорти та інших артерій.

Особливу роль у розвитку серцево-судинної хірургії в СРСР зіграли О.М. Бакулєв, П.А. Купріянов, CM. Мєшалкін, Б.В. Петровський, О.О. Вишневський, В.І. Бураковський, М.М. Амосов. Микола Михайлович Амосов (1913-2002) - один з найвідоміших у світі кардіохірургів, талановитий вчений, основоположник біокібернетики в Україні, письменник, який одержав широке визнання в Україні та за кордоном, Герой Соціалістичної Праці, академік АН УРСР, член-кореспондент АМН, заслужений діяч науки. Микола Амосов отримав диплом інженера і закінчив медичний інститут - у найкоротший термін він встиг отримати дві професії. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Миколу Михайловича відразу призначили провідним хірургом польового госпіталю. Йому щастило, - кожного разу він опинявся в самому пеклі війни. Коли почався наступ під Москвою, до Амосова стали надходити сотні тяжкопоранених, і далеко не всіх вдавалося врятувати. Він розробив власні методи операцій, які знижували смертність поранених. Микола Михайлович пройшов весь шлях війни до перемоги над Німеччиною. Цей час він описав у статті «Моя біографія»: «43-й рік. 46-а армія, Брянський фронт-. Село Вугільна, відрізана снігопадом від великої дороги. У холодних хатах - шістсот поранених. Висока смертність, настрій відповідний. Зруйновані села, робота в наметах, без електрики. Замерзлих поранених привозили до нас з передової цілими колонами на відкритих вантажівках. Ми знімали з машин тільки лежачих, а тих, хто міг рухатися, відправляли в інший госпіталь. Поки підійшов санітарний поїзд, накопичилося 2300 поранених...». В умовах фронтового життя М.М. Амосов знайшов можливість написати свою першу дисертацію. Потім він брав участь у війні з Японією. На Далекому Сході Микола Михайлович написав кілька наукових робіт, другу дисертацію. Після розформування армії він знову опинився в Маньчжурії, лікував хворих на тиф у таборі військовополонених. За роки війни М.М. Амосов набув величезного досвіду, став хірургом-віртуозом, через його руки пройшло понад 40 тисяч поранених. За час війни він був нагороджений чотирма орденами. У 1946 році Микола Михайлович демобілізувався, і за протекцією СС. Юдіна його залишили в Москві. М.М. Амосов за цей час написав свою третю кандидатську дисертацію: «Первинна обробка ран колінного суглоба». У 1947-1952 роках Микола Михайлович працював головним хірургом Брянського обласного відділу охорони здоров'я та одночасно керував хірургічним відділенням обласної лікарні. Працюючи в різних розділах хірургії, Амосов цілеспрямовано займався проблемами грудної хірургії, які на той час були ще мало вивчені в СРСР. Він широко і успішно оперував хірургічні та онкологічні ураження легенів, стравоходу, кардіального відділу шлунка. Результати його операцій були одними з найкращих у Радянському Союзі. Про цей період хірург зберіг дуже світлі спогади: відмінна робота, відмінні люди, багато складних хворих і операцій. Але найголовнішим досягненням Амосова у Брянську стала розробка самостійної методики резекції легенів - при абсцесах, раку і туберкульозі. У 1952 році Миколу Михайловича запросив очолити спеціально створену клініку торакальної (грудної) хірургії директор Київського Інституту туберкульозу О.С Мамолат. Спочатку Амосову все у Києві не подобалося, він дуже сумував і навіть їздив оперувати в Брянськ, але поступово все налагодилося. Амосов захистив докторську дисертацію «Пневмонектомії і резекції легенів при туберкульозі» і був обраний на кафедру в медінституті. Сам О.М. Бакулєв, один з провідних хірургів СРСР, схвалив роботу молодого хірурга. У 1955 році Амосов заснував і очолив першу в Радянському Союзі кафедру грудної хірургії для вдосконалення лікарів, з якої пізніше виділилася кафедра анестезіології. Тут були підготовлені сотні фахівців - грудних хірургів та анестезіологів.

У 1957 році після поїздки на конгрес хірургів у Мексіку, де була показана операція на серці з апаратом штучного кровообігу (АШК), Амосов «загорівся ідеєю» створити власний АШК. Разом зі своїми співробітниками - лікарем І. Лісовим, інженерами-конструкторами О. Мавродієм і О. Трубчаніновим він розробив надійний, придатний для широкого використання апарат штучного кровообігу «серце-легені» і впровадив його в практику одним з перших в СРСР.

У 1959 році, будучи вже відомим хірургом, Микола Михайлович заснував і очолив відділ біологічної кібернетики в Інституті кібернетики Академії наук УРСР. Піонер кібернетичних досліджень в СРСР, Амосов розробляв комп'ютерні моделі організму людини і намагався побудувати модель «оптимального суспільства». Майбутнє медицини вчений пов'язував із досягненнями суміжних наук - біології, фізики, хімії, кібернетики. Цікавим є його погляд на людський організм з позицій біокібернетики: «Людина - це складна система, яка самонавчається і самоорганізовується. Вона працює за

численними, суворо визначеними програмами Хвороба ж - не що інше, як

руйнування програми під впливом біологічних, фізіологічних та інших чинників». Головним завданням медицини майбутнього Амосов вбачав у знаходженні шляхів штучного регулювання організму, у приведенні його у відповідність із заданою програмою. Мрією вченого було створення штучного розуму.

На початку 1962 року М.М. Амосова обрали член-кореспондентом Академії медичних наук СРСР за пропозицією самого президента Академії О.М. Бакулєва.

У 1962 році Микола Михайлович почав писати книги. Сталося це після смерті хворої дівчинки під час операції. Щоб виплеснути почуття, Амосов описав минулий день на папері, потім дав прочитати рукопис своєму другові письменнику Дольд-Михайлику, який допоміг надрукувати розповідь у журналі. Так з'явилася перша глава із згодом всесвітньо відомої, перекладеної на багато мов книги «Думки і серце». Після цього з-під пера Амосова вийшло ще багато книг: «Записки з майбутнього», «ППГ 22-66. Записки військового хірурга», «Книга про щастя та нещастя», «Голоси часів», «Роздуми про здоров'я», які неодноразово видавалися, як в СРСР, так і закордоном.

У 1963 році Микола Михайлович першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана, а в 1965 році створив і вперше у світі впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. Амосов розробив ряд нових методів хірургічного лікування вад серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу. Серцева хірургія з штучним кровообігом розвивалася інтенсивно, у нього були найбільші і найкращі в країні статистичні результати. Протезування аортального клапана серця він поставив на потік.

У 1983 році клініка серцево-судинної хірургії Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії була реорганізована в Київський НДІ серцево-судинної хірургії МОЗ УРСР. Амосов, який з 1968 року обіймав посаду заступника директора, став директором новоутвореного інституту і працював на цій посаді до 1989 року. У клініці, створеній цим талановитим хірургом, проведено близько 7000 резекцій легенів, понад 95 000 операцій, пов'язаних з вадами серця, у тому числі близько 36 000 з апаратом штучного кровообігу.

Окрім того, Микола Михайлович проводив над собою експеримент з подолання старості. Сенс його експерименту полягав у наступному: старіння знижує працездатність, м'язи детренуються, це скорочує рухливість і тим самим посилює старіння. Щоб розірвати це коло, потрібно змусити себе дуже багато рухатися. Досліджуючи межі компенсаторних можливостей людського організму, Амосов хотів встановити, чи може людина призупинити руйнівну дію старості, чи відсувають фізичні навантаження старіння організму. Проживши активно 89 років, він цим цілком довів, що людина може не тільки сповільнити старіння, але навіть перемогти таку сувору хворобу, як порок серця, перенісши операції із вживления кардіостимулятора, вшивання штучного клапана і накладання двох аортокоронарних шунтів.

Будучи одним із найвідоміших у світі хірургів, Амосов завжди брався за скальпель при загрозі швидкої смерті хворого, часто в умовах, коли ніхто інший цього зробити не міг. В Україні ним була створена ціла школа кардіохірургів - під його керівництвом захищено 35 докторських та 85 кандидатських дисертацій. Після себе вчений залишив близько 400 наукових праць, в тому числі 20 монографій з питань захворювань серця і судин, нагнійних захворювань і туберкульозу легенів, робіт, присвячених проблемам фізіологічної, соціологічної та психологічної кібернетики.

Успіхи, досягнуті в галузі офтальмології, були пов'язані із впровадженням нових методів інструментальної діагностики, таких як біомікроскопія, рентгенологічні методи дослідження, електродіагностика та ін., створенням Всесоюзного науково-дослідного інституту очних хвороб МОЗ СРСР, а також інститутів очних хвороб у Ленінграді, Одесі, Харкові. Досягнень в офтальмології було здобуто завдяки діяльності М.І. Авербаха, В.П. Одинцова, В.П. Філатова та їх численних учнів.

Володимир Петрович Філатов (1875-1956) - видатний офтальмолог, вчений зі світовим ім'ям, засновник великої наукової школи офтальмологів, дійсний член АН УРСР, академік АМН СРСР, поет, художник, мемуарист. Після закінчення Московського університету працював у Московській очній клініці, а пізніше - в очній клініці Новоросійського університету в Одесі. 3 1911 р. Володимир Петрович завідував цією клінікою та кафедрою очних хвороб, водночас з 1936 р. очолював організований ним Одеський експериментальний інститут офтальмології. В.П. Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід роботи у практичній офтальмології. У 1913 році він запропонував новий метод визначення внутрішньоочного тиску -еластотонометрію. Вчений розробив новий оригінальний метод відновної хірургії - пластику круглим шкірним стеблом (Філатовське кругле стебло), який здобув широке визнання хірургів і досі використовується у відновній хірургії при обширних дефектах тіла. В очній клініці Новоросійського університету В.П. Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут вперше у світі він широко використав рогівку трупних очей при операціях пересадки і цим розв'язав проблему матеріалу для кератопластики. Володимир Петрович застосував спосіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С, створив спеціальні інструменти - трепани для вирізування отвору в більмі. Техніка операції часткової наскрізної кератопластики, розроблена В.П. Філатовим, перестала бути «клінічним експериментом» і стала доступною для виконання офтальмохірургами, дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами.

Володимир Петрович створив вчення про біогенні стимулятори: в очній клініці було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей тканин, що консервувалися при зниженій температурі. Це стало основою для створення В.П. Філатовим нового методу лікувальної медицини - тканинної терапії при багатьох захворюваннях людини і тварин, яка згодом була широко впроваджена у практику охорони здоров'я.

Володимир Петрович - автор понад 450 наукових робіт, в т. ч. монографій. Основні його праці - «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія», «Тканинна терапія» - надовго стали важливими посібниками для офтальмологів. Організований ним Український інститут експериментальної офтальмології (зараз - Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.П. Філатова) став кузнею кадрів офтальмологів. Разом з тим, він був членом редколегій багатьох журналів, відповідальним редактором «Офтальмологічного журналу». В.П. Філатов та його учні внесли значний вклад у дослідження проблем глаукоми, зокрема, в раннє розпізнавання хвороби, проведення масових профілактичних оглядів, вивчення патогенезу первинної глаукоми, особливостей клінічного перебігу та лікування вродженої глаукоми. В.П. Філатов організував перший у світі протиглаукомний диспансер. Широке застосування методів кератопластики і тканинної терапії, розроблених В.П. Філатовим, врятувало від сліпоти багато тисяч хворих, принесло йому світове визнання.

Перехід на операції під мікроскопом створив якісно нову очну хірургію. У другій половині XX ст. успішно розвивалася мікрохірургія ока, в т. ч. із застосуванням лазерних променів, ультразвуку.

У тісному зв'язку з досягненнями хірургії розвивався ряд спеціальних клінічних наукових дисциплін, в т. ч. нейрохірургія. У Ленінграді був створений перший у світі Інститут хірургічної невропатології; було створено Московський нейрохірургічний інститут (нині інститут нейрохірургії ім. М.Н. Бурденка - творця оригінальної хірургічної).

Серед піонерів і творців української нейрохірургії близько ЗО років провідна роль належала самобутньому Харківському нейрохірургічному центру в складі Українського психоневрологічного інституту (професорам З.Й. Геймановичу і О.Й. Геймановичу) та їх однодумцям і послідовникам (Л.Й. Смирнову, Я.М. Павловському, М.С. Горбачову, Н.Б. Чибукмахеру та ін.). У 1950 році в Києві під керівництвом проф. О.І. Арутюнова створений Інститут нейрохірургії, в 1964 році директором цього інституту був призначений А.П. Ромоданов. Андрій Петрович Ромоданов (1920-1993) - радянський і український нейрохірург, творець наукової школи, доктор медичних наук, професор, академік АМН СРСР, Заслужений діяч науки і техніки Української РСР, Лауреат Державної премії Української РСР та премії ім. М.Н. Бурденка. Закінчив Київський медичний інститут, в роки Великої Вітчизняної війни перебував у діючій армії в якості командира санітарної роти полку, начальника окремого медичного санітарного батальйону на Західному і 1 -му Українському фронтах. У 1950 році став завідувати дитячим відділенням Київського інституту нейрохірургії, працював заступником директора, а потім директором цього інституту.

Наукові роботи А.П. Ромоданова присвячені діагностиці та хірургічному лікуванню черепно-мозкової травми, пухлинних і судинних захворювань головного мозку, епілепсії, питанням дитячої нейрохірургії. Його кандидатська дисертація присвячена діагностиці та лікуванню травматичних гранульом головного мозку, а тема докторської дисертації - «Пухлини головного мозку у дітей». А.П. Ромоданов - автор 450 наукових праць, основні його праці: «Опухоли спинного мезга», «Родовая черепно-мозговая травма у новорожденных», «Атлас операций на головном мозге», «Атлас топической диагностики заболеваний нервной системы», «Нейрохирургия. Учебное пособие для медицинских институтов», «Черепно-мозговая травма и иммунологическая реактивность организма», «Черепно-мозговая травма и общесоматическая патология». Вчений підготував 30 докторів та 52 кандидатів наук.

А.П. Ромоданов розробив принципи надання спеціалізованої нейрохірургічної допомоги і створив перші в Україні спеціалізовані установи для комплексного лікування хворих на епілепсію. Йому також належать дослідження з питань діагностики та лікування наслідків та ускладнень вогнепальних черепно-мозкових поранень, внутрішньочерепних крововиливів. У 1974 році А.П. Ромоданов був обраний дійсним членом (академіком) АМН СРСР. У 1980-ті роки співробітники Київського інституту нейрохірургії під керівництвом А.П. Ромоданова розробляли питання хірургічного лікування артеріальних і артеріовенозних аневризм головного мозку, хіміотерапії злоякісних внутрішньомозкових пухлин. Інститут став центром міжнародного співробітництва з нейроонкохіміотерапіі. За участю А.П. Ромоданова розроблена ефективна методика відновного лікування порушень рухових функцій після травм, судинних захворювань і видалення пухлин головного мозку; при інституті створено відділ реабілітації і на його базі функціонує (перша в колишньому СРСР) кафедра реабілітації невролого-нейрохірургічних хворих Київського інституту удосконалення лікарів. А.П. Ромоданов є творцем наукової школи нейрохірургів в Україні. Він був головним нейрохірургом Міністерства охорони здоров'я Української РСР. 1980 року Ромоданову Андрію Петровичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він обирався заступником голови Всесоюзного та головою Українського наукових товариств нейрохірургів, був членом виконкому Європейської асоціації нейрохірургів, почесним членом Товариства нейрохірургів імені X. Кушинга (США), Чехословацького товариства імені Я. Пуркіньє, югославського, португало-іспанського, скандинавського та інших зарубіжних товариств нейрохірургів. В 1993 році його ім'я присвоєне Інституту нейрохірургії.

Розвиток урології в СРСР проходив у тісному зв'язку зі становленням суміжного розділу клініки внутрішніх хвороб - нефрології. Інститутом урології з 1987 р. керує академік НАН та АМН України О.Ф. Возіанов. Олександр Федорович Возіанов (народився 2 жовтня 1938 року) - доктор медичних наук), професор, Заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії України, Президент Академії медичних наук України з 1993 p., Герой України. З 1981 р. Олександр Федорович - керівник кафедри урології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Основними напрямками наукової діяльності кафедри під керівництвом академіка О.Ф. Возіанова є діагностика та лікування гнійно-запальних захворювань нирок, хірургія сечокам'яної хвороби, урогінекологія, пластична і реконструктивна урологія, функціональна діагностика і радіологічні методи обстеження сечостатевих органів, термодіагностика і ультразвукові методи дослідження в урології. Діяльність О.Ф. Возіанова та його учнів мають великий вплив на розвиток функціональної та клінічної медицини.

Професор О.Ф. Возіанов вперше в Україні заснував лабораторію термодіагностики та відділення екстракорпорального руйнування каменів нирок, запровадив радикальну простатектомію, запропонував класифікацію передраку та раку передміхурової залози і сечового міхура. Під керівництвом акад. О.Ф. Возіанова розроблено і впроваджено нові методики обстеження, зокрема, радіоізотопні, методи гемо- і ентеросорбції при деяких урологічних захворюваннях, оригінальні інструменти для оперативного видалення коралоподібних каменів нирок, нові способи оперативних втручань при пухлинах нирок та аденомі передміхурової залози у хворих з великим ступенем операційного ризику. За розробку й впровадження нової методики одноетапної аденомектомії, що дала великий медичний та соціально-економічний ефект, О.Ф. Возіанову присуджена Державна премія УРСР в галузі медицини (1983).

Велике значення мають дослідження вченого з визначення клітинних і молекулярних механізмів розвитку раку сечового міхура і впливу на цей процес радіаційного забруднення середовища після аварії на ЧАЕС. Ним описана нова нозологічна одиниця - «Радіаційна склеротична проліферативна атипова нефропатія» (РСПАН).

Олександр Федорович - автор біля 600 наукових праць, в т. ч. 55 монографій, підручників та посібників, а також 19 винаходів. Основні його наукові праці: «Хирургия рецидивного нефролитиаза», «Клиническая термодиагностика», «Болезни мочевого пузыря у детей», «Урология» -підручник для медичних вузів, «Предрак и ранние формы рака мочевого пузиря», «Клиническая сексология и андрология», «Цитокины, биологические и противоопухолевые свойства», «Атлас - посібник з урології» у 3-х томах, «Проблема «аденомы простаты»-гиперплазии предстательной железы» та ін.

Академік О.Ф. Возіанов створив урологічну наукову школу в Україні, підготував 13 докторів та 34 кандидатів наук. Він користується високим авторитетом у міжнародному науковому світі. Олександр Федорович -Президент Української асоціації урологів, член Європейської, Американської та Міжнародної асоціацій урологів, Європейського товариства дитячих урологів, член Нью-Йоркської Академії наук, Почесний член Експертної ради Міжнародного біографічного центру (Кембрідж, Великобританія), почесний член Експертної Ради Американського біографічного інституту; головний редактор науково-практичного журналу «Урологія», наукового журналу «Журнал Академії медичних наук України», член редколегій ряду наукових журналів України та зарубіжних країн. Міжнародним біографічним центром (Кембрідж, Великобританія) та Американським біографічним інститутом (США) визнаний «Людиною року» (1997), Американським біографічним інститутом (США) визнаний одним із найбільш видатних учених світу (2005). В аудиторії штаб-квартири Американської асоціації урологів виділена персональна іменна лава для О.Ф. Возіанова. Нагороджений золотою зіркою «Герой України», відзначений багатьма національними та іноземними нагородами.

Велику роль в удосконаленні діагностики та хірургічних методів лікування захворювань органів черевної порожнини відіграв Київський інститут експериментальної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим. Олександр Олексійович Шалімов (1918-2006) - академік НАН та АМН України, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук, доктор медичних наук, професор, лауреат Державних премій СРСР та України, Головний хірург МОЗ України, Герой Соціалістичної Праці, Герой України. «Мета хірурга -постійне вдосконалення, знання та переломлення у своїй діяльності кращих світових досягнень, створення свого, оригінального, що визначає прогрес в медицині і хірургії на роки», - таким був девіз цього видатного хірурга.

Олександр Олексійович навчався в Кубанському медичному інституті. Під час випускної екзаменаційної сесії почалася Велика Вітчизняна війна, і останній іспит з хірургії здав уже достроково. В роки війни Шалімов працював головним лікарем і хірургом районної лікарні в Читинській області, пізніше - у Петровськ-Забайкальському на посаді головного лікаря, завідувача хірургічним відділенням. У 1946 році О.О. Шалімов почав працювати хірургом у Брянській обласній лікарні. Тут він зайнявся науковими дослідженнями. Темою кандидатської дисертації, яка була захищена в 1955 p., О.О. Шалімов обрав пластику стравоходу за власною методикою. Окрім того, особливий інтерес він проявляв до питань хірургії шлунку, стравоходу, легенів і підшлункової залози.

З 1956 р. почався харківський період діяльності О.О. Шалімова. Спочатку він був обраний доцентом кафедри хірургії Харківського медичного інституту, а після захисту докторської дисертації «Хірургічне лікування раку головки підшлункової залози і фатерового соска» очолив кафедру торакальної хірургії та анестезіології Українського Інституту вдосконалення лікарів.

Після створення в 1965 р. Харківського НДІ загальної та невідкладної хірургії О.О. Шалімов призначається його директором і одночасно завідує кафедрою торакоабдомінальної хірургії. Роки роботи в Харкові були періодом становлення О.О. Шалімова як вченого. Коло його інтересів становили питання хірургії органів травлення, легень, серця, магістральних судин, анестезіології та ін. З його участю були сконструйовані оригінальний апарат штучного кровообігу, плоскі дилятатори для мітральної комісуротомії, ряд пристроїв та інструментів. Він запропонував і впровадив у практику методику заміни облітерованої артерії одноіменною веною (in situ), також опублікував безліч монографій, в яких було відображено великий клінічний досвід автора.

С 1970 року О.О. Шалімов працює в Києві. Спочатку він був обраний завідувачем кафедрою торакоабдомінальної хірургії, керував відділенням хірургії Київського НДІ гематології та переливання крові, деякий час виконував обов'язки директора цього інституту. З 1972 р. О.О. Шалімов очолював Київський НДІ клінічної та експериментальної хірургії, створення і становлення якого проходило під його керівництвом.

В 1976 р. О.О. Шалімова призначають Головним редактором журналу «Клінічна хірургія», а в 1980 р. - головним хірургом МОЗ УРСР.

Шалімов став першим лікарем, котрий провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і впровадив нові методи операцій за онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Під керівництвом хірурга проведено першу в Україні операцію пересадки серця. Серед багатьох проблем, вирішенням яких успішно займалися вчені інституту під керівництвом О.О. Шалімова, одне з найважливіших місць належить розробці методів хірургічного лікування виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки. В результаті кропітких наукових пошуків були запропоновані оригінальні види операцій та численні модифікації вже існуючих, що дозволило поліпшити результати лікування. Однак найважливішою була відмова від шаблонного застосування методик та розробка диференційованого, індивідуального підходу до вибору методики операції для кожного конкретного хворого. «Кожному хворому - своя операція», - це кредо вчителя стало наріжним каменем для численних учнів і послідовників О.О. Шалімова. У Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії, зокрема в керованому О.О. Шалімовим відділі, успішно розроблялися питання реконструктивно-відновної хірургії жовчних проток, вогнищевих та дифузних вражень печінки, портальної гіпертензії.

Багато уваги О.О. Шалімов приділяв розвитку хірургії кровоносних судин. Він по праву вважається одним з основоположників рекоструктивно-відновлювальної ангіохірургії в Україні. У Харкові було відкрито перше в Україні відділення хірургії судин. У Київському НДІ клінічної та експериментальної хірургії також було відкрито відділення хірургії судин, яке незабаром стало республіканським; тут почала успішно розвиватися ендоваскулярна хірургія.

О.О. Шалімов був обраний Академіком АН УРСР, головою правління Українського наукового товариства хірургів, членом міжнародного товариства хірургів - це далеко не повний перелік його посад і обов'язків. У 1988 році академік О.О. Шалімов був призначений почесним директором Київського НДІ клінічної та експериментальної хірургії. Вчений - автор більше 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути - у Харкові і Києві. У 1998 році академіка Шалімова визнано «Людиною планети».

Запитання і завдання

1. Вкажіть особливості розвитку клінічної медицини в XX ст. Що сприяло її корінним перетворенням?

2. Назвіть основоположників наукових шкіл радянської клініки внутрішніх хвороб.

3. У розв'язання яких проблем хірургії зробив внесок В.Ф. Войно-Ясенецький?

4. Дайте характеристику діяльності видатного терапевта М.Д. Стражеска.

5. Який вклад В.Х. Василенка у розвиток вітчизняної медицини?

6. Які проблеми хірургії успішно вирішувались радянськими і українськими вченими?

7. Якими були напрямки науково-практичної діяльності В.М. Шамова?

8. Чому М.М. Амосов - один з найвідоміших у світі кардіохірургів?

9. Розкажіть про життя та діяльність засновника великої наукової школи офтальмологів Володимира Петровича Філатова.

ІО.Який внесок у розвиток медицини зробив Андрій Петрович Ромоданов?

11. Охарактеризуйте особистий внесок академіка Олександра Федоровича

Возіанова у створення урологічної наукової школи в Україні. 12.Чому академік О.О. Шалімов у 1998 році був визнаний «Людиною планети»?