8.3. Дослідження вітчизняних мікробіологів, епідеміологів , гігієністів.

У перші роки Радянської влади були закладені основи радянської епідеміології та розпочато виробництво вакцин і сироваток. У 1918 р. э ініціативи Л.О. Тарасевича був створений Інститут контролю вакцин і сироваток, в лютому 1919 р. - Московський бактеріологічний інститут ім. І.І. Мечникова. Аналогічні інститути були відкриті в Тбілісі, Києві, Харкові, Ленінграді, Мінську, Пермі, Ставрополі та інших містах країни. У створенні вітчизняних оригінальних вакцин, розробці теорії і практики вакцинопрофілактики і вакцинотерапії велике значення мали роботи М.Ф. Гамалії, М.А. Морозова, М.А. Гайського, П.Ф. Здродовського, П.А. Вершилової, А.О. Смородинцева, В.Д. Соловйова, М.П. Чумакова, П.М. Бургасова, О.Г. Анджапарідзе та ін.

Значні успіхи в боротьбі з інфекційними хворобами пов'язані з досягненнями радянської епідеміології, основоположником якої був Д.К. Заболотний. Данило Кирилович Заболотний (1866-1929) - видатний мікробіолог і епідеміолог, академік, ще будучи студентом медичного факультету Київського університету, провів на собі дослід з випробування протихолерної сироватки, заразивши себе холерою. Завдяки цьому було доведено, що від холерної інфекції можна захиститися шляхом введення через рот ослабленої культури вібріонів. З 1897 р. він провів численні експедиції до Індії, Маньчжурії, Китаю та інших країн, де досліджував вогнища чуми та організував боротьбу з нею, довів роль степових гризунів у розповсюдженні епідемії. Заболотний ретельно вивчив збудника чуми, описав форми хвороби, опрацював питання щодо виготовлення протичумних вакцин і сироваток. Результати його досліджень дали можливість створити мережу протичумних закладів. Будучи професором Жіночого медичного інституту в Петербурзі, Данило Кирилович організував першу в Росії кафедру бактеріології, а в Одеському медичному інституті створив першу у світі кафедру епідеміології (1920). Працюючи президентом Всеукраїнської Академії наук, заснував у Києві Інститут мікробіології та епідеміології (1928). За цей час (трохи більше, ніж півтора року) було прийнято новий статут Академії наук, обрано 33 нових академіки, серед них багато видатних учених, було організовано нові інститути біологічного та технічного профілю. Д.К. Заболотний вивчив властивості збудника сифілісу, з'ясував питання щодо його діагностики. Він опрацював також актуальні проблеми газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу, дизентерії, малярії, грипу тощо. Д.К. Заболотний слідом за Л.Пастером багато зробив у вивченні та трактуванні ролі мікробіологічного чинника, біологічних властивостей збудників різних захворювань у виникненні, розвитку та згасанні епідемій. Вчений органічно поєднував мікробіологію і епідеміологію. Він вважав, що мікробіологічний чинник зумовлює специфічні особливості епідемій на тлі різних умов середовища. Прийняття цього постулату в епідеміології мало принципове значення.

Д.К. Заболотний опублікував понад 200 праць, серед них такі фундаментальні наукові праці, як «Чума (Pestis bubonica), епідеміологія, патогенез і профілактика», «Дослідження чуми», «Легенева чума в Маньчжурії 1910-1911 р.р.» та ін. Вчений виступав на міжнародних конференціях: з чуми, холери, жовтої лихоманки. Його наукові висновки базувались на багатющому фактичному матеріалі, на подвижницькій практичній боротьбі з інфекційними захворюваннями. Д.К. Заболотний створив велику наукову школу, внесок якої у справу боротьби з епідеміями, в розробку наукових підвалин епідеміології дуже значний. Окрім Д.К. Заболотного, класичні дослідження з епідеміології чуми, холери, сибірської виразки і черевного тифу були проведені П.М. Діатроптовим, Л.О. Тарасевичем, СІ. Златогоровим, М.М. Соловйовим та ін.

Розвиваючи ідеї Д.К. Заболотного, його численні учні та послідовники (Л.В. Громашевський, М.М. Соловйов, В.А. Башенін та ін.) сформулювали основні закономірності епідеміології, засновані на глибокому аналізі взаємодії біологічних і соціальних факторів у виникненні та розвитку епідемій.

Запобігання епідемічним інфекціям не лише в Україні, а й у світовому масштабі, базується на розробках, які виконав академік Лев Васильович Громашевський (1887-1980). Під керівництвом Д.К. Заболотного студент Л. Громашевський брав участь у боротьбі з епідемією легеневої чуми в Маньчжурії. Там він добував за своїм проханням термін заслання (у зв'язку з революційною діяльністю), і за мужність у ці моторошні місяці, коли довелося приборкувати ще й натуральну віспу серед бурятів, йому восени 1912 року врешті дали дозвіл скласти державні іспити для одержання диплому. Невдовзі Д.К. Заболотний запросив Л.В. Громашевського як бактеріолога взяти участь у роботі протичумної комісії в Астраханській губернії. Повернувшись після цих випробувань у 1914 році в Україну, Л. Громашевський отримав посаду єдиного «епідемічного лікаря» на всю Подільську губернію, у повітах якої він працював на епідеміях висипного тифу та холери. У ці місяці лікар Громашевський декілька разів відвідував Одесу, де складав іспити на ступінь доктора медицини.

Під час Першої світової війни Громашевський очолював інфекційне відділення в польовому рухомому шпиталі; з 1918 р. в Одесі налаштував дезінфекційну камеру, а фактично станцію, життєво важливу для великого портового міста в умовах інтенсивної епідемії тифів. А далі керував Губздраввідділом, займався питаннями медичної освіти.

Л.В. Громашевського обрали завідувачем першої в світі кафедри епідеміології, яку організував у 1920 р. Д.К. Заболотний. Потім Лев Васильович очолював Одеський медичний інститут, будучи також професором соціальної гігієни. Він взяв участь у створенні першого видання Великої медичної енциклопедії. Поняття «епідеміологія», «епідемія», «карантин» викладені саме ним, і вони наводяться в усіх трьох виданнях ВМЕ.

У Дніпропетровську професор Л. Громашевський організував і очолив санітарно-бактеріологічний інститут, створив потужну дезінфекційну станцію -прообраз майбутніх санітарно-епідеміологічних станцій.

Л.В. Громашевський створив і очолив Центральний інститут епідеміологи та мікробіології у Москві, а також кафедру епідеміології Центрального інституту вдосконалення лікарів. У 1939 році вийшов класичний підручник Л.В. Громашевського «Общая эпидемиология», а в співавторстві з Г. Вайндрахом він опублікував велику монографію «Частная эпидемиология», яка була перекладена на інші мови і належить до класики сучасної епідеміології.

У роки Великої Вітчизняної війни Лев Васильович отримав призначення головним епідеміологом Закавказького та Кримського фронтів, а в 1942 році -Московського військового округу. Завжди і повсюди Л.В. Громашевський був фактично незамінним у боротьбі з інфекціями. У 1944 році він входив до групи з шестидесяти найвидатніших радянських вчених-медиків, які стали першими академіками - засновниками АМН СРСР, у 1946 році взяв безпосередню участь у створенні ВООЗ.

В Києві академік Л.В. Громашевський організував і очолив Інститут інфекційних хвороб, багато років керував кафедрою епідеміології Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. Лев Васильович видав 250 наукових праць, що залишаються класикою сучасної науки.

Розпочаті ще до революції Д.К. Заболотним, Є.І. Марциновським та ін. дослідження вогнищ трансмісивних захворювань, особливо чуми, отримали подальший розвиток і збагатилися новим змістом в роботах Є.Н. Павловського і його учнів М.І. Латишева, П.А. Петрищевої, Ф.Ф. Тализіна та ін.

Євген Никанорович Павловський (1884-1965) - російський зоолог, паразитолог, фахівець з гельмінтозів, ентомолог (ентомологія - наука про комах), генерал-лейтенант медичної служби. Він закінчив Військово-медичну академію, прцював у ній професором, потім - у Всесоюзному інституті експериментальної медицини (у Ленінграді) і одночасно - в Таджицькій філії АН СРСР. Є.Н. Павловський очолював загін паразитологів, який на Далекому Сході визначив збудника кліщового енцефаліту і пізніше розробив вакцину. Євген Никанорович був обраний академіком АН СРСР, членом Академії медичних наук СРСР.

Під керівництвом вченого були проведені численні комплексні експедиції в Середню Азію, Закавказзя, Крим, на Далекий Схід та інші райони країни для вивчення ендемічних паразитарних і трансмісивних захворювань (кліщового поворотного тифу, кліщового енцефаліту, москітної лихоманки, лейшманіозів та інших хвороб). Академік Є.Н. Павловський узагальнив результати діяльності цих експедицій і сформулював вчення про природну вогнищевість трансмісивних хвороб людини, яке відкрило шляхи для їх викорінення.

Є.Н. Павловський - автор понад 1200 наукових публікацій і книг, зокрема: «Поезія, наука і вчені». «Курс паразитології людини», «Короткий підручник біології паразитів людини», «Керівництво з паразитології людини з вченням про переносників трансмісивних хвороб», «Лихоманка папатачі та її переносники», «Гнус (кровоссальні двокрилі), його значення і заходи боротьби», «Підручник паразитології людини з вченням про переносників трансмісивних хвороб», «Природна вогнищевість трансмісивних хвороб у зв'язку з ландшафтною епідеміологією зооантропонозів».

Радянськими вченими були проведені фундаментальні дослідження з найважливіших проблем молекулярної генетики бактерій, вивчення генетичних основ вірулентності, репарації ДНК після різного роду пошкоджень; вивчено окремі етапи відновлення бактеріями ушкоджень їх ДНК, що викликаються радіацією і хімічними речовинами та багато ін.

Наукові дослідження радянських мікробіологів були спрямовані на створення дієвих засобів профілактики та лікування інфекційних та паразитарних захворювань. Поряд з вакцинами, були розроблені численні сироватки, бактеріофаги, антитоксини та інші біологічні й хіміотерапевтичні препарати. Здійснення загальнодержавної системи протималярійних заходів призвело в 1964 р. до ліквідації малярії як масового захворювання майже на всій території СРСР.

Вітчизняні досягнення всіх розділів мікробіології та епідеміології отримали міжнародне визнання. Розвитку профілактичного напряму радянської медицини та охорони здоров'я сприяли також всебічні дослідження в галузі гігієнічних наук.

З 1917 р. в країні почали розроблятись специфічні форми профілактики хвороб, що включали, зокрема, здійснення гігієнічних соціальних та громадських заходів з оздоровлення навколишнього середовища, умов праці та побуту. Завдання щодо встановлення причин хвороб і способів їх попередження стоїть в першу чергу перед гігієною, мікробіологією, епідеміологією. В основі цих профілактичних дисциплін і, перш за все, гігієни, лежить уявлення про єдність організму і середовища. Один з основоположників радянської гігієни Г.В. Хлопін розглядав гігієнічну науку як єдину дисципліну (загальну гігієну), що розробляє практичні заходи, спрямовані на оздоровлення умов життя і праці людини. Його праці присвячені розробці методів санітарно-хімічних досліджень, проблемам гігієни водопостачання, харчування та праці, шкільної гігієни та ін. Починаючи з 20-х років, гігієна розпалася на ряд самостійних дисциплін - соціальну гігієну, гігієну праці, комунальну гігієну, гігієну харчування, гігієну дітей та підлітків, радіаційну, військову, авіаційну гігієну та ін.

Основоположники радянської соціальної гігієни М.О. Семашко, З.П. Соловйов, В.О. Обух, А.В. Мольков та ін. розробили теоретичні основи радянської охорони здоров'я і намітили соціальні заходи. Як найважливіший засіб, що став синтезом профілактики та лікування, вони запропонували диспансерний метод. Він отримав широке розповсюдження в лікарнях, поліклініках, а також спеціальних установ - диспансерів (протитуберкульозних, шкірно- венерологічних, психоневрологічних, онкологічних та ін.). Ряд великих гігієністів (О.М. Сисін, А.В. Мольков, З.Г. Френкель, П.А. Кувшинников, Г.А. Баткіс та ін.) сприяли науковій розробці проблем медичної демографії, санітарної статистики, диспансеризації, медичного обслуговування міського та сільського населення. Провідним науково-дослідним центром в галузі соціальної гігієни був Державний інститут соціальної гігієни, очолюваний А.В. Мольковим, а в другій половині XX ст. - Всесоюзний науково-дослідний інститут соціальної гігієни та організації охорони здоров'я ім. М.О. Семашка.

З метою розвитку наукових досліджень у галузі гігієни праці та професійної патології у 1923 р. в Москві був створений перший інститут з вивчення професійних захворювань. Надалі у великих промислових центрах були засновані інститути гігієни праці та профзахворювань, які проводили профілактичну роботу з оздоровлення умов праці та побуту на промислових підприємствах. Великі дослідження в цій галузі провели вітчизняні вчені Д.П. Нікольський, О.О. Прес, М.О. Вигдорчик, В.О.Левицький.

Вячеслав Олександрович Левицький (1867-1936) спочатку працював сільським лікарем, надалі - повітовим санітарним лікарем у Московській губернії, а з 1921 р. - у науково-дослідних інститутах охорони праці. Він створив один з перших вітчизняних посібників з гігієни праці.

Значний внесок у розвиток окремих питань охорони праці зробили академіки М.Є. Жуковський, М.Д. Зелінський (винайшов ефективну конструкцію протигаза, що майже без принципових змін використовується дотепер), О.О. Скочинський, М.М. Семенов. Фундаментальні та прикладні питання охорони та гігієни праці висвітлені також в роботах вітчизняних учених: академіків Б.О. Патона, І.М. Трахтенберга, Ю.І. Кундієва, В.А. Кордюмова; професорів К.Н. Ткачука, Г.Г. Гогіташвілі, 1.1. Даценка та ін.

Значним внеском у вирішення актуальних проблем загальної та комунальної гігієни стала діяльність О.М. Сисіна, М.К. Ігнатова, Д.М. Калюжного, О.М. Марзєєва. Олександр Микитович Марзєєв (1883-1956) ще студентом медичного факультету Московського університету приймав участь у боротьбі з епідемією холери у Донбасі. З цього часу все своє життя він присвятив боротьбі з епідеміями, справі санітарного оздоровлення країни. На протязі 47 років О.М. Марзєєв працював на Україні, з них 20 років - у Харкові. На початку своєї діяльності працював земським санітарним лікарем. У період Першої світової війни пройшов шлях від військового лікаря до головного санітарного лікаря Румунського фронту. Після демобілізації повернувся на санітарну роботу до Маріуполя. О.М. Марзєєв заснував журнал «Профилактическая медицина», який користувався великою популярністю у санітарних лікарів. У 1925 році О.М. Марзєєв організував кафедру гігієни в Харківському інституті удосконалення лікарів, а у 1934 році - кафедру комунальної гігієни на санітарно-гігієнічному факультеті Харківського медичного інституту. Найбільша заслуга О.М. Марзєєва - заснування в 1931 році в Харкові Українського науково-дослідного інституту комунальної гігієни, який після війни був переведений у Києв. Олександр Микитович був беззмінним директором цього інституту. Всю діяльність інституту О.М. Марзєєв спрямував на розв'язання гігієнічних завдань, пов'язаних з найважливішими сторонами життя країни. Після війни він організував широке обстеження міст і сіл України для з'ясування санітарних наслідків їх руйнації під час фашистської окупації. До цієї роботи він залучив і студентів старших курсів санітарно-гігієнічних факультетів українських медичних інститутів. Наукові дослідження були присвячені також створенню зони санітарної охорони курорту Ворзель. Сам О.М. Марзєєв, виконував дві роботи: «Руйнування міст України в період війни та окупації і гігієнічні умови їх відновлення» та «Руйнування сільських населених місць в Україні в період війни та окупації і гігієнічні основи їх відновлення». їх дослідження послужили основою для законодавства про охорону водойм, повітря та грунту від забруднень, для санітарних правил і нормативів планування міст та проектування промислових підприємств. О.М. Марзєєв поряд з іншими визначними дослідниками успішно розробляв і впроваджував принципи та основи гігієнічного нормування шкідливих факторів навколишнього середовища. У 1951 році вийшов створений ним перший підручник «Коммунальная гигиена», який витримав чотири видання і став настільною книгою не лише студентів медичних інститутів, а й практичних санітарних лікарів. 186 наукових робіт О.М. Марзєєва відбивають його різнобічну санітарну діяльність і надзвичайно різноманітні наукові інтереси. Улюбленими об'єктами його роботи були Донбас і українське село. Після важкої операції, незадовго до своєї смерті О.М. Марзєєв здійснив справжній трудовий подвиг, підготувавши до друку рукопис 2-го видання підручника «Коммунальная гигиена», а також особисті спогади про свою діяльність санітарним лікарем, які вийшли з друку в 1965 р. під назвою «Записки санитарного врача». О.М. Марзєєв був першим головою Українського наукового товариства гігієністів.

Інститут фізіології харчування на чолі з М.М. Шатерниковим був створений у 1920 р. У 30-х роках було організовано низку зональних інститутів харчування в Одесі, Ленінграді, Харкові, Воронежі, Ростові-на-Дону, Іванові і

Новосибірську. У Центральному інституті харчування в Москві, в Одеському та Харківському інститутах харчування були створені спеціальні відділи вітамінології, а в 1954 р. був організований інститут вітамінології МОЗ СРСР. Розвиток радянської вітамінології тісно пов'язаний з дослідженнями Б.О. Лаврова, О.В. Палладіна, Л.А. Черкеса та ін. Одним з найбільших досягнень радянської науки про харчування є розробка біохімічних і фізіологічних обгрунтувань, а також сформульована О.О. Покровським теорія збалансованого харчування. Проте не слід забувати, що в той час, коли розвивалась наука та створювались зональні інститути харчування, у 1932-1933 роках всю територію Української РСР, як і деякі інші регіони СРСР, охопив масовий голод. Він спричинив значні людські жертви і, на думку істориків, голод 1932 року був наслідком надмірних хлібозаготівель, а голод 1933 року був викликаний конфіскацією всіх продовольчих запасів в українських селян.

У становлення і розвиток радянської гігієни дітей та підлітків великий вклад зроблено її основоположниками М.О. Семашком, А.В. Мольковим, Д.Д. Бекарюковим, а також колективом вчених Інституту гігієни дітей та підлітків. Фахівці цього профілю досліджували дію різних факторів навколишнього середовища на організм, що росте, з метою визначення оптимальних умов навчання і виховання.

Дослідження Г.В. Хлопіна, Ф.Г. Кроткова, М.Ф. Галаніна сприяли розвитку військової гігієни та гігієни використання променевої енергії. Новий розділ гігієни - радіаційна гігієна набула інтенсивного розвитку у зв'язку із практичним використанням атомної енергії та інших джерел іонізуючого випромінювання. Були створені спеціальні інститути і кафедри, які займаються розробкою питань радіаційної гігієни, в структуру ряду санітарно-епідеміологічних станцій введені відповідні підрозділи та лабораторії.

Запитання і завдання

1. Як були закладені основи радянської епідеміології?

2. Назвіть напрямки діяльності академіка Д.К. Заболотного.

3. Встановіть, яким був особистий внесок Л.В. Громашевського у розвиток епідеміології.

4. Який внесок у розвиток вітчизняної та світової медицини зробив Є.Н. Павловський?

5. Дайте характеристику теоретичних основ радянської охорони здоров'я.

6. Назвіть вчених, які проводили наукові дослідження в галузі гігієни праці та професійної патології.

7. Охарактеризуйте діяльність О.М. Марзєєва в галузі комунальної гігієни.

8. Які особливості розвитку радянської гігієни харчування?

Зробіть висновок про загальний стан розвитку різних розділів радянської гігієни.