7.7. Земська медицина. Видатні лікарі

Ганебна поразка Російської імперії у Кримській війні 1853-1856 років глибоко зворухнула все суспільство. В державі постала нагальна потреба проведення реформ суспільного та економічного життя. Першою такою реформою стало скасування кріпацтва на селі в 1861 p. 1 січня 1864 року Олександр II затвердив «Положення про губернські і повітові установи». Згідно з новим документом, на місцях створювалися органи місцевого самоврядування - земства. У губерніях і повітах формувалися виборні земські установи -земські збори та земські управи, які безпосередньо керували розвитком медицини в повітах. На допомогу їм майже в усіх губерніях були створені повітові лікарські або лікарсько-санітарні ради. До заснування земських закладів охорони здоров'я більшість населення Російської імперії, окрім великих міст, не знала, по суті, майже ніякої медичної допомоги. Така ситуація була характерною й для більшості повітів українських губерній. Медична допомога населенню повітових сіл і містечок надавалася з невеликих лікарень у деяких повітових містах на 10-20 місць, які раніше були – підпорядковані Приказам громадського опікування. їх було передано до відання повітових земських органів, - всього 53 повітові лікарні з 1000 ліжками. «Лікарняні будівлі старі, ветхі та покриті соломою», - зазначали пізніше земські лікарі. Перші кроки повітових земських зборів зі створення доступної медичної допомоги населенню полягали в поділі повітів на лікарські дільниці, кожна з яких охоплювала 4-5 волостей, в асигнуваннях на упорядкування переданих земству лікарень, а також у запрошенні до повітів лікарів і фельдшерів. На початковому етапі розвитку земської медицини переважала роз'їзна система, що забезпечувалась як фельдшерською допомогою для сільського населення, так і лікарями, запрошеними земством, які об'їжджали фельдшерські пункти повіту, самі проживаючи в місті. Спочатку земські лікарі намагалися обійняти неосяжне: уявити нашому сучаснику лікарську дільницю у вигляді квадрата 150 на 150 верст важко. Інколи лікареві доводилося приймати до 150 пацієнтів на день, майже кожного дня переїжджати на нове місце, зазвичай, транспортом потужністю в 1-2 кінських сили. Витримувати надлюдські навантаження в змозі були лише молоді, віддані своїй справі люди. Крім того, велася боротьба з епідеміями. Тому потреба в більшій кількості кваліфікованого медичного персоналу, а також у створенні амбулаторій стала нагальною. Наприкінці XIX століття - після 1880 року почала впроваджуватись стаціонарна система, і до кінця століття вона майже повністю замінила роз'їзну. При стаціонарній системі земства будували більше нових лікарень у селах, що розширило для хворих можливість стаціонарної допомоги. У центрі дільниці знаходилася дільнична лікарня, що складалася із стаціонару на 5-10 ліжок, пологового та сифілітичного відділення, амбулаторії, квартири для лікаря та ін., по периферії дільниці знаходились фельдшерські пункти. Багато молодих лікарів після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам, і поповнювали ряди земських медиків. Так, з 1870 по 1910 p.p. кількість лікарів збільшилася з 610 до 3100. Найбільш укомплектованими лікарськими кадрами в Україні вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії. Зокрема, уже в 1885 р. земський медичний персонал Лубенського повіту складався з трьох дільничних лікарів та одного при міській лікарні, 14 дільничних фельдшерів (по одному в кожній волості) та по одному при кожному з лікарів. До 1910 року було створено 2686 лікарських дільниць. І хоча зразкових дільниць з населенням 10 тисяч, при радіусі 10 верст було дуже мало, суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць -кожен лікар у середньому обслуговував дільницю радіусом приблизно 17 верст (чисельність населення дільниці в кінці XIX - на початку XX століття в середньому становила 28 тисяч). Принципово не займаючись приватною практикою, земські лікарі тим самим відкидали західноєвропейську концепцію медичної допомоги у вигляді приватних взаємин між лікарем та пацієнтом, тобто на правах ремесла або торгівлі. Українська земська медицина, як і російська, була суто громадською акцією. Лікарі використовували відпустки для поїздок до університетських міст з метою фахового вдосконалення. 1880-ті роки стали початком активного розвитку повітової медицини. Про розвиток земської медицини в загальнодержавному масштабі свідчать такі дані: у 1870 р. 70 повітових земств України витратили на народне здоров'я 300 тис. крб, а в 1912 р. - вже 10 млн. крб. Фінансування земських медичних закладів відбувалося за рахунок загального оподаткування населення. З великими труднощами на початку XX ст. лікарські ради добилися у земської верхівки права на безплатну медичну допомогу. Коли лікування стало безкоштовним (лише деякі земства збирали незначну оплату), люди стали звертатися за медичною допомогою частіше, в окремих повітах - у 10 разів. До цього сільське населення рідко зверталося до лікарів, оскільки медична допомога була платною. Наприклад, в 1893 р. український олігарх тих часів М.О. Терещенко своїм коштом заснував «Чорноробну лікарню» для сірого люду (сьогодні це Київська міська дитяча поліклініка №14).

Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини були надані працями і досвідом Харківського медичного товариства та проектом організації медичної допомоги, виробленим Полтавським земством. Авторами проекту були полтавський лікар A.M. Жуковський та 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков. У Херсонській губернії як районі притоку селян з півночі України виникала загроза спалахів епідемій та занесення інфекційних хвороб з інших місцевостей. Тисячі селян скупчувалися у великих економіях, на вузлових залізничних станціях. І тому тут започаткувалась санітарна організація, яка стала прикладом для наслідування всій земській медицині Російської імперії. Санітарне спрямування земської медицини було синтезом діяльності дільничних лікарів з лікування та запобігання хвороб. Земства, створені в Україні, одними з перших поставили на належний рівень питання санітарії. Перший завідувач санітарного бюро Херсонської губернії М.С. Уваров разом з І.О. Дмитрієвим розпочали розробку номенклатури хвороб і системи земської медичної статистики, прийняті у подальшому на VII Пироговському з'їзді в Казані. У Києві Перша санітарна станція з'явилася в 1891 р. В числі найважливіших заходів земської медицини стали масові санітарно-статистичні дослідження захворюваності, фізичного розвитку та демографії з метою поліпшення санітарії і організації медичної допомоги селянству. Матеріали дільничних лікарів щодо захворюваності склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

На Херсонщині зросла славетна когорта піонерів земської медицини, таких як М.І. Тезяков, С.М. Ігумнов, В.В. Хижняков, А.Л. Смідович, М.В. Герман, О.В. Корчак-Чепурківський, Є.І. Яковенко. Особливу увагу поширенню гігієнічних знань серед народу приділяв видатний український гігієніст, епідеміолог і демограф, професор О.В. Корчак-Чепурківський. Він у 1907 р. виступив як один із організаторів Українського наукового товариства (УНТ) в Києві, а в 1908 р. - окремої природничо-медичної секції, де виступав з доповіддю «Мальтузіанство і неомальтузіанство з погляду соціальної гігієни», працював над українською медичною термінологією. Його світогляд віддзеркалила стаття «Наші завдання часу», яку було надруковано в заснованому ним часописі «Українські медичні вісті». Вчений писав: «...найголовніше завдання утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання».

Праця лікарів земської медицини заклала практичну основу дійсно народної медицини. Овксентій Трохимович Богаєвський (1848-1930) -український хірург, науковець, громадський діяч. Після закінчення медичного факультету Київського університету О. Богаєвський пройшов курси вдосконалення при Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії. Повернувшись звідти, працював на посаді дільничного лікаря в Комишні, що під Миргородом, обслуговуючи один до 40 тисяч населення. Через деякий час земство перевело його на посаду старшого лікаря Кременчуцької міської лікарні. За встановленою традицією, старший лікар повинен був особисто очолювати хірургічну службу. Користуючись з того, що дістав житло на території лікарні, Овксентій Трохимович буквально дні і ночі проводив в операційній, анатомці. Поглиблюючи знання з топографічної анатомії, оперативної хірургії, відточував техніку хірургічних втручань. О.Т. Богаєвський прославився як хірург-новатор з широким діапазоном хірургічної діяльності. Він першим в Україні здійснив резекцію шлунка з приводу ракового захворювання із сприятливим віддаленим результатом. Овксентій Трохимович написав 85 наукових праць, створив велику школу хірургів-практиків, брав участь у роботі багатьох російських та 4 міжнародних хірургічних з'їздів.

О. Богаєвський здійснив структурну перебудову лікарняного закладу та його переоснащення, придбав багато нового, у тому числі досконалого закордонного обладнання: революція торкнулася насамперед перев'язної, операційної та інших приміщень. Впроваджувалися нововведення щодо виконання самих операцій, запобігання гнійних ускладнень, знеболювання.

Кременчуцька міська лікарня стала відомою. Сюди в повному складі приїжджали делегати київського з'їзду лікарів, учасники Пироговського з'їзду. Постійними гостями Кременчука були визначні діячі медицини як Росії, так і зарубіжжя. Вони хотіли не лише побачити лікаря та оновлену завдяки його старанням лікарню, а й вивчити багатий передовий на той час досвід, здобутий у лікувально-профілактичній роботі, організації хірургічної справи, а особливо у здійсненні операцій на оці, що висунуло Кременчук на роль провідного офтальмологічного центру.

О. Богаєвський не тільки приймав гостей, а й сам чимало їздив по світу: вивчав організацію медико-санітарної служби в Москві, Санкт-Петербурзі, Берліні, Парижі, Відні, брав участь у з'їздах, конференціях, що проводилися в найкращих клініках світу. Він обирався членом кількох міжнародних лікарських об'єднань, був делегатом майже всіх Пироговських з'їздів.

О. Богаєвський організував при лікарні в Кременчуці 4-річну жіночу фельдшерську школу на 160 осіб, яка готувала так званих повитух та фельдшериць для всієї губернії. У 1911 році Київський університет присвоїв Богаєвському науковий ступінь доктора медицини без захисту дисертації.

Одним із провідних хірургів Поділля був Людвіг Іванович Малиновський (1875-1917). Закінчив з відзнакою медичний факультет Юр'євського університету, після чого на Поділлі завідував лікарнею на 19 ліжок. 1905 року Малиновського призначили старшим лікарем і хірургом Вінницької повітової земської лікарні. Всього в лікарні працювало близько 30 співробітників, з них три лікарі, чотири фельдшери, три медсестри. Слава Вінницької хірургічної лікарні швидко поширилася, і в корпусах на 75 ліжок постійно розміщувалося від 100 до 120 пацієнтів. Людвіг Іванович невдовзі став одним із провідних хірургів Подільської губернії, він також автор 5 наукових досліджень гострих хірургічних захворювань органів черевної порожнини; активний член, а згодом - голова Вінницького медичного Пироговського товариства; у Першу світову війну - головний хірург госпіталю.

Відомий своїми роботами з історії медицини земський лікар Савелій Григорович Ковнер (1837-1896). Отримавши звання лікаря з відзнакою, був залишений на два роки при медичному факультеті університету святого Володимира у Києві для приготування до звання професора. В 1867 році Савелій Григорович був призначений міським лікарем в Ялуторовськ (Тобольска губернія), а в пізніше - переведений до Ніжина в якості повітового лікаря. Потім працював головним лікарем ніжинської головної лікарні і лікарем ліцею імені Безбородька, а в 1890 році переїхав до Києва.

За свої кошти він у 1865 р. випустив книгу «Спіноза і його філософія»; надрукував чотири великі випуски з давньої та середньовічної історії розвитку медичної науки: 1) «Історія древньої медицини. - Медицина Сходу та давньої Греції до Гіппократа»; «Гіппократ»; «Медицина від смерті Гіппократа до Галена включно»; 2) «Історія середньовічної медицини». Ці твори являють собою досить ретельно складені збірники найважливіших матеріалів, за якими можна скласти правильне поняття про історію медицини.

Видатний хірург Броніслав Станіславович Козловський (1854-1919) працював у місті Смілі Київської губернії. У XIX столітті ця лікарня була однією з найкращих лікарень не лише Черкаського повіту, але й усієї Київської губернії. Лікарня мала терапевтичне, хірургічне, жіноче, акушерсько-гінекологічне, інфекційне відділення. Даний заклад охорони здоров'я, який фактично повністю підтримувався зі сторони графів Бобринських, також був забезпечений необхідним та найновішим медичним обладнанням інструментами, різноманітними стерилізаторами, кип'ятильниками, апаратами для дезінфекції, навіть рентген-апаратом. У лікарні працював кваліфікований медичний персонал. Особливістю Софіївської лікарні, в порівнянні з іншими медичними закладами XIX століття, також було те, що вона мала власну каналізацію. А от водонапірна башта була частиною складної системи лікарняного водопостачання.

Б.С. Козловський виконував оперативні втручання на судинах, шлунку, прямій кишці; неодноразово виступав на з'їздах хірургів із науковими доповідями. Свій великий практичний досвід хірург описав і опублікував у цілому ряді праць і отримав звання доктора медицини. Його учнями були відомі хірурги Я.О. Гальперін, О.І. Мєщанінов, В.Л. Покотило. Великою популярністю користувалися хірурги І.А. Юцевич (Єлизаветград), М.М. Трофімов, О.О. Абражанов (Полтава), Ю.Л. Крамаренко (Умань).

Незвичайна біографія, якої, здавалося б, цілком вистачило на кілька життів, у непересічної постаті святителя Луки - Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького (1877-1961). Святий Лука Кримський - геніальний лікар, який лікував звичайних людей, професор, який читав лекції звичайним студентам, політв'язень, що пройшов заслання, в'язниці і тортури і ... став лауреатом Сталінської премії, хірург, який врятував від сліпоти сотні людей і сам втратив зір у кінці життя, християнин величезної сили волі, чесності, безбоязної віри і талановитий проповідник, православний єпископ і учений. Про медицину майбутній «святий хірург» ніколи не мріяв. Зате з дитинства мріяв про професію художника. Закінчивши Київську художню школу і провчившись деякий час живопису в Мюнхені, Валентин раптом... подав документи на медичний факультет Київського університету, прагнучи бути там, де більше потрібен людям. «Недовгі коливання скінчилися рішенням, що я не вправі займатися тим, що мені подобається, але зобов'язаний займатися тим, що корисно для страждаючих людей», - згадував архієпископ Лука. В університеті навчався прекрасно, був старостою групи, особливо відзначався при вивченні анатомії. Вже на другому курсі Валентина готували в професори анатомії (художні навички йому тут якраз і стали в нагоді), проте він дивував студентів і професорів своєю принциповою зневагою до кар'єри і особистих інтересів. У 1903 p., з відзнакою закінчивши університет, цей природжений вчений на загальний подив оголосив про намір «бути все життя земським, мужицьким лікарем», - заняття саме непрестижне, важке і малоперспективне. Відразу стати земським лікарем Валентину Феліксовичу не довелося, оскільки він закінчив університет перед самим початком війни з Японією: його першою медичною роботою була військово-польова хірургія в госпіталі Київського Червоного Хреста біля міста Чити. Завідуючи в роки війни хірургічним відділенням, він набув великого досвіду при виконанні складних відповідальних операцій на кістках, суглобах і черепі. Результати роботи були цілком хорошими, серйозних ускладнень не було. У Читі Валентин Феліксович одружився з сестрою милосердя, яка працювала раніше в Київському військовому госпіталі, де її називали «святою сестрою». Вони виїхали з Чити до закінчення війни, і Валентин Феліксович став лікарем Ардатовського земства Симбірської губернії. Там йому довелося завідувати міською лікарнею. У важких і непривабливих умовах лікар відразу став оперувати, охоплюючи всі розділи хірургії та офтальмології. В Ардатовській лікарні Валентин Феліксович відразу зіткнувся з великими труднощами і небезпекою при застосуванні загального наркозу, і вже там у нього виникла думка про необхідність, по можливості, уникати наркозу і якомога ширше замінювати його місцевою анестезією. Він вирішив перейти на роботу в маленьку дільничну лікарню, яку знайшов у селі Любаж Курської губернії. Однак і там легше не стало, адже талановитий хірург, широко оперуючи, швидко здобув таку славу, що до нього ринули хворі з інших повітів Курської губернії і сусідньої - Орловської. Відомо про такий курйозний випадок: один молодий жебрак, що був сліпим з раннього дитинства, прозрівши після операції, зібрав безліч сліпих з усієї округи, і всі вони довгою вервечкою прийшли до лікарні, ведучи один одного за палиці, прохаючи їх вилікувати.

Дізнавшись із нової книги професора Брауна про існування регіонарної анестезії, невтомний хірург поставив собі завдання зайнятися розробкою нових її методів. Надмірна слава зробила становище лікаря в Любажі нестерпним: йому доводилося приймати амбулаторних хворих, яких приїздило безліч, і оперувати в лікарні з дев'ятої години ранку до вечора, роз'їжджати досить великою дільницею, а вночі досліджувати під мікроскопом тканини, видалені при операціях, робити малюнки мікроскопічних препаратів для своїх статей, і ця величезна робота забирала всі сили. Одного разу в абсолютно виняткових умовах Валентину Феліксовичу довелося робити трахеотомію складаним ножиком дитині, якій у дихальні шляхи потрапив маленький шматочок цукру.

Згодом Земська управа перевела хірурга у повітову Фатежську лікарню, але через конфлікт із місцевими чиновниками він працював там недовго. З Фатежу Валентин Феліксович поїхав до Москви, де менше року був екстерном хірургічної клініки професора Дьяконова. За правилами цієї клініки всі лікарі-екстерни повинні були писати докторську дисертацію, і професор Дьяконов запропонував Валентину Феліксовичу продовжувати роботу над регіонарною анестезією. Про свої відкриття В.Ф. Войно - Ясенецький зробив доповідь у Московському хірургічному товаристві, що викликало надзвичайно великий інтерес. Але не маючи засобів для прожиття в Москві з дружиною і двома маленькими дітьми, великий хірург був вимушений виїхати в село Романівку Саратовської губернії для роботи в лікарні на двадцять п'ять ліжок. Тут він розвинув велику хірургічну діяльність і надрукував звіт про неї окремою книжкою за зразком звітів клініки професора Дьяконова. Роботу над регіонарною анестезією вчений продовжував у Москві під час щорічних місячних відпусток, працюючи з ранку до вечора в Інституті. Про те, як ставився майбутній архієпископ Лука до своєї роботи, свідчить його лист до дружини Ганни Василівни: «З Москви не хочу їхати, перш ніж я не візьму від неї того, що потрібно мені: знань і вміння науково працювати. Я, як звичайно, не знаю міри в роботі і вже сильно перевтомився... А робота чекає велика: для дисертації треба вивчити французьку мову і прочитати близько п'ятисот робіт на французькій і німецькій мовах. Крім того, багато працювати доведеться над докторськими іспитами ... у всякому разі, стати доктором медицини не можна раніше ніж до січня 1910 року, якщо весь цей час бути вільним від всяких інших занять. Зате потім буде мені широка дорога...». Займаючись науковою роботою, великий хірург завжди керувався прагненням полегшити страждання хворих і працю лікарів. У ті роки вкрай недосконалий загальний наркоз часто був, за словами лікаря Войно-Ясенецького, «незрівнянно небезпечнішим самої операції», і в застосуванні такого досконалого методу місцевого знеболювання, як регіонарна анестезія, була величезна практична потреба, особливо ж у земських лікарів. Хірургія мала для владики Луки величезне значення, оскільки завдяки їй він міг служити бідним і стражденним людям. У 1908-1909 p.p. в журналі «Хірургія» з'явилися перші наукові роботи В.Ф. Войно-Ясенецького, присвячені питанням знеболювання, а в 1915 році вийшла перша його монографія «Регіонарна анестезія». Всього за перші дванадцять років своєї хірургічної діяльності майбутній владика Лука опублікував дев'ятнадцять наукових робіт.

Романівка, де працював на цей час Валентин Феліксович, була величезним степовим селом з чотирма шинками. Що не свято - на широких романівських вулицях починалися пиятики, бійки, різанина. За розповідями старого медика В.Ф. Єлатомієва, який працював у Романівській слободі незабаром після Войно-Ясенецького, хвороби там теж набували величезного розмаху: побутовим сифілісом могло хворіти ціле село, «пневмонія - так її на відстані видно, флегмона - так піввідра гною». Два лікарі, три фельдшерки та фельдшер, працюючи без перепочинку цілодобово, ледь справлялися з напливом хворих. На прийом в амбулаторію приходило по сто - сто п'ятдесят чоловік. А після цього треба було їхати верхи або на возі по селах. Справ і там вистачало, адже на дільниці було двадцять сіл і дванадцять хуторів, там на місці доводилося робити операції під наркозом, накладати акушерські щипці. Ось що являла собою земська лікарня у Романівці згідно «Огляду стану земської медицини в Балашовському повіті за 1907-1910 і частково 1911 роки»: «Романівська дільниця. Площа 580 кв. верст. Населення 30 506 чоловік. Більше 70% жителів розташовано далі, ніж за 8 верст від будинку лікаря. Амбулаторія - 31 640 звернень на рік. Дільниця в два рази перевищує вимоги норми до площі і в три рази до населення та кількості роботи». Приймаючи за годину 25 -ЗО хворих, можна було приділити кожному не більше двох хвилин. Тут і огляд, і призначення. Прийоми тривають по 5 - 7 годин на день. За підрахунками упорядника «Огляду»: «...Тільки в 45 випадках із 100 можна поставити більш-менш точний діагноз, а 55 проходять без діагнозу. На долю одного лікаря нерідко доводиться прийняти до 200 чоловік... Приміщення для амбулаторних прийомів здебільшого тісні і задушливі. В Балашовській дільниці, наприклад, в одній кімнаті приймають три лікарі, двоє з них - за одним столом. Тут же за ширмою гінекологічні дослідження, поруч в перев'язочній роблять розрізи, щеплення дітям, все це супроводжується криками, плачем. У чекальні тиснява і шум, бувають випадки непритомності від нестачі повітря. Про яке-небудь вислуховування хворого тут не може бути й мови». У цій тісноті, духоті і шумі півтора року працював і Валентин Феліксович. Крім лікарського прийому і виїздів, на ньому була в лікарні і вся хірургія». «Я робив у Романівці не менше 300 операцій на рік», - писав він у Біографії 1945 року. «Огляд» підтверджує: в 1909 році хірург справив 292 операції. На початку наступного року операційний темп зріс ще більше.

У 1916 році, живучи в Переславлі, Валентин Феліксович захистив у Москві докторську дисертацію «Про регіонарну анестезію другої гілки трійчастого нерва» (синонім «провідникова анестезія»).

Переславльська повітова лікарня на п'ятдесят ліжок мало чим відрізнялася від Романівської: ні електрики, ні рентгенівського апарату, воду доставляв водовоз у бочці, а майже щоденне чищення смердючої ями, що заміняла каналізацію, на кілька годин паралізувало життя лікарні. Лікарня служила центром медичної допомоги для всього повіту, так що на прийоми до лікаря сходилися в основному місцеві селяни. О пів на дев'яту ранку лікарняний кучер Олександр подавав до будинку головного лікаря екіпаж. Відстань від будинку до лікарні не більше версти, але і цей час у лікаря даремно не пропадав. Він брав із собою в екіпаж 15-20 карток з німецькими та французькими словами і вивчав їх дорогою. Старший син владики Луки Михайло Валентинович, згадуючи про той час, розповідав: «Батько працює вдень, ввечері, вночі. Вранці ми його не бачимо, він іде в лікарню рано. Обідаємо разом, але батько і тут залишається мовчазним, найчастіше читає за столом книгу. Мати намагається не відволікати його. Вона теж не надто багатомовна». А недільні та святкові дні у земського лікаря, яким працював Валентин Феліксович тринадцять років, були найбільше зайняті і обтяжені величезною роботою.

Ще з самого початку своєї хірургічної діяльності в Читі, Любажі і Романівці В.Ф. Войно-Ясенецький ясно розумів, яке величезне значення має гнійна хірургія і як мало знань про неї винесено з університету. Він поставив своїм завданням глибоке самостійне вивчення діагностики і терапії гнійних захворювань. Наприкінці перебування в Переславлі вчений виклав свій досвід в особливій книзі - «Нариси гнійної хірургії». Як згадував святитель, коли він склав план цієї книги і написав передмову до неї, тоді, на його подив, з'явилася вкрай дивна настирлива думка: «Коли ця книга буде написана, на ній буде стояти ім'я єпископа». Бути священнослужителем, а тим більше єпископом, раніше йому й уві сні не приснилося.

У Переславлі-Заліському Войно-Ясенецькі прожили шість з половиною років. У міській і фабричній лікарнях великий лікар розгорнув надзвичайно широку хірургічну роботу і був одним із піонерів у нових тоді найскладніших операціях на жовчних шляхах, шлунку, селезінці і навіть на головному мозку. Крім того, в 1915-1916 роках він очолював невеликий госпіталь для поранених.

На початку 1917 року Валентин Феліксович виявив у дружини явні ознаки туберкульозу легенів. Це співпало з тим часом, коли він за оголошенням у газеті при наявності дуже великого конкурсу отримав запрошення на роботу в Ташкент. Сподіваючись, що теплий клімат врятує дружину, В.Ф. Войно-Ясенецький прийняв пропозицію. У квітні 1917 року вся сім'я переїхала до жаркого Ташкенту, де Валентин Феліксович обійняв посаду хірурга та головного лікаря великої міської лікарні. Так розпочався новий період життя великого хірурга і єпископа.

Об'єднаними зусиллями земств і лікарів була створена самобутня земська медицина - система надання медичної допомоги сільському населенню країни, яка стала абсолютним державним пріоритетом Росії і не мала аналогів у світовій практиці. Багато в чому це стало можливим завдяки усвідомленню лікарями своєї професійної та громадянської відповідальності за збереження здоров'я народу. В губерніях, де не було земств, стан медичного обслуговування був набагато гіршим: один лікар обслуговував 70 тисяч чоловік, а смертність серед населення залишалась дуже високою.

Варто зазначити, що у 1913 році Україна посідала перше місце в Російській імперії за приростом населення - 20,7 осіб на 1000 населення. Тож нічого дивуватися тому факту, що за переписом населення СРСР 1926 року перше місце серед етносів Радянського Союзу займали українці - 81,2 млн. чоловік. І це, не враховуючи українців Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. За даними ж 1869 р., у Російській імперії було зареєстровано 12,5 млн українців, ще 2,5 млн українців мешкали на той час в Австро-Угорщині. За неповні шістдесят років українців побільшало майже вшестеро, незважаючи на декілька воєн та революцій! Такі позитивні результати були наслідком реформ, зокрема медичних, проведених у суспільстві.

Розвиток земської медицини вимагав розширення мережі земських аптек. Перша земська аптека з вільним продажем ліків відкрилася 1868 р. у Нижньогородській губернії. У 1871 р. в Росії нараховувалось усього 20 земських аптек з вільним продажем медикаментів. Такі аптечні заклади відкривалися дуже повільно, тому у 1872 р. було дозволено продавати лікарські засоби без рецептів з лікарняних земських аптек. З 1881 р. за новим законом дозволялося помічникові провізора відкривати аптеку у селі.

Запитання і завдання

1. Визначте головні особливості запровадження та розвитку земської медицини.

2. Дайте характеристику медичної діяльності видатних хірургів О.Т. Богаєвського і Л.І. Малиновського.

3. Встановіть, яке значення для розвитку вітчизняної та світової медицини мала діяльність Б.С. Козловського.

4. Яким був внесок у розвиток історії медицини земського лікаря С.Г. Ковнера?

5. Яке значення для охорони народного здоров'я мало створення земської медицини?

7.8. Пироговські з'їзди та їх роль у розвитку медицини

Особливістю земської реформи було те, що вона здійснювалася на тлі значного відставання Росії в галузі охорони здоров'я від передових європейських країн. Ситуація значно погіршувалася відсутністю в країні єдиного централізованого органу управління медико-санітарною справою. Це сприяло формуванню в медичному середовищі основних принципів професійного самоврядування, що знайшло вираження в проведенні губернських з'їздів лікарів. Проте досвід їх проведення засвідчив - переважну масу питань у масштабах однієї губернії розв'язати неможливо. Ініціатором організації та проведення всеросійських з'їздів лікарів стало «Товариство російських лікарів в пам'ять М.І. Пирогова», створене в 1883 р. і більш відоме як Пироговське товариство. І з'їзд Товариства відбувся 1885 р. Пироговське товариство лікарів почало виконувати своє завдання з консолідації зусиль медиків на основі загальних наукових і практичних інтересів, - воно стало сполучною ланкою між столичною професурою і земськими лікарями, що підтверджував персональний склад їх учасників.

Всього за час існування Пироговського товариства лікарів пройшло 15 з'їздів (12 чергових і 3 позачергових). Основну рушійну силу перших Пироговських з'їздів складали земські лікарі. В центрі уваги лікарської громадськості знаходились питання підвищення матеріального, правового і морального рівня лікарського середовища. На з'їздах відбувався активний обмін досвідом і дискутувалися питання щодо єдиних підходів до організації медичної допомоги в різних регіонах Росії. Холерна епідемія 1891-1892 p.p. дала практичний вихід громадської активності російських лікарів, що проявилося у розробці та здійсненні широких попереджувальних протиепідемічних заходів у масштабах всієї країни. Найважливішими підсумками перших Пироговських з'їздів, які зумовили їх подальшу спрямованість, стали:

- Курс на еволюційний шлях розвитку і вдосконалення медичної допомоги в країні, заснований на практичних досягненнях земської медицини, збереженні та розвитку її кращих гуманістичних традицій;

Рішення про необхідність реформування системи управління медико-санітарною справою шляхом впровадження в Росії вищого лікарського представництва як самостійного Міністерства народного здоров'я;

• Створення передумов для вдосконалення медичної освіти, організації медичної допомоги населенню та підвищення її якості.

Пироговські з'їзди і комісії, що були створені при Пироговському товаристві, зіграли головну роль у поширенні гігієнічних знань серед населення. Серед їх численних секцій найбільше значення мала секція громадської медицини. Зокрема, на V Пироговському з'їзді активно обговорювалися питання про подальший розвиток форм санітарної освіти, і за його рішенням у 1895 р. було організовано Комісію для поширення гігієнічних знань у народі. Комісія розробила перелік тем, за якими мали бути створені популярні брошури, а також ті вимоги, яким ці брошури повинні задовольняти, зокрема. Комісія також повинна була ознайомлювати народ з біографіями великих людей, що своїми відкриттями створили нову еру в медицині.

Діяльність VI - XIII Пироговських з'їздів була спрямована на вироблення єдиних підходів до організації медичної допомоги сільському населенню на всій території країни, формування принципів і створення передумов до становлення системи державної охорони здоров'я і практичних засад соціального партнерства в цій галузі.

VI Пироговський з'їзд пройшов у Києві у 1896 p., і Київське товариство лікарів чимало зробило для його успішного проведення. Керівником секції медичного побуту було обрано Н.А. Хржонщевського. Як і раніше, актуальними на цьому з'їзді були питання санітарної освіти. Перший внесок у розроблення сучасної термінології зробила спеціальна підкомісія з питань громадської медицини, гігієни та лікарського побуту Пироговського товариства на своєму XI з'їзді. Очолював цю роботу академік Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський - фундатор соціальної медицини. Було запропоновано ряд визначень: «громадська медицина», «соціальна медицина», «соціальна гігієна», які мали спільну рису - необхідність вивчення впливу соціальних умов на здоров'я населення.

На трьох надзвичайних Пироговських з'їздах лікарів 1917-1919 p.p. розглядались основні підходи до реорганізації системи надання медичної допомоги населенню, зокрема: консолідація широкої медичної громадськості,' формування і розвиток принципів лікарського самоврядування; адекватне фінансування державою заходів щодо охорони здоров'я населення; безкоштовна, доступна і рівна для всіх медична допомога і дільничний принцип її надання; створення державної системи санітарних установ, протиепідемічний та санітарно-профілактичний напрямок у медицині; розробка єдиних підходів у статистиці та облік загальної захворюваності населення та ін.

Разом з тим, Пироговські з'їзди лікарів мали важливе науково-практичне значення для розвитку багатьох лікарських спеціальностей шляхом створення вузькоспеціалізованих наукових медичних товариств.

Проявом важливого наукового і освітнього значення Пироговських з'їздів були видані ними «Праці», які відображали прогрес медичної науки. Офіційними виданнями Пироговських з'їздів були протоколи засідань правлінь та їхні звіти, спеціальні доповіді, в яких викладалися пріоритетні цілі і завдання, підходи до розвитку медичної науки і практики. Праці Пироговських з'їздів були, по суті, медичною енциклопедією, що вельми точно відбивала тенденції і напрямки розвитку медичної науки і практики.

Значну цінність становить загальноросійський довідник із земської медицини - «Земський медичний збірник», який містить детальну інформацію про зміни, що відбувалися у справі піклування про народне здоров'я в різних губерніях у зв'язку з введенням земств. Суттєвим доповненням до цього видання стали «Ювілейний Земський Збірник» і «Збірник з суспільно-санітарних і лікарсько-побутових питань». У полі їх зору були складні і різноманітні процеси розвитку медичної науки і практики. Офіційним періодичним виданням Пироговського товариства був «Журнал товариства російських лікарів в пам'ять М.І. Пирогова». Опубліковані в Журналі матеріали дозволяли з'ясувати ставлення практичних лікарів і широкої громадськості до багатьох актуальних питань, обговорюваних Пироговськими з'їздами лікарів.

Про ґрунтовність наукових та громадських розробок Пироговських з'їздів лікарів свідчить той факт, що основні підходи до реформування охорони здоров'я розроблялися і пропонувалися ними задовго до Жовтневої революції 1917 р. Крім того, вироблені і сформульовані Пироговськими з'їздами єдині підходи до організації медичної допомоги населенню країни і основоположні принципи системи державної охорони здоров'я, були покладені в основу радянської системи охорони здоров'я і залишаються актуальними до теперішнього часу.

Взаємовідносини Пироговських з'їздів з владою зазнали кілька етапів розвитку. Перші з'їзди знайшли повне розуміння і підтримку з боку уряду, як в організаційному, так і в матеріальному плані. Робота Пироговських з'їздів лікарів здійснювалася в рамках конструктивної співпраці лікарської громадськості та уряду.

У кінці XIX - початку XX ст., у зв'язку з бурхливим процесом розвитку громадської ініціативи, влада почала вживати активні дії з нейтралізації ліберальних тенденцій у суспільстві. У цей час широкого розмаху отримала цензура і негласний нагляд за діяльністю всіх громадських організацій, в тому числі і Пироговських з'їздів лікарів.

Переломним моментом у взаєминах з урядом став позачерговий московський з'їзд лікарів 1905 року, скликаний з метою прийняття екстрених заходів проти холери. На ньому депутати встигли прийняти і радикальну політичну резолюцію, що закликала медиків «зорганізуватися для ...боротьби... проти бюрократичного ладу до повного його усунення та за скликання Установчих зборів». З цього моменту ставлення влади до Пироговських з'їздів стало ворожим, лікарі почали піддавалися адміністративним переслідуванням, звільненням, позбавленню волі, висилкам і т. п.

Характерна загальнополітична позиція Пироговського товариства і його з'їздів у ставленні до Лютневої і Жовтневої революції 1917 p.: Лютнева революція отримала беззастережну підтримку їх учасників, а Жовтнева була сприйнята ними негативно. Так, 22 листопада 1917 року Пироговский з'їзд прийняв резолюцію з осудом Жовтневої революції, а декрет РНК РРФСР від 15 лютого 1918 р. «Про скасування Центральної лікарсько - санітарної ради» більшість світил російської медицини, присутніх на з'їзді, охарактеризували як документ, що «вкрай шкідливо відбивається на роботі громадської медицини». По суті це стало початком кінця Пироговського товариства .

Після встановлення на території країни радянської влади більшовики зробили все, щоб знищити опозицію. У радянський період діяльність Пироговських з'їздів лікарів не була затребувана владою, вони припинили свою роботу, і в 1922 році товариство перестало існувати. Доля багатьох учасників Пироговських з'їздів та членів їх сімей виявилася досить трагічною.

Діяльність Пироговських з'їздів лікарів мала важливе організаційне та науково-практичне значення з точки зору створення передумов становлення системи державної охорони здоров'я в кінці XIX - початку XX ст.

У 1985 році, з початком перебудови, традиція проведення в Росії Пироговських з'їздів була відтворена. Після падіння комуністичного режиму і розпаду СРСР цей захід став користуватися підтримкою влади.