7.2. Клінічна медицина. Винайдення знеболювальних речовин. Хірургія

У XIX - на початку XX століття наукові досягнення в галузі фізики, хімії, технічний прогрес, розквіт фізіології створили передумови для подальшого розвитку клінічної медицини як галузі природничих наук.

Продовжувала свою наукову та лікувальну роботу паризька клінічна школи, заснована професором Ж. Корвізаром.

її талановитий представник, учень Корвізара, терапевт Жан Батіст Буйо (1796-1881) захистив дисертацію «Про діагностику аневризми аорти»; написав трактат про хвороби серця і великих судин; видав працю про клініку захворювань серця, перекладену невдовзі на більшість європейських мов. Найціннішими є його праці про ревматизм. Буйо вперше, незалежно від Г.І. Сокольського, встановив зв'язок між ревматизмом і ураженням серця і довів, що цей зв'язок притаманний гострому ревматичному поліартриту. Досліджуючи запальні зміни на клапанах серця, він встановив зв'язок між кардіовальвулітом і ревматизмом та ввів поняття «ревматизм серця». Погляди Буйо знайшли відображення в полемічній праці «Про віталізм і організм». Незалежно від нього російським терапевтом Г.І. Сокольским (1807-1886) було доведено, що при ревматизмі уражаються не тільки суглоби, але в першу чергу серцево-судинна система. Г.І. Сокольський опублікував першим після Р. Лаеннека велику працю, присвячену діагностиці внутрішніх хвороб за допомогою аускультації. Росія стала однією з перших країн Європи, де передові лікарі пропагували фізичні методи дослідження.

В іншому центрі клінічної медицини XIX ст. - Берліні засновник великої терапевтичної школи І. Шенлейн (1793-1864) та його учні сприяли введенню природничо-наукових методів дослідження в клініку, активно пропагуючи перкусію, аускультацію, лабораторні дослідження, клініко-патологоанатомічні зіставлення.

Третім центром європейської клінічної медицини був Відень, де чех І. Шкода (1805-1881) - найбільший поряд з К. Рокитанським представник так званої нової віденської школи дав наукове обгрунтування перкусії та аускультації і показав, що об'єктивні симптоми ще не становлять саму хворобу, а є тільки відображенням певних змін в організмі, викликаних хворобою. Для І. Шкоди та інших представників нової віденської школи характерне скептичне ставлення до всякого теоретизування, вони вимагали тільки наукових фактів. «Медицина повинна бути наукою, а не мистецтвом», - одноголосно проголошували багато медичних журналів, які виникли у 40-х роках XIX ст. Для утвердження медицини як науки велике значення мали роботи хіміків, зокрема Ф. Велера. Фрідріх Велер (1800-1882) - німецький хімік, за освітою лікар. Вивчав медицину в Марбурзькому і Гейдельберзькому університетах. Велер відкрив щавелеву кислоту. Далі, бажаючи приготувати ціаново-кислий амоній, Велер отримав безбарвну кристалічну речовину, яка не давала жодної реакції на амоній і ціанову кислоту. У 1828 році він встановив, що ця речовина за складом і властивостями тотожна з сечовиною. Фрідріх Велер написав дуже сміливий на той час лист своєму вчителеві Єнсену Берцеліусу. «Я не в силах більше мовчати, - говорилося в ньому, - і повинен повідомити вам, що можу отримати сечовину без допомоги нирок, без собаки, людини і взагалі без участі будь-якої живої істоти...». Таким чином, Велер, будучи за освітою не хіміком, а лікарем, вперше синтезував з неорганічної речовини органічну сполуку. Цей факт продемонстрував, які перспективи відкриваються перед медициною завдяки досягненням науки в пошуку нових методів діагностики та лікування.

Розвиток діагностики не супроводжувався, однак, аналогічними успіхами в лікуванні. Більше того, поширився скептицизм щодо лікувальних можливостей медицини і терапевтичний нігілізм (недовіра до лікування). «Ми можемо розпізнати, описати і зрозуміти хворобу, - говорив І. Шкода, - але ми не повинні навіть мріяти про можливість вплинути на неї якимись засобами». Разом з тим, деяким провідним клініцистам вдалося уникнути крайнощів поліпрагмазії та терапевтичного нігілізму. Важливу роль у боротьбі з цими проявами зіграли виникнення і розвиток експериментальної фармакології, зокрема діяльність Р. Бухгейма, який заснував у 1847 р. в Дерптському університеті першу в світі лабораторію з експериментальної фармакології, та клініко-фармакологічні дослідження, що проводилися в експериментальній лабораторії клініки СП. Боткіна. У другій половині XIX ст. медицина почала поступово збагачуватися новими лікарськими засобами (морфін, кодеїн, папаверин, атропін, бром тощо).

Новий етап у розвитку німецької, а потім і всієї європейської внутрішньої медицини починається з робіт Людвіга Траубе (1818-1878) - учня І. Шенлейна та І. Шкоди, послідовника Р. Вірхова. Л. Траубе почав читати курс лекцій з аускультації і перкусії. Він зробив у розробку та пропаганду цих методів дослідження настільки вагомий внесок, що його ім'я ставиться в один ряд з такими іменами, як Ж. Корвізар, Р. Лаеннек та І. Шкода. Л. Траубе і його співвітчизникові К. Вундерліху (1815-1877), який запропонував температурні криві, клінічна медицина зобов'язана введенням методу термометрії у лікарську практику: хоча систематичне вимірювання температури було характерним для школи Г. Бурхаве (Г. Бургава), тобто було введено на ціле століття раніше, проте, як і перкусія Л. Ауенбруггера, цей метод не набув поширення в медицині XVIII ст. і був забутий.

Функціональний напрям, заснований на досягненнях фізіології та експериментальної патології, отримав яскраве втілення в працях основоположника найбільшої наукової школи російських терапевтів СП. Боткіна (1832-1889). Сергій Петрович Боткін закінчив медичний факультет Московського університету і з загоном М.І. Пирогова брав участь у Кримській кампанії, виконуючи обов'язки ординатора Сімферопольського військового госпіталю. Він першим у Росії створив при своїй клініці експериментальну лабораторію, де виконував фізичні та хімічні аналізи і досліджував фізіологічну та фармакологічну дію лікарських речовин. Боткін вивчав також питання фізіології і патології організму, штучно відтворював на тваринах аневризму аорти, нефрит, трофічні розлади шкіри з метою розкрити закономірності цих патологій. Разом з тим, він підкреслював, що клініцист може тільки до певної міри переносити на людину дані, одержані в результаті досліду на тваринах. Дослідження, проведені в лабораторії Боткіна, поклали початок експериментальної фармакології, терапії та патології в російській медицині. Ця лабораторія була зародком найбільшого науково-дослідного медичного закладу - Інституту експериментальної медицини. Сергій Петрович також вперше широко використовував лабораторні дослідження (біохімічні, мікробіологічні); ввів вимірювання температури тіла термометром, аускультацію, перкусію, огляд хворого та ін. З неупередженістю судового слідчого він збирав і аналізував зібрані дані і давав студентам струнку картину хворобливого процесу. Свої погляди з питань медицини Сергій Петрович Боткін виклав у трьох випусках «Курсу клініки внутрішніх хвороб» і в 35 лекціях, записаних і виданих його учнями («Клінічні лекції СП. Боткіна»). Професор Боткін був істинним новатором, який здійснив переворот у медичній науці, творцем природно-історичного та патогенетичного методу в діагностиці та лікуванні. У своїх поглядах С.П. Боткін виходив з розуміння організму як цілого, що перебуває у нерозривній єдності і зв'язку з навколишнім середовищем. Цей зв'язок, насамперед, виражається у формі обміну речовин між організмом і середовищем та пристосування організму до середовища. Завдяки обміну організм живе і зберігає певну самостійність по відношенню до середовища, завдяки процесу пристосування організм виробляє в собі нові властивості, які, закріплюючись, передаються у спадок. Він пов'язував походження хвороби з причиною, яка завжди обумовлюється виключно зовнішнім середовищем, що діє безпосередньо на організм або через його предків. Центральним ядром клінічної концепції Боткіна є вчення про внутрішні механізми розгортання патологічного процесу в організмі (вчення про патогенез). Сергій Петрович керувався вченням І.М. Сеченова про те, що анатомо-фізіологічним субстратом всіх актів людської діяльності є механізм рефлексу. Розвиваючи цю теорію, він висунув положення, що і патологічні процеси всередині організму розвиваються рефлекторними нервовими шляхами. Велику увагу Боткін приділяв дослідженню різних центрів головного мозку. Він експериментально відкрив центр потовиділення, центр рефлекторних впливів на селезінку і висловив припущення про існування центру лімфообігу і кровотворення; показав значення всіх цих центрів у розвитку відповідних захворювань і тим довів правоту неврогенної теорії патогенезу. Виходячи з цієї теорії, він почав будувати і нову теорію лікування (вплив на лікування хвороби через нервові центри), але не встиг розвинути її до кінця. Неврогенна теорія патогенезу С.П. Боткіна зобов'язує лікаря проводити діагностику не тільки хвороби, але і «діагностику хворого», лікувати не тільки хвороби, але і хворого в цілому. У цьому корінна відмінність клініки Боткіна від клінік гуморальної та целюлярної школи. Розвиваючи дані ідеї, він створив новий напрям у медицині, охарактеризований І.П. Павловим як напрямок нервізму.

Сергію Петровичу Боткіну належить велика кількість видатних відкриттів у галузі медицини. Він першим висловив думку про специфічність будови білка в різних органах; першим вказав, що катаральна жовтяниця, яку Вірхов трактував як «механічну», належить до інфекційних захворювань, і в даний час ця хвороба іменується «хворобою Боткіна». Встановив також інфекційний характер геморагічної жовтяниці, описаної А. Вейлем. Це захворювання називається «жовтяницею Боткіна-Вейля». Блискуче розробив діагностику і клініку опущеної і «блукаючої» нирки.

Діяльність Сергія Петровича Боткіна була великою і різноманітною. Як видавець він відомий тим, що видавав «Архів клініки внутрішніх хвороб професора Боткіна» і «Щотижневу клінічну газету», перейменовану в «Лікарняну газету Боткіна». У цих виданнях друкувалися наукові праці його учнів. С.П. Боткін - автор 75 наукових робіт з актуальних проблем медицини.

С.П. Боткін відкрив при своїй клініці першу в історії клінічного лікування хворих безкоштовну амбулаторію і вперше в Росії домігся побудови безкоштовної лікарні у Петербурзі. Він був обраний головою Товариства російських лікарів в пам'ять М.І. Пирогова і залишався на цій посаді до кінця життя. Вчений запровадив інститут санітарних лікарів; із 106 його учнів 85 стали докторами наук, 45 очолили клінічні кафедри в Санкт-Петербурзі та інших містах. Серед учнів Боткіна - О.О. Нечаев, М.В. Яновський, Н.Я. Чистович, І.П. Павлов, А.Г. Полотебнов, Т.П. Павлов, Н.П. Симановський.

Вже після смерті Сергія Петровича Євген - один із 12 його дітей став лейб-медиком при дворі Романових. Коли імператора разом із сім'єю заарештували, Євген Боткін не залишив їх. Кілька разів лікареві пропонували повернутись до Пітера, але він вважав це для себе неможливим. Лікаря Євгена Боткіна розстріляли разом із царською сім'єю в Іпатіївському будинку.

Василь Парменович Образцов (1849-1921) - учень і послідовник С.П. Боткіна, доктор медицини, терапевт-клініцист, професор Київського університету. Закінчивши Петербурзьку Медико-хірургічну академію, Василь Парменович отримав пропозицію залишитися в Петербурзі, проте поїхав на батьківщину і став земським лікарем у Великому Устюзі. З перших днів своєї роботи молодому лікарю довелося не тільки лікувати хворих, а й керувати будівництвом міської земської лікарні. З самого початку практичної діяльності В.П. Образцов намагався поліпшити організацію допомоги при пологах. З цією метою він домігся посади акушерки в міській земській лікарні. У 1877 р. Образцов добровільно пішов у складі загону Товариства Червоного Хреста на російсько-турецьку війну. Протягом двох років він служив військовим лікарем в армії на Балканах, працюючи в польових госпіталях і надаючи допомогу не тільки солдатам, а й місцевому населенню. Після війни В.П. Образцов удосконалювався за кордоном у Р. Вірхова, де розпочав наукову роботу. Оселившись в Києві, В.П. Образцов деякий час працював у київському військовому госпіталі. У 1893 році його запросили до Київського університету, в якому він пропрацював професором до кінця своїх днів. Тут В.П. Образцов створив свою знамениту школу терапевтів, яка за методами клінічного обстеження хворого відрізнялася від сучасних йому російських та західноєвропейських шкіл новизною, оригінальними дослідженнями і глибиною знань випускників університету.

Багатьох лікарів того часу хвилювала проблема серцевих захворювань. І одне з них, відоме в народі як «розрив серця», не могло залишати байдужим жодного медичного працівника. Численні спостереження, дослідження, робота біля ліжка вдень і вночі, копіткі розпитування хворих та їх родичів дозволили Василю Парменовичу, разом із М.Д. Стражеском, вперше описати прижиттєву симптоматику інфаркту міокарда (тромбозу вінцевих артерій серця - 1909-1910). В той час, не маючи таких додаткових обстежень, як електрокардіографічний метод та лабораторні дослідження, поставити діагноз інфаркту міокарда було дуже важко. В.П. Образцов і М.Д. Стражеско описали, науково і практично підтвердили три типи перебігу хвороби, дали яскравий і точний опис цього захворювання, який дозволяв будь-якому практичному лікарю будь-якого медичного закладу вірно поставити діагноз і правильно провести лікування. Класифікацією цієї хвороби, яку запропонували вчені, користуються лікарі нашого часу.

Роботи Василя Парменовича з терапії заслужили визнання у всьому світі завдяки ряду нововведень, які він запропонував для терапевтичного обстеження пацієнтів. В.П. Образцовим була розроблена спеціальна методика дослідження черевної порожнини, новий метод пальпації - глибока ковзна методична пальпація органів черевної порожнини. Без особливих додаткових досліджень вона дозволила розпізнавати багато хвороб органів травлення, набула загального визнання і носить назву «за Образцовим». Вчений вдосконалив метод безпосередньої перкусії грудної клітки одним пальцем, довів перевагу безпосереднього вислуховування вухом при виявленні ряду звукових змін діяльності серця, вніс багато нового у вчення про механізм роздвоєння тонів серця, описав нормальний третій тон, докладно охарактеризував ритм галопу. Сучасна кардіологія зобов'язана В.П. Образцову появою такого методу діагностики інфаркту міокарда та інших серцево-судинних захворювань, як електрокардіографія.

В.П. Образцов - автор багатьох наукових праць, в яких порушується широкий спектр медичних питань - від патології серцево-судинної системи до дослідження туберкульозу сліпої кишки, зокрема: «До симптоматології та діагностики тромбозу вінцевих артерій серця»; «До фізичного дослідження шлунково-кишкового каналу і серця»; «Хвороби шлунка, кишок і очеревини».

В.П. Образцов читав цікаві та змістовні лекції. Його любов до хворих була безмежна. Для своїх учнів він служив прикладом великого вченого, хорошого друга, доброї людини. Із терапевтичної школи В.П. Образцова вийшли відомі діячі наукової і практичної медицини: М.Д. Стражеско, М.М. Губергріц, Г.Р. Рубінштейн, Ф.О. Удінцев, Б.І. Трусевич, В.М. Іванов та інші. Численні учні Образцова прославили школу свого вчителя не тільки в Україні, а й за її межами, ряд із них самі створили свої терапевтичні школи.

Основоположником вітчизняної фтизіатрії, одним із засновників знаменитої Київської терапевтичної школи, першим академіком-клініцистом в історії української медицини був Феофіл Гаврилович Яновський (1860-1928). Закінчивши медичний факультет Київського університету, спеціалізувався з патологічної анатомії, фізіології, бактеріології, фтизіатрії в Києві, Берліні (лабораторія Р. Коха), Парижі (лабораторія Л. Пастера) та Лейдені. Успішно захистив докторську дисертацію на тему: «До біології тифозних бацил». В 1893 році брав активну участь у приборканні епідемії холери. Протягом 4 місяців вдосконалювався з патологічної анатомії у Лейпцігу. Познайомившись із професорами Куршманом та Гофманом, записався на їхні курси для лікарів, слухав клінічні лекції для студентів. Після повернення до Києва заснував в Олександрівській лікарні першу в місті бактеріологічну лабораторію для застосування бактеріологічної методики діагностування туберкульозу. Слід сказати, що за час роботи Яновського у клініці ніхто з його колег не заразився жодною інфекційною хворобою. Цей факт свідчить про особисту відповідальність Ф.Г. Яновського за життя не лише своїх пацієнтів, але й співробітників. Велику роль відіграло його уважне ставлення до особистої профілактики, наприклад, у нього був чітко опрацьований спосіб зберігати і переносити лікарський халат, без якого він не заходив до хворого з підозрою на інфекційне захворювання.

Феофіл Гаврилович був професором терапевтичних клінік Одеського та Київського університетів. Лекціям для студентів він приділяв важливу увагу. Теоретичну частину лекцій, побудовану на майстерному аналізі фактів, Яновський ілюстрував, демонструючи 1-2 клінічних хворих. Бажаючи як найміцніше зафіксувати в пам'яті своїх слухачів важливі факти, він вдавався іноді й до таких прикладів. Якось на лекції, розглядаючи симптоми туберкульозу легень та розбираючи хворого із легеневим кровохарканням, Яновський дійшов до перкуторних ознак. На прохання одного із студентів лектор передав йому плесиметр і молоточок; і в той момент, коли в аудиторії запанувала тиша, щоб краще вислухати тон легень, і молоточок був піднятий для удару, раптом почувся квапливий вигук Феофіла Гавриловича: «А кровохаркання!». Студент зніяковів, аудиторія ж назавжди запам'ятала, що перкутувати хворих із кровохарканням не можна. Професор читав лекцію без перерви, 2 години підряд, пересипаючи її гумористичними оповідками з лікарського життя, таким чином даючи змогу відпочити студентам.

У грудні 1908 р., в день відзначення 25-річного ювілею наукової діяльності студенти-медики подарували Яновському срібний стетоскоп його ж моделі зі зворушливим написом, і з того часу він постійно ним користувався. Його колеги відзначали, що Феофіл Гаврилович «мав прекрасний слух, тонкий нюх, гострий зір і особливий дар інтуїції там, де були симптоми заплутані або недостатні» (звичайно, ця інтуїція була заснована підсвідомо на його власному досвіді). Популярність лікаря Яновського сягнула далеко за межі Києва: він часто виїжджав на консультації у провінцію та до багатьох міст України.

Численні науково-практичні проблеми, які розроблялися Феофілом Гавриловичем та його школою, були актуальними, новими, перспективними: питання клініки та імунології туберкульозу легенів, діагностики хвороб нирок, фізіології і патології травлення, клінічної бактеріології. Значення для науки більшості з них зберігається й донині. Ретельність виконання і результативність цих робіт сприяли прогресу науки, і багато з них надалі виділились в окремі галузі медицини. Справедливо Феофіла Гавриловича вважають у нашій країні одним із фундаторів пульмонології, мікробіології, нефрології, фтизіатрії, клінічної інфектології, клінічної фармакології та ряду інших. За його ініціативою на Київщині та в інших містах України було засновано багато протитуберкульозних закладів санаторного типу.

За великі заслуги Ф.Г. Яновському - першому серед клініцистів - було надано звання академіка Української академії наук. Ф.Г. Яновський створив українську школу терапевтів, був членом багатьох наукових товариств і редактором 1-го видання Великої Медичної Енциклопедії, членом редколегії журналу «Лікарська справа».

Іншим великим клініцистом, що приділяв особливу увагу експерименту в клініці, був Володимир Михайлович Бехтерев (1857-1927) - визначний вчений і лікар, невропатолог, психіатр, психолог, фізіолог і морфолог. Закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі, брав участь у військових діях в Болгарії. Будучи професором і завідувачем кафедрою психіатрії Казанського університету, Бехтерев у психіатричній лікарні в Казані ввів у курс лікування хворих корисну і цікаву роботу, виключив будь-які форми насильства над хворими. За зразком казанської почали будуватись окружні психіатричні лікарні по всій країні. На базі кафедри психіатрії Казанського університету Бехтерев створив психофізіологічну лабораторію. Предметом вивчення стала будова мозку і нервової тканини. У своїх роботах В.М. Бехтерев описав провідні шляхи спинного і головного мозку, показав зв'язок між окремими ділянками кори великих півкуль і певними внутрішніми органами і тканинами -ця робота принесла йому світову популярність.

Одним з перших Бехтерев застосував науковий підхід до виховання дітей раннього віку: на основі вивчення рухів грудних дітей показав, що формування особистості починається вже в перші місяці життя.

У Петербурзі, у Військово-медичній академії він очолив кафедру душевних і нервових хвороб, почав викладати невропатологію і психіатрію в академії і в Жіночому медичному інституті, який щойно відкрився. У Військово-медичній академії він організував одне з перших у світі нейрохірургічних відділень. На громадські кошти Бехтерев В.М. створив Психоневрологічний інститут, який нині носить його ім'я. У роки війни в інституті оперували поранених і надавали допомогу тим, які стали душевнохворими на фронті.

У травні 1918 року він розробив план створення Інституту мозку, керівництво яким радянський уряд доручив Бехтереву. Тоді ж, у 1918 році, Бехтерев оголосив про створення нової науки - рефлексології. На його думку, об'єктивне дослідження особистості можливо на підставі вивчення рефлексів. Згідно рефлексології, в людській особистості немає «духовного» безмозкового процесу, а мозковий процес і духовне являють собою разом прояв енергії -одного із видів єдиної світової енергії. Витоками психічної енергії Бехтерев вважав їжу, зір, смак, слух, скелетні м'язи, мову, жести, міміку. На підставі закону збереження енергії психічна енергія людини не може зникнути безслідно, - стверджував засновник рефлексології, - отже, безсмертя душі має бути предметом наукових досліджень. З такими висновками Бехтерев не вписувався в радянській державі. 24 грудня 1927 року під час Першого Всесоюзного з'їзду невропатологів і психіатрів Бехтерев несподівано раптово помер. Згідно з офіційною версією, він «отруївся консервами».

Вклад Володимира Михайловича Бехтерева в медицину надзвичайно великий, зокрема, він виявив мінливість синапсів, описав групу клітин у задньому розі (названу потім його ім'ям) та багато іншого. Як невропатолог Бехтерев описав цілий ряд хвороб, одна з яких (анкілозуючий спондиліт) зараз називається «хвороба Бехтерева». Він вивчав і лікував багато психічних розладів і синдромів. Більше 40 років Бехтерев займався вивченням і лікувальним застосуванням гіпнозу, розробляючи при цьому теорію навіювання. Вченому також належать оригінальні роботи з колективної психології, в яких закони дій колективу порівнюються із законами фізики.

В.М. Бехтерев - видатний клініцист, що успішно застосовував поєднання фізіотерапії і фармакотерапії, рентгенотерапії і психотерапії; один із основоположників нейрохірургії і експериментальної психології, результати конкретних досліджень якого мають велику наукову цінність.

В кінці XIX ст. успіхи фізики, хімії, фізіології визначили швидкий розвиток способів функціонального дослідження. До детально розробленого Г.А. Захар'їним анамнестического методу додалося лабораторне дослідження крові: підрахунок формених елементів крові і методи їх забарвлення.

Клініцисти XIX ст. найбільш інтенсивно розробляли такі проблеми внутрішньої медицини, як семіотика і діагностика, патогенез і лікування хвороб серця і судин. Особливо значний внесок у їх вивчення зробили Е. Лейден у Німеччині і Ж. Дьєлафуа у Франції. Р. Брайт - один з найвідоміших лондонських лікарів того часу - описав дифузне ураження нирок з «водянкою» і «білковою сечею». Працюючи у співдружності з хіміками, він виявив у хворих підвищення вмісту сечовини в крові, а також збільшення серця і серцеву недостатність при хронічних захворюваннях нирок. Вчення про Брайтову хворобу (нефрит) залишається ведучим і в сучасній нефрології. Співвітчизник і сучасник Р. Брайта - Т. Аддісон описав злоякісне недокрів'я і бронзову хворобу, чим сприяв формуванню клінічних основ майбутніх гематології та ендокринології. Швейцарський терапевт Г. Салі запропонував ряд нових клінічних методів дослідження, в т. ч. метод визначення гемоглобіну.

Розвиток методів дослідження, нагромадження знань про походження, сутність та прояви хвороб створили умови для їхньої наукової систематизації, що супроводжувалося диференціацією клінічної медицини - процесом, започаткованим в XIX ст. і особливо характерним для медицини XX ст. Ще в першій половині XIX ст. почалося виділення із всеосяжної терапії в самостійну дисципліну дерматології. Тоді ж І. Шенлейн в Німеччині заклав основи вчення про дерматомікози. У другій половині XIX ст. з терапії виділилася невропатологія, основоположниками якої були Ж. Шарко у Франції, А.Я. Кожевников у Росії, В. Ерб у Німеччині, Дж. Джексон у Великобританії. Розвиток невропатології спирався на швидкий прогрес у знаннях про структуру та функції головного мозку і на численні клінічні спостереження і дослідження.

Одночасно з невропатологією і в тісному зв'язку з нею оформлялася в якості самостійної наукової дисципліни і предмету викладання психіатрія, предметом вивчення якої стали будь-які хворобливі зміни психіки людини.

Дітищем медицини XIX ст. стала педіатрія, формування якої також тісно пов'язане з розвитком клініки внутрішніх хвороб: характерно, наприклад, що найбільший російський педіатр другої половини XIX ст. Н.Ф. Філатов був учнем Г.А. Захар'їна. У Німеччині в 30-40-х p.p. були організовані невелике дитяче відділення в берлінській лікарні Шаріте, перша кафедра дитячих хвороб і перший педіатричний журнал; в другій половині XIX ст. наукова педіатрія, видатним представником якої був О. Гейбнер, домоглася значних успіхів у напрямку лабораторно-експериментального і патоморфологічного вивчення дитячих хвороб. Провідну роль у формуванні педіатрії, яка виділилася в самостійну клінічну дисципліну в другій половині XIX ст., зіграла Франція: ще в 1802 р. в Парижі була відкрита дитяча лікарня, на базі якої сформувався основний центр, який протягом декількох десятиліть готував педіатрів для всієї Європи.

Наприкінці XIX ст. почалося виділення із внутрішньої медицини інфекційних хвороб. Розвиток цієї дисципліни відбувався на основі досягнень бактеріології, імунології; виняткове значення мала, зокрема, запропонована в 1896 р. французьким терапевтом Ф. Відалем реакція аглютинації при черевному тифі, яка стала початком серодіагностики інфекційних хвороб.

Хірургія в XIX ст. піддалася радикальним змінам, стала всеосяжною і незрівнянно сміливішою; завдяки двом видатним досягненням - відкриттю наркозу і розробці методу антисептики, а потім асептики - домоглася таких практичних успіхів, яких не знала вся її попередня багатовікова історія.

Однією з провідних проблем медицини до 40-х років XIX ст. була проблема знеболення. Відкриттю в 1846 р. наркозу, що усунув біль і шок -найважливіші перешкоди на шляху розвитку хірургії, передували великі завоювання в галузі хімії. У 80-х роках XVIII ст. в Англії Дж. Прістлі виділив кисень, закис азоту та інші гази, експериментально вивчав їх дію на тварин і людину, вперше застосувавши інгаляційний метод наркозу. Під впливом цих досліджень був організований «Пневматичний інститут», де хімік Г. Деві досліджував дію різних газів і газових сумішей на організм, налагодив отримання хімічно чистого закису азоту, названого ним звеселяючим газом, у дослідах на собі показав його п'янку, болезаспокійливу дію і висловив думку, що газовий наркоз закисом азоту може бути використаний для хірургічних операцій. У 1818 р. учень Г. Деві, англійський фізик М. Фарадей встановив снодійну дію парів ефіру. Однак знадобилися десятиліття, щоб ці відкриття були застосовані з метою знеболювання при хірургічних операціях. В 1842 р. американський лікар К. Лонг уперше в хірургічній практиці успішно використав ефірний наркоз, але не опублікував своє відкриття. У 1846 р. бостонський зубний лікар У. Мортон за порадою лікаря і хіміка Ч. Джексона і після досліду, проведеного на собі, видалив у хворого зуб під ефірним наркозом. У тому ж році (1846) головний хірург Массачусетського госпіталю Дж. Уоррен за участю У. Мортона публічно провів вдалу операцію видалення пухлини шиї під ефірним наркозом. Ця дата увійшла в історію медицини як початок широкого застосування в хірургії методів ефективного знеболювання.

Вітчизняним ученим належить одне з провідних місць у розробці питань, пов'язаних із застосуванням наркозу в клініці і у військово-польовій обстановці. У той час як за кордоном велися суперечки про пріоритет, моральні підстави для застосування наркозу і право лікаря позбавляти хворого на час дії наркозу свободи волі, провідні вітчизняні вчені почали експериментальне дослідження засобів загального знеболювання. У Московському університеті під керівництвом О.М. Філомафітського був створений комітет з вивчення наркозу, до складу якого увійшли клініцисти, фізіологи і фармакологи. Відповідно до програми досліджень, розробленої О.М. Філомафітським, клінічному застосуванню наркозу передувала серія дослідів на тваринах. У числі перших хірургів, які використали ефірний наркоз (1847), були лікарі Ф.І. Іноземцев і М.І. Пирогов. Одночасно з Ф.І. Іноземцевим цей метод загального знеболювання стали застосовувати Б.Ф. Беренс, Л. Ляхович та інші лікарі Риги і Вільно. У 1847 р. англійський акушер Дж. Сімпсон запропонував і застосував для наркозу хлороформ.

У зв'язку з небезпеками, виявленими при перших дослідах використання наркозу, зріс інтерес до розробки методів місцевого знеболювання. У 1845 р. Ф. Рінд винайшов порожнисту голку, а в 1853 р. А. Вуд і Ш. Пранац запропонували шприц для парентерального введення лікарських і анестезуючих засобів. Після того, як з листя південноамериканської рослини кока був виділений алкалоїд кокаїн (1860), цей засіб стали застосовувати для місцевої анестезії. У 90-х p.p. набув поширення метод місцевого знеболювання струменем розпорошеного хлоретилу. У 1899 р. німецький хірург А. Бір впорснув кокаїн у підпавутинний простір за допомогою поперекової пункції і відкрив метод спинномозкової анестезії.

Розробка методів знеболення була найважливішою умовою подальшого розвитку хірургії, проте нова ера в історії хірургії почалася тільки після введення в медичну практику антисептики. Ще в 40-х роках XIX ст. акушери О. Холмс та І. Земмельвейс використовували з цією метою хлорне вапно. Метод знезараження ран застосовував М.І. Пирогов.

Під впливом робіт Л. Пастера англійський хірург Джозеф Лістер (1827-1912) запропонував свій спосіб запобігання ран від нагноєння («ніщо не повинно торкатися рани, не будучи обезплідженим») за допомогою карболової кислоти (1867). Джозеф Лістер - англійський хірург, один їх творців хірургічної антисептики. Закінчив Юніверсіті-коледж в Лондоні, отримав ступінь доктора медицини. Проблемою післяопераційних заражень Лістер зацікавився ще студентом, коли вивчав під мікроскопом зразки гангренозної тканини. Всупереч пануючим тоді уявленням, що раневі інфекції, які лютували в хірургічних відділеннях, виникають під дією якихось «міазмів», що витають у лікарняному повітрі, Лістер припустив, що їх викликає «живе начало», занесене в рану ззовні. Ці ідеї він виклав у своїй першій науковій публікації «Вивчення ранніх стадій запального процесу». Пов'язавши питання про зараження післяопераційних ран з ідеями Луї Пастера про неможливість «самозараження» і з його даними про те, що гниття викликають мікроби, Лістер розробив ретельно обгрунтовані заходи боротьби з раневими інфекціями. Щоб убити мікробів, він використовував хімічний бактерицидний засіб - карболову кислоту, при цьому всі заходи були спрямовані насамперед на знищення мікробів на предметах, що стикаються з раною, і в повітрі операційної. У 1867 році Лістер опублікував статтю «Про антисептичний принцип у хірургічній практиці». Після введення його системи в практику хірургічні зараження стали рідкістю, і безпека операцій різко зросла. Метод Дж. Лістера поступово отримав загальне визнання. Впровадження антисептичного методу дало можливість запобігати в хірургічних установах повального поширення госпітальної гангрени, бешихи, сепсису, які забирали багато життів і були страшним явищем в доантисептичну еру. Під захистом антисептики розширилися можливості оперативних втручань, розвинулася порожнинна хірургія, були запропоновані численні операції майже на всіх органах. В кінці 80-х роках XIX ст. метод Дж. Лістера був доповнений фізичними способами стерилізації.

Лікарі України зробили вагомий внесок у розвиток світової хірургії. Випускником і професором Медико-хірургічної академії в Петербурзі був Ілля Васильович Буяльський (1789-1866) - блискучий анатом і чудовий хірург, засновник пластичної анатомії, український філософ, уролог, вчений європейського рівня. Після закінчення навчання у Московському відділенні Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії І.В. Буяльський очолив кафедру анатомії Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, а також 30 років викладав анатомію у Петербурзькій академії мистецтв. Опублікував «Анатомічні записки для тих, хто навчається живопису і скульптури». Тарас Григорович Шевченко під час навчання в Академії мистецтв з особливим задоволенням слухав його лекції. Збереглися малюнки Шевченка «На лекції з анатомії», де зображено Буяльського під час викладання остеології, а також «Анатомічний малюнок», зроблений на одній з його лекцій. Про Буяльського він також згадував у повісті «Художник». Серед близько ста праць вченого-хірурга опубліковані російською і французькою мовами «Фотографічні рисунки витравлених артерій і вен нирок людських».

Протягом 12 років І.В. Буяльський був директором Петербурзького інструментального заводу, вдосконалив низку хірургічних інструментів; працював хірургом у Царськосельському ліцеї, запропонував ряд оригінальних видів хірургічних втручань, одним з перших застосував крохмальну пов'язку і наркоз (1847).

Тривалий час І.В. Буяльський був єдиним у Росії спеціалістом з бальзамування. В історію світової анатомії він увійшов як автор методики виготовлення унікальних анатомічних препаратів, опрацювавши метод заморожування трупів для вивчення анатомії. Свій унікальний хірургічний досвід та лікарську діяльність Буяльський увічнив у «Анатоміко-хірургічних таблицях», майстерне виконання яких стало сенсацією в медичному світі Європи та Америки й уславило ім'я українського вченого. На цих таблицях показані операції перев'язування великих артерій, і ними багато років користувалися хірурги Європи і Америки, а Чиказький університет нагородив автора таблиць золотою медаллю.

І.В. Буяльський - один із засновників ангіохірургії, родоначальник топографічної анатомії, основоположник наукової урології, автор першого в Україні та Російській імперії посібника із судової медицини.

Вчений Буяльський був членом багатьох наукових товариств, зокрема, Філософського товариства у Філадельфії, Віденського медичного товариства.

Юрій Карлович Шимановський (1829-1868) закінчив Дерптський університет, був професором хірургії Київського університету. Ю.К. Шимановський - автор фундаментальних праць «Оперативна хірургія» та «Операції на поверхні людського тіла». Він вперше у світовій хірургічній практиці описав вільне перещеплення шкіри. Вчений обстоював зберігальний принцип хірургічних операцій, виступав за широке використання шкірної пластики, вдосконалив операцію кістково-пластичної ампутації стегна (операція Гріті-Шимановського). Ю.К. Шимановський запропонував операцію трансплантації ліктьового відростка на поверхню розпилу плечової кістки при ампутаціях, а також спосіб витягання шкіри ампутаційної кукси. Він розробив спосіб закриття зовнішньої кишкової нориці (спосіб Шимановського), удосконалив гіпсову пов'язку, винайшов і модифікував близько 80 медичних інструментів, приладів та пристроїв. Колекція інструментів, які винайшов талановитий хірург, здобула високу оцінку на Всесвітній виставці в Парижі.

Найвидатнішим вітчизняним хірургом другої половини XIX ст. справедливо вважається Микола Васильович Скліфосовський (1836-1904). Він закінчив Московський університет, короткий час працював лікарем на Херсонщині, звідки перейшов в Одеську міську лікарню, де проявив себе як видатний хірург. Микола Васильович опублікував близько 20 наукових праць, з яких можна довідатися, що в доантисептичний час Скліфосовський в Одесі вже успішно робив оваріотомії, резекції щелеп. Через 4 роки Скліфосовський, захистивши дисертацію, виїхав на 2 роки за кордон, де вдосконалювався у клініках Німеччини, Франції, Англії. За рекомендацією М.І. Пирогова Скліфосовський працював на кафедрі хірургії в Київському університеті, та незабаром відбув на театр франко-прусської війни. Після повернення отримав кафедру хірургічної патології в Медико-хірургічній академії в Петербурзі, де до 1878 року викладав хірургічну патологію і завідував хірургічним відділенням в клінічному військовому госпіталі. Опублікувавши ряд робіт («Видалення зоба», «Резекція 2-х щелеп», «Короткий посібник з хірургії», - один з перших в Росії), він швидко став популярним професором-хірургом.

У 1876 році він знову перебував на війні, цього разу в Чорногорії, як консультант з хірургії при Червоному Хресті. Російсько-турецька війна, що розгорнулася потім в 1877 році, закликала його в діючу армію. Він перев'язував перших поранених при переправі через Дунай, працював хірургом у російській армії під Плевною і на Шипці. Одна з його поїздок у Форт Святого Миколая ледь не коштувала йому життя. Заради роботи він міг забути все, а якщо того вимагали обставини, він оперував по кілька діб поспіль, не відволікаючись ні на сон, ні на їжу. При контратаках армії Сулеймана-паші Микола Васильович оперував по чотири доби поспіль без відпочинку і сну під вогнем супротивника! Звіти свідчать, що в той період через його лазарети пройшло близько 10 000 поранених. Лікар і сестри, серед яких знаходилася і дружина Софія Олександрівна, підтримували його сили тим, що зрідка між окремими операціями вливали йому в рот кілька ковтків вина.

Невдовзі Скліфосовський очолив хірургічну клініку Московського університету, перебудовуючи всю її роботу на засадах антисептики. Це дало йому змогу одному із перших в країні з успіхом виконати гастростомію на людині, резекцію шлунка, операції на жовчних шляхах, щитовидній залозі, кістково-пластичні операції (замок Скліфосовського, або російський замок). Від карболки Скліфосовський поступово перейшов до йодоформу, сулеми, а з часом - до асептичного методу. На цей час вітчизняним бактеріологом Л.Л. Гейденрейхом було експериментально доведено доцільність використання для стерилізації котлів з підвищеним тиском - автоклавів.

Працюючи в Москві, Скліфосовський очолив планування і будівництво нового клінічного містечка на Дівочому полі в Москві, яке тепер є базою медичного інституту. Збудовані ним клініки були для тих часів найдосконалішими в Європі щодо забезпечення умов для лікувальної, педагогічної і науково-дослідної роботи. Він був одним з ініціаторів організації Московського хірургічного товариства, одним з організаторів та президентом Всесвітнього конгресу лікарів у Москві. Тут були продемонстровані представникам усіх країн великі досягнення вітчизняної медичної науки і практики, які до того часу частково були невідомі на Заході, а то й свідомо ігнорувалися.

Величезний внесок у розвиток хірургії та всієї вітчизняної медицини середини XIX ст. вніс Микола Іванович Пирогов (1810-1881) - знаменитий російський і український хірург, педагог і громадський діяч, творець вітчизняної школи хірургії. Геніальний розум і незбагненна наукова інтуїція Пирогова настільки випереджали час, що зухвалі ідеї, наприклад, штучний суглоб, здавалися фантастичними навіть світовим світилам хірургії. Ті просто знизували плечима, потішалися над його думками, які вели так далеко, у XXI століття.

За порадою професора анатомії Є.Й. Мухіна батько насилу «виправив» в документі вік Миколі з чотирнадцяти на шістнадцять років (в Московський університет приймали з шістнадцяти років), і 1824 року Микола Пирогов поступив на медичний факультет Московського університету, який закінчив у 1828 році. Микола Іванович захистив дисертацію на тему: «Чи є перев'язка черевної аорти при аневризмі пахової ділянки легко здійсненним і безпечним втручанням?» У цій роботі він поставив і вирішив ряд принципово важливих питань, що стосуються не стільки техніки перев'язки аорти, скільки з'ясування реакцій на це втручання як судинної системи, так і організму в цілому. Своїми даними він спростував уявлення відомого на той час англійського хірурга А. Купера про причини смерті при цій операції.

В Німеччині Пирогов продовжував вивчати анатомію і хірургію; після повернення був обраний професором кафедри хірургії Дерптського (нині Тартуського) університету. У 1849 році вийшла його монографія «Про перерізку ахіллового сухожилля в якості оперативно-ортопедичного лікувального засобу». Цю операцію він застосовував для лікування клишоногості. На запрошення Медико-хірургічної академії (у Петербурзі) Микола Іванович зайняв кафедру хірургії і був призначений керівником клініки госпітальної хірургії, організованої за його ініціативою в 2-му Військово-сухопутному госпіталі.

Лікар Пирогов у 1847 році відбув на Кавказ в діючу армію, де при облозі аулу Салти вперше в історії хірургії застосував ефір для наркозу в польових умовах. У 1854 році брав участь в обороні Севастополя, де проявив себе не тільки як хірург-клініцист, але насамперед як організатор надання медичної допомоги пораненим; в цей час ним уперше в польових умовах була використана допомога сестер милосердя.

Після повернення з Севастополя (1856 р.) Пирогов залишив Медико-хірургічну академію і був призначений ^попечителем Одеського, а пізніше -Київського навчальних округів. Однак у 1861 році за прогресивні на той час ідеї в галузі освіти був звільнений з цієї посади. Був відряджений за кордон в якості керівника молодих вчених, направлених для підготовки до професорського звання. Після повернення з-за кордону оселився у своєму маєтку, - в селі Вишня (нині с. Пирогово, біля міста Вінниці), де жив майже безвиїзно.

На початку своєї діяльності Микола Іванович Пирогов застав ще уявлення, згідно якого все розмаїття хірургічних прийомів зводили до трьох основних правил: «...м'які частини ріж, тверді пиляй, де тече - там перев'язуй».

Вчений революціонізував хірургію: його дослідження поклали початок науковому анатомо-експериментальному напрямку в хірургії; Пирогов заклав підстави військово-польової хірургії та хірургічної анатомії.

Заслуги Миколи Івановича перед світовою та вітчизняною хірургією величезні. Його праці поставили вітчизняну хірургію на одне з перших місць у світі. Вже в перші роки науково-педагогічної та практичної діяльності він гармонійно поєднував теорію і практику, широко використовуючи експериментальний метод з метою з'ясування ряду клінічно важливих питань. Практичну роботу він будував на основі ретельних анатомічних і фізіологічних побудов. У 1837-1838 роках Пирогов опублікував працю «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій», в якій були закладені основи хірургічної анатомії та визначені шляхи її подальшого розвитку.

Приділяючи велику увагу клініці, він реорганізував викладання хірургії для забезпечення кожному студенту можливості практичного вивчення предмета. Особливу увагу Пирогов приділяв аналізу допущених помилок у лікуванні хворих, вважаючи практику основним методом поліпшення науково-педагогічної роботи, видав два томи «Клінічних анналів», у яких піддав критиці власні помилки в лікуванні хворих.

У 1846 році за проектом Пирогова в Медико-хірургічній академії був створений перший в Росії анатомічний інститут, що дозволило студентам і лікарям займатися прикладною анатомією, вправлятися у виконанні операцій, а також вести експериментальні спостереження. Надаючи особливого значення знанню анатомії лікарями, Пирогов у 1846 році опублікував «Анатомічні зображення людського тіла, призначені переважно для судових лікарів», а в 1850 році - «Анатомічні зображення зовнішнього вигляду і положення органів, розміщених у трьох головних порожнинах людського тіла». М.І. Пирогову належить заслуга створення основ сучасної топографічної анатомії та розвитку хірургії на цьому міцному фундаменті. Поставивши собі за мету озброїти хірурга анатомічними зображеннями і препаратами, якнайбільш наближеними до прижиттєвого стану органів і тканин, М.І. Пирогов, продовжуючи досліди І.В. Буяльського, розробив метод «крижаної анатомії» (метод Пирогова «крижаної скульптури»). Заморожуючи тіла (при температурі - 18°С) перед настанням трупних змін, він тесав окремі органи («скульптурна анатомія»), послідовно видаляючи долотом і молотком тканини, залишаючи лише органи або систему їх, які цікавили його. В інших випадках спеціально сконструйованою пилкою Пирогов робив серійні розпили в поперечному, поздовжньому і передньо-задньому напрямках. Таким чином, він отримував можливість вперше встановити точні топографічні співвідношення органів і тканин. В результаті проведених досліджень Пироговим був створений атлас «Топографічна анатомія, ілюстрована розрізами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямах», забезпечений пояснювальним текстом. Вказана праця принесла Пирогову світову славу. В атласі було дано не тільки опис топографічного співвідношення окремих органів і тканин у різних площинах, але і вперше показано значення експериментальних досліджень на трупі.

Аби краще уявити значення цієї титанічної праці для хірургії епохи М.І. Пирогова, досить згадати картину, яку являли тоді провідні клініки Німеччини. «Було так, що анатомія і фізіологія - самі по собі, а медицина - сама по собі ... Ні Руст, ні Грефе, ні Діффенбах не знали анатомії...», - згадував М.І. Пирогов про роки, проведені в Німеччині.

Роботи Пирогова з хірургічної анатомії та оперативної хірургії заклали наукові основи для розвитку хірургії. Видатний хірург створив ряд нових методів операцій, які носять його ім'я. Запропонована ним вперше у світовій практиці кістково-пластична ампутація стопи поклала початок розвитку кістково-пластичної хірургії.

Не залишилася без уваги Пирогова патологічна анатомія. Його відома праця «Патологічна анатомія азіатської холери» і зараз є неперевершеним дослідженням. Про масштаби патологоанатомічних досліджень великого хірурга свідчить, наприклад, той факт, що його праця грунтується на матеріалах понад 1 тис. розтинів, зроблених ним у роки холерних епідемій в Дерпті і Петербурзі.

Найважливішою умовою наукової розробки проблем хірургії М.І. Пирогов вважав експеримент на тваринах, який повинен передувати застосуванню в клініці нових методів оперативних втручань. Хірург-натураліст впритул наблизився до наукового розуміння природи заражених ран і широко розповсюджених «госпітальних зараз», домігся переведення в особливі будівлі хворих бешихою, гангреною, піємією і тим поклав початок спеціальним відділенням так званої гнійної хірургії, відокремивши її від «чистої». При обробці ран він вимагав «...застосування антисептичного методу в самому суворому значенні слова. Не можна бути наполовину антисептиком... Хто покриє рану тільки зовні антисептичною пов'язкою, а в глибині дасть змогу розвинутися ферментам у згустках крові і в розтрощених або забійних тканинах, той здійснить лише половину справи, і притім саму незначну...». Таким чином, не задовольняючись накладенням по Лістеру антисептичної пов'язки ззовні, М.І. Пирогов передбачив прийняту тепер глибоку хірургічну обробку рани.

На основі свого досвіду участі у кількох війнах на Кавказі і в Криму він розробив і запропонував струнку для того часу систему лікувально-евакуаційного забезпечення поранених на війні, що дозволяє вважати його одним з основоположників сучасної організації і тактики військово-медичної служби, а також військово-польової хірургії. Розроблена Пироговим операція резекції ліктьового суглоба сприяла певною мірою обмеженню ампутацій. У «Засадах загальної військово-польової хірургії», які є узагальненням військово-хірургічної практики Пирогова, він виклав і принципово висвітлив основні питання військово-польової хірургії (питання організації, вчення про шок, рани, піємію та ін.).

Велика заслуга Пирогова у розробці питань знеболювання. У 1847 році, менше ніж через рік після відкриття ефірного наркозу американським лікарем У. Мортоном, Пирогов опублікував виняткове за своєю важливістю експериментальне дослідження, присвячене вивченню впливу ефіру на тваринний організм («Анатомічні і фізіологічні дослідження про етеризацію»). Ним було запропоновано ряд нових методів ефірного наркозу (внутрішньовенного, інтратрахеального, ректального), створені прилади для «ефірування». Поряд з російським фізіологом О.М. Філомафітським, ним були зроблені перші спроби пояснити сутність наркозу; Пирогов вказував, що наркотична речовина впливає на ЦНС і цей вплив здійснюється через кров незалежно від шляхів введення її в організм. Авторитет М.І. Пирогова та іншого відомого хірурга Ф.І. Іноземцева сприяв швидкому визнанню і повсюдному застосуванню вітчизняними хірургами методів загального знеболювання.

Микола Іванович Пирогов зробив неоціненний внесок у розвиток теорії і практики медсестринства. Він був ініціатором створення громад сестер милосердя, в які приймалися жінки різного віку і станів. У «Правилах для сестер Хрестовоздвиженської общини» Пирогов поділив сестер на категорії: сестри-хазяйки, сестри-аптекарки, перев'язувальні, транспортні та чергові сестри. Для кожної з цих категорій він розробив спеціальні інструкції та правила взаємин між собою і лікарями. Пирогов вважав, що важливими функціями медичних сестер є, зокрема, здійснення догляду за пораненими і хворими та передсмертна розрада їх у разі летального кінця. Микола Іванович писав, що призначення лікарів повинні виконуватися сестрами точно і беззаперечно, але й від лікарів, особливо молодих, вимагав використання досвіду сестер для досягнення успіху в лікуванні. Принцип «жити на землі не* тільки для себе» великий хірург вважав основою сестринського милосердя. Перші в історії медицини працівники-жінки у складі загону сестер милосердя, організованого Пироговим, надавали допомогу пораненим і хворим воїнам у час Кримської війни. При цьому сестри милосердя проявили героїзм і самовідданість. Крім участі в операціях, перев'язках, транспортуванні

228

поранених, вони стежили за чистотою в лазаретах, за харчуванням, вносили у догляд за пораненими та хворими душевність і жіночу теплоту, втішали вмираючих, покірно переносили всі жахи війни. Це були дивовижні жінки, яких недаремно називали «білими голубками». Вони розуміли допомогу ближньому як свій обов'язок, сприймали чужий біль, як свій, переносили тяжкі випробування і при цьому не втрачали людяності і доброти. Сестри милосердя, за словами Пирогова, перевернули севастопольські госпіталі «догори дном», навели порядок і чистоту, налагодили лікування і харчування поранених. їм навіть вдалося приборкати нечистих на руку інтендантів, і постачання госпіталів різко поліпшилося. Якби не сестри милосердя, то, за словами М.І. Пирогова, «хворі хлебтали б замість ситного супу помиї і лежали б у бруді». У солдатських чоботях, потопаючи в багні, обходили сестри одим за одним намоклі намети і, стоячи на колінах у грязюці і крові, робили перев'язки, годували, поїли поранених. їх надходило щодня від 500 до 3000 чоловік. Одній черговій сестрі доводилося доглядати за 100-200 важко або 300-400 легко пораненими. Дні і ночі вони не залишали свого поста. Щодня стикаючись з хворими, сестри милосердя нерідко самі заражалися тифом і холерою. З грудня 1854 року по січень 1856 року в Криму працювало близько 250 сестер, більше 20 з них померли при виконанні своїх обов'язків. Невмирущу славу про себе залишили перші сестри милосердя: Даша Севастопольська, Катерина Хитрово, Катерина Бакуніна, Єлизавета Карцева, Варвара Щедріна, Катерина Грибоедова, баронеса Лоде та багато-багато інших.

Даша Севастопольська (справжнє ім'я - Дарина Лаврентіївна Михайлова, по чоловікові - Хворостова) - перша військова сестра милосердя, героїня оборони Севастополя у Кримській війні 1853-1856 p.p. Народилася Даша 1836 року в сім'ї матроса. Вона рано втратила матір, а в 1853 році в кровопролитній Синопській битві загинув її батько. Ще з дванадцяти років Даша заробляла на прожиття пранням білизни для матросів і солдатів. Важке самотнє дитинство загартувало її характер, додало мужності та стійкості. Проте неймовірні труднощі та злидні не озлобили Дашу, навпаки, пробудили в її чуйному серці співчуття до інших людей і бажання допомогти. Напевно, вона не раз чула від батька про весь тягар військової служби і про те, як гинули поранені: нікому було дати їм води, вчасно перев'язати рани. Тому, коли на початку вересня 1854 року ворожий англо-французький корпус висадився в районі Євпаторії, рушив на Севастополь, а до річки Альми для оборони потягнулися російські війська, Даша зробила рішучий крок, який спочатку надзвичайно здивував знайомих. Вона відрізала косу, переодяглася у форму матроса, продала все своє майно та обміняла дорогоцінну корову-годувальницю на коня з возом. Накупивши оцту і білого полотна, дівчина вирушила до берегів річки Альми, - туди, де йшла одна з найтяжчих битв Кримської війни. Дашин візок, ця «карета горя», як прозвали його жителі Корабельної сторони, став першим в історії перев'язувальним пунктом на полі бою. Цілими днями, без утоми, Даша їздила на передову і назад, вивозила поранених, за якими нікому було доглядати, при цьому не розбираючи, хто перед нею - свій, француз, англієць чи турок. Багато поранених залишалося лежати на голій землі, спливаючи кров'ю, без усякої допомоги. І тоді Даша опинялася біля поранених, як світлий ангел, як остання надія. «Потерпи, любий, все буде добре, миленький»; «Заживе... Затягнеться, у тебе кров міцна, мені видно... Зростеться...», - з такими словами сестра милосердя обмивала і перев'язувала рани, в той же час глибоко ховаючи жах перед каліцтвом людської істоти. Як могла, Даша намагалася полегшити страждання поранених. Не маючи медичної освіти, вона діяла, спираючись на народний досвід, знаючи, наприклад, що знезаражувати рани краще водою з оцтом, а жіноча турбота і тепло жіночих рук заспокоюють поранених, вселяють у них надію. Солдати швидко полюбили свою молоденьку «сестрицю» та безмежно довіряли їй.

Після поразки російських військ на Альмі, під Балаклавою та Інкерманом почалася блокада Севастополя. Повернувшись із виснаженими і знекровленими військами, знесиленими фізично і морально, з безліччю поранених і покалічених у Севастополь, Даша влилася до лав захисників міста. Стан у цьому багатостраждальному місті, яке перебувало під обстрілом, був жахливим, панував хаос. Внаслідок жорстокого бомбардування щодня вибувало з ладу пораненими і убитими до трьох тисяч осіб. Разом з багатьма севастопольськими патріотками - дружинами, сестрами і дочками учасників оборони - Даша носила на бастіони воду і їжу, днювала і ночувала на перев'язувальних пунктах, невтомно опікуючи поранених до останнього дня оборони. Особливо важко довелося Даші, коли осколком убило її коня, і вона витягувала поранених на собі. Один з будинків Даша пристосувала під госпіталь. У догляді за пораненими їй допомагали інші жінки, виконуючи те, на що вистачало сил і засобів, а необхідні перев'язувальні матеріали, їжу, ковдри приносили городяни. Сотні, тисячі захисників чорноморської фортеці завдячують життям Дарині Лаврентіївні. Але вона не обмежувалася тільки наданням допомоги пораненим, що само собою було подвигом. Дарина, переодягнувшись у чоловічий одяг, під ім'ям Олександра Михайлова брала участь у боях, ходила в розвідку. Це був один з небагатьох на той час прикладів безпосередньої участі жінки в бойових діях зі зброєю в руках. У ті дні матроська дочка стала воістину легендарною особистістю. За свій подвиг вона була відзначена бойовими нагородами, увійшла в історію Севастопольської оборони і як «перша сестра милосердя», і як «герой Олександр Михайлов». Дарина Михайлова - перша жінка в Криму, нагороджена за указом Миколи І золотою медаллю «За старанність» на Володимирській стрічці, золотим нагрудним хрестом та 500 рублями сріблом (листопад 1854 р.). У довідці, складеній за доповіддю медичного департаменту, сказано про Дашу як єдину представницю «нижчого звання з числа сестер милосердя, що відзначилися в Севастополі, яку нагородили не срібною, а золотою медаллю» на той час. За статутом, золотою медаллю «За старанність» нагороджувалися ті, хто вже мав три медалі - срібні, але для Даші захоплений нею імператор зробив виняток. А ще 1000 рублів були їй обіцяні після заміжжя.

Незабаром разом з іншими добровільними сестрами Даша перейшла в підпорядкування до Миколи Івановича Пирогова, який в одному з листів писав: «При перев'язці можна бачити щодня трьох або чотирьох жінок; з них одна знаменита Дарина, одна дочка якогось чиновника, років 17 дівчинка, і одна дружина солдата ... Дар'я тепер з медаллю на грудях, отриманою від государя, ...подарував їй 500 рублів і ще 1000, коли вийде заміж. ...Вона асистує і при операціях». Дарина Михайлова знайшла своє щастя в безкорисливій допомозі і самовідданому служінні іншим людям, справедливо зайняла належне їй місце у ряді всесвітньо відомих подвижниць.

Катерина Олександрівна Хитрово походила з найдавнішого дворянського роду. Поступивши в 1852 році на службу в Жалісливу Богадільню в Одесі, незабаром стала настоятелькою громади. З початком Кримської війни сестри громади почали надавати допомогу пораненим. За пропозицією великої княгині Олени Павлівни і клопотанням М.І. Пирогова Катерина Олександрівна стала настоятелькою Хрестовоздвиженської громади сестер милосердя. Під керівництвом Пирогова вона в короткі терміни змогла поліпшити умови утримання поранених і хворих у кримських госпіталях. За короткий час управління громадою - всього 3 місяці - вона встигла багато чого зробити і, за спогадами багатьох сестер, стала для них прикладом для наслідування. При Катерині Олександрівні сестри за її особистим прикладом перестали виконувати лише функції доглядальниць, а почали брати активну участь у хірургічних операціях, ампутаціях, перев'язках, засвоїли основи лікарської справи. У той час сестри були зобов'язані також вести моральний контроль за адміністрацією госпіталю, припиняти розкрадання медикаментів, продуктів та іншого майна інтендантами, стежити за збереженням особистих речей і грошей поранених. Одного із місцевих чиновників, спійманого на крадіжці продовольчих запасів, члени громади передали під суд. У Криму практично всі сестри перехворіли тифом, деякі померли. Від цієї страшної хвороби 2 лютого 1856 р. в Сімферополі померла і Катерина Олександрівна Хитрово.

До найбільш видатних сестер милосердя Микола Іванович Пирогов справедливо відносив Катерину Бакуніну. Народилася Катерина Михайлівна в 1810 році в сім'ї дворянина, колишнього губернатора Санкт-Петербурга і сенатора. Бакуніна отримала прекрасну, всебічну освіту, займалася музикою, малюванням, полюбляла морські купання в Криму, домашні бали, де із задоволенням танцювала. Лекції з природничих наук та відвідування анатомічних театрів її зовсім не цікавили. На початок Кримської війни Бакуніна була солідною світською дамою. Серед перших добровольців вона побажала негайно вирушити на фронт, але потрапити туди виявилося справою непростою. Тільки завдяки завзятості Катерина Михайлівна домоглася свого. У Хрестовоздвиженській громаді вона пройшла початкову медичну підготовку. 21 січня 1855 року Бакуніна в числі сестер Хрестовоздвиженської громади розпочала роботу на театрі військових дій у бараках обложеного Севастополя, де кров лилася рікою. Микола Іванович Пирогов у своїх спогадах із захопленням і повагою писав не лише про безкорисливість, рідкісну працьовитість, а й про мужність та безстрашність сестри Катерини. Пирогов згадував: «Щодня вдень і вночі можна було застати її в операційній, асистуючу при операціях, в той час як бомби і ракети лягали навкруг. Вона виявляла присутність духу, мало сумісну з жіночою натурою». За дорученням Пирогова Катерина Михайлівна в кінці 1855 року очолила нове відділення медсестер для перевезення поранених до Перекопу. Пізніше вона отримала пропозицію очолити Хрестовоздвиженську громаду. Великий хірург писав їй у листі: «Не відмовлятесь і не заперечуйте, тут скромність недоречна... Я вам ручаюсь, Ви тепер необхідні для громади як настоятелька». На цій посаді Бакуніна залишалася аж до 1860 року. Вона відвідувала всі військові госпіталі Криму і «стала прикладом терпіння і невтомної праці для всіх сестер Громади».

«Громада - не просто зібрання доглядальниць, - підкреслював Пирогов, -а майбутній засіб морального контролю госпітальної адміністрації». Одним із яскравих представників такого «морального контролю» і стала Катерина Михайлівна Бакуніна. Госпітальні чиновники не могли своєю владою ні нагородити, ні звільнити сестер милосердя. Позицію сестер висловила Катерина Михайлівна. Вона так сказала про свою головну мету: «Я повинна була опиратися всіма засобами і всім своїм умінням злу, яке різні чиновники, постачальники та ін. завдавали в госпіталях нашим страждальцям; і боротися і чинити опір цьому я вважала і вважаю своїм священним обов'язком». Катерина Бакуніна останньою із сестер милосердя покинула плавучим мостом Севастополь, який залишали війська. Після закінчення війни сестри громади повернулися до Петербурга, де продовжували свою благодійну діяльність. Влітку 1860 року Катерина Михайлівна залишила громаду і виїхала у віддалене село Тверської губернії, де на свої кошти відкрила лікарню на вісім ліжок. Вона вела прийом хворих, надавала медичну допомогу, сама ж оплачувала роботу лікаря, - так було започатковано земську медицину в Новоторзькому повіті. Прийом Бакуніна починала зранку. Вдень вона на селянському возі об'їжджала хворих, робила перев'язки, давала ліки, які майстерно готувала сама; з особливою увагою ставилася до селянських дітей. Вона охоче прийняла на себе обов'язки попечительки всіх земських лікарень повіту, які вирізнялися в губернії тим, що тут не стягувалася плата за медобслуговування. З початком у 1877 році Російсько-турецької війни Бакуніна, як одна з найдосвідченіших організаторів госпітальної справи, стала затребувана керівництвом Російського товариства Червоного Хреста. Незважаючи на 65-річний вік, вона вирушила на Кавказ у якості керівниці медсестер тимчасових госпіталів. На фронті Катерина Михайлівна пробула більше року, і її діяльність тут була більш обширною, ніж у роки Кримської війни. Прощаючись, лікарі п'яти реформованих госпіталів висловили їй почуття безмежної вдячності. У 1893 році, за рік до смерті, Бакуніна написала книгу «Спогади сестри милосердя Хрестовоздвиженської громади», в якій можна уявити її, - енергійну, полум'яну, з іскрометними очима і словами, у простих мужичих чоботях, бадьоро крокуючу непролазним багном, коли вона боролася з недбайливими унтерами за свій транспорт із хворими та пораненими. У благодійній діяльності Катерина Михайлівна висувала свій девіз: «З ім'ям Бога - все для людей»; її життя - яскравий приклад суспільного служіння.

Єлизавета Петрівна Карцева (1823-1898) - сестра милосердя, громадський і релігійний діяч народилася у дворянській поміщицької сім'ї. На початку Кримської війни, дізнавшись про тяжкі бідування російських воїнів на кримських бастіонах, вона відгукнулася на заклик Великої княгині Олени Павлівни допомогти пораненим у боях і прибула під Севастополь. Єлизавета Петрівна працювала в госпіталях сестрою милосердя, кухаркою. Це вимагало від неї чималої громадянської мужності, адже їй доводилося протистояти грабіжникам. М.І. Пирогов називав її третім стовпом громади разом з Хитрово і Бакуніною. Про видатну діяльність Карцевої відомо, головним чином, завдяки великому хірургу. У своїх листах він писав: «Карцева взялась совісно за справу, і ми з нею так поставили занедбаний госпіталь на ноги, що тепер не впізнаєш. Віддали разом з нею доглядача під слідство, завели контрольні чергування сестер, і про все кожен день вона приходить повідомляти звіт»; «Карцева... незважаючи на те, що мала зростом, так славно працює в госпіталях, що любо дивитися»; «Карцева просто невтомна, день і ніч у госпіталі; і варить для хворих, і перев'язує, і сама робить все, і всякий день від мене виходить з новими розпорядженнями».

Після закінчення Кримської війни Карцева продовжила своє громадянське служіння. Більше десяти років, змінивши Бакуніну, вона працювала старшою сестрою Хрестовоздвиженської громади. Під її керівництвом було виховано чимало зразкових сестер милосердя, грунтовно ознайомлених з доглядом за хворими, які за прикладом своєї керівниці цілком присвятили себе цій важкій справі. Наприкінці 1870 року за рекомендацією С.П. Боткіна вона отримала запрошення до Петербурга влаштувати нову громаду сестер милосердя - Георгіївську. В цю громаду вона залучила кращі медичні сили, влаштувала при ній лікарню, зібрала навколо себе таких же самовідданих, здібних трудівниць-сестер, як вона сама, і з їх допомогою зробила громаду зразковим медичним закладом. У роки нових воєн Росії вона тимчасово залишала свою громаду і відбувала на театр військових дій. І скрізь вона була першою працівницею, не тільки влаштовуючи всю справу допомоги пораненим, але й працюючи особисто, перев'язуючи рани, ласкавим словом втішаючи стражденних, наставляючи вмираючих. У 1875 році вона відбула в Чорногорію і там доглядала за пораненими чорногорцями протягом усієї війни з турками, де здобула любов і повагу чорногорців. Коли загін сестер покидав Чорногорію, князь Чорногорський висловив всю сердечну вдячність його народу самовідданій сестрі милосердя, а один із поранених назвав її «чорногорська мати». Ім'я Карцевої стало одним із священних для воїнів -учасників Турецької кампанії, які скрізь розповідали про самовіддану працю сестри милосердя та її любов до ближнього. М.І. Пирогов, який вважав Карцеву зразковою сестрою, писав: «І СП. Карцева на театрі війни в Болгарії, і К.М. Бакуніна, що діяла в цю війну в Азіатській Туреччині, можуть служити для нас ідеалом старших сестер...». Померла Єлизавета Петрівна на посту настоятельки створеної нею Георгіївської громади - на 76-му році життя, 24 жовтня 1898 року. Головний лікар Громади М.Я. Чистович в некролозі писав: «Обдарована видатним розумом і непохитною волею, Єлизавета Петрівна виховувала сестер милосердя більше всього своїм особистим прикладом. Вона вимагала від них повного забуття своїх особистих інтересів, повного самозречення в ім'я любові до стражденного; вона буквально застосовувала в житті слова Христа: «Хто не залишить батька свого і матір свою заради Мене, не може за Мною йти». Вважаючи головною рисою сестри милосердя повну безкорисливість, в самому широкому сенсі цього слова, Єлизавета Петрівна принципово не допускала жодних нагород та відзнак сестрам: «Тільки усвідомлення чесно виконаного обов'язку повинно бути нагородою сестрі», - було її заповітом своїм ученицям. ...З безлічі бажаючих поступити в Громаду вона обрала цих небагатьох жінок, які могли захопитися її прикладом і разом з нею покласти життя своє за других, проте небагато створили блискучу історію Георгіївської громади».

Діяльність севастопольських сестер милосердя була нечуваною в історії світової медицини. За словами знаменитого хірурга М.І. Пирогова, Дарина Михайлова та інші сестри милосердя «покірно перенесли всі труднощі і небезпеки, безкорисливо жертвуючи собою з геройством, яке б зробило честь будь-якому солдату».

Після війни сестри з тріумфом повернулися додому. Вони отримали безліч нагород і суспільне визнання, довівши, що жінки можуть і повинні доглядати за пораненими і хворими в військовий та мирний час.

Запитання і завдання

1. Яких провідних клініцистів основних європейських центрів клінічної медицини Ви знаєте?

2. Розкажіть про наукову та практичну діяльність Сергія Петровича Боткіна.

3. В чому була новизна знаменитої школи терапевтів, створеної В.П. Образцовим?

4. Які наукові та практичні проблеми розроблялися в працях В.П. Образцова?

5. Чому Ф.Г. Яновському - першому серед клініцистів - було присвоєно звання академіка Української академії наук?

6. Що Ви знаєте про вклад у медицину Володимира Михайловича Бехтерева?

7. Як було винайдено знеболювальні речовини?

8. Яку провідну проблему розв'язував англійський хірург Джозеф Лістер?

9. Розкажіть про діяльність видатного українського лікаря-хірурга І.В. Буяльського.

ІО.Який внесок у розвиток хірургії було зроблено Ю.К. Шимановським? 11.У яких розділах хірургії особливо плідно працював Микола Васильович Скліфосовський?

12.Що Ви знаєте про життя та діяльність Миколи Івановича Пирогова?