3.4 Медицина епохи Відродження.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху Відродження. Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулися до античної спадщини, знаходячи в ній родинні норми морального й прекрасного, засновані на вивченні природи й людини, живий інтерес до навколишньої природи й звичайних радостей життя, гармонійність і цілісність світосприйняття. Гуманісти багато зробили для відродження (звідси назва цього періоду в історії культури) і поширення античної спадщини, звільнення його від середньовічних нашарувань, перекручувань і помилок.

У країнах Західної Європи почали відкриватися світські школи. До XV століття в Європі було вже понад 40 університетів, у більшості яких були медичні факультети. Центром гуманістичних ідей і нової науки, що народжується, в ХУ-ХУІ століттях став Падуанський університет. Нові ідеї поступово почали проникати і в інші італійські університети. Проте, джерелами у викладанні на медичних факультетах продовжували залишатися канонізовані тексти Галена, Рази, Ібн Сіни, а також складені на їхній основі з досить незначними додаваннями трактати окремих університетських професорів (наприклад, „Анатомія" Мондіно).

В університетах йшла завзята боротьба старого (схоластичного, церковного) і нового (гуманістичного, світського), однак позиції гуманістичної сторони були ще досить нестійкими. Великі географічні відкриття на практиці довели форму кулі Землі, поклали початок світовій торгівлі, збагатили країни Європи новими товарами й господарськими культурами. Так, європейська медицина одержала нові лікарські засоби - опій, кору хінного дерева, камфору й ін. Географічні відкриття чинили величезний вплив на свідомість сучасників, розширили уявлення про світ, показали практичну цінність науки, зокрема астрономії, познайомили європейців із різноманіттям культурних і етичних традицій, наукових і технічних досягнень народів, що розвивалися поза зв'язком із християнським світоглядом, дали доказові аргументи для критики схоластики.

Серед найвідоміших представників медицини епохи Відродження слід назвати таких:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541), народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий - "теорія лікаря є досвід". Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандою нової медицини, що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях. Вважаючи причиною хронічних захворювань розлад хімічних перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у лікувальну, практику різні хімічні речовини і мінеральні води.

Парацельс вважав, що медицина має спиратись на хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров, слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть, сірка і сіль. Вони вступають між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія мала дати для медицини ефективні ліки. Тому недаремно Парацельса вважають фундатором фармації.

Френсіс Бекон (1561-1626) - видатний учений, філософ і політичний діяч. Він був короткий час лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку, що знання є сила (Knowledge is power), а воно неможливе без знання причин (уеге зсіге езі рег саизаз зсіге). Бекон справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених. Функції організму, за Беконом, можна правильно зрозуміти, осягнути лише за допомогою експериментів на тваринах. Потрібно порівнювати будову тварин з будовою людини, організм здорової людини з організмом хворої.

Інакше кажучи, Бекона можна вважати родоначальником матеріалізму в Англії і сучасної експериментальної науки. Не будучи лікарем за професією, Бекон виявляв великий інтерес до медицини, висунув і обґрунтував завдання дальшого її розвитку. Попередню медицину, як і сучасну йому, Бекон різко засуджував: „Ми бачимо в ній багато повторень, але мало істинних нових відкриттів". У своїй класифікації він поділяв медицину на три частини, відповідно до трьох її завдань: „Перше полягає у збереженні здоров'я, друге - у виліковуванні хвороб, третє - у подовженні тривалості життя". Досягнення довголіття він вважав „найблагороднішим завданням медицини". У своєму творі „Про гідність і силу наук" (De dignitate et augmentate scientiarum) Бекон передбачливо поставив перед медициною ряд основних завдань. Так, вважаючи недостатньою існуючу описову анатомію, він зазначав: „Слід би в анатомічних дослідженнях ретельно спостерігати за слідами хвороб і результатами їх, за ураженнями і пошкодженнями, які вони спричинюють у внутрішніх частинах. Тим часом цим нехтують". Якщо говорити сучасною мовою, він ставив завдання розробки патологічної анатомії. Бекон вважав за необхідне у процесі лікування хвороб „ретельно записувати все, що відбувається з хворим", і об'єднувати історії хвороби окремих хворих у „медичні описи, які треба докладно складати й обговорювати", тобто, іншими словами, створювати клінічні порадники.

Причини відсутності прогресу в терапії Бекон вбачав у тому, що лікарі визнавали багато хвороб невиліковними, не бажали поповнювати арсенал лікарських засобів, вишукувати їх. Він покладав великі надії на хімію, що, на його думку, повинна дати людству особливо цінні лікувальні засоби, вважав перспективними методи лікування за допомогою дієтетики, лікування мінеральними водами і гімнастикою.

Обурюючись проведенням болісних для хворого операцій, він вимагав розробки й запровадження ефективного знеболювання. У цих вимогах Бекона, по суті, можна вбачати продуману програму наукової роботи в медицині на кілька століть уперед аж до нашого часу.

Можливості майбутньої медичної науки Бекон з дивною прозорливістю показав у фантастичному оповіданні «Nova Atlantis» («Нова Атлантида»), яке він не встиг закінчити. В ньому розповідається про далекий острів в океані, до якого випадково допливають його сучасники. Перш ніж дозволити їм вийти на острів, їх піддають спеціальним заходам, щоб уберегти мешканців острова від можливості занесення епідемічних захворювань. На острові прибульці побачили багато добре обладнаних громадських дослідних, лікувальних установ. В одних провадились досліди над тваринами; за бажанням могли змінювати їх розмір, робити їх багатоплідними й безплідними; в інших установах виготовляли ліки, штучні мінеральні лікувальні води. Прибульці були вражені, побачивши в лікарнях людей, в яких оперативно були видалені важливі органи; раптово померлих уміли оживляти; поживні речовини виробляли такої якості і концентрації, що вже невелика кількість їх робила людину ситою.

Зазначимо, що науково-дослідних громадських закладів у ті часи ще не мала жодна країна. Думку про те, що такі установи потрібні для прогресу науки, в популярній формі вперше висловлено саме в Беконовій «Nova Atlantis».

Андреас Везалій (1514 - 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію трупів. Засновник сучасної анатомії, на підставі систематичного анатомування трупів він описав будівлю і функції тіла людини. У 1543 році видав свою працю "Про будову людського тіла" (Бе согрогіз §шпапі іаЬгіса). У цій книзі А.Везалій виправив більше 200 помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати "гріхи" в Єрусалим до гробу Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився, Везалія було викинуто на острів Занте, де він і помер. На цьому острові великому вченому споруджено пам'ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про якого писав Гален. Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок - легенева артерія - легені - легенева вена - ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі Кальвіном.

Розробка перших наукових основ хірургії була зроблена французьким лікарем Амбруазом Паре. Найбільшою науковою заслугою Амбруаза Паре є його внесок у лікування вогнепальних поранень. Він відмовився від прийнятого в середньовічній медицині припікання їх розпеченим залізом чи заливання киплячим розчином („бальзамом") і вперше застосував для цього чисту пов'язку. Він поліпшив техніку і результати ампутацій, застосувавши перев'язку судин замість їхнього перекручування, створив ряд нових інструментів, першим діагностував перелом шийки стегна. Паре запропонував спеціальні пов'язки, бляшані корсети, спеціальне взуття для лікування переломів і вивихів, скривлення хребта, клишоногості, а також складні ортопедичні прилади -штучні суглоби із системою зубчастих коліс для верхньої кінцівки, протези нижніх кінцівок і ін. Хоча йому не вдалося особисто здійснити більшість запропонованих ним ортопедичних удосконалень, але детальні малюнки Амбруаза Паре зіграли істотну роль у подальшому розвитку ортопедії. Для поліпшення кровообігу він застосував масаж. Його узагальнюючий праця „Регламент надання допомоги пораненим" (1594) повторно перевидавався і служив головним лікарським посібником з питань військової хірургії.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод В. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку.

Серед багатьох видатних імен помітний слід в історії медицини Відродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобов'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.

Епідемії віспи були страшним лихом для людства, особливо у період Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів чоловік, з них вмирало 1,5-2 мільйони, значна частина тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась у країнах, куди її заносили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення — варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати джерелом зараження для оточуючих.

Дженнер після здобуття медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунтера, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу (со^рох), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який порадив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, простеживши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу, зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох, дають імунітет і в який період захворювання ці щеплення найбільш дієві. Маючи такий досвід, Дженнер у 1796 році дозволив собі прищепити вміст вісп'яної пустули з руки служниці сусіднього фермера, що хворіла на коров'ячу віспу, хлопчикові Джонсові Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не призвело до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спостереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після короткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер повернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє життя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки і не був навіть опублікований Лондонським „Королівським товариством". У другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов'язкового щеплення віспи, внаслідок чого в Англії спостерігалися великі спалахи віспи навіть у порівняно недавні часи.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) - відомий фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 році він написав працю "Про пошесні хвороби" (De mordis contagiosis) в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами - через дотик, одяг повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву "сифіліс"; лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.

Таким чином в добу Відродження народжується медична наука в сучасному розумінні — наука як новий спосіб пізнання світу. Найбільш характерною рисою медицини цієї епохи стає відхід від середньовічної схоластики. Всіляко обґрунтовується необхідність вивчати природу хвороб не шляхом схоластичних міркувань, а за допомогою досвіду.

Питання для перевірки знань студентів

1. У чому відмінність між умовами розвитку медицини Візантії та Західної Європи в добу Раннього Середньовіччя?

2. Проаналізувавши позитивний і негативний впливи християнської церкви на розвиток медицини у Візантії, зробіть загальний висновок про значення церкви у розвитку медичної справи.

3. У чому схожі і чим різняться між собою енциклопедичні збірники Орібазія з Пергами, Аеція з Аміди, Павла Егінського та Олександра Тралльського?

4. Які причини зумовили появу лікарень-шпиталів у Візантії?

5. Що нового принесли в медицину наукові відкриття і лікувальна практика Візантійської імперії?

6. Доведіть або спростуйте фактами тезу: „В Арабських халіфатах склались сприятливі умови для розвитку медичних знань".

7. Визначте найважливіші досягнення видатних арабських лікарів Альбукасіса, Разеса та Авіценни.

8. У чому оригінальність та секрет популярності тибетської медицини до нашого часу?

9. Чи погоджуєтесь ви з твердженням „У ранньому середньовіччі медичні знання в Західній Європі розвивались не завдяки, а всупереч суспільно-політичним обставинам". - Аргументуйте свою відповідь.

10. Доведіть фактами, що школа у Салерно, на протязі чотирьох століть, справді була кращою європейською медичною школою та головним центром розвитку медицини.

11. Які чинники зумовили паралельне існування та велику популярність поряд з раціональними ірраціональних підходів до лікування хвороб у Середньовічній Європі?

12. На основі наведених у темі фактів зробіть висновок про ефективність протиепідемічних заходів у середньовічних містах Західної Європи. Які досягнення медичної науки цього часу слід відзначити?

13. Визначте головні відмінності у розвитку медичної освіти в Західній Європі до періоду Відродження та в цю епоху.

14. Встановіть найважливіші досягнення видатних вчених-медиків доби Відродження: Парацельса, Френсіса Бекона, Андреаса Везалія, Амбруаза Паре, Едварда Дженнера та Джіролама Фракасторо.

Розділ 4. Історія медицини на території сучасних українських земель періоду первісного суспільства та Київської Русі