8. Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури.

Від часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 р.^[1] Києво-Печерська обитель була центром православ'я у Київській Русі. Ставропігія Константинопольського патріарха (1592—1688); 1688 року монастир отримав статус лаври.

Разом із Софійським собором внесена до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На території лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, якому було надано статус національного у 1996 році^[2]. Монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври знаходиться на території Нижній лаврі. Обидві частини лаври відкриті для відвідувачів.

Обитель засновано в 1051 році за князя Ярослава Володимировича, ченцем Антонієм, як печерний монастир. Один із перших монастирів Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один із перших учнів Антонія — Феодосій. У 1058 р., попросивши благословення преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

У XI столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства у Київській Русі. У XII столітті отримав статус«лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали 3 міста, 7 містечок, близько 200 сіл і хуторів, понад 70 тис. кріпаків, 2 паперові фабрики, 11 цегляних і 6 скляних заводів, більше 160 винокурень і вітряків, близько 200 шинків, 2 кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стині (зокрема Китаївська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії, Білорусі. Києво-Печерська лавра відіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковнослов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сильвестр. У XIII ст. було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело з історії Києва. Архимандритом монастиря був Петро Могила.

21 Квітня 1721 року згоріли «всі будівлі, церква велика, дзвони, ризниця».[3]

Ставропігія

Упродовж 1592—1688 років монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, із 1688 року — Московського патріарха, із 1786 р. — Київського митрополита.

Лавра у XIX столітті

У XIX ст., як і раніше, Лавра проводила значні будівельні та ремонтно-реставраційні роботи. У період реконструкції Печерської фортеці, в середині XIX ст., навколо Нижньої території Лаври було споруджено кам'яний фортечний мур.

Наприкінці ХІХ ст. за проектом архітектора В.Ніколаєва побудовано Трапезну палату і церкву. Під керівництвом архітектора О. Щусєва були розписані інтер'єри церкви і Трапезної палати.

Обитель виявляла турботу про здоров'я ченців та прочан. У 1849 році на території монастиря була побудована Лікарня при Микільському Больницькому монастирі на два поверхи, а також лікарня для прочан та мандрівників, яка щороку обслуговувала понад 500 хворих.

1873 року в Києві при Церковно-Археологічному товаристві було започатковано перший загальнодоступний музей міста — Церковно-Археологічний, унікальна колекція якого налічувала понад 30 тисяч експонатів. Метою його створення було визначено захист та зібрання церковних старожитностей, а також вивчення церковної історії. За своїми організаційними принципами музей був закладом цивільним, діяв на громадських засадах та існував на добровільні пожертви. Створення цього музею знайшло глибоке розуміння серед духівництва — від сільських пастирів до настоятелів монастирів та єпископату, багато з яких ревно сприяли поповненню колекції музею.

Радянські часи[

Трагічні події після 1917 р. послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з церквою. 25 січня 1918 р. у стінах лаври закатовано митрополита київського й галицького Володимира, а в 1920 р. лавру закрили. 4 серпня 1929 р. комуністична влада завершила роботи з перетворення колишнього монастиря на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого — бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед Наркоматом внутрішніх справ УРСР порушено клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного звання, котрі до цього часу в ньому проживали.

Під час Другої світової війни у 1941 р. радянські війська^{[Джерело?]} підірвали Свято-Успенський собор. За іншою версією, підрив було здійснено німецькою окупаційною владою під керівництвом рейхскомісара України Еріха Коха. Про це у своїх мемуарах розповідають Альберт Шпеєр^[4] та інші діячі Третього Райху^[5]. У рамках нацистської ідеології підкорені народи не повинні були мати символічних культових споруд, які б зміцнювали їх ідентичність і прагнення до автономії^[5]. Існує професійна німецька фотохроніка вибуху^[5]. Під час окупації Києва монастир на деякий час було відкрито, але в 1961 р. знову закрито.