Висновки

Проведене дослідження дало змогу сформулювати низку висновків і пропозицій теоретичного та практичного характеру, зокрема запропонувати шляхи удосконалення окремих складових механізмів реалізації законотворчого процесу в нашій країні.

1. В ході наукового дослідження було визначено і обгрунтовано визначення законотворчий процес.У момент визначення терміну законотворчого процесу був зроблений аналіз інших схожих понять таких як: «правотворчий процес», «законотворчість». Якщо давати визначення за допомогою юридичних джерел то можна константувати той факт, що ще трапляється ототожнення цих термінів. Однак на даний момент у наукових роботах багатьох учених-правників намітився чіткий курс на розмежування даних визначень. Можна взяти до уваги та погодитись з твердженням О. Богачової про те, що «правотворчість» не можна прирівнювати до «законотворчості», яка є виключною привілегією вищих представницьких органів влади або народу в передбаченим законом випадках. «Законотворчість» є складовим фрагментом правотворчості або її різновидом ( і має визначення як правотворчість вищих представницьких органів – Верховної Ради України, у процесі якої видаються нормативні акти найвищої юридичної сили – закони). Тобто основною відмінністю між «законотворчістю» та «правотворчістю» є предмет. Так, результатом законотворчого процесу на відміну від правотворчого є не будь який нормативний акт, а лише закон. В процесі законодавчого налагодження суспільних відносин одне з перших місць посідає законотворчість. Адже позитивний вплив закону закладається саме на стадії його творення. Від того, наскільки закон відповідатиме інтересам суспільства та які механізми його реалізації передбачатимуться, залежить ступінь його підтримки та виконання.

2. Вченими-правниками визначається різна кількість етапів та стадій законотворчто процесу. Перш за все, слід звернути увагу, що кількісний склад етапів (стадій) залежить від того, як широко розглядається їх зміст і яким є комплекс законодавчих правовідносин на тій чи іншій стадії законотворчого процесу. Законодавчий процес у Верховній Раді має низку стадій. Перша стадія - це передпроектна стадія (законодавча пропозиція): Законодавчий процес може розпочинатись внесенням до Верховної Ради законодавчої пропозиції про необхідність врегулювання певного виду суспільних відносин і розробки, у зв’язку з цим, відповідного законопроекту. Друга стадія проектна стадія - ухвалюється рішення про підготовку законопроекту, відповідна пропозиція відхиляється або включається до плану законопроектних робіт. Третя стадія внесення законопроекту на розгляд Верховної Ради (законодавча ініціатива): внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Четверта стадія розгляду законопроекту. П’ята стадія ухвалення законопроекту за допомогою голосування у Верховній Раді. Шоста стадія засвідчувальна стадія тобто підписання або накладання вето Президентом України закону. Остання стадія - це інформаційна стадія присвоєння реєстраційного коду закону, друк закону в офіційних джерелах “Відомості Верховної Ради України”, газеті “Голос України”.

3. Переглянуто організаційно-правові засади законотворчого процесу. Законотворча діяльність в українському Парламенті грунтується на досить широкій нормативно-правовій базі. Конституцією України, Рішення Конституційного Суду України, Регламент Верховної Ради України і, зокрема, його розділ 6 «Законодавча процедура», статтею 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України», стаття 27 Бюджетного кодексу України, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», частина восьма статті 7 Закон України «Про міжнародні договори», Розпорядження Голови Верховної Ради України від 20 березня 1995 року N01-2/2 «Про впровадження реєстрації законопроектів і законодавчих пропозицій у Секретаріаті Верховної Ради України», Розпорядження Керівника Апарату Верховної Ради України від 16 грудня 2003 року та ін. Разом з тим, базовий закон, який би системно регламентував цю сферу правовідносин, до цього часу не прийнято. Відсутність такого закону досить негативно впливає на законодавчий процес, оскільки, як зазначалося вище, законодавчі процедури не систематизовані, а розміщені у великій кількості нормативних актів, і тому далеко не всі їх вимоги виконуються суб’єктами законопроектування. Як наслідок, якість законопроектів, що вноситься на розгляд Парламенту, як правило, досить низька.

4. Визначено суб’єктів законодавчої ініціативи та обгрунтовано такий термін як «законодавча ініціатива». Законодавча ініціатива — стадія законодавчої процедури, що полягає у внесенні уповноваженим органом або посадовою особою (суб'єктом права законодавчої ініціативи) до парламенту офіційної пропозиції про прийняття, зміну або скасування законодавчого акта. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить: Президенту України, народним депутатам України; Кабінету Міністрів України; Національному банку України. Президент має право ініціювати законопроекти про затвердження указів з таких питань, як введення воєнного або надзвичайного стану в Україні та окремих її місцевостях, оголошення стану війни, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. Кабінет Міністрів, реалізуючи надане йому право законодавчої ініціативи, розглядає і вносить до Верховної Ради проекти законів України, бере в установленому порядку участь у законодавчій діяльності Верховної Ради, а також у реалізації Президентом України права законодавчої ініціативи. Конституцією України (ст. 116) до обов'язків Кабінету Міністрів України віднесено розробку проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Кожен депутат Верховної Ради України є суб'єктом законодавчої ініціативи. Народні обранці самі собі вирішують, як саме організувати процес з розробки проектів законів чи постанов, які подаються ними на розгляд Верховної Ради України. В ініціатитвному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи. Розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради, згідно з положеннями глави 6.2 Регламенту.

5. Проаналізовано зарубіжний досвід законотворчого процесу. Розглянуто міжнародні стандарти у сфері прав людини, які складаються із сукупності принципів і норм, що встановлюють: права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності; обов’язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і в період збройних конфліктів; загальні принципи природного права; відповідальність за злочинне порушення прав людини; напрям посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини. В сучасному світі посилюються тенденції взаємозалежності і взаємовпливу держав. Створені з цією метою міжнародні організації і спільноти держав сприяють погодженому вирішенню загальних проблем світової співдружності такі як РЄ, ЄС, ООН, ОБСЄ.

6. Розглянуто роботу державної влади щодо імплементації міжнародних правових стандартів в Україні. Термін «імплементація» перекладається з англійської (іmplement) як «здійснення, забезпечення виконання» і може бути інтерпретований як «забезпечення практичного результату і фактичного виконання конкретними засобами». У вітчизняну літературу його було запроваджено І.І. Лукашуком і П.Ф. Мартиненком. Імплементація – фактична реалізація міжнародних обов’язків на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні акти. Перших із вартих розгляду міжнародних нормативно-правових документів, що імплементовані в національне законодавство України, є Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. Принцип відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини є конституційним принципом, закріпленим у ст. 3, 5, 6, 8, 9 Основного Закону. Після трагічних подій 2013 року наша країна взяла чіткий курс на євроінтеграцію тим самим спонукаючи ряд змін. Фонд Східна Європа почав впроваджувати в Україні проект USAID (Агентства США з міжнародного розвитку) – Програму «РАДА: підзвітність, відповідальність, демократичне парламентське представництво». Головною метою Програми «РАДА: підзвітність, відповідальність, демократичне парламентське представництво» є сприяння становленню підзвітного, відповідального і демократичного представницького органу – Парламенту України. 16 січня 2015 року народні депутати за № 1779 зареєстрували проект закону щодо включення до ЗУ «Про громадські об’єднання» гарантії права невідкладного прийому керівниками та іншими посадовими особами під час проведення мирних зібрань, а також адміністративне стягнення за відмову у невідкладному прийомі та відповідні зміни до ст. 38 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». Україна повільно та з перешкодами, але все ж таки йде на шлях європейських стандартів а саме: рівності прав і свободи вибору, право на якісну осівту та лікування. Все це відображає саме законотворчий процес зміни та прийняття нових законів щодо освіти, правоохороного, медичного обслуговування та ін. Нажаль на данний момент в Україні склалися досить складні політичні та суспільно-економічні умови, що негативно впливає на сприйняття цих законодавчих реформ громадянами нашої країни.