3.2. Імплементація міжнародних правових стандартів в Україні

Інтеграція України до міжнародних, зокрема, європейських, структур неможлива без забезпечення ефективного процесу впровадження норм міжнародного права в національне законодавство, виконання державою міжнародно-правових зобов’язань з прав людини у сфері трудових відносин. Саме тому дослідження міжнародного досвіду має важливе теоретичне й практичне значення [69].

В сучасному світі посилюються тенденції взаємозалежності і взаємовпливу держав. Створені з цією метою міжнародні організації і спільноти держав сприяють погодженому вирішенню загальних проблем світової співдружності [69].

Термін «імплементація» перекладається з англійської (іmplement) як «здійснення, забезпечення виконання» і може бути інтерпретований як «забезпечення практичного результату і фактичного виконання конкретними засобами». У вітчизняну літературу його було запроваджено І.І. Лукашуком і П.Ф. Мартиненком. Імплементація – фактична реалізація міжнародних обов’язків на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні акти [69].

У широкому розумінні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів та забезпечення виконання ним свого міжнародного обов'язку або в інтересах використання ним свого міжнародної правомочності» [69].

Так наприклад, якщо брати конкретні приклади впровадження міжнародних норм в національну нормативно-правову систему то слід виділити особливу увагу регулюванню праці, це питання досить розлого розкрив В. Пелих. Він зазначає, що під міжнародно-правовим регулюванням праці розуміється регулювання умов праці й охорони законних прав працівників за допомогою міжнародних угод, а різноманіття міжнародних відносин в сфері праці призводить до існування різноманітних міжнародно-правових норм [69].

В свою чергу, імплементація включає сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб’єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях [69].

Більшість міжнародно-правових норм реалізується через механізм національної імплементації. Отже, ефективний привід національного законодавства у стан, який відповідає до міжнародних стандартів залежить від того, яким саме способом імплементуються міжнародно-правові норми в національне законодавство [69].

До цього аспекту Г. Куц зазначає: «Питання про вибір юридичної процедури, за допомогою якої міжнародно-правові угоди інкорпоруються у національну систему права, є, в принципі, питанням, яке має визначатися конституційним правом держави».

Ратифікація – остаточне схвалення та затвердження найвищим органом держави міжнародного акта. Ратифікація є остаточною, від неї не можна відмовитися або знову винести договір на обговорення [69].

В Україні порядок ратифікації міжнародних актів регулюється Конституцією (ст. 9) та Законом України «Про міжнародні договори України». Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Ратифікації підлягають міжнародні договори України, виконання яких зумовлює зміну законів або прийняття нових законів [69].

Момент набуття чинності таким актом пов’язаний з виконанням певних дій, що означають вираження згоди його учасників на його обов’язковість (підписання, ратифікація, приєднання) або з настанням певних подій (конкретна дата закінчення строку після ратифікації). Імплементація міжнародно-правових норм з регулювання праці відбувається занадто повільними темпами, при цьому приведення національного законодавства у відповідність із нормами щойно прийнятого міжнародного договору здійснюється значно пізніше, ніж ратифікація самого договору [69].

Отже, з вищенаведеного можна зробити наступний важливий висновок, що імплементація міжнародно-правових норм – це обов’язковий та природний процес, який позитивно впливає в умовах, сприятливих для конкретної держави і він веде до прогресивного розвитку національного законодавства [69].

Поняття«імплементація» на сьогоднішній день є досить неоднозначним терміном. Вона передбачає забезпечення здійснення норм міжнародного права як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях усіма доступними й легальними для держав засобами [108].

У системі адміністративного права України імплементація норм міжнародного права на відміну від трансформації має здійснюватися за допомогою національного механізму імплементації, який дозволить досягти виконання міжнародно-правових зобов’язань держави [108].

Л. Криворучко вважає, що Зміст процесу імплементації норм права та міжнародних стандартів щодо захисту прав людини може мати дві стадії:

1) безпосереднє впровадження міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм у виконанні норм міжнародно-правових;

2) створення як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні умов для ефективного провадження міжнародних норм [102].

Виходячи із цих двох етапів, діяльність держави повинна здійснюватися за двома головними напрямками:

1. безпосередня фактична діяльність з досягнення результатів, пов’язаних із впровадженням міжнародно-правових норм.

2. правове і організаційне забезпечення реалізації міжнародно-правових норм. Логічним завершенням якого стає створення нового нормативного акту [108].

Важливим і принциповим елементом змісту процесу імплементації норм міжнародного права (як джерела права) є обов’язковість узгодження норм національного законодавства і практики із зобов’язаннями, що випливають з міжнародного права. Це дає можливість уникнути колізійних ситуацій при реалізації норм міжнародного права. Моделлю такого погодженого та збалансованого механізму регулювання зовнішньої та внутрішньої політики держави виступає визнана в міжнародному співтоваристві модель правової держави. Аналізуючи вищенаведене, слід зауважити, що на теперішній момент у вітчизняній літературі немає єдиної думки щодо внутрішньодержавних способів і визначених ефективних заходів імплементації норм міжнародного права, не визначені єдині та чіткі критерії відмежування один від одного, відповідно до чого і визначеної систематизації способів імплементації міжнародно-правових норм [108].

Вивчення та використання досвіду законотворення в зарубіжних країнах є необхідною умовою вдосконалення вітчизняного законотворчого процесу, і як результат - гармонізації та наближення національного законодавства до загально визнаних міжнародних норм і стандартів [19].

Як відомо, держави є основними (первісними) суб’єктами міжнародного публічного права. На відміну від інших учасників правовідносин у згаданій сфері, вони володіють суверенітетом, що робить їх незалежними у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики. Взаємовідносини держав у переважній більшості будуються на основі міжнародних договорів, під якими розуміються угоди, укладені між державами в письмовій формі, що регулюються міжнародним публічним правом незалежно від того, чи викладено такі угоди в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування (п. 1. ст. 2) [24; 56]. Держави виступають, з одного боку, рівноправними творцями правових норм, що містяться в міжнародних договорах, а з іншого – їхніми суб’єктами. Зважаючи на добровільний та узгоджувальний характер норм міжнародного права, Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 p. [24; 56] наголошує, що кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися (принцип Pacta sunt servanda) (ст. 26). Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору (ст. 27). Договір повинен тлумачитися добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта та цілей договору (п. 1. ст. 31). Поряд із контекстом враховуються: а) усяка подальша угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень; b) подальша практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення; с) будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між учасниками (п. 3. ст. 31). Тобто, в разі згоди сторін разом із текстом договору може застосовуватись і практика його застосування й тлумачення [56].

Норми міжнародних договорів знаходять реалізацію в поведінці й діяльності держав та інших суб’єктів міжнародного публічного права у формі практичного здійснення нормативних приписів. Для позначення цього процесу як у науковій літературі, так і в нормативно-правових актах застосовується термін «імплементація законодавства». Зазвичай він уживається для позначення процесу взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права.

Саме поняття «імплементація» походить від лат. impleo – наповнюю. В міжнародному праві це – організаційно-правова діяльність держав із метою реалізації їхніх міжнародно-правових зобов’язань [122, с. 667; 56].

Деякі дослідники трактують імплементацію більш широко, вважаючи, що вона є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав, яка провадиться індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної та повної реалізації прийнятих ними, відповідно до міжнародного права, зобов’язань [25, с. 62; 56]. Водночас «імплементація норм міжнародного права дуже часто неможлива без додаткових заходів правового характеру, які вживаються суб’єктами міжнародного права на міжнародному, національному рівнях або послідовно на тому й на іншому» [25, с. 53; 63]. Тобто, імплементація виступає як неодмінна підготовча стадія, що забезпечує своєчасну і всебічну реалізацію норм. Тож В. Суворова вважає, що термін «імплементація» має право на існування як синонім поняття «реалізація» – втілення норм міжнародного права у практичну діяльність держав та інших суб’єктів [56; 97, с. 116].

Поряд із наведеними існують визначення імплементації, які даються з урахуванням євроінтеграційних прагнень нашої країни. Під нею розуміється процес транспонування актів законодавства Європейського Союзу, зокрема створення порядку та процедур їх упровадження (імплементація у вузькому сенсі); цей процес також передбачає тлумачення,практику застосування, забезпечення дотримання та виконання норм права, які відповідають європейському праву, органами державної влади (імплементація в широкому сенсі) [56; 88]. Так, у наказі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України «Про затвердження Методики визначення критеріїв євроінтеграційної складової державних цільових програм» від 16.03.2005 р. № 62 у п. 2 згаданої Методики, серед інших, дається й чітке визначення терміна «імплементація», під яким розуміється «здійснення, виконання державою міжнародних правових норм» [56; 60]. Тобто, за суттю імплементація в цьому випадку є фактичною реалізацією міжнародних обов’язків України на внутрішньодержавному рівні, що здійснюється способом трансформації норм права ЄС у національні нормативно-правові акти. У цьому контексті вітчизняними правниками імплементація розглядається як одна з форм (поряд з адаптацією, стандартизацією норм та ін.) більш широкого процесу гармонізації законодавства. Тому в нормативних актах поряд з імплементацією для позначення суміжних з нею понять і процесів вживаються й інші терміни. Зокрема, в Угоді про асоціацію між Україною і ЄС [56; 105], крім уже згаданої гармонізації (статті 359, 404), згадуються адаптація (ст. 138), зближення (Преамбула, статті 1, 59, 84, 337, 358, 375, 405 і т. д.), законодавче зближення (статті 149, 152), регуляторне зближення (статті 64, 114, 124, 133, 322), визнання міжнародних принципів і стандартів (статті 291, 346, 378, 385), взаємне визнання правил (статті 70, 83,106, 140), транспозиція (статті 56, 65, 96) тощо [56].

Поряд із наведеними застосовується й інше поняття – уніфікація законодавства. Головними методами уніфікації законодавства є систематизація законодавства, імплементація норм міжнародного права в національне законодавство, адаптація норм національного законодавства з вимогами міжнародного права і т. д. [56; 121; 122, с. 215;]. Тобто, уніфікація законодавства розуміється як процес зближення законодавства через установлення чи запровадження в національні правові системи однакових норм права [54, с. 56; 56]. У Європейському Союзі вона має свої особливості, які повинна враховувати наша держава, будуючи свої відносини з ЄС: уніфікація національного законодавства країн-членів відбувається через ухвалення постанов, які безпосередньо регулюють поведінку суб’єктів правовідносин і не передбачають узгодження з ними актів національного законодавства [10, с. 2; 56]. Тому держави – члени ЄС, визнаючи пряму дію актів, що офіційно публікуються Європейським Союзом, відмовилися від процедури імплементації [56].

Наша країна не є членом ЄС, тому створення однакових правових умов для суб’єктів правовідносин (що, власне, і є кінцевою метою уніфікації та імплементації як її складової) за таких обставин є можливим лише в рамках міжнародного публічного права через участь України у відповідних міжнародних конвенціях, нормативні приписи яких підлягають впровадженню в національне законодавство в незмінному вигляді [56].

В міжнародному праві відсутня чітка правова регламентація способів, за допомоги яких держави повинні виконувати взяті на себе зобов’язання за міжнародними договорами. Наприклад, Європейський суд із прав людини дійшов висновку, що Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. [44; 56] не містить конкретної вказівки на певні способи забезпечення виконання норм цього документа у внутрішньому праві держав. Враховуючи це, можна дати лише загальне визначення способам імплементації як специфічним напрямам діяльності уповноважених органів державної влади, що здійснюються з метою реалізації міжнародноправових норм.

Разом із відповідними органами державної влади національний механізм імплементації містить у собі й інші елементи, які, на жаль, іще не отримали належного нормативного закріплення в Україні. Зокрема, важливу роль відіграють гарантії реалізації правових норм. Тому в законодавстві мають бути вичерпно визначені: механізм реалізації, черговість дій, процедури тощо [56; 81, с. 123]. Адже юридичні помилки та прогалини можуть суттєво ускладнити досягнення цілей, закладених у нормах міжнародного права. Крім того, відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права [33, с. 39–40; 56].

Зазначимо, що сфера застосування міжнародних нормативно-правових актів у національному законодавстві досить широка і стосується, насамперед, таких питань, як свобода вираження поглядів, адміністративна та судова практика щодо засобів масової інформації, питання про компетенцію матеріальної та моральної шкоди, завданої публікаціями в мас-медіа тощо [90].

Перших із вартих розгляду міжнародних нормативно-правових документів, що імплементовані в національне законодавство України, є Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. Зокрема, ст.19 цього пакту проголошує, що: «1) кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів; 2)кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на сівй вибір» [58, с.22.; 90].

Слід зазначити, що приєднання Міжнародного пакту про громадянські й політичні права не обмежується лише формальною імплементацією його положень у вітчизняне законодавство. Більш важливим є існування можливості в міжнародної спільноти давати свої оцінки щодо реалізації країною взятих на себе зобов’язань у галузі дотримання прав і свобод людини. Основним механізмом, що забезпечує моніторинг ефективної реалізації договорів та конвенцій, стали спеціальні органи – комітети ООН, які розглядаютьперіодичні доповіді країн-учасниць і надають загальні коментарі й тлумачення окремих положень. При цьому система розгляду доповідей є безпреревним процесом, у ході якого обговорюється інформація, отримана з офіційних джерел, від неурядних, правозахисних та міжнародних організацій, від неурядових, правозахисних та міжнародних організацій, від усіх зацікавлених сторін [90].

Схожі оцінки містилися також у Загальній оцінці України (ЗОУ) – документі, який був підготовлений UNDAF (Рамковий документ Організації Об’єднаних Націй зі сприяння розвитку) у 2004 р. і окреслював основні проблеми, що стоять на заваді розвитку України, їх причини та шляхи подолання[34, с. 33; 90].

У контексті відповідності вітчизняного законодавства вимогам міжнародного права важливе місце має узгодження української законодавчої бази та політичної практики зі статтями Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ). Вона була прийнята Радою Європи (РЄ) 4 листопада 1950 р. і стала одним з основних документів, яким керується європейська спільнота у сфері прав та свобод людини. Зазначимо що ратифікація Україною ЄКПЛ була однією з головних умов її членства у РЄ, що знайшло відображення у Висновку Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) №190 (1995), який, за свідченням дослідників, фактично є додатком до Резолюції Кабінету Міністрів РЄ ві 19 жовтня 1995 р. із запрошенням України вступити в члени Організації [55, с. 14.; 90].

Науковці вказують на те, що прийняттю 17 липня 1997 р. закону про ратифікацію Конвенції та додаткових протоколів до неї передувала майже дворічно підготовча робота з аналізу, узгодження та зміни вітчизняного закаонодавства відповідно до положень ЄКПЛ [31, с. 44.; 90]. Окремо зауважимо, що ратифікувавши 11-й Протокол до Конвенції, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, що функціонує на підставі частини 2 ЄКПЛ, та взяла на себе зобов’язання захищати права, встановлені Конвенцією [90].

Так наприклад, якщо говорити про буденні проблеми України такі як реалізація міжнародно-правових норм у галузі праці, можна зробити висновк, що вони не досягли потрібного рівня до європейських стандартів. Розвиток реалізації ще не завершилась, незважаючи на ратифікацію відповідних міжнародно-правових актів: продовжують порушуватися права трудящих; непоодинокі випадки незаконного звільнення з роботи; працівники працюють без укладення трудового договору; прийняття на роботу дітей, чий вік не відповідає встановленим вимогам. Відповідно, порушуються ратифіковані міжнародні договори: Конвенція № 138 Міжнародної організації праці «Про мінімальний вік для прийому на роботу», Конвенція № 95 Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» тощо. Тому, процес імплементації та ратифікації в цій галузі, потребує підвищеної уваги, а норми національного права необхідно тлумачити й застосовувати так, щоб це відповідало нормам і принципам міжнародного права [69].

З кінця 2013 року Фонд Східна Європа почав впроваджувати в Україні проект USAID (Агентства США з міжнародного розвитку) – Програму «РАДА: підзвітність, відповідальність, демократичне парламентське представництво» [29].

Головною метою Програми «РАДА: підзвітність, відповідальність, демократичне парламентське представництво» є сприяння становленню підзвітного, відповідального і демократичного представницького органу – Парламенту України – шляхом [29]:

1. Сприяння народним депутатам України у їх зусиллях із налагодження ефективної системи співпраці з виборцями і підвищення якості виконання їх представницьких повноважень;

2. Сприяння поширенню ініціатив громадянської освіти і моніторингу за діяльністю як Верховної Ради України так і народних депутатів України з метою покращення їх підзвітності виборцям;

3. Сприяння становленню незалежної законодавчої гілки влади у системі органів державної влади України шляхом підвищення ефективності чинних парламентських процедур.

Завданнями проекту є:

• Більш ефективне залучення громадян до законодавчого процесу;

• Розширення участі громадян у моніторингові роботи єдиного законодавчого органу держави;

• Посилення ефективності незалежного парламентського контролю за виконавчою владою [29].

Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом є новим форматом відносин, спрямованим на створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ) Україна – ЄС і поступову інтеграцію України до внутрішнього ринку Євросоюзу. Імплементація положень європейського законодавства, передбачена економічною частиною Угоди про асоціацію (УА), є вкрай важливою в контексті проведення реформ, оскільки положення угоди можуть та повинні слугувати основою для нової моделі соціально-економічного розвитку України. Тому при розробці концепції та програми секторальних економічних реформ необхідно відразу враховувати вимоги базових Директив ЄС, гармонізація з якими передбачена угодою. Поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) має бути створена протягом 10 років з моменту набрання чинності УА. Загалом, аби ПВЗВТ почала діяти, Україна має імплементувати близь- ко 200 нормативно-правових актів ЄС, міжнародних договорів та стандартів. 2015 рік був доцільно використаний для підготовки та обговорення законопроектів, які гармонізують вітчизняне законодавство з базовими Директивами ЄС, що регулюють взаємовідносини в основних напрямках торгівлі.

Для імплементації європейського законодавства Україні необхідно провести ряд реформ:

1. реформа державної служби. Базова реформа, яка дозволить модернізувати основний інструмент (державну службу), необхідний для забезпечення на адміністративному рівні успішного проведення реформ. Без її проведення більшість реформ будуть приречені на саботаж з боку чиновників .За дорученням Уряду Нацдержслужбою було проаналізовано потреби органів державної влади у залученні високопрофесійних європейських радників для імплементації Угоди про асоціацію. Аналіз проводився Центром адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу у червні 2014 року спільно з Представництвом ЄС та поряд з визначенням орієнтовних функціональних обов’язків таких радників мав на меті вивчити окремі аспекти інституційного забезпечення імплементації Угоди про асоціацію, у тому числі готовність центральних органів виконавчої влади до змін. Переважна більшість опитуваних ЦОВВ вважають, що імплементація Угоди про асоціацію відобразиться на їх роботі шляхом прийняття законодавчих змін – 84%, інституційних змін – 68%, економічних змін – 28% та інших змін – 16%. Водночас на сьогодні відсутня усталена система координації політики європейської інтеграції в центральних органах виконавчої влади, залучених до реалізації Угоди. Так, підрозділи з питань європейської інтеграції діють лише у 18 ЦОВВ, у тому числі у 9 міністерствах. Існують приклади покладання питань європейської інтеграції на непрофільні структурні підрозділи або одразу на кілька різних структурних підрозділів органами виконавчої влади планується проведення додаткових заходів в контексті імплементації Угоди про асоціацію, а саме [116]:

- налагодження нового механізму наближення законодавства у контексті Угоди;

- розроблення та реалізація державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської інтеграції та права ЄС;

- проведення відповідних семінарів, конференцій, брифінгів, нарад, консультацій, роз’яснювальної роботи;

- інформування громадськості;

- роботи з галузевими асоціаціями та залучення експертів з країн-членів ЄС, технічної допомоги [116].

2. реформа антикорупційного законодавства. Передбачається усунення умов і стимулів для здійснення корупційних діянь, забезпечення невідворотності покарання за вчинення корупційних діянь, обмеження впливу приватного капіталу на політику;

3. дерегуляційна реформа. Демонтаж старої регуляторної системи, успадкованої з радянських часів, яка розрахована на функціонування в умовах командно-адміністративної системи, та створення нової регуляторної системи, що відповідає сутності та потребам ринкової економіки. Реалізація даної реформи дозволить покра- щити інвестиційний та бізнес-клімат;

4. податкова реформа. Головний акцент – суттєве спрощення адміністрування податків, відмова від застосування системи авансових податкових платежів, зниження фіскального тиску на фонд заробітної плати. Варто зазначити, що протягом 2014 року органи влади здійснювали деякі дії для наближення вітчизняного податкового законодавства до європейського. Відповідно до звіту Урядового офісу з питань євроінтеграції, основними зрушеннями стали наступні заходи: прийнято Закон України від 28 грудня 2014 року № 71 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України (щодо податкової реформи)» [40]. На початку 2015 року був прийнятий вкрай важливий закон – «Про технічні регламенти і оцінку відповідності», що є одним із ключових євроінтеграційних проектів [40].

Уряд затвердив план заходів з імплементації розділу Угоди про асоціацію на 2016-2019 роки щодо зони вільної торгівлі. Розпорядженням Уряду "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 р. № 847" затверджено деталізований План заходів з імплементації розділу IV "Торгівля і питання, пов'язані з торгівлею" Угоди про асоціацію на 2016-2019 роки. План заходів містить завдання у сферах технічного регулювання, санітарних та фітосанітарних питань, інтелектуальної власності, державних закупівель, митних питань тощо та враховує актуалізацію актів законодавства ЄС, що відбулася з часу закінчення переговорів про укладення Угоди про асоціацію. З 1 січня 2016 р. між Україною та ЄС почалося тимчасове застосування економічної частини Угоди про асоціацію щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС [110].

Міністерством інфраструктури утворено Координаційну раду та робочі групи у відповідних сферах (транспортної політики та інфраструктури, безпеки та перевезення небезпечних вантажів, авіаційного транспорту, автомобільного транспорту та дорожнього господарства, залізничного транспорту, морського та річкового транспорту та поштового зв'язку) з метою організації роботи щодо імплементації Угоди про асоціацію. Міністерством інфраструктури підготовлено та затверджено 14 розпоряджень Кабінету Міністрів України, якими схвалено 44 планів імплементації. Наказом Мініфрастукрури затверджено Комплексний план діяльності Міністерства інфраструктури України з реалізації імплементаційних заходів на ІІ півріччя 2016 року [59].

Першим етапом адаптації законодавства є процес транспонування актів законодавства Європейського Союзу в українське законодавство [59].

Тому, в рамках реалізації заходів з імплементації Угоди про асоціацію у 2014 – І половині 2016 року Мінінфраструктури основну увагу було зосереджено на розробці первинного законодавства у відповідних галузях транспорту [59].

На сьогодні до Верховної Ради внесено 4 базові Закони України:

- Про приведення законодавства України у сфері автомобільного транспорту у відповідність з актами ЄС (реєстр.номер 4683 від 17.05.2016). Проект Закону враховує положення 14 нормативно-правових акта ЄС - 7 Регламентів та 7 Директив, 4 з них не містяться в додатку 32 до Угоди про асоціацію. Законопроект вносить зміни до 7 основних існуючих законів та буде регулювати ринок автомобільного транспорту. Після прийняття базового Закону у продовж 5 років має бути скасовано, розроблено або внесено зміни у понад 70 нормативно правових актів. На сьогодні проект Закону знаходиться на опрацюванні профільних Комітетів ВРУ [59].

- Про залізничний транспорт. Новий закон України «Про залізничний транспорт» був розроблений та внесений до Верховної Ради у грудні 2015 року та повторно внесений у зв’язку зі зміною складу Уряду 05.05.2016 за №4593. Закон включає в себе 3 Директиви ЄС і 6 Регламентів. Закон був розроблений за участю експертів проекту "Залізничного ТВІННІНГУ". На думку експертів ЄС, законопроект є дуже важливим кроком на шляху до імплементації директив і регламентів, що містяться в Угоді. Наразі законопроект знаходиться на розгляді в Комітету Верховної Ради України з питань транспорту й Мінінфраструктури здійснюється супроводження законопроекту. 18.03.2016 у Верховній Раді України проведено круглий стіл з обговорення законопроекту за участі народних депутатів України, заінтересованих центральних органів виконавчої влади, ПАТ «Укрзалізниця» та представників бізнес-кіл. 29.03.2016 отримано лист ВРУ з проханням висловити позиції з питань, що піднімались на круглому столі, відповідь направлено 06.04.2016 [59].

- Про внутрішній водний транспорт. З метою відкриття внутрішніх водних шляхів України для входу суден під прапорами третіх країн відповідно до зобов’язань, взятих Україною в рамках СОТ, розроблено низку законопроектів, які внесено до Парламенту:

а) Про внутрішній водний транспорт від 04.08.2015 № 2475а (враховує положення 4 Директив) (врегулювання правовідносин в галузі судноплавства на ВВШ України; визначення правового режиму об'єктів інфраструктури; покращення стану річкового господарства; сприяння розвитку на конкурентних засадах ринку послуг; переорієнтація вантажопотоків на екологічний та економічний річковий транспорт);

б) Про внесення змін до Кодексу торговельного мореплавства України від 23.04.2015 № 2712 (відновлення та поповнення флоту під Державним прапором України);

в) Про внесення змін до Митного кодексу України від 23.04.2015 № 2713 (спрощення ведення господарської діяльності у галузі судноплавства, скорочення дозвільних процедур шляхом скасування дозволу Міністерства інфраструктури України на здійснення каботажних перевезень) [59].

- Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо приведення їх у відповідність із законодавством ЄС у сфері перевезення небезпечних вантажів. Прийнято 2 постанови Кабінету Міністрів України (внесення змін до Правил дорожнього руху, затвердження Технічного регламенту з безпеки рухомого складу залізничного транспорту) та 3 накази Мінінфраструктури (Порядок перевірки цистерн для перевезення небезпечних вантажів, затвердження складу комісії щодо схвалення оцінок охорони та планів охорони портів та портових засобів, зміни до Порядку оформлення приходу суден у морський порт [59].

Прийняття необхідних підзаконних актів, згідно процедур визначених в українському законодавстві відбуватиметься після прийняття відповідних базових законів [59].

- у сфері морського транспорту на сьогодні прийнято рішення про утворення нового органу, на який буде покладено функції Морської адміністрації України. З метою дерегуляції діяльності в портах прийнято 5 постанов Уряду, які значною мірою спрощують процедури контролю та оформлення суден у портах. Також, підготовлено проект Закону України Про внесення змін до Закону України "Про морські порти України" щодо функціонування інформаційної системи портового співтовариства (зареєстровано за № 3761 від 13.01.2016) [59].

- У сфері безпеки на транспорті. З метою імплементації Директиви №2008/68 зареєстровано проект Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із законодавством Європейського Союзу у сфері перевезення небезпечних вантажів”, що повністю враховує положення Директиви 2008/68/ЄС (реєстр № 4644 від 11.05.2016). Законопроект схвалено на профільному комітеті ВРУ з питань транспорту та направлено на перше читання. Після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо приведення їх у відповідність із законодавством Європейського Союзу у сфері перевезення небезпечних вантажів» планується внесення змін до деяких наказів Мінінфраструктури у сфері проведення спеціального навчання працівників суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на залізничному та річковому транспорті. Основним документом при перевезенні небезпечних вантажів є документи (Європейської Економічної Комісії ООН) ЄЕК ООН: Договір з перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом (ДОПНВ), Договір з перевезення небезпечних вантажів водним транспортом (ВОПНВ) [59].

- У сфері поштових послуг Згідно зі статтею 114 та Додатком XVII-4 Угоди про асоціацію, Україна взяла зобов’язання наблизити українське законодавство у сфері поштового зв’язку до Директив ЄС для того, щоб виконати положення Угоди про асоціацію щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Крім того, Мінінфраструктури спільно з Укрпоштою розроблено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про поштовий зв'язок» (далі по тексту – Законопроект). Прийняття законопроекту дозволить здійснити законодавчі та організаційні зміни у сфері надання послуг поштового зв'язку з метою усунення недоліків, які стримують або уповільнюють розвиток галузі поштового зв’язку в Україні [59].

Підписання міжнародних угод також обумовлюють у діяльності органів внутрішніх справ неухильне дотримання стандартів у сфері захисту прав людини під час реалізації правоохоронних функцій, необхідність реагувати на появу нових видів злочинів і діяти, відповідно до міжнародних стандартів прав людини. Тому постає нагальна потреба погодити засади діяльності системи органів внутрішніх справ України зі світовими (зокрема європейськими) стандартами. Ідеться, насамперед, про перехід від карального до соціально-сервісного змісту її діяльності [28, с. 2; 94]. Нагальним завданням було перетворення міліції з карального органу на правоохоронну інституцію європейського зразка; “гуманізація” міліції й усієї правоохоронної системи України [75, с. 16; 94]. Принцип відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини є конституційним принципом, закріпленим у ст. 3, 5, 6, 8, 9 Основного Закону [119; 94].

Сьогодні йдеться про необхідність упровадження в нашій державі міжнародних (зокрема європейських) стандартів прав людини та їх забезпечення органами внутрішніх справ [94]. Виконуючи свої обов’язки, посадові особи правоохоронних органів зобов’язані дотримуватися міжнародних норм у галузі прав людини, імплементованих державою в установленому порядку, а також рішень міжнародних організацій, до виконання яких приєдналася держава (ООН, ОБСЄ, Рада Європи та інші), про що в національних законодавствах мають бути відповідні положення [94].

Так наприклад О. Солоненко вважає, що принцип верховенства закону передбачає також першочергове закріплення в законодавчих актах максимально деталізованого спектру завдань, функцій і повноважень, що має зменшити ризик зловживання правоохоронцями власними дискреційними повноваженнями та, як результат, мінімізувати ризик порушення закону [94].

До форм реалізації загальнолюдських стандартів прав людини належать регулятивна, правоохоронна, організаційна, виховна [94].

Роль правової охорони прав і свобод людини полягає у забезпеченні реальних умов безперешкодної їх реалізації шляхом попередження порушень. Механізм правової охорони тісно пов’язаний із правовим захистом, що реалізується у разі порушення прав і свобод людини, якщо їх охорона не дала належного результату [94].

Влітку 2015 року відбувся початок реформування структури Міністерства Внутрішніх Справ, а саме створення Національної поліції України. 02.07.2015 було прийнято Закон України «Про Національну поліцію», яка вже почала працювати [123]. Національна поліція – центральний орган виконавчої влади в системі МВС, що реалізує державну політику у сфері протидії злочинності та забезпечення громадського порядку. У переліку ефективного функцірнування Національної поліції одним з перших факторів займаєит створення нової системи атестації поліцейських з урахуванням міжнародного досвіду, проведення повної переатестації поліцейських за новими критеріями [75].

Важливо відзначити прийняття 02 липня 2015 року Закону України «Про Національну поліцію»[78; 109], однією з важливих новел якого стало запровадження нагрудних знаків із індивідуальним номером, які мають розміщуватись на однострої поліцейських[95; 109]. Дане нововведення, на якому впродовж декількох останніх років наполягала громадськість[61; 109] та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, дозволить ідентифікувати будь-якого поліцейського, який виконує службові обов’язки у однострої.[107; 109]. Водночас, технічна реалізація даної норми виявилась не дуже вдалою – номери на жетонах слабо читабельні і навіть з невеликої відстані на світлинах виходять нерозбірливими.

Іншою проблемою в сфері ідентифікації правоохоронців є те, що працівники підрозділів поліції особливого призначення досі всупереч закону не мають розпізнавальних знаків та жетонів. Також не мають жетонів всі працівники міліції, які ще не пройшли переатестацію, а лише тимчасово виконують обов’язки поліцейських. Така ситуація становить загрозу, враховуючи, що Закон України «Про Національну поліцію» передбачає визнає можливим такий стан речей аж до 31 грудня 2016 року. А працівники Національної гвардії України, яких часто залучають до охорони громадського порядку на потенційно конфліктних мирних зібраннях, навіть за законом не зобов’язані мати жодних персонально ідентифікуючих знаків [109].

Якщо казати по особливості законотворчого процесу, щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти громадського порядку та моральності досліджували такі провідні вчені, як: В. Я. Тацій, Є. В. Фесенко, М. І. Хавронюк, В. І. Шакун, В. В. Кузнецов та ін. В. Кузнецов зазначає: посилений інтерес учених до вказаної проблеми не зумовив аналогічну зацікавленість парламентарів, які не досить часто звертали увагу на норми Розділу XII Особливої частини КК України, реєструючи відповідні законопроекти [53]. Тобто норми Кримінального Кодексу не є ідеальними і не свідчать про достатньо демократичний розвиток країни щодо захисту прав людини.

Законопроектна активність у сфері свободи зібрань у 2015 році значно підвищилась, хоча це не додало їй системного підходу. Загалом простежується ухил у криміналізацію окремих видів висловлювань та ідей, обмеження свободи зібрань під приводом проведення АТО, національної безпеки та територіальної цілісності. Традиційною стала реєстрація декількох проектів спеціального закону щодо здійснення свободи зібрань.

Протягом 2015 року був прийнятий лише один закон, що стосується врегулювання свободи мирних зібрань. Це Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року [79; 109], яким військовому командуванню разом з військовими адміністраціями під час воєнного стану надається право забороняти проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів.

Слід також зазначити, що Пленум Вищого адміністративного суду України під час свого засідання 22 травня 2015 року ухвалив рішення звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України стосовно необхідності правового врегулювання відносин щодо реалізації права на мирні зібрання [22; 75; 109].

07 грудня 2015 року Немиря Г.М. та група інших народних депутатів України зареєстрували за № 3587 проект Закону про гарантії свободи мирних зібрань[80; 106], який фактично є дещо зміненою редакцією попереднього законопроекту на цю тему, зареєстрованого у Верховній Раді України VII скликання за № 2508а[85; 109]. Деякі представники громадськості[62; 66; 109] та незалежні профспілки[47; 109] різко розкритикували проект. Водночас, 11 грудня 2015 року Луценко І.В. та інша група народних депутатів зареєстрували за № 3587-1 альтернативний законопроект[84; 109], яким пропонується запровадження значно більш ліберального та менш обтяжуючого регулювання здійснення права на свободу зібрань. Обидва законопроекти розроблені за активної участі правозахисників та активістів і перебувають на опрацюванні у профільному комітеті.

16 січня 2015 року народні депутати за № 1779 зареєстрували проект закону щодо включення до ЗУ «Про громадські об’єднання» гарантії права невідкладного прийому керівниками та іншими посадовими особами під час проведення мирних зібрань, а також адміністративне стягнення за відмову у невідкладному прийомі та відповідні зміни до ст. 38 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». [82; 37; 109].

Головне науково-експертне управління[21; 109] вказало у висновку на потенційне зловживання правом на невідкладний прийом, а профільний комітет рекомендував прийняти законопроект за основу.

Група інших народних депутатів 17 березня 2015 року за № 2391 зареєстрували проект Закону про внесення змін до КУпАП щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях[83; 109]. Проект закону передбачає зміну диспозиції ст. 185-1 КУпАП (порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій), встановлюючи адміністративну відповідальність за організацію або проведення зібрань всупереч встановленій судом забороні, а також ліквідацію ст. 185-2 КУпАП (створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій), яка на практиці майже не застосовується. Також проектом пропонується визнати таким, що втратив чинність, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР»[106; 109]. Законопроект знаходиться на опрацюванні в профільному комітет [109].

Разом з тим, 11 грудня 2015 року Луценко І.В. та протилежна група народних депутатів зареєстрували за № 3587-1 альтернативний законопроект[84; 109], яким пропонується запровадження значно більш ліберального та менш обтяжуючого регулювання здійснення права на свободу зібрань. Два нормативні проекти розроблені за активної участі правозахисників та активістів і знаходяться на опрацюванні у профільному комітеті. 16 січня 2015 року народні депутати за № 1779 зареєстрували проект закону щодо включення до ЗУ «Про громадські об’єднання» гарантії права невідкладного прийому керівниками та іншими посадовими особами під час проведення мирних зібрань, а також адміністративне стягнення за відмову у невідкладному прийомі та відповідні зміни до ст. 38 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» [82; 37; 109]. Головне науково-експертне управління[21; 109] вказало у висновку на потенційне зловживання правом на невідкладний прийом, а профільний комітет рекомендував прийняти законопроект за основу. Група інших народних депутатів 17 березня 2015 року за № 2391 зареєстрували проект Закону про внесення змін до КУпАП щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях[83; 109]. Проект закону передбачає зміну диспозиції ст. 185-1 КУпАП (порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій), встановлюючи адміністративну відповідальність за організацію або проведення зібрань всупереч встановленій судом забороні, а також ліквідацію ст. 185-2 КУпАП (створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій), яка на практиці майже не застосовується. Також проектом пропонується визнати таким, що втратив чинність, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР»[106; 109]. Законопроект знаходиться на опрацюванні в профільному комітет [109].

У зв’язку зі складною ситуацією в Україні в період з 2013 і до сьогодні випливають ряд гуманітарних та культурних проблем яких довго не торкалась влада таких як: культура та освіта.

Торкаючись овітньо-культурних питань слід звернути свою увагу на звіт Міністерства культури України про стан виконання Плану заходів з імплементації Угоди про асоціацію у І кварталі 2015 року в якому зазначається, що Міністерство культури України, в межах компетенції, забезпечує виконання завдань, передбачених Планом заходів з імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (далі- Угода). Відповідно до ст.451 Угоди Міністерства культури Україні опрацьовує питання участі України у програмі ЄС «Креативна Європа». Зокрема, за результатами консультацій з Європейською Комісією Українській Стороні було передано проект Угоди щодо участі України у програмі «Креативна Європа» (далі – проект Угоди). Міністерство культури України здійснило неофіційний переклад українською мовою зазначеного проекту Угоди та надіслало його до Кабінету Міністрів України з проханням дати доручення Міністерству закордонних справ України, Міністерству юстиції, Міністерству економічного розвитку і торгівлі України, Міністерству фінансів України, Державній службі фінансового моніторингу України, Державному комітету з питань телебачення та радіомовлення України, Державному агентству України з питань кіно опрацювати проект Угоди та надати свої зауваження і пропозиції Міністерству культури України з метою подальшого узагальнення та формування позиції Української Сторони із зазначеного питання [39].

Ст. 439 Угоди передбачено вступ України до Міжнародного центру вивчення, охорони та реставрації культурних надбань (ІККРОМ). Мінкультури України внесено відповідні зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 01.03.2014 № 65, що дозволяють Україні приєднатись до ІККРОМ [39].

В рамках виконання ст. 437 Угоди Міністерством культури України розроблено проект концепції Українського Інституту Тараса Шевченка, завданнями якого буде поширення інформації про культуру України у світі, забезпечення присутності української культури у світовому культурно- інформаційному просторі та сприяння просуванню національного культурного продукту на світовий ринок [39].

На виконання ст. 437 Угоди Мінкультури України опрацьовує питання щодо можливості приєднання до Європейського фонду підтримки кіно ЄВРІМАЖ (EURIMAGES). Державною агенцією України з питань кіно підготовлено національну доповідь, в якій міститься інформація щодо стану розвитку кіногалузі України [39].

27 листопада 2015 року відбулося чергове засідання Секретаріату Правління НСКУ, на якому було розглянуто питання «Про законотворчий процес у галузі екранних мистецтв» [63]. Найближчим часом законопроект «Про державну підтримку кінематографії в Україні» буде подано на розгляд Верховної Ради. Після першого читання буде можливість вносити правки до тексту [59]. Чинна редакція законопроекту викликала істотну критику у народних депутатів через свою «корупційну складову» [63].

Ще один законопроект, який чекає на прийняття, знаходиться на розгляді у Комітеті з податкової та митної політики. У ньому йдеться про продовження до 1 січня 2021 року низки податкових пільг для галузі кінематографії, що спливають наприкінці цього року. Поки що про стан проходження цього законопроекту – чи не найважливішого з усіх (у ближчій перспективі) – нічого не відомо [63].

Питання про стан і перспективи кіноосвіти в Україні, про законотворчий процес у сфері екранних мистецтв та про кінопрокат і кінодистриб’юцію українських фільмів було вирішено включити до порядку денного VII Пленуму Правління НСКУ, який відбвався 15 грудня [63].

Актуальним на сьогодні є питання освіти і впровадження євро-стандартів у носвітянську систему. Так Міністерством освіти і науки презентовано проект Концепції розвитку освіти на період 2015-2025 років. Документ буде схвалений після процедури громадського обговорення. Проект концепції підготовлено Стратегічною дорадчою групою "Освіта" для надання консультативної та експертної підтримки Міністерству освіти і науки у розробці Дорожньої карти освітньої реформи [99].

Також упродовж 2015-2017 років буде розроблене та запроваджене нове покоління стандартів вищої освіти на компетентнісній основі з урахуванням модельних стандартів Євробакалаврів та Євромагістрів, у 2020-2025 роках здійснюватиметься поступова відмова від стандартів вищої освіти [99].

Автори концепції наголошують на необхідності збільшення питомої ваги витрат на загальну середню освіту до середньоєвропейських показників. Також запропоновано законодавче закріплення участі України в міжнародних моніторингових дослідженнях таких як, PISA, TIMSS, PEARLS. Створення незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, делегування ним частини повноважень Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, сприяти міжнародній акредитації освітніх програм українських університетів [99].

Досить вагоме значення для законотворчості та наближення до імплементації світових стандартів має засоби інформаційно-комунікаційних технологій. Керівник Управління комп'ютеризованих систем О. Сидоренко зазначає: « виходячи із Положення про Управління та доручень керівництва Верховної Ради України, ми плануємо і реалізуємо свою роботу, в першу чергу, щодо забезпечення більшої відкритості, прозорості і підзвітності парламенту засобами інформаційно-комунікаційних технологій. Йдеться, передусім, про впровадження в практику законотворчого процесу сучасних програмних і апаратних засобів, які забезпечують планування, створення, розгляд, погодження і прийняття всіх без винятку законодавчих ініціатив і документів за безпаперовою технологією, в режимі колективного опрацювання» [67].

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів і норм, що встановлюють: права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності; обов’язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і в період збройних конфліктів; загальні принципи природного права; відповідальність за злочинне порушення прав людини; напрям посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини.

Отже можна зробити висновки, що Україна повільно та з перешкодами, але все ж таки йде на шлях європейських стандартів а саме: рівності прав і свободи вибору, право на якісну осівту та лікування. Все це відображає саме законотворчий процес зміни та прийняття нових законів щодо освіти, правоохороного, медичного обслуговування та ін. Нажаль на данний момент в Україні склалися досить складні політичні та суспільно-економічні умови, що негативно впливає на сприйняття цих законодавчих реформ громадянами нашої країни.

Висновки до третього розділу

Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів і норм, що встановлюють: права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності; обов’язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і в період збройних конфліктів; загальні принципи природного права; відповідальність за злочинне порушення прав людини; напрям посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини. В сучасному світі посилюються тенденції взаємозалежності і взаємовпливу держав. Створені з цією метою міжнародні організації і спільноти держав сприяють погодженому вирішенню загальних проблем світової співдружності.

Термін «імплементація» перекладається з англійської (іmplement) як «здійснення, забезпечення виконання» і може бути інтерпретований як «забезпечення практичного результату і фактичного виконання конкретними засобами». У вітчизняну літературу його було запроваджено І.І. Лукашуком і П.Ф. Мартиненком. Імплементація – фактична реалізація міжнародних обов’язків на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні акти.

Перших із вартих розгляду міжнародних нормативно-правових документів, що імплементовані в національне законодавство України, є Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р. Принцип відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини є конституційним принципом, закріпленим у ст. 3, 5, 6, 8, 9 Основного Закону. Україна повільно та з перешкодами, але все ж таки йде на шлях європейських стандартів а саме: рівності прав і свободи вибору, право на якісну осівту та лікування. Все це відображає саме законотворчий процес зміни та прийняття нових законів щодо освіти, правоохороного, медичного обслуговування та ін. Нажаль на данний момент в Україні склалися досить складні політичні та суспільно-економічні умови, що негативно впливає на сприйняття цих законодавчих реформ громадянами нашої країни.