2. Формування змісту освіти

Фактори, що детермінують формування змісту освіти поділяють на об'єктивні й суб'єктивні.

Об’єктивні фактори:

1. Система потреб (соціальних і особистісних), яка нерозривно пов’язана з системою цілей. Соціальні цілі – вимоги суспільства до загальної освіти, особистісні – формування основних сторін особистості. На нинішньому етапі реформування української школи, коли освіта повинна стати основою побудови нової демократичної держави, культурного та духовного відродження, становлення демократичного суспільства і ринкових відносин, виникає необхідність поєднання суспільних і особистісних інтересів, необхідність зробити освіту осбистісно значимою і одночасно орієнтованою на задоволення суспільних потреб.

2. Соціальні та наукові досягнення. Проміжок часу від появи нового наукового відкриття або нової соціальної ідеї до початку її систематичного вивчення в школі невпинно скорочується. Кожні 10-15 років кількість наукових знань, які вивчаються в школі, подвоюється.

3. Педагогічні можливості учнів (можливість учня запам’ятати, осмислити, зрозуміти, засвоїти).

4. Рівень матеріально-технічного оснащення та методичного забезпечення навчального процесу.

До суб'єктивних чинників слід віднести політику й ідеологію суспільства, а також методологічні позиції вчених.

Методологічні позиції вчених на трактування питання розумового розвитку учнів зумовили розвиток у дидактиці протилежних поглядів на питання змісту освіти. Які представлені у теоріях формальної освіти, теорії матеріальної освіти, теорії дидактичної утилітаризму, проблемно-комплексній теорії.

Теорія формальної освіти.

Засновник Д.Локк (XVII ст.), Й.Песталоцці, Е.Кант, Й.Гербарт (XVIII - XIX ст.).

Сутність поглядів – джерелом знань є розум, головним завданням освіти – розвиток розумових здібностей учнів, а не набуття фактичних знань – в основі освіти предмети, що забезпечують гімнастику розуму (латинська мова, математика), недооцінка предметів природного циклу.

Теорія матеріальної освіти.

Виникла в кінці XVIII – на початку XIX ст., представник англійської філософії Р.Спенсер (1820-1903).

Пізнання не може вийти за межі безпосереднього досвіду, джерелом знань є лише досвід.

Головним критерієм визначення змісту освіти є практична значимість знань, а не їхній розвиваючий вплив (освіта кваліфікованих робітників, бізнесменів, економістів, тощо).

Дидактичний утилітаризм (Д.Дьюї) виходить із пріоритету індивідуальної та суспільної діяльності учня.

Відкидання навчальних курсів, учні самі визначають кількість та якість навчання, разом з учителем складають проект своєї діяльності – метод проектів (20-ті роки XX ст.).

Проблемно-комплексна теорія (польський вчений Суходольський Д.).

Вивчення матеріалу повинно здійснюватися комплексно, в основі вивчення – розгляд проблем, вирішення яких потребує активної пізнавальної діяльності та використання знань з різних галузей науки і практики.

Наукові вимоги до формування змісту освіти.

1. Відповідність меті і завдання виховання, які суспільство ставить перед школою. Ця мета визначена у Законі України «Про освіту»: «Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання і фізичне вдосконалення».

2. Відповідність змісту освіти в усіх його елементах і на всіх рівнях конструювання соціально-економічним потребам, сучасному стану наукових знань, рівню розвитку виробництва;

3. Гуманістична спрямованість змісту освіти. Тобто пріоритет загальнолюдських цінностей, здоров’я людини, її вільний розвиток.

4. Науковість змісту освіти.

5. Послідовність змісту освіти полягає у плануванні змісту, який розкривається по висхідній лінії.

6. Взаємозв’язок між окремими навчальними предметами. Установлення і розкриття міжпредметних зв’язків створює цілісне уявлення про взаємозалежність наук.

7. Зв’язок з життям забезпечує дієвість знань, умінь та навичок, можливість їх застосування на практиці.