3.3. Зміни форм власності. Роздержавлення та приватизація
Існує декілька способів зміни форм власності:
1) Націоналізація – вилучення з приватної власності у власність держави. Може відбуватися добровільно або примусово на основі державних актів (експропріація).
Залежно від того, чи компенсує держава приватному власнику вартість націоналізованого майна, розрізняють конфіскацію та реквізицію. Конфіскація – примусове безвідплатне вилучення майна у власність держави. Реквізиція – примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості цього майна.
2) Приватизація – перетворення державної власності на приватну.
3) Реприватизація – процес, зворотний приватизації, що полягає в повторній приватизації після повернення в державну власність раніше приватизованого об'єкта.
4) Денаціоналізація (denationalization) – повернення у приватну власність майна, раніше націоналізованого державою.
Якщо майно повертається попередньому власнику, має місце реституція (restitution) – поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував до порушення. Здійснюється шляхом повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі – тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо ж їх неможливо повернути у натурі, то вартість відшкодовується грошами.
Іноді без передачі права володіння (тобто, без зміни форми власності) передаються інші права. Це роздержавлення власності – передача юридичним чи фізичним особам прав користування і розпорядження об’єктами державної власності.
Роздержавлення може відбуватися легально (в межах закону, наприклад, на основі угод про управління чи концесію), та нелегально – тіньова приватизація – приховане захоплення контролю над державною власністю та привласнення доходів від неї. При тіньовій приватизації підприємство формально залишається у власності держави та під її управлінням, але фактично управляється в інтересах тіньових власників.
Роздержавлення та приватизація в Україні
Приватизаційна кампанія в Україні стартувала на початку 90-х рр. На той час питома вага державної власності в економіці становила майже 90 %, виключно у державній власності перебувала земля.
В Україні одночасно працювали декілька моделей приватизації:
оренда з викупом (власником державного майна стає орендар);
викуп трудовим колективом на пільгових умовах (власниками стають працівники підприємства);
продаж за майнові сертифікати. Сертифікати обмінювалися на акції державних підприємств, які потім продавалися на сертифікатних аукціонах, ураховувалися при викупі державного майна трудовими колективами;
грошова приватизація (власником стає покупець);
численні особливі схеми для різних галузей.
Існувала також практика відчуження майна державних підприємств способами, не передбаченими законодавством про приватизацію: за процедурами застави, досудової санації, банкрутства та іншими неприватизаційними способами.
Приватизація в Україні мала як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних наслідків можна віднести:
створення критичної маси «приватної власності», без якої ринкові перетворення не стали б незворотними;
прискорений розвиток недержавного сектора та його вихід на провідні позиції у національній економіці;
розвиток ринкової інфраструктури, формування основ корпоративних відносин в економіці;
розвиток активних соціальних сил (підприємців), формування у суспільстві прошарку власників, створення умов для конкуренції в сфері малого бізнесу;
поступова адаптація населення до ринкової економіки;
залучення капіталу в економіку як з боку вітчизняних, так і іноземних інвесторів, створення системи інституціональних інвесторів.
Серед негативних наслідків приватизації можна виділити:
перехоплення прав контролю над власністю впливовими групами інтересів за мінімальними цінами;
відсутність помітних зрушень у добробуті дрібних акціонерів, які не отримали прав контролю, а отже, зазвичай, і доходів (дивідендів) від власності;
значне майнове розшарування населення, надмірна концентрація ресурсів у руках невеликої групи осіб; масове зубожіння; соціальне напруження;
підвищення цін на продукцію (послуги) вітчизняних підприємств-монополістів;
послаблення захисту прав власності держави як акціонера приватизованих підприємств;
формування неефективного власника, націленого на примноження багатства не в результаті відтворювального виробничого процесу, а шляхом перерозподільних процедур;
штучна підтримка занижених соціальних стандартів, насамперед, у сфері оплати праці, формування «неефективного» працівника з низькою продуктивністю, заниженими вимогами до соціальної складової процесу праці, спрощеною системою мотивації, незацікавленого у результатах виробництва та підвищенні продуктивності праці;
поява олігархії (oligarchy). Олігархія – політичне та економічне панування невеликої групи власників промислового, торгівельного, фінансового капіталу, в руках яких знаходиться переважна частина національного багатства. Для олігархії характерна практично повна безконтрольність прийняття рішень на всіх рівнях державного устрою. Олігархи можуть або самі уособлювати владу (обіймати державні посади, у тому числі в законодавчих та виконавчих органах влади), або використовувати органи влади для прийняття рішень у власних інтересах, а не в інтересах усіх громадян.
Важливо зазначити, що не сама по собі приватизація є шкідливим та потенційно небезпечним процесом, а вади у механізмі її здійснення. Тому важливим завданням є коректне правове упорядкування процесу приватизації.