3.2. Економічна теорія прав власності

Право власності – санкціоновані норми поведінки, які виникають у зв’язку із користуванням, розпорядженням та володінням економічними благами.

Основні положення теорії прав власності полягають в тому що, по-перше, права власності формуються як відносини між людьми з приводу використання обмежений речей, по-друге права власності – це можливість контролювати використання ресурсів шляхом розподілу витрат та вигод при їх привласненні.

По-третє, право власності визначає поведінкові орієнтири – одні способи поведінки вони заохочують, інші – подавляють. З боку суспільства права власності – це правила поведінки, які кожний суб’єкт повинен дотримуватися в своїх відносинах з іншими людьми, що призводить до упорядкування їх взаємовідносин. З боку окремого суб’єкта права власності виражають сукупність повноважень, що дозволяють ті чи інші методи використання конкретних благ на основі співставлення індивідуальних вигод та втрат.

В-четвертих, переструктурізація (тобто зміна або суб’єктів, або об’єктів, або повноважень) прав власності веде до зрушення в системі економічних стимулів, що призводить до пошуку інших форм поведінки.

В-п’ятих, несанкціонована (неправомірна, злочинна) поведінка суб’єктів розглядається як раціональний економічний вибір, в якому враховуються негативні стимули (покарання). Чим вища ймовірність розкриття злочину, тим більше високими стають витрати на запобігання покарання, а значить знижується бажання здійснювати неправомірні дії.

Специфікація прав власності – визначення прав власності, що передбачає закріплення правомочностей за конкретними суб’єктами на певні об’єкти.

Специфікація прав власності забезпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його невизначеність, дає суб’єктам можливість прогнозувати те, що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть розраховувати у своїх відносинах з іншими людьми.

Якщо специфікація прав не встановлена, тоді говорять про ослаблення (розмивання) прав власності. Воно відбувається тоді, коли права власності встановлені не ретельно, погано захищені або права власності дуже обмежені, наприклад з боку держави.

Трансакція – передача прав власності, що передбачає обмін правомочностей, формування та захист права власності (юридичні форми трансакцій: правочин, угода, контракт, договір тощо).

Трансакційні витрати – витрати, необхідні для укладення угоди:

• збір і обробка інформації

• проведення переговорів

• контроль за діями контрагентів

• перевірка якості

• юридичне оформлення

• захист порушених прав

Існують дві основні точки зору на право власності:

1) Згідно з континентальною правовою традицією, право власності — це абсолютна єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повноваження.

2) Відповідно до англосаксонської правової школи, власність, навпаки, є сукупністю часткових повноважень (правомочностей). Склад набору прав власності (правомочностей) залежить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформлені в законодавстві цієї країни.

Повний «пучок» правомочностей А. Оноре:

1. право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

2. право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;

3. право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ;

4. право на дохід, тобто право володіти результатами від використання благ;

5. право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

6. право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища;

7. право на передачу у спадщину;

8. право на безстрокове володіння;

9. заборона на використання засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;

10. право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення майна для сплати боргу;

11. право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Зазначені правомочності можуть продаватися чи передаватися разом, а деякі з них – і окремо від інших (наприклад, право користування, право на прибуток).

Навіть якщо присутні всі 11 правомочностей, абсолютної приватної власності не існує тому, що:

1) Завжди є обмеження на реалізацію прав власності (наприклад, не можна завдавати шкоди природі чи здоров’ю людей).

2) Нерідко люди повинні сплачувати податки на власність, а отже не мають повного права на всі вигоди від власності.

Окрім того, деякі з 11 правомочностей у власника можуть бути відсутні, тоді має місце неповний «пучок» правомочностей.