6. Підбиття підсумків уроку

• Заключна бесіда.

Які основні правила правопису слів із ненаголошеними голосними? Спрощен­ня у групах приголосних

VII. Домашнє завдання

• Виписати з орфографічного словника 15 слів з ненаголошеними голосними, що не перевіряються за допомогою наголосу і запам’ятати їх.

• Навести п’ять прикладів народної мудрості зі словами, в яких відбувається подовження або подвоєння приголосних.

ДОДАТОК

Орфоепічні норми — правильна вимова голосних і приголосних звуків, звукосполучень і наголосу в словах

Орфоепічні норми:

У широкому розумінні норми літературної вимови (орфоепічні норми) — це:

— норми власне орфоепічні (літературна вимова окремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків);

— норми акцентні, наголошувальні;

— інтонаційні норми мовлення.

В орфоепії потрібно розрізняти орфоепічні норми та орфоепічні правила. Норми — своєрідні матеріальні компоненти мови, а правила — наукове осмислення, визначення, формулювання і, отже, знання орфоепічних норм.

Правильна вимова голосних:

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від позиції звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука, а ненаголошений — слабкою.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно у будь-якій позиції, тому їх називають звуками повного творення. Звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко.

Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] або [і] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]. У словах іншомовного походження такого наближення не відбувається.

У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и], а [и] — до [е]. Вимова [е] з наближенням до [і] може спостерігатися в позиції між м’якими приголосними [засвойеін′:а], [змагайеіц′:а].

Правильна вимова приголосних:

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко в будь-якій позиції. У словах вогко [вохко] — легко [лехко], кігті [кіхт′і] — нігті [ніхт′і] звук [г] зазвичай оглушується.

Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чаша], [бджола]. Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Треба вимовляти: [чеиреивички], [л′ішчина], [шчас′т′а].

Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в положенні перед і: [ш’іст′], [ч’ітко]. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються: [узб’іч’:а], [узви5ш’:а].

В українській мові існує протиставлення твердих і м’яких приголосних. Пари за ознакою твердості/м’якості утворюють звуки: [д]—[д′], [т]—[т′], [з]—[з′], [с]—[с′], [ц]—[ц′], [aдз]—[aдз′], [л]—[л′], [н]—[н′], [р]—[р′]. Інші приголосні звуки: [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [ґ], [к], [х] — не бувають м’якими. Лише в позиції перед і вони злегка пом’якшуються: [б’ігти], [кв’іти], [п’і 5 с5 ′н′а]. Таке ж пом’якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: [моркв’аний], [т′м’аний].

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим у кінці слова та перед глухими. Навпаки, в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і перехо- дить в [ў] нескладовий: [праўда], [йеіўропа], [ўчора].

Звук [ґ] властивий невеликій кількості українських слів. Літера Ґ, ґ на позначення звука [ґ] відновлена виданням «Українського правопису» 1993 року. Її слід використовувати:

• у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґатунок, ґедзь, ґудзик, ґрунт, дзиґа;

• у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні в художніх, етнографічних творах: вґулати (подужати, справитися), ґвер (рушниця);

• у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з ґ: Ґудзь, Ґалаґан;

• літерою ґ передається латинська літера g у варваризмах: фата морґана, персона нон ґрата.

Звук [дж] — злитий звук, завжди твердий: джерело, джміль. Лише в позиції перед і він злегка пом’якшується: [бдж’ілка]. Звук [дз] теж злитий, він може бути твердим і м’яким. Роздільна вимова цих звуків є порушенням орфоепічної норми.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова і складу: [л′іхтар], [чотиерма].

Звук [й] — м’який приголосний звук. У кінці слова та перед приголосним він вимовляється як [ĭ] нескладовий. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко.

Приголосні перед апострофом завжди вимовляються твердо: в’юн — [вйун], м’яч — [мйач], дит’ясла — [дитйасла].

Тверді приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими уподібнюються за м’якістю і вимовляються м’яко: [пов’іс’т’], [сон’ц’а].

Уподібнення приголосних за м’якістю на письмі м’яким знаком не позначається.

За способом і місцем творення найчастіше свистячі приголосні уподібнюються шиплячим і навпаки.

1. У дієслівних формах на -ться, -шся, -чся відповідні букво-сполучення читають так: -ться —> -цьця [ц’:а], -шс —> -сься [с’:а], -чся —> -цься [ц’с’а], -жся —> -зься [з’с’а]. Наприклад: хвилюються [хвиел’уйуц’:а], сподіваєшся [спод’івайеис’:а], морочся [мороц’с’а], зважся [зваз’с’а].

2. У словоформах іменників на місці буквосполучень вимовляються такі звуки: -шці —> -сьці [с’ц’і], -жці —> -зьці [з’ц’і], -чці —> -цьці [ц’:і], -тці, -дці —> -цьці [ц’:і]. Наприклад: ромашці [ромас’ц’і], запорожці [запороз’ц’і], стежці [стЄз’ц’і], річці [р’іц’:і], квітці [кв’іц’:і], гадці [гац’:і].

3. Звукосполучення вимовляються як: -зж-, -здж-, -ждж- —> -жж-[ж:]; -сш-, -зш —> -щш- [ш:], зч, сьч —> щ [шч]. Наприклад: зжувати [ж:увати], з джемом [ж:Ємом], приїжджати [приейіж:ати], підрісши [п’ідр’іш:и], привізши [приев’і:ши], розчин [рошчин], Парасчин [парашчин].

4. Звукосполучення -тч-, -дч-, -тш- вимовляються як -чч- [ч:]: заквітчаний [закв’іч:аний], молодчик [молоч:ик], коротший [короч:ий].

Різні типи уподібнень приголосних характерні лише для усного мовлення, вони закріплені орфоепічними нормами і на письмі не позначаються. Для правопису таких слів треба застосовувати орфографічні правила.

При спрощенні у прикметникових формах вимова звукосполучень -тськ-, -дськ-, -нтськ- передається як: -тськ-, -дськ- —> -цьк-[ц’к], -нтськ- —> -ньсь- [н’с’]: закарпатський [закарпац’кий], лядський [л’ац’кий], студентський [студен’с’кий]. Такі спрощення на письмі не позначаються.

Правильна вимова абревіатур:

За вимовою абревіатури можна поділити на дві групи:

1) ініціально-літерні, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів;

2) ініціально-звукові, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення.

Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (ха-те-зе — ХТЗ). Однак такий підхід до вимови не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом вимови може бути просторічний, простіший (ФЗУ: не еф-зе-у, а фе-зе-у). Однак такі приклади одиничні.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків. Найголовнішими закономірностями вимови літерних абревіатур є такі:

• за звуками вимовляються ініціально-звукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу «голосний-голосний-приголосний», «приголосний-голосний-приголосний», наприклад: ООН, ЖЕК, ЦУМ;

• літерні абревіатури, що складаються з двох або трьох приголосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (пе-те-у), МГУ (ем-ге-у);

• однолітерні абревіатури із цифрами вимовляються за назвами букв: Т-34 (те-34).

Наголос у слова:

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, відображеним у різноманітних словниках. Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм, викликаних впливом інших мов, місцевих говірок, а також пов’язаних із недостатнім монокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування — необхідна ознака високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця.

Наголос є обов’язковою ознакою самостійного слова. Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, більш уживаний, і в словниках таке слово ставиться на першому місці: завжди 5 і завжди5. Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові 13 наголос вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова, рухомий. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах того ж слова: стіна — стіни, земля — землі. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм. Наголос розрізняє омографи (вигода — вигода). Він також може виконувати форморозрізнювальну функцію, виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини: свіжі новини — не чув новини.

Подовжені приголосні вимовляються трохи протяжніше, ніж звичайно, і на письмі позначаються подвоєними буквами: обличчя — [облич:а], Ганна — [ган:а].

Таким чином, український наголос має низку особливостей, знання яких сприяє вдосконаленню усного мовлення.