2. Особливості правового статусу публічних осіб, на яких не розповсюджується зу «про державну службу» (народні депутати Верховної Рада України, Прем’єр-міністр, міністри Кабінету Міністрів України)

Особливості правового статусу народного депутата Верховної Ради України

Див. Зу «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 № 2790-XII

Нині статус народних депутатів України визначається значною кількістю законодавчих актів. Зокрема, ця сфера регулюється приписами Конституції України, законів України «Про статус народного депутата України», «Про Регламент Верховної Ради України», «Про комітети Верховної Ради України». Безумовно, що питання, пов’язані зі статусом парламентарія, врегульовано положеннями Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», приписами Кримінального кодексу України тощо.

Народні депутати України є повноважними та відповідальними представниками народу України у Верховній Раді України. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України. Виконуючи свої функції і повноваження, народні депутати керуються Конституцією, законами України, постановами Верховної Ради України, а також своєю совістю.

Народним депутатом України може бути лише громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Народний депутат повинен мати громадянство України, бо саме ця властивість визначає наявність повноцінних правових зв’язків між особою і державою, у тому числі й наявність усіх юридичних прав і обов’язків, передбачених Конституцією України.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Це означає, що вони повинні відмовитись від іншого представницького мандата і не можуть перебувати на державній службі, їм забороняється займатись будь-якою діяльністю, крім наукової та викладацької. Повноваження народних депутатів України набувають чинності з моменту складання ними перед Верховною Радою України відповідної присяги. Якщо народний депутат відмовляється складати присягу, то він втрачає депутатський мандат, і у відповідному виборчому окрузі мають відбутися нові вибори до Верховної Ради України.

Конституція України закріпляє низку гарантій депутатської діяльності, які покликані забезпечити сприятливі умови для виконання народними депутатами своїх повноважень. Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність, яка означає, що народний депутат не може бути притягнутим до будь-якої юридичної відповідальності за діяльність, яку він здійснює під час реалізації своїх депутатських повноважень.

Депутатська недоторканність також означає й те, що народного депутата України не можна притягнути до кримінальної відповідальності, затримати чи заарештувати, якщо на це немає згоди Верховної Ради України, вираженої у відповідній постанові, що приймається на її пленарному засіданні.

Обсяг повноважень народних депутатів України визначається Конституцією України та чинним законодавством. Повноваження народного депутата припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України відповідного скликання. Ст. 81 Конституції України передбачає підстави дострокового припинення депутатських повноважень:

1) складення повноважень за особистою заявою депутата; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо депутата; 3) визнання депутата в судовому порядку недієздатним або безвісти відсутнім; 4) припинення громадянства України або виїзд депутата на постійне проживання за межі України; 5) смерть депутата.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (має проголосувати не менше 226 народних депутатів).

Важливими формами депутатської діяльності є депутатський запит і депутатське звернення.

Депутатський запит — це поставлена на сесії Верховної Ради України вимога народного депутата України до певних органів та посадових осіб дати офіційне роз’яснення з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатське звернення — це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до посадових осіб державних органів, керівників підприємств, установ та організацій, здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

Чинне законодавство передбачає відповідальність посадових осіб за невиконання законних вимог народного депутата України.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. З приводу зазначених конституційних приписів єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні у своєму Рішенні № 1–зп від 13.05.1997 р. (у справі щодо несумісності депутатського мандата) наголосив, що обмеження на поєднання депутатського мандата зі всіма іншими видами діяльності мають, згідно з цією статтею, встановлюватись законом.

Чинне законодавство передбачає систему гарантій, які покликані за- безпечити ефективність діяльності народного депутата України. До них належать: неприпустимість свавільного обмеження депутатських повно- важень, депутатська недоторканність (депутатський імунітет), створення належних умов для виконання депутатських повноважень, забезпечення інформаційними матеріалами та юридичною допомогою, право на вико- ристання засобів масової інформації й технічних засобів, право мати до тридцяти одного помічника-консультанта, забезпечення народних депутатів жилими приміщеннями, щомісячне відшкодування витрат, пов’язаних із виконанням депутатських повноважень, право на першочергове поселення в готелі, право на безоплатний проїзд, звільнення від призову на військову службу або збори, державне страхування народного депутата, фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення, право народного депутата після закінчення строку його повноважень на попередню роботу (посаду) тощо.

Народні депутати України знаходяться під захистом депутатського імунітету та індемнітету. Термін «імунітет» від латинського «immunitas» означає буквально звільнення від чого-небудь. Імунітет депутата це за- борона арешту чи притягнення депутата до судової (інколи й адміністративної) відповідальності без згоди представницького органу, до складу якого він входить. Депутат користується недоторканістю лише на час дії депутатського мандату. Термін «індемнітет парламентський» походить від латинського «indemnitas» дослівно захист від шкоди, забезпечення збереження. Це заборона переслідування і покарання депутата за ті дії, які депутат виконує в процесі реалізації своїх депутатських повноважень. Проте, індемнітет парламентський не застосовується в разі скоєння депутатом кримінального злочину.

Народному депутату України гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

Як відзначено у Рішенні Конституційного Суду України № 12–рп/2003 від 26.06.2003 р. (справа про гарантії депутатської недоторканності) депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод.

Затримання як тимчасовий запобіжний кримінально–процесуальний і як адміністративно–процесуальний заходи може бути застосоване до народного депутата України лише за згодою Верховної Ради України, на підставах та в порядку, встановлених Конституцією і законами України. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України – в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Європейська Комісія за демократію через право (далі –Венеціанська Комісія) у Висновку № 230/2002 від 8 грудня 2003 р. (CDL–AD(2003)019) за результатами аналізу змісту трьох законопроектів про внесення змін до Конституції України зауважила, що прив’язування мандата народного депутата до членства у парламентській фракції або блоці загрожує незалежності депутатів і також може бути неконституційним , беручи до уваги, що члени парламенту повинні представляти інтереси народу, а не їхніх партій. Венеціанська Комісія наполегливо рекомендувала забезпечити, щоб положення про народних депутатів не зв’язувало окремого депутата щодо членства у парламентській фракції або блоці у спосіб, що порушує його незалежний та вільний мандат. У Резолюції 1549 (2007) «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 19 квітня 2007 р. Парламентська асамблея Ради Європи наголосила, що рекомендаціями Венеціанської Комісії 2004 р., подібні положення потрібно вилучити також із загального законодавства. Асамблея впевнена, що послідовна політична програма, відповідальне та віддане членство в партії, а також прискіпливий відбір партійних кандидатів є ефективнішими інструментами заохочення партійної та фракційної дисципліни.

Повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзви- чайного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Держава гарантує народному депутату України необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Органи державної влади та органи місце- вого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх підпорядкування, забез- печують умови для здійснення народним депутатом України своїх повно- важень у межах та в порядку, визначених Конституцією України, законами України, а громадські організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.

Оптимальним є таке розуміння змісту поняття правового статусу Голови Верховної Ради України, як сукупність правових норм, які регулюють процедуру номінування, набуття прав, обов’язків, відповідальності та припинення повноваження Голови Верховної Ради України.

Необхідно розрізняти категорії „статус Голови Верховної Ради України", „правовий статус Голови Верховної Ради України", „конституційний статус Голови Верховної Ради України" та „конституційно-правовий статус Голови Верховної Ради України". У першому випадку мається на увазі фактичне положення цієї посадової особи, що визначається як правовими, так і іншими соціальними (корпоративними, моральними, політичними) нормами, що підкріплюються відповідними гарантіями. У другому випадку йдеться про становище Голови парламенту, опосередковане лише правовими нормами. У третьому випадку йдеться про статус Голови Верховної Ради України, урегульований лише нормами конституційного права. Власне, у конституційно-правовому статусі можна виокремити конституційний статус, який є ще більш вузьким із змістовного погляду: йдеться про опосередкування статусу Голови Верховної Ради України винятково конституційними нормами.

Центром правового статусу Голови Верховної Ради України виступають його повноваження, що складаються з його прав та обов'язків. У них не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає обов'язковими, доцільними для нормальної життєдіяльності суб'єкта управління парламентом держави, але і розкриваються основні принципи відносин його з іншими інститутами парламенту, з іншими органами публічної влади. Всі інші елементи поняття правового статусу Голови Верховної Ради України, що входять до його структури, так чи інакше групуються і об'єднуються довкола його прав та обов'язків.

Особливості правового статусу міністра Кабінету Міністрів України, Прем’єр-міністра

Див. ЗУ «Про КМУ» від 27.02.2014 № 794-VII.

Елемент правового статусу уряду – його конституційно-правовий статус, що, у свою чергу, є багатоелементною категорією, яка включає конституційний статус, тобто статус, визначений тільки нормами Основного Закону, а також елементи правового статусу уряду, визначені нормами інших джерел конституційного права. Правовий статус уряду слід характеризувати як правовий статус державного органу у сфері публічного права, що є похідним від повноважень держави в цілому та має комплексний характер, тобто встановлений нормами кількох галузей права. Категорія «конституційно-правовий статус уряду» слугує способом, узагальнення та систематизації правових норм про нього і дозволяє сформувати конструкцію (модель), що включає правові норми, практику їх реалізації та положення доктрини стосовно зазначеного суб’єкта. Дослідження конституційно-правового статусу Уряду України передбачає з’ясування структури даного поняття та визначення змісту елементів, що її утворюють.

Правосуб’єктність Уряду України слід розглядати з двох точок зору: 1) правосуб’єктність Уряду як органу державної влади (загальна правосуб’єктність). Вона обумовлена прийняттям нормативно-правових актів, що регулюють діяльність зазначеного органу в Україні; 2) правосуб’єктність конкретного складу Уряду України, що виникає з моменту його призначення. Правосуб’єктність Уряду України виникає за наявності двох чинних Указів Президента України: про призначення Прем’єр-міністра України та про призначення членів Кабінету Міністрів України у кількості, необхідній для виконання ним своїх повноважень.

Загальні засади адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України встановлені Конституцією України. Стаття 113 Конституції України визначає місце Кабінету Міністрів України в системі органів державного управління, по-перше, через визнання його вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто таким, що спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних у місті державних адміністрацій; по-друге, через встановлення відповідальності перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольності і підзвітності Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

За Конституцією Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом України, Верховною Радою України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією. Змінився порядок формування уряду: Прем'єр-міністр України, який керує роботою Кабінету Міністрів і відповідає за його діяльність, призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Таке подання вноситься за пропозицією коаліції депутатських фракцій. Міністр оборони та Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України. Інші члені Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра.

Особливою організаційною формою роботи членів Кабінету Міністрів України є робота в урядових комітетах. До складу урядового комітету, який затверджується Кабінетом Міністрів України, окрім членів Кабінету Міністрів України, входять керівники інших центральних органів виконавчої влади, заступники керівників центральних органів виконавчої влади, заступники Міністра Кабінету Міністрів України.

Урядовий комітет є робочим органом Кабінету Міністрів, основні завдання якого полягають у формуванні та проведенні державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів.

Урядовий комітет очолює Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністр або Міністр закордонних справ.

Організаційною формою роботи Урядового комітету є засідання. Засідання Урядового комітету проводиться у міру потреби в один і той же день тижня. Рішення про скликання засідання Комітету приймається його головою.

Рішення Урядового комітету оформляються протоколом, який підписує голова Комітету. Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання.

Адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади займають другий рівень в трирівневій системі органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. У відповідності до п.9-1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. У центральних органах виконавчої влади утворюються дорадчі органи ‑ колегії для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності.

До складу колегії центрального органу виконавчої влади входять: керівник (голова колегії), перший заступник та заступники керівника (за посадою), інші керівні працівники зазначеного органу.

У разі потреби до складу колегії можуть також входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади, керівники його територіальних органів, народні депутати України, представники інших органів державної влади (за згодою), представники громадських організацій, творчих спілок, підприємств, наукових установ та інших організацій Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерства є єдиноначальними органами.

Етимологічно слово «міністр» походить від франц. слова ministre (від лат. minister - слуга). Зазвичай міністр - це родова назва керівників найважливіших і значущих органів виконавчої влади.

При цьому посада, з якою асоціюється і якою по суті є посада міністра, може іменуватися по-різному залежно від традиції, що склалася в країні. Наприклад, у Великобританії, Мексиці і США, а також деяких інших державах, частину міністрів називають державними секретарями, а у Великобританії також ще і канцлерами. У деяких системах державного управління для кращого політичного керівництва існує практика призначення суперміністрів, що означає фактичну або формальну перевагу одного або кількох міністрів над іншими з метою керівництва і координації.

у засобах масової інформації говориться про «міністра фінансів Великобританії», але офіційно ця посада йменується «канцлер казначейства». Є перший лорд адміралтейства (військово-морський міністр). Існують такі найменування, як лорд-зберігай печатки, канцлер герцогства Ланкастерського (це міністри без портфеля, які виконують доручення Прем’єр-міністра). Також до складу англійського уряду входять державні секретарі (по суті, міністри, що очолюють самостійне відомство); міністри-носії традиційних знань Таємної ради: лорд-канцлер (по суті міністр юстиції, який головує також у палаті лордів), канцлер казначейства (міністр фінансів). Ці дві категорії мають назву повних, або старших, міністрів. До інших категорій належать головний «батіг» правлячої партії та його заступники, генеральний аторней та його заступник - генеральний соліситер, що є головними юридичними радниками міністрів. Виділяються й так звані молодші міністри - державні міністри, що є по суті заступниками державних секретарів, які керують самостійними напрямами державного управління, та парламентські секретарі - посада, що є, як правило, своєрідним стажуванням для молодих політиків перед заняттям ними більш високих посад в уряді.

У США є «міністр оборони», «міністр фінансів», «міністр праці» та інші, а міністерства називаються департаментами. Єдина неперекладна посада - державний секретар. Держсекретар США, за європейським стандартом, - це міністр закордонних справ.

У деяких країнах посада «державного міністра» вважається більш значущою, ніж просто міністра. Це ніби «особливо важливий» міністр (Франція, Португалія).

Як правило, одна особа (один міністр) очолює міністерство. Хоча є випадки, коли міністерства очолюють відразу два або більше міністри (Фінляндія). Набагато частіші варіанти, коли є міністр, але поряд із ним призначається державний міністр або статс-секретар, який або є заступником міністра, або відає певною ділянкою роботи. Іноді є міністри або статс-секретарі при президентові або прем’єр-міністрові. Взагалі це помічники глави держави або прем’єр-міністра, але для того щоб у них був високий державний ранг, щоб їх приймали відповідно до цього рангу інші державні службовці й під час поїздок за кордон, щоб вони могли одержувати більшу платню, їм присвоюються такі звання.

В Україні конституційно-правовий статус міністрів є комплексним правовим явищем, а міністр відповідно до чинного законодавства є посадовою особою держави.

При визначенні статусу посадової особи слід ураховувати те, що вони мають спеціальний конституційно-правовий статус комплексного характеру. їх посади належать до політичних, і на них не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу. Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не може бути призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.

Виділяють кілька груп країн залежно від відокремлення в структурі виконавчої влади політичних посад та посад державних службовців. До першої групи належать країни, де ці посади практично не розділені, а отже, в разі приходу до влади нової політичної сили заміщенню підлягають практично всі посади в урядовій ієрархії (ФРН, Франція, Японія).

Другу групу становлять країни, де заміщенню підлягають приблизно четверта частина від кількості посад у державному апараті (Австрія, Бельгія, Італія).

До третьої групи відносять країни, в яких заміщаються, тобто вважаються політичними посадами, лише незначна кількість посад - а саме найвищі урядові посади

Міністр України входить до складу Кабінету Міністрів і тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем. Міністр доручає виконання частини своїх посадових повноважень заступникам міністра, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками.

Особливою ознакою посади міністра як члена Кабінету Міністрів України є політична і конституційно-правова відповідальність осіб. До речі, цей вид відповідальності є найбільхарактерним якраз для членів уряду і реалізується через процедури відправлення у відставку, прийняття резолюції недовіри. Уряд відповідальний перед Президентом та Верховною Радою України, і підконтрольний і підзвітний перед Верховною Радою України за стан справ у державі, і як орган колегіальний може бути відправлений у відставку Верховною Радою у зв’язку з оголошенням уряду резолюції недовіри. Крім того, члени Кабінету Міністрів України несуть персональну відповідальність за стан справ у дорученому секторі державного управління і відповідно можуть бути звільнені Верховною Радою України у разі їх незадовільної діяльності.

Міністри як члени Кабінету Міністрів України на відміну від державних службовців, характеризуються тим, що несуть, насамперед, політичну відповідальність за свою діяльність, і аж ніяк не дисциплінарну. А головною вимогою до державних політичних діячів є не виконання певної трудової функції, а досягнення чи збереження певного стану у державі чи у дорученому секторі управління. Саме за цими результатами й оцінюється діяльність чи бездіяльність міністрів.

Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Міністерство:

- бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

- прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;

- бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;

- реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей);

- виконує інші функції, відповідно до законодавства України.

Гарантіями як елементом конституційно-правового статусу Уряду України слід вважати сукупність умов, засобів та способів, які фактично забезпечують реалізацію його компетенції та спрямовані на охорону і захист конституційно-правового статусу зазначеного суб’єкта.

Характеризуючи конституційно-правовий статус суб’єкта, слід говорити про конституційно-процесуальні форми його діяльності.

Під процесуальною формою вчинюваних суб’єктом процесуальних дій розуміють їх чіткий порядок, умови, послідовність, строки вчинення, порядок видання та реалізації передбачених процесуальних актів.

Особливості правового статусу політичного діяча

Політичним діячем може бути член політичної партії. Особливостями політичних партій як суб’єктів адміністративного права є таке: а) наявність у політичної партії суб’єктивних прав та юридичних обов’язків

Адміністративно-правовий статус політичної партії – це її становище у суспільстві, що визначається адміністративно-правовими нормами, характеризується наявністю комплексу прав та відповідних юридичних обов’язків, які реалізуються шляхом адміністративно-правових відносин, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Суб’єктивні адміністративні права політичної партії реалізуються у сфері державного управління, що визнається та гарантується державою. Суб’єктивний юридичний обов’язок політичних партій складається з трьох основних елементів: обов’язок здійснювати конкретні дії (активні обов’язки) або утриматися від вчинення певних дій (пасивні обов’язки); обов’язок реагувати в разі висунення до політичної партії законних вимог з боку державного органу чи посадової особи; обов’язок нести юридичну відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладеного на політичну партію нормами адміністративного права юридичного обов’язку. 

Політичні посади – це визначені Конституцією та законами України посади в органах державної влади, на які обираються народом чи призначаються особи, які забезпечують формування та втілення у життя державної політики в рамках реалізації політичних програм.

Концепція адміністративної реформи (затверджена Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98) передбачала доцільність запровадження політичних посад і, відповідно, віднесення певних категорій осіб до політичних діячів. «Політичний характер зазначеної посади зводиться не до факту обов’язкової належності особи, що обіймає дану посаду, до певної політичної партії. Це – можливий варіант (особливо з огляду на розвиток у найближчій перспективі політичної структурованості суспільства), але не обов’язковий».

Тобто, належність до певної політичної партії (сили) не є обов’язковою ознакою політичного діяча. Але, як видається, такий варіант не є чітко окресленим стосовно характеристики політичної належності особи, яка обіймає посаду політичного діяча.

Статус державного політичного діяча мають лише члени Кабінету Міністрів і цей вид відповідальності реалізується через прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ч.4 ст.115 Конституції України) та процедури відправлення у відставку (п.п.9, 10 ч.1 ст.106 Конституції України).

Характерною ознакою правового статусу керівників органів виконавчої влади є питання відповідальності. Певна «знаковість» проявляється у тому, що для цієї категорії керівників є характерною персональна відповідальність за реалізацією ввіреними їм органами державної політики та притаманних функцій. 

Відбувається це внаслідок того, що компетенція керівника є похідною від компетенції органу, а отже, маємо уособлення керівниками органів, які вони очолюють. Якщо персональна відповідальність є характерною усім керівникам органів виконавчої влади, то явище політичної відповідальності пов’язують лише зі статусом державного політичного діяча. Цей вид відповідальності забезпечується правом Верховної Ради України затверджувати резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України (ч.4 ст.115 Конституції України) та чинною процедурою відправлення його у відставку (п.9,10 ч.1 ст.106 Конституції України).

Сенсом виокремлення політичної відповідальності є намагання держави забезпечити проведення єдиної поміркованої політики, що містить увесь процес її творення: починаючи від розробки ескізу певного політичного сценарію, ефективної та оптимально швидкої його реалізації і до здійснення контрольно-наглядових функцій, як запоруки балансу всіх стадій процесу.

Влада виступає також і як суб'єктивна категорія. Тому найважливішою конституційно-правовою гарантією забезпечення поділу влади і попередження зловживань з боку органів виконавчої влади залишається механізм відповідального правління. Інститут відповідальності є одним із головних елементів усієї системи стримувань і противаг. При цьому необхідно використовувати як юридичні, так і соціальні засоби впливу.

Сферою застосування політичної відповідальності є політична діяльність. З юридичної точки зору, політична відповідальність є інститутом швидше звичаєвого права, що регулює відносини придбання, утримання і передачі влади.

 Одним із найважливіших засобів узгодження волі народу і планів адміністративного апарату є постійно функціонуюча політична відповідальність. Через те, що в Україні дотепер не склалися політичні традиції, становлення інституту політичної відповідальності супроводжується великими труднощами. Реалією сьогодення є те, що політичну відповідальність, котра має базуватись на політичних нормах, було зведено у закон і санкціоновано державою.

Політична відповідальність, яка, зазвичай, існує поряд із юридичною відповідальністю, покликана забезпечувати внутрішні інтереси суспільних організацій і направлена переважно на їх членів.

Політична (або ж будь-яка інша соціальна) відповідальність ніяким чином не може виключати можливість настання юридичної відповідальності за наявності умов, визначених нормативно-правовими актами.

Українське законодавство, містить вимогу прийняття присяги лише щодо державних службовців, якими є, зокрема, керівники державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та місцевих державних адміністрацій.

Лише запровадження політичної нейтральності як принципу державної служби та неможливості для вищих посадовців у державі бути членами тих чи інших політичних партій, здатне покращити ситуацію з реалізацією у життя завдань та функцій держави.

Отже, з одного боку, потрібно посилити правові гарантії, матеріальну і моральну захищеність, політичну незалежність державних службовців щодо виконання своїх професійних обов’язків. З іншого – створити чіткий механізм відповідальності державних службовців, узгоджений з нормами адміністративного, цивільного, фінансового, трудового та кримінального права, який, зокрема, гарантував би політичну нейтральність на державній службі.

В основі сприйняття політичної відповідальності знаходиться об’єктивний чинник – політична діяльність. У свою чергу, ключові засади політичної діяльності пов’язані з отриманням, утриманням і передачею влади як мети політичної діяльності.

Відсутність чіткого розмежування адміністративних і політичних посад у системі державної служби – це одне болюче питання, що не дозволяє якісно виокремити правовий статус політичних діячів. Стаття 9 Закону України «Про державну службу» визначає, що правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України .

Водночас в Указі Президента України від 11 червня 2001 року № 419/2001 «Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців» зазначається, що посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад і не відносяться до категорій посад державних службовців.

На сьогодні стаття 15 чинного Закону України «Про державну службу» визначає, що Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Виходить, що певна категорія політичних діячів за чинним законодавством не має права створювати патронатну службу, і, з іншого боку, деякі категорії державних службовців, не будучи політичними діячами, мають право на патронатну службу.