§ 2. Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 - грудень

1992 pp.)

Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.)

Розвиток адвокатури Галичини, Буковини, Закарпаття

ому розумінні означає „здійснювати правовий захист, захищати, надавати комусь у суді опіку, пораду з правових питань”.

Адвокатура в Україні пройшла тернистий шлях. Вона почала формуватися ще за часів Київської Русі. Проте історично так склалося, що Україна потрапила під гніт різних держав, була поділена на частини, а тому подальший розвиток адвокатури здійснювався за різним законодавством. Лівобережна частина України увійшла до складу Російської імперії, тож розвиток адвокатури здійснювався за російським законодавством. Можемо констатувати, що за часів панування в Україні Російської імперії, державна влада в особі її найвищих посадових осіб відверто засуджувала ідею створення незалежної адвокатури та намагалася всіляко протистояти утворенню цього правозахисного інституту. Так, свого часу Катерина ІІ писала: „Адвокати й прокуратори в мене не законодавствують і ніколи законодавствувати не будуть, поки я жива, а після мене будуть поступати моїм началам”. Микола І вважав адвокатуру причиною революції у Франції: „А хто згубив Францію, як не адвокати, поки я буду царствувати, Росії адвокати не потрібні, проживемо без них”. Очевидно, саме тому роль адвокатів в судах в цей час виконували ходоки зі справ, стряпчі. Однак, оскільки така діяльність не була регламентована нормами права, то водночас нею займалися люди, які не мали не лише юридичної, а подекуди навіть загальної освіти.

Що ж стосується іншої частини України, то на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося возз’єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук­раїнській державі.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI століття, коли ці землі входили до складу шляхет­ської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи.

Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 року. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 року. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін невизначений) та скласти адвокатський іспит. 16 серпня 1849 року було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 року — постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 року адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката.

До 1855 року адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 року підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, зага­льне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції.

В 1894 році українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати на­гальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політи­чного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період ко­заччини, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адво

Адвокатура у період судової реформи 1864 року

В історії Російської імперії, а отже і України, другої половини XIX ст. період 60-х рр. посідає особливе місце. Криза внутрішньої політики самодержавства, розвиток в умовах феодальної формації капіталістичних виробничих відносин і зростання революційного руху в країні зумовили скасування кріпосного права та реформування суспільно-політичного життя. Були проведені судова, земська і військова реформи.

Уже до кінця 50-х років XIX ст. назріла потреба в судовій реформі. Сам час невблаганно висував на перший план обов'язковість введення змагального процесу в суді. Постало питання про необхідність адвокатури.

Слід зазначити, що після проведення цієї реформи судова система стала виглядати, порівняно з колишньою, більш упорядковано і структуровано: суто становий, закритий, чиновницький суд змінювався на суд присяжних; скасовувалися особливі суди для кожного стану; проголошувалося відокремлення суду від органів законодавчої та виконавчої влади, а також незалежність і незмінність суддів; вперше була утворена професійна адвокатура.

Професійна адвокатура діяла на основі Судових статутів 1864 року. На зміну "юридичним знахарям" прийшли високопрофесійні юристи. Для населення були відкриті юридичні консультації.

Адвокати стали одночасно правозаступниками і судовими представниками свого клієнта. Важливо відзначити і те, що як у суспільстві загалом, так і в професійному юридичному середовищі виникала думка про необхідність створення корпоративного об'єднання адвокатів. Тобто в тодішньому розумінні об'єднання однодумців — людей "чесних, які неодмінно одержали вишу освіту і, якщо можливо, мають відоме становище в суспільстві та захищені від свавілля не тільки адміністрації, а й суддів"^[1].

Оцінюючи сьогодні судову реформу 1864 року, важливо відзначити, що вона істотно просунула Російську імперію вперед на шляху дотримання і захисту прав людини.

За судовими статутами, які регулювали діяльність професійних адвокатів, основою організації адвокатури був принцип: адвокат — правозаступник, оратор, повірений свого клієнта.

Адвокати поділялись на дві категорії — присяжних і приватних повірених.

Адвокати, які відповідно до розділу IX "Про осіб, що знаходяться при судових місцях" Установи судових встановлень (1864 року) іменувалися присяжними повіреними і приватними повіреними, оформилися як окрема категорія осіб, які володіють процесуальними правами, саме з моменту ухвалення даного акта.

Присяжна адвокатура була корпорацією осіб вільної професії. Присяжними повіреними могли бути особи, які бажали присвятити себе "клопотанням у чужих справах", відповідали необхідним для цього умовам і були прийняті до корпорації адвокатів у встановленому порядку.

Особи, які бажали стати присяжними повіреними, мали бути російськими підданими, не перебувати на державній чи громадській службі на будь-яких посадах, крім почесних і безкоштовних, і мати визначений віковий, моральний і освітній цензи. Віковий полягав у досягненні 25 років. Моральний ценз майже такий самий, як і для суддів. Різниця полягала в тому, що суддями не призначалися особи, засуджені до виключення зі служби, тюремного ув'язнення чи більш суворого покарання, а також ті, які перебували під судом за обвинуваченням у будь-якому злочині або проступку. Перешкодою для прийняття до складу присяжних повірених була наявність даних про вчинення кандидатами лише тих злочинів, що караються позбавленням або обмеженням прав стану, якщо справа не закінчилася повним виправданням. Крім того присяжними повіреними не могли бути особи, яким закон забороняв вести чужі судові справи.

Освітній ценз полягав у наявності вищої юридичної освіти і п'ятирічного стажу практичної підготовки. Практична підготовка передбачала стаж відповідної судової роботи або роботи в якості помічника присяжного повіреного.

Не могли бути присяжними повіреними особи, за станом здоров'я нездатні до виконання професійних обов'язків, як, наприклад сліпі, глухонімі, божевільні^[2].

Судові статути детально регламентували права, обов'язки і відповідальність присяжних повірених.

В особі присяжних повірених поєднувалися правозаступники і судові представники. Вони діяли на підставі договору доручення і цілком замінювали сторони у процесі. їм було надано право вести судові справи в усіх судових установах імперії, крім комерційних судів, де могли виступати тільки особи, прийняті до складу присяжних стряпчих, і, крім волосних судів у місцевостях, де існували земські начальники. Якщо присяжним повіреним доводилось виступати в суді не того округу, до якого вони приписані, то вони підпорядковувалися дисциплінарній владі місцевої ради або, за відсутністю в окрузі ради, — владі місцевого окружного суду.