Самостійна робота № 4 (2 год.)

Тема: Філософія ХІХ – ХХ ст.

Мета: ознайомитись з характерними рисами європейської філософії зазначеного періоду, її особливостями, усвідомити історичні особливості проявів філософських пошуків в залежності від суспільно-історичного та культурно-освітнього контексту розвитку держав Європи на межі ХІХ – ХХ ст.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ:

1 Губин В. І. Основи філософії: навч. посіб. для ВНЗ / В. І. Губин. – К.: Академія, 2007. – с. 92 – 127.

2 Гуревич П. О. Основи філософії: навч. посіб. для ВНЗ / П. О. Гусевич. – К.: Генеза, 2007. – с. 224 – 249.

3 Данильян О. Г. Філософія: підруч. для студ. ВНЗ / О. Г. Данильян. – К.: Каравела, 2011. – с. 120 – 136.

4 Зарудний Є. В. Філософія: навч. посіб. для студ. ВНЗ / Є. В. Зарудний. – К.: Кондор, 2007. – с. 164 – 168.

5 Пазенок В. С. Філософія: підруч. для студ. ВНЗ / В. С. Пазенок. – К.: Альма матер, 2008. – с. 86 – 110.

План

1 Соціокультурна панорама ХІХ – ХХ ст.

2 Марксизм та неомарксизм

3 «Філософія життя». Фрідріх Ніцше

ЗМІСТ ТЕОРЕТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ

У ХІХ столітті відбулася фундаментальна переорієнтація західноєвропейської філософії, пов‘язана з запровадженням принципово нового, некласичного способу філософування. Знаковою соціальною подією, яка визначала духовну атмосферу у західноєвропейському суспільстві першої половини ХІХ століття була буржуазно-демократична революція у Франції та її поразка. Зростає реакція і виникає розчарування в ідеалах Просвітництва таких як віра у всемогутність людського розуму, віра у прогрес, поширюються пессимістичні умонастрої.

У ХІХ столітті відбувається бурхливий розвиток науки, і не тільки природознавства, а і нових соціальних наук, таких як психологія, соціологія, які відокремлюються від філософії. У зв‘язку з цим виникає потреба в переосмисленні взаємовідносин філософії і науки, у з‘ясуванні того, що має бути предметом філософії в нових умовах.

Оскільки філософія другої половини ХІХ – середини ХХ столітть розвивається як опозиційна класичній і має плюралістичний характер, тобто постає як панорама різноманітних напрямків і шкіл, то її називають некласичною.

При всьому різноманітті напрямків некласичної філософії усі вони мають певні спільни риси, основні принципи, які є протилежними тим, що були властиві класичній парадигмі філософування. На зміну раціоналізму приходить ірраціоналізм, який має різні ідейні форми прояву. Але усі їх єднає недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного, яке виводиться на перше місце у вигляді волі до життя (А. Шопенгауер), волі до влади (Ф. Ніцше), інтуіції (А. Бергсон), відчуттів (Мах, Авенаріус), безсвідомого (Фрейд, Юнг), екстрасенсорних здатностей – екстазу, телепатії, парапсихологічних здатностей (у містиків ХХ ст.). Усі ці ірраціональні складові людської психіки розглядаються як первинні, визначальні, непіддатні розумовому осягненню. Це призводить до поширення суб’єктивізму.

На зміну абстрактності як зосередженню уваги на якихось надчуттєвих, всезагальних сутностях (Дух, матерія, прогрес, відсторонена істина) та універсалізму як прагненню побудувати всеохоплюючи і всепояснюючи філософські системи приходить філософський мінімалізм – зосередження на конкретних проблемах людського буття (філософія життя, екзистенціалізм, філософська антропологія) чи на конкретних проблемах людського пізнання і мислення, на тих проблемах, які можуть бути доступні науковому дослідженню (позитивізм, прагматизм, герменевтика).

На зміну достатньо жорткому розмежуванню і протиставленню матеріалізму та ідеалізму, приходить прагнення подолати їх крайнощі. Впроваджується принцип доповнювальності і плюралізму різних філософських систем, що призводить до відсутності методологічної єдності навіть у межах однієї філософської школи.

На зміну оптимістичному умонастрою і вірі у прогрес приходить кризова свідомість і пессимізм, розчарування в ідеї прогресу. Класична (або, як її інакше називали, ортодоксальна) теорія марксизму формувалась у другій половині XIX — на початку XX ст. Один із її найрадикальніших представників В. Ленін стверджував, що вона випливала з трьох основних джерел: утопічного соціалізму, економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо та діалектичної філософії Ґ. Геґеля. Очевидно, не менший вплив на його становлення здійснив соціал-дарвінізм, звідки запозичено ідею У. Беджгота про те, що соціальна еволюція відбувається завдяки боротьбі соціальних груп за панування в суспільстві. У теорії марксизму вона сформувалася в ідею суспільних антагонізмів та міжкласової боротьби як основи суспільного розвитку. Марксизм увібрав ідею про безкласове суспільство, запозичену з соціальних утопій Т. Мора, Т. Кампанелли та ПІ. Фур'є, які ґрунтувались на негативній оцінці приватної власності як першопричини соціальної нерівності та людських конфліктів. Поняття "додаткової вартості", запозичене з економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо, було інтерпретоване у теорії марксизму як знаряддя класового панування та експлуатації людей, позбавлених права власності на засоби виробництва. Із гегелівської діалектики взято ідею про змінність суспільства, єдність і боротьбу протилежностей, що відобразилося в намаганні обґрунтувати об'єктивний характер побудови безкласового суспільства та становлення нового суспільного ладу — комунізму. Незважаючи на те, що марксизм увібрав цілу низку ідей, сформульованих задовго до його виникнення, це зовсім не означає, що він є еклектичною теорією, що складається із запозичених поглядів. Один із найпослідовніших критиків марксизму російський філософ М. Бердяєв писав: "Марксизм — складніше явище, ніж звичайно думають... Марксизм дає, очевидно, досить значні підстави вважати марксистську доктрину послідовною системою соціологічного детермінізму"1. К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. Як послідовний детермініст, він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. З огляду на це, він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального ключа до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. У розумінні К. Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису" (система матеріально-виробничих відносин) та похідної від нього "надбудови" (право, мораль, ідеологія). Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом — рушієм історії. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація його соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського суспільства можна виділити: — первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів спільноти; — рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і суспільна нерівність;

—феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним володінням); —капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії (капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці вільних найманих робітників. Історично суспільні відносини характеризувались жорсткою бінарністю та полягали у боротьбі між експлуататорськими та експлуатованими класами. У рабовласницькому суспільстві вона точилася між рабовласниками і рабами, у феодальному — між феодалами та кріпаками, в капіталістичному — передусім, між буржуазією та фабричним пролетаріатом, який узагалі позбавлений власності у цій формації. Головне протиріччя епохи капіталізму полягає у невідповідності високого рівня розвитку продуктивних сил приватновласницькому характерові економіки. Додаткова вартість відчужується від пролетарів, що створюють її своєю працею, та служить засобом їх експлуатації. Держава, на думку марксистів, існувала не завжди, а виникла як репресивний апарат класового панування, створений експлуататорськими класами для забезпечення власного панування, тобто права безперешкодно експлуатувати пригноблених. Звідси визначальними є внутрішньосуспільні відносини, а міжнародні — їх логічним продовженням. Міжнародні відносини при капіталізмі характеризуються боротьбою між експлуататорами різних країн за право експлуатувати інші країни та народи, а тому марксисти стверджують: "Ворожнеча різних груп капіталу інспірує протиставлення народів один одному, намагання захопити та пригнобити інші країни" Капіталізм, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, не є вічним, оскільки класова боротьба між капіталістами та пролетаріатом неминуче призведе до пролетарської революції, а у всесвітньому масштабі — до повалення експлуататорських класів усіх країн. Пролетарська революція розпочнеться у промислово розвинених країнах Європи та Північної Америки і за відносно короткий час охопить весь світ. У 1910 р. австрійський економіст Р. Гільфердінґ висунув ідею про тісний взаємозв'язок капіталізму та мілітаризму. Спираючись на висловлені раніше погляди К. Маркса та Дж. Гобсона, він стверджував, що в економіці провідних країн світу інтенсивно зростає фінансовий і промисловий капітал, що призвело до виникнення потужних монополістичних фінансово-промислових об'єднань, зацікавлених у нових ринках дешевої сировини та збуту товарів. Держави, які забезпечують інтереси цих об'єднань, у зовнішній політиці стають щораз більш агресивними та частіше схиляються до застосування воєнної сили. Капіталізм вступає у нову фазу — фінансового капіталізму, який штовхає уряди держав до насильницького перерозподілу світу, що призведе у майбутньому до епохи затяжних війн.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця XIX-поч. XX ст., представники якою проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Постала вона як своєрідний протест проти гегелівської філософії, яку не хвилювали проблеми конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Якщо для класичної філософії гаслом було "істина понад усе", то для філософії життя - "Людина понад усе". Критиком традиційних цінностей виступає німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900).

Основні положення його вчення: услід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але на відміну від свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий  оптимізмом.  Для  нього  життя - це  єдність радості  й  болю ("оптимістична трагедія").

"Життя" - центральне поняття його філософії. Вияви цього життя – "становлення" і "воля". Життя – це процес. "Воля" – це рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я.

Ф. Ніцше розвиває поняття волі, формуючи свою концепцію “волі до влади” на основі “волі до життя”. Волю, як основу всього існуючого, Ніцше позичає у Шопенгауера, надаючи цьому поняттю соціально-моральний відтінок.

“Воля до влади” – основа права сильного. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. В тому числі, право сильного – основа влади чоловіка над жінкою (“Идешь к женщине – бери плетку”). Із права сильного, “волі до влади” Ніцше виводить й основні моральні засади.

Людину Ніцше розглядає як біологічну недовершену істоту, в якій тваринні інстинкти підмінені розумом. Розум - це засіб, інструмент життя. Життя і воля – вищі цінності. Порушив питання про цінність істини - центрального поняття (“ідола”) філософії. У нього істина - це підпорядкована цінність.

Справді, оскільки основними цінностями є життя і воля, то істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання для Ніцше – не пошук істини, а «схематизація», спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Відповідно істині відво­диться інструментальна роль. Оскільки успішним може бути і хибне знання, то істина в такому разі урівнюється з хибним. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям. Здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждаючих призвели до погіршення європейської раси.

Його непокоїло біологічне виродження за пану­вання в Європі християнських цінностей, зокрема співчуття до страждань іншого. У зв'язку із цим він протиставив античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнському світу, який культивує страждущу людину. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинк­ти, властиві вищому і найбільш вдалому типові «людина», за його словами, церква знищила. Тому він так пристрасно виступив проти християнства. Його мало турбувало те, іс­тинна чи не істинна християнська релігія, для нього голов­ним було суто практичне (прагматичне) питання: як хрис­тиянство впливає на біологію людини – погіршує чи по­ліпшує її. Згідно з Ніцше, християнство – це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм, до речі, розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).

З  таких  позицій  розглядає  Ніцше  і  мораль,  заперечуючи  абсолютність моральних цінностей, зокрема доб­ра. Цінність його, як й істини, виявляється лише в тому, розкріпачує чи сковує воно потяг до влади.

Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини, яка сама вирішує, що таке добро, а що зло. «Слабкі і невдахи повинні загинути – перша запо­відь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому», – проголошував він. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не пере­кладаючи це на Бога.

Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибу­дувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог – по­мер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу) втра­тили силу. Існуючу європейську культуру він діагнозує як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована про­ти цінностей життя. Відродження Європи пов'язує з фор­муванням надлюдини, прообразом якого є іранський релі­гійний реформатор VII-VI ст. до н.е., засновник зороаст­ризму Заратустра. Коли Бог помер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна утверди­ти нові цінності – земні, здорові, мужні. Місце повинності в цій людині займає свободна воля (замість «ти повинен» – «я хочу»). Надлюдина – не раб загальноприйнятих ду­мок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

В образі надлюдини він намагався стати по той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману «Злочин і кара» Ф. Достоєвського (Ніцше високо цінував його твор­чість, знаходив у його героїв багато співзвучного своїм іде­ям). Як би він не підносив надлюдей, якщо допустити їх ймовірність, неодмінно постає питання  – як регулювати­муться взаємини між ними. Якщо кожен з них творитиме свій моральний закон, то може статися повернення до первісного стану «війни всіх проти всіх». І тоді знову постане питання про об'єктивні регулятиви (Бог, мораль, право). |Все це людство вже проходило: дикун і є якоюсь мірою І надлюдиною з неперевантаженою муками совістю. Ніцше, І як і Маркс, сильний в критиці існуючого, але замість нього І не пропонує нічого іншого, ніж міф.

Ніцше був прихильником індивідуалізму, осуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, яку проповідували прихильники демократії й соціалізму.

Переоцінюючи цінність, Ніцше змусив європейців подивитись на себе, свою культуру збоку. Внаслідок цього виявилося, що європейська культура з її християнською серцевиною не є оптимальнішою, наприклад, з античною.

Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою. Інші очевидно, що культура, створивши "парникові умови", загальмувавши природний вибір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб. І чи не в цьому помста природи розумній тварині, яка повстала проти неї? Заслугою Ніцше є те, що він повів мову про це відкрито, не ховаючи голову в "пісок ілюзій".

Ніцше – філософ і поет, його мова афористична, пристрасна, часто парадоксальна. Вона не так логічна, як емоційна, спрямована на формування певного враження у читача. Це не мова філософа-вченого, який розбудовує си­стему і намагається послідовно одну думку вивести з ін­шої. Системність і послідовність не властиві творчості Ніц­ше. Тому інтерпретації його ідей такі різні, а часто й про­тилежні.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно від­повісти на нього неможливо. Доведено, що під ідеї фашизму підтягувала творчість Ніцше його сестра, яка посмертно ви­давала останні твори філософа. Безумовно, аристократичний і романтичний світогляд Ніцше був чужим ідеології вуль­гарного натовпу – фашизму. Крім того, він акцентував на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлю­дини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву. Щоправда, фа­шисти використовували й ідеї Фіхте, Гегеля та інших мис­лителів. Тому ототожнювати філософію Ніцше і фашизм немає підстав, хоча певна їх спорідненість безперечна.

Слід зазначити, що Ніцше був фізично кволим та пси­хічно вразливим. Цей прихильник сили і волі до влади, ставши мимоволі свідком жорстокого побиття господа­рем свого віслюка, психічно зірвався (потрапив у психі­атричну лікарню, де й помер). На чиєму місці він себе уяв­ляв – жорстокого господаря чи бідної тварини? Можли­во, ця проповідь сили була тільки прикриттям його загадкової, вразливої душі?

ЗАВДАННЯ

1 Скласти конспект за питаннями плану

У відповіді на перше питання звернути увагу на розвиток основних наукових, культурних, політичних тенденцій у Європі у даний період

У відповіді на друге та третє питання звернути увагу на зв’язок класичної та нової, некласичної філософії.

2 Підготуватися до обговорення таких питань:

- які характерні риси соціально-культурної панорами у Європі ХІХ – ХХ ст.?

- у чому полягає специфіка розвитку європейської філософії у порівнянні з українською?

- якими були філософські погляди К.Маркса?

- що впливало на філософську думку Маркса?

- назвіть основних представників неомарксизму;

-назвіть основні риси неомарксизму.

3 Підготувати доповіді на тему:

- «Капітал» К.Маркса та сучасність»;

- «Філософія життя» у творі Ф.Ніцше «Так сказав Заратустра»;

- «Філософія європейської науки»;

- «Філософія мистецтва у ХІХ ст.»;

- «Філософія мистецтва у ХХ ст.»;

- «Відгомін І Світової війни у творах європейських філософів»;

4 Прочитайте уривки з книги «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше та проаналізуйте їх:

1 ПЕРЕДНЄ СЛОВО ЗАРАТУСТРИ

Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього: — О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?! Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії. Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе за них. Поглянь! Я переповнився мудрістю своєю, мов та бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, простягнені до мене. Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству. Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли вирушаєш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило! Як і ти, я маю піти на схилок, кажучи про це словами людей, тих, до кого я хочу спуститися. То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядає без заздрощів навіть найбільше щастя! Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла зіїього й понесла по всіх-усюдах відблиск твоєї радості! Поглянь! Цей келих прагне знову спорожніти, і Заратустра хоче знову стати людиною.

2 Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри: — Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився. Тоді ніс ти свій прах на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають? Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює? Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра — що ж тобі треба поміж поснулих? Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Леле, ти хочеш ступити на суходіл? Леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло? Відповів Заратустра: — Я люблю людей. — А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей? Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене. Відповів Заратустра: — Що я казав про любов! Я несу людям дарунок! — Не давай їм нічого,— промовив святий. — Краще візьми у них дещицю і неси разом з ними — це буде їм найприємніше, якщо тільки сам ти матимеш від цього приємність! А як хочеш їм дати, то дай не більше, ніж милостиню, та ще нехай вони самі попросять її в тебе! — Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Для цього я не досить бідний. Святий засміявся із Заратустри й сказав йому так: — Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати. Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі вони почують у своїх ліжках людину, що йде задовго до сходу сонця, то, мабуть, питають самі себе: куди цей злодій скрадається? Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів? — А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра. Відповів святий: — Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу. Так славлю я Бога. Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що несеш ти у дарунок нам? На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав: — Що ж я вам дам?! Дозвольте мені швидше звідси піти, щоб я не взяв чогось у вас! Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти. Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого: — Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!

3 Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей: — Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати? Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину? Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом. Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп. Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами? Ось що скажу я вам про надлюдину! Надлюдина — це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі! Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — свідомі вони того чи ні. Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть! Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі! Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі. О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна — і жорстокість була її насолодою! Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення? Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним. Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага. Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність. Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — убогість, бр^уд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування! Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!» Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не спонукала мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!» Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!» Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання». Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання! Не гріх ваш — невибагливість ваша волає до небес, ваша неситість навіть у гріхах ваших волає до небес! Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити? Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство... Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув: — Ми вже наслухалися про канатоходця, тепер покажіть його! І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.

4Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав: — Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою. Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись. Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета', і любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель. Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель,— бо вони ступають по линві. Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони — стріли, що прагнуть до іншого берега. Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині. Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі. Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— бо так він хоче своєї загибелі. Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега. Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності,— бо так він як дух ступає мостом. Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити. Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість. Я люблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати. Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути. Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він хоче своєї загибелі. Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо він хоче загинути від тих, що є. Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить,— бо він має загинути від гніву Бога свого. Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст. Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є,— так усе те стає його загибеллю. Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загину. Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники. Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.

ФОРМА КОНТРОЛЮ

- перевірка конспектів;

- перевірка доповідей;

- тестовий контроль.

ВИКЛАДАЧ – Дедович Д. В.