3 Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення у конституційному та інших законах основоположних прав людини;

2) пануванняі у суспільному і державному житті таких законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос на пануванні саме таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності самих по собі законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливим є те, що вони відповідали щей зазначеним («матеріальним") показникам, і щоб такими законами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами та організаціями держави, з іншого). Інакше кажучи, у правовій державі панування законів характеризується певними і якісними, кількісними показниками;

3) врегулювання відносин між особою й державою на основі загальнодозволенного типу юридичного регулювання: "можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом";

4) взаємовідповідальність особи і держави;

5) притаманність усім громадянам високої правової культури, зокрема їх обізнаності з життєво необхідними законами, а також умінь і навичок використання останніх у практичному житті.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими різновидами її органів - законодавчим, главою держави, судовими, контрольно-наглядовими на основі підпорядкування їх діяльності саме закону як волевиявленню всього народу або його вищого представницького органу законодавчої влади (принцип "розподілу влади");

2) юридична захищеність особи, тобто наявність у державі розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) задля вільного здійснення, охорони й захисту основоположних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення таких прав покликаний відзначити ту обставину, що лише номінальне закріплення таких прав у Конституції чи інших законах ще не є достатнім для запровадження належної юридичної захищеності людини. Таке декларування, "називання" саме пособі набуває не більш ніж формально-пропагандистського значення. Не даючи відповіді на запитання: як, яким способом, якими конкретними діями втілити у життя право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, програму, але ще "не дотягує" до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному й державному житті судових органів як, у певному сенсі, найбільш надійної та ефективної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів - своєрідний, так би мовити, "лакмусовий" папірець, аби оцінити, чи є держава правовою. Такі положення випливають з унікальних можливостей саме цієї «гілки" державного апарату у визначенні того, що є право і чи порушено воно у тій конфліктній ситуації, яка розглядається судом. Зазначені можливості судових органів зумовлюються специфікою їх формування, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом їхніх повноважень, по рядком (процедурою) судочинства. До основних показників, проявів цієї специфіки можуть бути віднесені такі: а) залеж ність здійснення правосуддя виключно від закону, заборона впливу будь-яких позазаконних чинників на ухвалення судових рішень; б) доступність судового захисту для громадян та інших осіб. Вона характеризується тим, що лише загальнодозволённим принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення чи обмеження прав, а також максимально широким колом державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав є також його економність економність, низька «собівартість», тобто незначний розмір різноманітних витрат особи (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), потрібних для судового захисту її інтересів;

4) неухильне й повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами та органами місцевого самоврядування.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених ознак – і змістовних, і формальних-може створити підстави задля того, щобвважати правовою.