2. Основи концепції правової держави

Здійснення основоположних прав кожного людиною та всіма спільнотами, котрі існують у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава. Адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам і засобам, які необхідні для використання таких прав. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку свою здатність, зробить це своєю основною функцією, тоді вона зможе справді вважатися правовою. Отже, висловлюючись стисло, можна сказати, що правова держава - це держава реальних основоположних прав людини та прав інших суб'єктів суспільства.

Більш повна дефініція розглядуваного поняття може виглядати так:

правова держава - це держава, в якій юридичними засобами максимально забезпечується збалансована реалізація основоположних прав і обов'язків людини та інших суб'єктів суспільства.

Основоположні права мають бути пріоритетною, вищою цінністю політики такої держави, а їх впровадження і захист - її головним покликанням, її визначальним завданням.

Саме така держава є нині одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон і Арістотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є. Головним же "фундатором" зазначеної концепції цілком слушно вважається видатний німецький філософ І Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний вираз - „правовий державний устрій"). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці ХІХ на початку XX століття, були й українські вчені (зокрема, Б. Кістяківський, М. Палієнко, С Дністрянський, А. Малицький,В. Старосольський), і відомі юристи-теоретики Росії (В. Гессен,С. Котляревський, М. Коркунов, Ф. Тарановський та інш.) та багатьох інших країн.

Сучасна загальна теорія правової держави грунтується на таких основних положеннях:

1) в єдності, "звязці" двох явищ - права і держави первинним є загальносоціальне ("природне") право навіть вже тому, що воно виникає раніше й незалежно від держави;

2) держава в своїй діяльності повинна бути обмежена саме таким правом. Вона„отже, пов'язана не тільки юридичними законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї, доки не скасовані її ж законодавчим органом), але й, насамперед правом загальносоціальним - передовсім у процесі законотворчості;

3) найголовніше призначення такої держави - забезпечити здійсненя, охорону та захист основоположних прав людини й інших суб'єктів;

4) уявлення про правову державу вирішальною мірою залежать під того, яким правом прагнуть її пов'язати і як саме інтерпретують права людини. А зміст останніх завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування суспільства. Отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, модифікуватися. Відповідно ж до трансформації праворозуміння дещо оновлюються, "перетлумачуються" й певні уявлення про правову державу;

5) правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально-економічних устроях, системах. Це пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні однакові змістовні властивості. Наявність таких властивостей - результат того, що у будь-якій сучасній юридичній системі містяться приписи, які відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також необхідність забезпечити виживання всього людського роду;

6) Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільнот, груп кожного конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфікованими. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах завжди впливає низка конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючого осередку суспільства, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація тощо). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, на самперед, через визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави;

7) Задля впровадження у практику пануючого в суспільстві праворозуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних механізмів, процедур, технологій. Усі вони описуються, зазвичай за посередництвом формально визначених ознак певних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядковує свою діяльність, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, котрі інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава не можлива. Тому остання має характеризуватись не тільки соціальнозмістовними, але й формальними властивостями.

Отже, державам справді правовим мають бути притаманні як спільні, так і особливі ознаки, властивості. Усі вони можуть бути розподілені, як зазначалось, на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні).