Тема 3. Верховенство права і правова держава - гуманістичні ідеали розвитку суспільства

У будь-якому суспільстві, де існує держава, основоположні права людини та інших суб'єктів не можуть бути достатньою мірою забезпечені без певної державної діяльності. Тому державу, яка як найбільше сприяє здійсненню, охороняє й захищає такі права, можна вважати державою правовою.

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентровано відображає прогресивні здобутки людства у політико-правовій сфері. Саме поняття такої держави є загальноцивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю соціальної практики.

До цієї концепції зараз звертаються тоді, коли йдеться, зокрема, про:

• прийняття і застосування конституції та інших законів держави;

• проектування програмних документів політичних партій чи інших організацій;

• проведення публічних політичних акцій - виборів, мітингів, демонстрацій тощо.

Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Україні), спрямовує у відповідному напрямі діяльність різноманітних державних органів.

Цією концепцією можуть послуговуватись і громадяни для ідеологічного обгрунтування своїх очікувань та вимог стосовно правової політики держави.

І тут слід чітко наголосити на тому, що визначальним критерієм "правовості" держави є забезпечення нею верховентсва права як явища загальносоціального. Тобто йдеться про панування у суспільстві й державі саме основоположних („природних") прав людини, збалансованих із основоположними правами інших субєктів суспільства. Причому збалансованих не стільки в їх законодавчому визнанні, закріпленні (тобто, так би мовити, у статиці), скільки у реалізації, використанні (тобто в їх динаміці).

1 Сутність і поняття верховенства права як соціального феномена

Термін поняття "верховенство права" є україномовним еквівалентом англійського виразу «rule of law».

Будучи спочатку надбанням англійської політико-правової доктрини XVII ст. (А.Дайсі), воно з середини XX ст. поступово починає набувати значення світового, універсального, але в першу чергу - загальноєвропейського.

Про це свідчить, наприклад, те, що зазначене поняття вживається і перамбулі Загальної декларації прав людини (1948 р.). Зустрічаємо його також у Статуті Ради Європи (1949 р.), в її Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), у низці установчих та інших договорів Європейського Союзу, в його Хартії основоположних прав (2000 р.).

Вперше в українській історії у чинній Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві визнається" і "діє" принцип верховенства права (ст. 8).

Згодом цей принцип почав фіксуватись й у деяких інших вітчизняних законах (ст. 2 Закону України "Про судоустрій України, ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України). А поняття верховенства права стало використовуватись також в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та й, зрештою, інших судових органів.

Прикметним є те, що верховенство права досліджується зазвичай "у парі" з правовою державою. І це невипадково: адже такі ми державою вважається лише та, в якій панує, "верховенствує" право - причому як явище позадержавне (недержавно-вольове), гобто загальносоціальне.

Насамперед слід зазначити, що верховенство права - це пріоритетність у суспільстві основоположних ("природних") прав людини. Але таке - по суті правильне - розуміння означеного явища є дещо неповним и тому потребує уточнення.

Так, слід зауважити, що загальносоціальне ("природне") право існує не тільки як індивідуальне, "приватне" (тобто як права кожної окремої людини), але й як колективне, публічне (тобто як права спільнот, об'єднань, суспільства).

І якщо для демократичної, соціальної, правової держави найвищою цінністю є людина, то для кожної людини найвищою соціальною цінністю є суспільство (формально уособлює ане державою). Адже тільки "з рук" суспільства людина може отримати усі основні блага, котрі є конче необхідними для її існування й розвитку.

З огляду на це можна зробити висновок, що верховенство права - це, по-перше, не стільки верховенство самих по собі статичних основоположних прав людини, скільки їх реалізація, узгоджена з основоположними правами інших індивідів, людських спільнот, об'єднань й усього суспільства; а по-друге - це реалізація не тільки таких прав, але й основоположних („природних") обов'язків.

Нині є загальновизнаним фактом те, що цілком безмежних, "абсолютних" прав людини не існує. Цю обставину з достатньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнародних актах, які вважаються виразниками всесвітніх і регіональних стандартів прав людини. Так, у частині 2 статті 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпечення прав інших, громадського порядку, загального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демократичному суспільстві. Схожі положення містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текстуальними особливостями, у декількох статтях європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.8-11).

З наведених положень випливає, що у назвах зазначених "обмежувачів" здійснення основоположних прав людини фіксуються якраз загальносоціальні права (тобто природні соціальні можливості) і тих колективних суб'єктів суспільства, які у відносинах з кожним індивідом виступають відповідно другою, протилежною стороною.

Такими суб'єктами є як суспільство в цілому, так і його окремі частини - спільноти й об'єднання людей. А їхніми правами, котрі забороняється порушувати будь-якій людині, є, принаймні, права на громадський порядок, на загальний добробут, на забезпечення суспільної моральності.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб'єкти 'язані не порушувати, не руйнувати права людини, такою ж мірою й індивіди, у свою чергу, зобов'язані не ушкоджувати права не тільки індивідуальних, але й колективних суб'єктів.

Йдеться, отже, про те, що будь-чиї природні соціальні можливості (основоположні права) стають здійсненними лише за умови виконання певними суб'єктами відповідних соціально-природних (основоположних) обов'язків. Якщо зважати на те, що здійснення прав будь-якого з означених видів не повинно руйнувати, утискати інші види прав, не може перешкоджати реалізації останніх, то виявляється, що жоден окремий вид основоположних прав не може бути безвинятково, безумовно домінуючим, "верховним" стосовно прав інших видів (вирізнених залежно від оптичного статусу їхніх носіїв - статусу індивідуального, групового чи загальносоціального).

Права кожного з трьох означених видів обмежуються - головним чином у їх змісті й обсязі - іншими різновидами основоположних прав. Отже, йдеться про змістову й обсягову взаємозалежність, взаємообумовленість здійснення будь-чиїх основоположних прав, тобто про їх взаємну узгодженість, збалансованість. Досягнення такого стану існування й реалізованості означених іірлн якраз і давало би підставу констатувати, що у суспільстві К таповлено верховенство права - верховенство, ясна річ, права основоположного, "природного".

Отже, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верховенство права - це взаємообумовлене існування і взає-моузгоджена реалізація основоположних прав та обов'язків людини, а також основоположних прав і обов'язків людських спільнот, об'єднань й усього суспільства.

Показово, що у згаданій вище статті 2 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року встановлюється, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Ознаки верховенства права

Встановлення у суспільстві верховенства права у повному обсязі - постійного й повсюдного - є, радше, ідеалом, до здійснення якого має докладати зусиль кожна держава, котра намагається стати правовою, та й усі колективні суб'єкти соціуму, котрі прагнуть правового суспільства, Аби рухатись у цьому напрямі, у державі виголошується визнання принципу верховенства права як однієї з фундаментальних засад діяльності усіх її органів та інших суб'єктів суспільства. Втім, саме по собі закріплення такого принципу, зрозуміло, ще не означає реального існування у суспільстві верховенства права. Адже досягнення зазначеного ідеалу є надто складним, а подекуди, можливо, й проблематичним.

Досить нагадати, що органічно притаманна феномену верховенства права "збалансованість" прав, інтересів, потреб є, власне, його оціночною властивістю і, відповідно, оціночною категорією, яка різними суб'єктами може неоднозначно, неуніфіковано витлумачуватись і застосовуватись до конкретних ситуацій. Але суспільство - в особі держави чи міжнародних організацій - задля того, щоб конституювати у кожному конкретному випадку остаточну оцінку стану збалансованості чи, навпаки, незбалан-сованості конфліктуючих прав (конкуруючих інтересів), за взаємним погодженням утворює певні інституції, рішення котрих із цього питання вважатимуться остаточними і не підлягатимуть офіційному оскарженню, опротестуванню. (Прикладом такої інституції Європейський суд з прав людини, який понад півстоліття офіційно тлумачить і застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод).

Означений принцип - задля його практично-регулятивного впливу має бути ще конкретизований через опис ознак певних соціальних явищ, в яких (ознаках) якраз і знаходитиме вияв верховенства права. Такими явищами можуть бути, зокрема, певні способи організації державних органів, способи їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб'єктами, їхні документовані акти, певне співвідношення інтересів різних суб'єктів.

Можливо, найбільш докладно ознаки прояву верховенства права схарактеризовані на сьогодні Європейським судом з прав людини. Серед них цей Суд відзначає насамперед такі:

1) визнання пріоритетності, визначальної ролі основоположних прав людини у діяльності держави, усіх її органів, оскільки - за висновком цього Суду - принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції, яку зобов'язались дотримувати держави-члени Ради Європи;

2)правова певність, визначеність (1еgа1 сеrtainty) положення людини у тій чи іншій ситуації;

3) неприпустимість затримання особи на невизначений і непе-редбачуваний термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні.

4) обсяг будь-якого правового розсуду органу держави й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом;

5) майже безвиняткова можливість доступу до суду;

6) наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини;

7) підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави, безвиняткова обов'язковість його виконання будь-якими органами і посадовими особами;

8) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало законної сили;

9) незмінність, неоспорюваність остаточного судового рішення, яке набрало законної сили.