4. Класифікація праворозумінь

Різноманітні праворозуміння можна об'єднувати у певні имди (класифікувати), взагалі кажучи, за декількома критеріями: за способом обґрунтування, за культурно-цивілізаційною поширеністю, за соціально-змістовною природою, за кількісним складом суб'єктів-носіїв.

Тут же скористаємось лише одним із критерієв такої класифікації, а саме: пов'язує чи не пов'язує певне праворозуміння фенбмен права безпосередньо з владно-регулятивною діяльністю держави, її органів. За цим критерієм праворозуміння поділяються на два види: загальносоціальне (зокрема так зване "природне"), коли правом визнаються суспільні явища (норми поведінки, відносини та інш.) недержавного походження й функціонування, та спеціальносоціальне - державно-вольове або, умовно кажучи, "юридичне", коли правом визнаються явища виключно державного походження.

Саме ці два різновиди праворозуміння покладено в основу даного посібника. Деякі питання висвітлюються у ньому на ґрунті праворозуміння загальносоціального, а інші - з позицій праворозуміння юридичного. Окремо буде розглянуто зв'язок і співвідношення між тими видами явищ (загальносоціальними та державно-вольовими), поняття про які зазвичай відображаються одним і тим самим терміном - "право".

Теоретичній характеристиці тих явищ, що відображаються поняттями загальносоціального права і права юридичного (спеціально-соціального) присвячені наступні теми посібника.

ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРАВА. ІДЕАЛИ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Тема 1. Права людини як загальносоціальне явище

У сучасному світі немає суспільства, в якому би не використовувалося, не культивувалося поняття права. Тому правильне розуміння явищ, які ним відображаються, набуває безпосередньо світоглядного значення. Світогляд людини не може бути повним, досконалим, якщо в ньому відсутні знання щодо сутності права. Проте "участь"у формуванні світогляду - не єдиний прояв реального значення положень, викладених у цій темі посібника.

Немає, ясна річ, людини, котра у своєму буденному житті не вживала б таких слів як "право", "права", "свобода", "обов'язок". Адже саме до цих термінів (точніше, до понять, що ними позначаються) вдаються тоді, коли виникає потреба довести обгрунтованість своїх вимог, очікувань, виправдати свої вчинки, дії. А переконливість, ефективність застосування у таких випадках зазначених понять і термінів відчутно посилюється, якщо їх розуміння грунтується на наукових висновках, аргументах, положеннях.

1. Загальносоціальне право. Його різновиди

Як відзначалось, у слов'янських мовах словом (терміном) «право" позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища.

Те з них, котре виникає та існує незалежно від держави, від її волевиявлень.має загальносоціальну природу, а отже, є загально-соціальним феноменом. У деяких випадках його називають "природним" правом.

Інше ж явище, поняття про яке позначається таким же терміном, с: наслідком вже виключно державної діяльності, результатом державного волевиявлення. Тому це явище слід відрізнити під першого, позначивши його окремиим, спеціальним терміно-(получениям.Тому є підстави розрізняти відповідно право загал ьиосоціальне і, так би мовити, спеціальносоціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право - це певні можливості учасників суспільного життя, які необхідні для задоволення їх ніх біологічно й соціально обгрунтованих - за конкретно-історичних умов - потреб існування і розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені відповідними обов'язками інших суб'єктів.

Отож саме соціальні можливості суб'єкта, тобто відповідні Свободи, якраз і становлять буттєву (онтичну) сутність його загальносоціального права. Що ж до практичного здійснення, використання таких можливостей, то воно має бути збалансованим із можливостями (правами) інших учасників соціуму.

Якщо феномен загальносоціального права розглядати більш широко - в усій повноті, то до його складу включатимемо також, по-перше, свідомість (індивідуальну й колективну), яка відображає означені можливості суб'єктів (тобто загальносоціально-правову свідомість - відповідні уявлення, ідеї, поняття тощо). А по-друге, зумовлювані такою правосвідомістю принципи й правила поведінки, діяльності (вони закріплюються здебільшого у міжнародних документах і актах та в національних конституціях). І Гроте центральною, системоутворюючою частиною, "серцевиною" розглядуваного у широкому сенсі загальносоціального права завжди лишатимуться основоположні можливості суб'єктів суспільного життя, тобто їхні "природні" права.

Залежно від того, кому саме (тобто суб'єкту якого виду) належать ці можливості, хто є їх носієм, розрізняють загальносоціальне право індивідуальне - основоположні права людини (індивіда) і загальносоціальне право колективне - основоположні права людських угруповань.

До другого різновиду загальносоціального права належать:

• права окремих соціальних спільнот (націй; соціально-економічних класів; статевих, вікових, територіальних та інших груп; зрештою, усього певного суспільства);

• права соціальних об'єднань (сімей, громадських організацій тощо);

• права усього людства (населення Землі).

З кінця минулого століття у вітчизняній суспільній науці, включаючи й праводержавознавство, розпочався процес, який було названо "антропологізація" ("антропологічний поворот"). Він полягає у тому, що точкою відліку, центром і, так би мовити, кінцевим пунктом будь-яких суспільствознавчих досліджень стає людина - з її реальними властивостями, потребами, інтересами, схильностями, здібностями і що базисом усіх таких досліджень слугує людинознавство, фундамент котрого становить наука антропологія - загальна теорія людини.

Ось чому, відповідно до означеної сучасної тенденції, і виклад загальної теорії права та держави доречно розпочати саме з "людиномірних" сюжетів цієї науки - насамперед із висвітлення теоретичних питань основоположних прав людини.

2. Поняття основоположних прав людини, їх буттєва сутність

Основоположні права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов'язками інших суб'єктів.

Отже, це, по-перше, - певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків - з тим, аби забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. Причому, якщо йдеться про права основоположні, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально"? Відповідь на це запитання якраз і зумовлюється біологічною й соціальною обґрунтованістю потреб людини. Варто наголос ні и, що саме ці потреби, як результат історично-природного та соціального розвитку людства, не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином під рівня його економічного розвитку. І в цьому сенсі основоположні права людини - явище соціальне: вони породжуються самим суспільством. Навіть якщо йдеться про можливості задоволення суто біологічних потреб, то у людини їх реальний зміст, обсяг, форми і засоби задоволення є конкретно-історичними, вони теж переважно зумовлюються рівнем розвитку суспільства.

І по-третє, ці можливості за їх основними, "стартовими" показниками, за їх початковими "дозами" мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від сліп "правильний", "справедливим", "праведний" тощо).

Тому, по-четверте, вони не можуть будь-ким відбиратись, шдчужуватись від людини, не можуть вони бути й "дарунком" з боку держави чи будь-якої іншої організації або особи.

У різних документах, юридичних актах (зокрема, міжнародно-нравових) і в національному законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто-густо вживається вираз "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права" і «свободи" нерідко використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривати через філософську категорію "можливості", то така його інтерпретація обійматиме, напевно, також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях різних юристів, інших суспільствознавців. Що ж до інакших інтерпретацій у сучасній науковій літературі поняття, котре зараз розглядається, то вони у більшості випадків можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1) права людини - це певним чином внормована її свобода;

2) права людини - це її певні потреби (чи інтереси);

3) права людини - це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству чи державі;

4) права людини - це певний вид (спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають досить суттєві, проте не буттєві, не "субстанційні" статуси розглядуваного явища. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтичну природу прав людини.

3. Соціальна сутність основоположних прав людини

З давніх-давен філософією встановлено, що кожному феномену завжди притаманні сутність і явище. Явище стає відомим різноманітним суб'єктам соціуму, так чи інакше, вже у процесі їхньої повсякденної, "утилітарної" практики. Сутність же може бути виявлена зазвичай лише за посередництвом спеціалізованої - наукової - діяльності.

Це, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих наук, що їх досліджують.

Отож, перш ніж розглядати питання про сутність основоположних прав людини, потрібно передусім чітко визначити загальне поняття сутності будь-яких соціальних явищ.

І Соціальна сутність явищ - це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб'єктів суспільства.

Отже, для того, щоб розкрити сутність соціального явища, необхідно встановити: а) потреби яких суб'єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи-то потреби окремих індивідів, чи-то їхніх спільнот, об'єднань, чи-то суспільства в цілому, та б) які ж саме види їхніх потреб він задовольняє.

Цей дослідницький підхід, який спрямований на виявлення зазначених соціальних фактів, є підходом потребовим.

Відображена у наведеній вище дефініції загального поняття основоположних прав людини інтерпретація цього явища якраз і Ґрунтується, власне, на соціально-потребовому підході. Адже Існування й розвиток кожної людини відбуваються зазвичай І'ідгіки по її процесі задоволення її різноманітних потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими "засобами", які є природно-історичними наслідками діяльності інших суб’єктів, тобто результатами минулого й сучасного суспільного Виробництва (і матеріального, і духовного). Причому відбувається цей процес лише завдяки відносинам, зв'язкам цієї людини з Іншими - соціально зобов'язаними - суб'єктами соціуму.

У "знятому" вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло відображений таким твердженням: будь-яке Право людини - це право на задоволення її певних потреб.

У цьому дістає прояв гуманістичність потребової інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається чи не найістотніша її перевага.

З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи і щодо класифікування людських прав. З усіх можливих таких класифікацій основною видається така, підставою (критерієм) якої слугують різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються здійсненням, використанням людиною її певних прав.

4. Зміст і обсяг основоположних прав людини

Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються цепними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються, насамперед, змістом прав людини, а кількісні обсягом таких прав.

Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав людини містяться, наприклад, у статті 22 Конституції України. Зокрема, частина 3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Це положення є дуже важливим, оскільки торкається проблеми обмежування прав людини: адже звуження змісту та зменшення обсягу прав людини якраз і стають основними наслідками такого обмежування.

Отож для правильного застосування наведеного конституційного положення, необхідно правильно розуміти зазначені поняття.

Характеризуючи зміст прав людини, слід виходити з філософської категорії змісту. Згідно з останньою, зміст - це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів явища, які його утворюють. Зі зміною структури, організації елементів суттєво змінюються зміст об'єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі як основоположні права людини?

З наведеного вище розуміння таких прав стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини - можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення своїх потреб та інтересів. Як відомо з загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими елементами, властивостями. До них, насамперед, належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності. Найбільш важливими серед них є умови й засоби діяльності, оскільки саме ними визначається реальність використання можливостей суб'єкта, їх здійсненність.

Отож,

зміст прав людини - це їх якісна характеристика, котра відображається тими умовами й засобами діяльності, що утворюють можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку,

Так, зміст права на вищу освіту характеризується умовами вступу до навчальних закладів, умовами навчання у них, а також засобами, які можливо використовувати у навчальному процесі.

Кількісні ж показники прав людини відображаються поняттям обсягу прав людини. Кількість - це така визначеність явища, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність, ступінь вияву тієї чи іншої його властивості. Обсяг явища визначається за посередництвом певних одиниць виміру (наприклад, кількість можливих варіантів певної поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг).

Отже,

Обсяг прав людини - це їх кількісна характеристика, яка відображається показниками меж відповідних можливостей, Виражених у певних одиницях виміру.

Одиниці виміру "кількості" (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь яких основоположних прав людини. Характер таких одиниці, виміру зумовлюється, насамперед, самим змістом можливостей, що відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих або інших благ). Наприклад, право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, у яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за котрими готують фахівців у цих закладах.

5. Класифікація основоположних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значення, зокрема, при Побудові конституції та інших законів держави, оскільки вона здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у таких актах, а також врахуванню їх видових особливостей при встановленні засобів забезпечення.

Розмежовувати основоположні права людини на певні групи слід насамперед за змістом (характером) людських потреб, котрі цими правами забезпечуються. Тоді "потребова" класифікація прав матиме такий вигляд:

1) фізичні (інакше кажучи, вітальні, життєві) права - це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права па життя, фізичну недоторканність, безпечне природне довкілля, житло, належний рівень матеріального забезпечення, власність на предмети споживання, безоплатне медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення);

2) особистісні права - це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, права на честь і гідність, ім'я, свободу світогляду і віросповідання, вираження своїх переконань);

3) культурні (гуманітарні) права - це можливості збереження та розвитку своєї етнічної самобутності, доступу до здобутків духовної та матеріальної культури нації, народу, людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх збагаченні (зокрема, права на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну та художню творчість);

4) економічні права - це можливості людини реалізовувати свої здібності й здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва, на здобуття професії, вибір і здійснення трудової або іншої діяльності, сприятливі умови та справедливу оплату праці);

5) політичні права - це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, права на юридичну правосуб'єктність та громадянство, участь у

формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, участь у державному управлінні суспільством, участь у створенні й діяльності громадських об'єднань, державний захист від порушень основоположних прав людини).

Не заперечуючи визнаного на міжнародному рівні принципу єдності та взаємозалежності усіх груп основоположних прав людини, не можна, однак, вважати, що, будучи необхідним інструментом задоволення її потреб, усі вони є цілком рівноцінними для її існування й розвитку. Тому, скажімо, послідовність їх викладу в Основному Законі держави не повинна бути довільною, випадковою: вона має так чи інакше відображати й певну нерів-нозначність таких прав (відповідно до певної нерівнозначності людських потреб).

У 1966 році ООН прийняла два Міжнародні пакти: про права економічні, соціальні і культурні" а також про права "громадянські і політичні". Стосовно таких назв (різновидів) прав, не можна не видниачити, по-перше, те, що всі основоположні права людини с соціальними у тому сенсі, що вони обумовлені соціумом як за конкретним змістом, так і за конкретними засобами іх здійснення. З огляду на це, "несоціальних" прав людини взагалі існувати не може. А по-друге, так звані громадянські права і огляду на таку їх назву), асоціюються радше з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто правами не всіх, не будь-яких людей). Тому в цьому посібнику щодо деяких видів основоположних прав вжито інші терміни.

Крім наведеної вище класифікації, всі права людини можуть бути розподілені на певні види ще й за іншими критеріями. А саме:

• за характером, способом здійснення - активні (свобода "для", тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода "під", тобто від втручання, від перешкоджання з боку інших суб'єктів);

• за суб'єктним складом здійснення - індивідуальні (здійснюються лише одноособовими діями - наприклад, право на свободу вираження поглядів, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями учасників групи носіїв права - наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій) та "змішані" (здійснюються як індивідуальними, так і колективними діями).

6. Міжнародно-правові засоби забезпечення та захисту основоположних прав людини

До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщують принципи і правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі міжнародні документи, які правил діяльності не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні органи зі спостереження і контролю за дотриманням основоположних прав людини (комісії, комітети, комісари) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх таких засобів слід розрізняти всесвітні (тобто ті, що створені та використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і регіональні (або, умовно кажучи, континентальні).

Всесвітні засоби

а) Документи, акти

До них належать зокрема:

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.);

Факультативні протоколи до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

Декларація про право на розвиток (1986 р.);

Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).

б) Міжнародні органи

До їх складу входять зокрема:

Рада з прав людини;

Комітети ООН - з прав людини; з економічних, соціальних і культурних прав; з ліквідації расової дискримінації; з ліквідації дискримінації жінок; з прав дитини; проти катувань;

Верховний Комісар ООН з прав людини.

Європа

і) Документи, акти

До них належать зокрема:

Концепція про захист прав людини і основоположних свобод (прийнята у 1950р. Радою Європи, до складу якої тоді входило 10 держав, а зараз входить 47 держав);

Європейська соціальна хартія (прийнята Радою Європи у 1961р- і переглянута у 1996 р.);

Заключний акт Наради (нині - Організації) з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаний 35 державами в Ґельсінкі у 1975 р.;

Хартія Європейського Союзу про основні права (2000 р.)

в) Міжнародні органи

До їх складу входять, зокрема: (ліропейський суд з прав людини; (ліропейський комітет проти катувань; Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка

а) Документи, акти

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята 1948 р. Організацією Американських Держав (ОАД), до с кладу якої входять понад ЗО держав);

Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.).

б) Міжнародні органи

Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а) Документи, акти

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята у м. Банджулі (Гамбія) у 1981 р.) Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входять ЗО держав,

б) Міжнародні органи

Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основоположних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

7. Основоположні права дитини

Люди у віці до 18 років за міжнародно-правовими критеріями вважаються неповнолітніми і тому вважаються дітьми (ст. 1 Конвенції про права дитини, прийнятої ООН у 1989 р.; за 10 років до прийняття цієї Конвенції ООН проголосила Декларацію прав дитини).

Для цієї категорії суб'єктів значна частина основополж-них прав людини за своїм змістом не відрізняється від прав повнолітніх („дорослих") осіб. Проте інша група їхніх прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та окрім цього, дітям належать ще й додаткові можливості, які зафіксовані зазначеною Конвенцією в усіх різновидах прав. Серед таких прав виділяються:

1) фізичні - права на першочерговість захисту і допомоги, здо

рове зростання, неприпустимість таких кримінальних пока

рань як смертна кара і довічне ув'язнення;

2) особистіcні - права на знання своїх батьків, на нерозлучення з ними (на сімейні зв'язки), на отримання виховання;

3) культурні - право на ігри та розважальні заходи;

4) економічні - право не бути залученим до праці до досягнення

певного віку;

5) політичні - права не призиватись на державну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорстокого поводження, експлуатації, від розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтовариства, призначеним для спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав дитини.

8. Тенденції розвитку та забезпечення основоположних прав людини

До цих тенденцій належать, зокрема, такі:

І) дедалі ширше втілення у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права;

2) універсалізація концепції основоположних („природних") прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

3) розповсюдження принципу правової рівності на дедалі більше коло людей;

4) зростання кількості держав, які допускають міжнародний контроль за дотриманням у них прав людини.

5) поширення визнання "верховенства" норм міжнародного

права щодо прав людини над внутрішньодержавним законо

давством з цих питань;

6) інтенсифікація діяльності неурядових (національних і міжнародних) організацій із захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала, зокрема, друга Іісесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні н червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. у Тегерані). У Віденській конференції, що і проходила під девізом "Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх" взяли участь майже 140 держав. Іншим прикладом може бути створення у 2006 р. у структурі ООН нового органу - Ради з прав людини.

9. Основоположні обов'язки людини

З основоположними (загальносоціальними) правами дорослої психічно нормальної людини природно пов'язуються її відповідні основоположні (загальносоціальні) обов'язки.

Основоположний обов'язок людини - це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування й розвитку інших людей, соціальних спільнот і об'єднань та усього суспільства.

Класифікація таких обов'язків людини загалом відповідає наведеній вище "потребовій" класифікації її прав. Тому серед означених обов'язків можна виділити:

1) фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

2) особистісні (наприклад, поважати честь, гідність, віросповідання людей; виховувати своїх дітей);

3) культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури свого й інших народів);

4) економічні (наприклад, віддавати частину отриманого прибутку на загальносуспільні потреби);

5) політичні (наприклад, протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів реалізації й захисту своїх політичних інтересів).