2. Об’єкти і суб’єкти кримінальної ідентифікації

В ідентифікації беруть участь дві групи об’єктів:

1. ті, що підлягають ідентифікації (шукані, ототожнювані, себто ідентифіковні). У цих об’єктах вивчаються властивості, притаманні їм самим.

2. ті, за допомогою яких проводиться ідентифікація (ототожнювальні тобто ідентифікувальні). У цих об’єктах вивчаються властивості інших, відображених у них об’єктів.

Серед ідентифіковних можуть бути:

• люди (запідозрені, підозрювані, обвинувачені, свідки, потерпілі);

• тварини (звичайно домашні тварини, сільськогосподарська худоба);

• предмети, речі (цілі, їх елементи, частини, взаємопов’язані комплекси предметів);

• населені пункти;

• ділянки місцевості, шляхів, доріг тощо;

• витвори мистецтва;

• соціальні та природні об’єкти (споруди, будови, житлові кімнати, підсобні приміщення, водойми тощо);

• інші дискретні об’єкти (себто ті, що можуть бути вирізнені з маси об’єктів за властивими лише їм кількісно-якісними просторово-структурними характеристиками).

Ідентифікувальними об’єктами виступають: матеріально фіксовані відображення, а саме:

- сліди рук, ніг, зубів та інших частин тіла людини, предметів, її одягу, взуття; знаряддя злочину; часточки зброї на кулях і гільзах;

- копії цих слідів у вигляді зліпків, відтисків, фотознімків;

• картотеки відбитків пальців, колекції куль та гільз, вилучених із місця події тощо;

• документи, в яких у письмовій формі зафіксовано результати проведеного ототожнення, приміром, печаток і штампів за їх відтиском, осіб — за почерком, друкарських машинок — за друкованим текстом тощо;

• документи, що містять інформацію криміналістичних обліків (дані реєстрації злочинців, невпізнаних трупів, безвісти зниклих);

ідеальні відображення (уявні образи, тобто сліди пам’яті, збережені про подію злочину свідками, потерпілими, підозрюваними, обвинуваченими, підсудними);

описи (словесні портрети — мальовані, композиційні).

У процесі ототожнення, крім названих двох груп об’єктів, використовуються у багатьох випадках ще й порівняльні зразки.

Такі зразки потрібні тоді, коли безпосереднє порівняння -розпізнання шуканого і наявного — неможливе або ускладнене.

Так, під час ідентифікації цілого за частинами, коли є можливим спостерігати і зіставляти ці частини за лініями їх роз’єднань, порівняльні зразки не потрібні.

Коли ж, наприклад, ототожнюють (ідентифікують) людину за її почерком, окрім рукопису з її почерком (про що можна тільки припускати), потрібні ще й експериментальні порівняльні зразки почерку цієї особи.

Зразки для порівняльного дослідження мають відповідати певним вимогам:

• бути достовірними (тобто не повинно бути жодних сумнівів щодо походження порівняльних зразків, тобто мусить бути повна впевненість, що ці зразки отримано від об’єктів, які підлягають ідентифікації;

• зразки повинні повно відображати властивості досліджуваного об’єкта;

• бути придатними для зіставлення з ідентифікованими об’єктами.

Порівняльні зразки поділяються на три групи:

1. вільні;

2. умовно-вільні (або відносно-експериментальні);

3. експериментальні.

Вільними зразками називаються об’єкти, не пов’язані з кримінальним процесом (їх походження зазвичай пов’язане з подією, що передувала вчиненню злочину та порушенню кримінальної справи);

Умовно-вільні зразки — такі об’єкти, що виникли не з розслідуваною подією, а вже під час розслідування порушеної кримінальної справи;

Експериментальні порівняльні зразки становлять собою об’єкти, походження яких пов’язане з виконанням ідентифікаційного дослідження. їх спеціально отримують для порівняльного дослідження від підозрюваного чи обвинуваченого, від свідка або потерпілого, проведенням спеціальної процесуальної дії, яка так і називається — отримання зразків для порівняльного дослідження, передбаченого ст. 199 КПК України.

Завершуючи розгляд питання про об’єкти ідентифікації, не можна залишити поза увагою питання про ідентифікаційні ознаки об’єктів ідентифікації.

Під ознакою розуміють вираз (прояв) певної властивості, прикмети конкретного предмета, здатні відповідно та адекватно характеризувати об’єкт.

Оскільки ознака є невід’ємною від об’єкта, вона саме використовується як головний інструмент його ототожнення.

Кожному об’єкту матеріального світу, як уже згадувалося, притаманна сукупність ознак (властивостей).

Вони характеризують будову, форму, розміри, структуру матеріалу об’єкта та і п.

Комплекс ознак, що сприяє отриманню необхідної та достатньої уяви про ідентифікований та ідентифікувальний об’єкт, називають ідентифікаційними ознаками.

Такими можуть бути ознаки зовнішньої будови предмета, або його внутрішніх властивостей (хімічний склад, щільність, твердість, електропровідність тощо).

Окрім цього, ідентифікаційні ознаки можуть бути перетвореним відображенням властивостей об’єкта ідентифікації. Наприклад, ототожнення людини за почерком — це ідентифікація за ознаками, що містяться в рукописному тексті й відображають систему рухових павичок, які сформувались у конкретної людини для письма.

Для результативного ототожнення ідентифікаційні ознаки повинні відповідати певним вимогам або властивостям:

• бути оригінальними, специфічними або дискретними (тобто, наскільки ознака специфічна, оригінальна, конкретно зовні виражена і наскільки повно й точно відображає властивість (певну) об’єкта, настільки вона неспростовно підтверджує тотожність об’єкта. Наприклад, родима пляма, шрам тощо.

• бути здатною до відтворення, тобто до багаторазового відображення (наприклад, малюнок папілярного візерунка у відбитку пальця);

• наявність чіткої вираженості ознаки, її яскравість, очевидна примітність (косоокість, великий ніс, криві зуби тощо);

- простота виявлення ознаки;

- відносна стійкість, оскільки всі об’єкти матеріального світу з часом або залежно від умов використання, зберігання тощо -видозмінюються.

Усі об’єкти матеріального світу з часом змінюються.

Інколи часовий період між виникненням сліду від дії об’єкта до його порівняння з самим об’єктом може бути настільки тривалим, або умови зберігання чи експлуатації об’єкта настільки інтенсивними, руйнівними, що об’єкт за своїми ознаками не видозміниться, а перетвориться настільки, що унеможливить його ототожнення з минулими, залишеними ним слідами — відображеннями, первісними слідами.

Наприклад, якщо сокиру, яку використовував злочинець для зламу дверей на місці крадіжки, декілька днів після цього він інтенсивно експлуатував і деформував рельєф леза, то цю сокиру буде неможливо ідентифікувати за залишеними на місці злочину слідами розрубу чи віджиму.

У цьому зв’язку в теорії криміналістичної ідентифікації існує поняття «ідентифікаційний період». Під ним розуміють період, що минув од часу виникнення (відображення) сліду до моменту, коли можлива ідентифікація об’єкта за його відображеннями, тобто первісними слідами.

Тому, кожен раз, ідентифікуючи об’єкт за залишеними раніше слідами, необхідно не просто брати до уваги часовий період, а й володіти інформацією про те, наскільки можна вважати стійкими ознаки, що збереглись на ідентифікувальному (шуканому) об’єкті.

Є ще одна властивість ідентифікаційної ознаки — її варіаційність, тобто в об’єкта може бути декілька ознак, що виражають одну й ту ж властивість (якісну характеристику). Наприклад, одні й ті ж ознаки зношеності підошви взуття можуть відображатись у сліді по-різному залежно від умов утворення сліду; чи під час руху, бігу, стрибання залишено слід взуття, чи коли людина не рухалась.

Іншими словами, варіаційність (ознаки) також треба враховувати, інакше можна дійти помилкового висновку про неможливість ідентифікації за знайденим слідом.

Під час конкретного ідентифікаційного дослідження використовують не всі об’єктивно існуючі ідентифікаційні ознаки ідентифікованого та ідентифікувального об’єктів, а їх певну сукупність. Цю сукупність у криміналістиці позначено поняттям «ідентифікаційне поле» та обумовлено найбільшою індивідуальною визначеністю, стійкістю і неповторністю ознак для цих об’єктів з урахуванням характеристик відповідного ідентифікаційного періоду.

Ідентифікаційне поле — це сукупність усіх ідентифікаційних ознак, використовуваних під час конкретного ототожнення.

Ідентифікаційні ознаки можуть бути класифіковані за різними критеріями:

За відношенням до об’єкта в цілому:

- загальні (групові) ознаки — відображають найбільш суттєві, постійні властивості об’єктів або груп об’єктів: форму, розмір, колір, функціональну належність. Наприклад, за структурою паперу встановлюють завод-виготовлювач або ж за загальними ознаками машинописного тексту (наповненість і форма шрифту, розмір шрифту, величина кроку головного механізму, величина інтервалів тощо) можна встановити модель друкарської машинки тощо;

- окремі — специфічні для конкретного об’єкта ознаки, за якими можна вирізнити цей об’єкт із групи однорідних об’єктів та ідентифікувати його (наприклад, щодо машинописного тексту — за вертикальним нахилом знаків, рівнем деформації площини знаку, характером зношеності, нерівностями рядкової лінії та ін. — встановлюють конкретну друкарську машинку, якою було виготовлено текст).

За структурною природою:

• внутрішні ознаки;

• зовнішні ознаки.

За характером установлення ознак:

• якісні (атрибутивні) — визначаються якісними характеристиками. Наприклад, якісна характеристика типу і виду папілярного візерунка: завитковий круговий; завитковий простий чи складний; петлевий ульнарний чи петлевий радіальний тощо; характеристика форми знаряддя злому: прямокутна форма сліду — відтиску від леза долітця; характеристика способу написання літери (лівоокружне, правоокружне та ін.);

• кількісні ознаки — виражаються числовими величинами, за якими встановлюються розмір сліду, кількість нарізів у каналі дула зброї, нахил цих нарізів, розмір шрифту друкарської машинки тощо.

За причинами виникнення:

• закономірні (необхідні) — ті, в яких проявляється сутність об’єкта; без них об’єкт не був би тим, чим він є. Наприклад, ознаки пістолета, гвинтівки як вогнепальної зброї.

• випадкові — які не характеризують сутність предмета, мають випадковий характер, хоча виникли під дією закономірних факторів (наприклад, нерівності в каналі дула пістолета закономірно залишають на кулі слід у вигляді трас — потертостей тощо).

За походженням:

• власні;

• набуті.

За зв’язком з іншими ознаками:

• залежні;

• незалежні.

За тривалістю періоду, протягом якого ознака є характерною для об’єкта:

• стійкі;

• відносно стійкі.

За кількістю об’єктів, яким притаманні однакові ознаки:

• родові (групові) ознаки;

• індивідуальні ознаки.

За значенням (роллю) в ідентифікаційному процесі:

• ті, які потрібно ідентифікувати (шукані, пізнавальні);

• ті, яким ідентифікують (ідентифікуючі).

А тепер стисло охарактеризуймо суб’єктів ідентифікації. Коло суб’єктів криміналістичної ідентифікації достатньо широке:

• експерт;

• слідчий, суддя, працівник органу дізнання;

• спеціаліст;

- будь-який інший учасник кримінального процесу (свідок, потерпілий, підозрюваний та ін.)

Але обсяг і значення ідентифікаційних дій цих суб’єктів не є однаковими.

Експерт. Проводить ідентифікацію тільки у процесуальній формі, результатом якої є його висновок щодо проведеної ідентифікаційної експертизи.

Висновок про наявність або відсутність тотожності внаслідок дослідження матеріально-фіксованих відображень об’єкта має значення джерела доказу у матеріалах кримінальної справи.

Слідчий і суд (суддя). Можуть здійснювати криміналістичну ідентифікацію як у процесуальній, так і в не процесуальній формі. Наприклад, коли слідчий або суд перед початком процесуальної дії впевняються, що перед ними саме викликана ними особа,- має місце елементарний акт криміналістичної ідентифікації. Вилучення з місця обшуку шуканих речей, ознаки яких відомі слідчому з матеріалів справи,- теж не процесуальна ідентифікація.

Ідентифікація має місце і під час пред’явлення для впізнання (людей, предметів), під час якого впізнаючий ототожнює об’єкт за уявним образом. На підставі такої опосередкованої ідентифікації слідчий, суд (суддя) роблять висновки про тотожність певних об’єктів, що може виступати підставою для прийняття відповідних процесуальних рішень: про проведення допиту, арешту, вилучення предмета тощо.

Знайшовши на місці події відбиток — слід пальця із завитковим візерунком, слідчий буде враховувати це під час відібрання порівняльних зразків. І якщо в тих осіб, котрих перевіряють на предмет залишення саме ними знайденого сліду, не виявиться такого типу папілярного візерунка, то відбитки їхніх пальців слідчий не відправить на експертизу.

Деякі види ідентифікації слідчий, суддя можуть проводити па основі доказів, що вже містять відомості про ототожнення. Наприклад, висновок експерта про наявність тотожності, протокол пред’явлення для впізнання.

Ідентифікація може проводитись і спеціалістом (не експертом).

У такому разі вона може відбуватись як у процесуальній, так і в не процесуальній формі.

Якщо спеціаліст дає усний висновок, що фіксується в протоколі відповідної слідчої дії, до якої він залучався слідчим, то результати такої криміналістичної ідентифікації матимуть процесуальну форму.

Якщо висновки мають консультативний характер — то вони використовуються лише для конструювання версій, вибору тактики, організації оперативно-розшукової діяльності тощо.

Свідки, потерпілі та інші учасники процесу, що залучаються, проводять ідентифікацію наприклад, під час впізнання об’єктів, зіставлення опису ознак предмета з самим предметом у натурі.