Тема 15 загальні положення криміналістичної методики

1. Поняття, предмет, завдання і система криміналістичної методики

Поняття «криміналістична методика» містить у собі родове поняття «методика». У семантичному розумінні, методика — це сукупність взаємопов’язаних способів і методів доцільного проведення будь-якої роботи. Сутність родового поняття «методика» у криміналістиці є незмінною.

Традиційно криміналістична методика розглядала три комплекси проблем — особливості розкриття, розслідування й попередження злочинів криміналістичними засобами як взаємопов’язаний і взаємозалежний процес доказування у кримінальній справі: І.М. Якимов (1925 р.); С.О. Голунський, Б.М. Шавер (1939 р.); А. І. Вінберг (1949 р.); С. П. Митричев, О. М. Васильєв (1960 р.) та ін. Всіма якщо і застосовувались терміни «методика розкриття злочинів», «методика розслідування злочинів» або «методика розкриття, розслідування і попередження злочинів», то, як засвідчує аналіз літератури, по-перше, під нею вони розуміли методику розслідування окремих видів (груп) злочинів як частину науки криміналістики, її завершальний розділ, по-друге, використовували ці терміни для зручності викладу матеріалу. Але мали на увазі, що методика розслідування — це сукупність наукових методів, прийомів і способів, що застосовуються у ході розслідування конкретних видів злочинів. Саме вона обумовлювала форми, послідовність і особливості виконання слідчих, оперативно-розшукових дій і заходів, що здійснювались у ході розкриття, розслідування й попередження злочинів.

У такий спосіб у структурі криміналістичної методики було сформовано дві частини: 1) загальні положення і 2) окремі методики. її базою були нормативні джерела (Конституція України, закони і постанови, кримінально-процесуальне і кримінальне законодавство тощо), а також наукові положення криміналістичної техніки і тактики, слідча практика розслідування окремих видів злочинів, результати наукових досліджень у сфері вдосконалення технології розслідування злочинів за активного творчого використання досягнень у сфері природничих, технічних і гуманітарних наук.

Зауважмо, що в методиці розслідування перевагу надавали напрацюванню рекомендацій щодо визначення напрямів і способів розслідування різноманітних видів злочинів тощо. Ця обставина «не дозволила у достатніх межах розкрити зміст завершальної частини криміналістики, оскільки за такого підходу залишались у тіні пізнавальні складові частини методики розслідування, які сприяли б належному розумінню природи і першоджерело прийомів провадження слідства і цим розкрити предмет методики».

Не випадково саме тому в останні роки дедалі частіше озвучується як правильна позиція, що найменування розділу криміналістики «Методика розслідування окремих видів (груп) злочинів» — вузьке і таке, що не відповідає її призначенню у кримінальному судочинстві. Мало того, якщо одні автори точнішим уважають його назву «Методика розслідування окремих категорій злочинів», тоді інші — «Криміналістична методика»³. Однак необхідно зауважити, що й за таких назв розділ не позбавлений різного розуміння свого змісту. В одних випадках розділ обмежений рамками досудового розслідування, в інших — поширюється й на стадію судового розгляду кримінальних справ у суді⁴. Ця тенденція в розумінні наповнення методики розслідування є закономірною, оскільки елементом діалектичного розвитку будь-якого явища є боротьба змісту з формою і навпаки.

Незважаючи на активні дослідження сучасних проблем криміналістичної методики, не можна сказати, що більшість із них успішно розв’язані. Окрім іншого, нез’ясованим до кінця залишається поняття «криміналістична методика (методика розслідування окремих видів (груп) злочинів)». Отже, що ж необхідно розглядати під цим поняттям і в чому його сутність?

Базовим логічним правилом формування будь-якого узагальненого поняття є те, що воно повинно відображати суттєві риси, властивості об’єктів, які його наповнюють. Взявши за основу це положення і метод системно-структурного аналізу у вивченні цього явища, можна виділити декілька взаємопов’язаних, але специфічних понять криміналістичної методики, які неприпустимо ототожнювати внаслідок властивих їм суттєвих рис та ознак.

По-перше, криміналістична методика є розділом науки криміналістики. У цьому сенсі вона відображає теоретичний і прикладний аспекти, виступає відносно самостійним елементом системи криміналістики, маючи свій об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження. Виникнувши з потреб практики боротьби зі злочинністю, криміналістична методика бере початок із перших інструкцій слідчим і праць Г. Гросса, Я. І. Баршева, В. А. Ліновського, І. М. Якимова та інших авторів, що містять початкові теоретичні розробки про методи і способи розслідування окремих видів злочинів.

Методика розслідування як розділ науки криміналістики досліджує загальнотеоретичні положення і принципи, що мають на меті створити власне криміналістичну теорію розслідування окремих видів (груп) злочинів методами і засобами криміналістики. Ці положення ґрунтуються на законі й результатах пізнання слідчої практики, новітніх досягненнях у сфері криміналістичної техніки, тактики, методики, природничих та інших спеціальних наук. Унаслідок цього криміналістична методика постійно збагачується важливими загальнотеоретичними і методичними концепціями про криміналістичні класифікації та характеристики злочинів, слідчі (криміналістичні) ситуації, напрями розслідування на різних етапах досудового провадження у кримінальних справах, комплекси слідчих дій і оперативно-розшукові заходи, черговість їх виконання залежно від наявних слідчих ситуацій тощо.

По-друге, криміналістична методика з урахуванням її прикладного призначення у практичному аспекті становить собою науково-методичні рекомендації у формі методичних посібників і вказівок щодо розслідування окремих видів злочинів у цілому або стосовно їх певного конкретного виду (групи). Як приклад, можна назвати методичні посібники для слідчих щодо розслідування бандитизму, тероризму, вбивств, зґвалтувань, тілесних ушкоджень, шахрайства, розкрадань тощо. Наявні у пих методичні вказівки мають прикладне значення і зазвичай містять комплексні рекомендації про розслідування злочинів. У них систематизовано досягнення криміналістики, кримінального права і процесу, кримінології, прокурорського нагляду, судової медицини, наукової організації праці, науки управління та інших наук; успіхи й недоліки, прогалини слідчої практики й озвучені рекомендації щодо успішного розкриття, якісного розслідування й попередження злочинів.

Криміналістична методика у формі методичних посібників тощо, відштовхуючись від своїх завдань, може мати предметом аналізу й узагальнення суттєві за обсягом і глибиною дослідження комплекси питань про стан злочинності, організацію розслідування, попередню перевірку матеріалів, облік і контроль, процесуальні аспекти роботи з доказами, кримінально-правову кваліфікацію й попередження злочинів тощо. Очевидно, що навіть цей ніяк не повний, але важливий у практичному аспекті перелік питань безпосередньо і в цілому не становить предмет криміналістики. А це означає, що такого роду інформація, як складова методичних рекомендацій, не може у повному обсязі бути віднесена до методики розслідування як розділу науки криміналістики. Не випадково, що в авторських колективах таких методичних посібників є спеціалісти з кримінального права і процесу, кримінології, прокурорського нагляду, судової медицини, юридичної психології, товарознавства, бухгалтерського обліку та інших наук. А от серцевину методичних посібників, інформаційних листів, указівок щодо розкриття й розслідування злочинів, незважаючи на їхню різність, повинні складати єдині загальнонаукові, базові положення криміналістичної методики як частини науки криміналістики, які зорієнтовані на практику, на оптимальне, практичне вирішення завдань кримінального судочинства. Отже, у криміналістичній методиці мова повинна йти про взаємопов’язані теоретичні та практичні аспекти діяльності з провадження кримінального судочинства, а отже, і про певну співвідносність методичних розробок.

По-третє, криміналістична методика як частина навчальної дисципліни «Криміналістика» є специфічним навчально-педагогічним розділом, що забезпечує навчання методиці провадження у кримінальних справах у його дидактичному значенні.

У ході вивчення криміналістичної методики виникає чимало проблем, головною серед яких виступає проблема формування у студентів (курсантів, слухачів тощо) навичок провадження у кримінальних справах різних категорій злочинів. Саме тому в дослідженнях мають бути дані відповіді на такі основні питання: 1) що вчити (які найефективніші засоби і методики необхідно знати, якими навичками володіти тощо)? 2) як учити (які методи і засоби необхідно використовувати під час формування твердих навичок здійснення кримінального провадження, за яких умов)? 3) чому саме так учити (якими складовими теорії та практики обґрунтовано взяті за основу способи навчання майстерності майбутнього слідчого, прокурора, судді, адвоката тощо)?

Різноманітні форми й методи навчання майстерності майбутніх правників у сфері кримінального судочинства також повинні базуватися на загальнотеоретичних напрацюваннях криміналістичної методики і практики її застосування як на визначальних моментах. Тобто, методика навчання у цій сфері формує свої засоби, методи і прийоми, на основі своїх дидактичних завдань і досягнутого рівня наукового криміналістичного знання про розслідування злочинів і судовий розгляд щодо них кримінальних справ.

Усе наведене вище засвідчує про різні, але взаємопов’язані та специфічно-змістовні аспекти, що охоплені поняттям «криміналістична методика», про необхідність їх урахування в наукових і прикладних дослідженнях.

Різномаїття способів вирішення питання про поняття криміналістичної методики можна і треба пояснювати й тим, що останнім часом науковці пов’язують зміни у предметі криміналістичної методики, як і криміналістичної техніки і тактики, про що вже йшла мова, з необхідністю дослідження й розроблення способів і методів не тільки досудового розслідування, а й для дослідчої діяльності, що врегульована ст. 97 КПК України, а також для судового розгляду кримінальних справ. Тож можна виокремити три найчіткіші щодо цього позиції.

1. Представники першої концепції пропонують називати криміналістичну методику «методикою розкриття злочинів», що закономірно спричиняє зміну уявлення про її предмет (у різних варіантах цієї позиції дотримуються І. Ф. Герасимов, В. О. Образ-цов, В. Г. Танасевич, І. Ф. Пантелєєв та деякі інші).

На думку І. Ф. Герасимова, оскільки «злочин уважається розкритим тоді, коли зібрано докази, достатні для притягнення особи як обвинуваченого», то кінцева риска дії методики — це розкриття злочинів, обумовлених пред’явленням обвинувачення. Виникає запитання: «Якою ж методикою необхідно керуватись у ході подальших етапів розслідування злочинів і судового розгляду кримінальних справ?» Відповіді немає.

2. Другу концепцію започатковано і відстоювано впродовж тривалого часу О. М. Васильєвим та його послідовниками. Застосовуючи термін «криміналістична методика», він уважає, що цим підкреслено специфічний, криміналістичний характер методики попереднього (досудового) розслідування, рекомендації якої адресовано слідчому, органу дізнання, прокурору, експертові, але не суду. На його думку, методика судового розгляду кримінальних справ, категорично, не є предметом криміналістичної методики. До предмета криміналістичної методики, як уважає О. М. Васильєв, повинні входити: загальні положення; криміналістичні характеристики окремих видів злочинів; напрями розслідування па початковому етапі розслідування та слідчі й інші дії цього етапу; система подальшого розслідування; особливості застосування тактичних прийомів і науково-технічних засобів¹.

3. Згідно з третьою позицією, розділ «методика розслідування» треба називати «криміналістична методика», оскільки це «точніше відповідає термінології криміналістики». Термін «криміналістична», вжитий Р. С. Бєлкіним для назви другого і третього розділів криміналістики — «криміналістична техніка» і «криміналістична тактика», поширюється ним, як і Л. Ю. Ароцкером, не тільки на досудове розслідування, а й на судовий розгляд кримінальних справ. «А «судову криміналістику» тепер уже ніхто скасувати чи закрити не зможе...», — напише згодом Р. С. Бєлкін.

І. О. Возгрін, що підхопив цю ідею і також уважав за необхідне перейменувати цей розділ, оскільки «у такий спосіб буде встановлено однопорядкову назву всіх основних розділів науки криміналістики — криміналістична техніка, криміналістична (слідча) тактика і криміналістична методика. Це уточнення розширює її предмет і дозволяє розпочати в рамках криміналістики вивчення ще одного напряму організації та здійснення слідства, а саме судового слідства окремих видів злочинів».

Однак, перейменувавши методику розслідування окремих видів злочинів у криміналістичну методику, поширивши її в такий спосіб і на стадію судового розгляду кримінальних справ, І.О. Возгрін, за суттю, не змінив попереднього змісту методики розслідування на стадії досудового розслідування. Як основні частини предмета методики розслідування він називає криміналістичну характеристику окремих видів злочинів; обставини, що підлягають установленню розслідуванням у кримінальній справі; особливості планування розслідування окремих видів злочинів; особливості підготування і виконання слідчих дій під час розслідування окремих видів злочинів; профілактичну діяльність слідчого під час розслідування окремих видів злочинів.

Із наведеної, абсолютно, як видається, правильної позиції автора все ж таки не випливають специфічні елементи (ознаки) методики судового розгляду кримінальних справ, а ті, що наведені, характеризують методику досудового розслідування з рекомендаціями, адресованими слідчому. Через це вони не дають необхідного уявлення про сутність методики судового розгляду кримінальних справ щодо окремих видів (груп) злочинів.

Отже, різнобій у тлумаченні поняття криміналістичної методики породжує потребу в пошуку відповідей, принаймні на такі запитання: який напрям її розвитку є оптимальним і таким, що відповідає її сутності; якими повинні бути структура і принципи побудови окремих методик тощо?

Спробуймо відшукати ці відповіді у контексті останньої викладеної позиції, а саме, що криміналістична методика — це розділ криміналістики, який вивчає організацію та здійснення досудового розслідування злочинів і судовий розгляд кримінальних справ.

Окрім цього, криміналістичну методику можна розглядати і в іншому аспекті, а саме, як безпосередній процес розслідування злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ, тобто — специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що провадиться на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів криміналістичної тактики, методів розслідування і судового розгляду певних видів і груп суспільно небезпечних діянь.

Саме у зв’язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного — криміналістична методика виявляє своє призначення, сприяючи розробленню наукових рекомендацій здійснення цього процесу, запровадженню їх у практику розслідування злочинів і судового розгляду кримінальних справ.

Серед закономірностей, що слугують предметом криміналістичної методики, можна назвати такі:

1. закономірності щодо найбільш суттєвих рис діяльності слідчих і працівників органів дізнання під час перевірки ними первинної інформації про події, що містять ознаки злочинів, а також діяльності суду, державного обвинувача та професійного захисника під час попереднього вивчення ними матеріалів кримінальної справи з питань перевірки ними наявної (чи відсутньої) там інформації про цю ж подію;

2. закономірності встановлення обставин, що підлягають установленню через розслідування й доказуванню в ході провадження у кримінальних справах;

3. закономірності напрацювання програм слідчих, судових дій та інших передбачених законодавством заходів для встановлення істини у кримінальних справах;

4. закономірності безпосереднього підготування і виконання слідчих, судових дій та інших заходів, що застосовуються в розслідуванні злочинів і судовому розгляді кримінальних справ щодо них тощо.

Пізнання цих закономірностей досягається способом:

1. вивчення з позицій криміналістики об’єктів, пов’язаних із процесом виявлення, розкриття, розслідування й попередження злочинів та судового розгляду кримінальних справ щодо них;

2. узагальнення і встановлення загальних і основних тенденцій розвитку слідчої, прокурорської, судової та адвокатської діяльності;

3. дослідження і визначення типових і стійких взаємозв’язків в організації та здійсненні слідства, дізнання, провадженні оперативно-розшукової діяльності, прокурорської та судової діяльності тощо.

Характер закономірностей, що вивчаються криміналістичною методикою, обумовлює її систему. Система криміналістичної методики:

1. Загальні положення криміналістичної методики.

2. Окремі (видові чи групові) методики розслідування окремих видів чи груп злочинів та окремі (видові чи групові) методики судового розгляду кримінальних справ певних категорій.

Загальні положення методики — теоретичні основи криміналістичної методики, що охоплюють загальнонаукові (фундаментальні) питання цього розділу криміналістики, а саме: про його предмет, зміст, об’єкти, значення, завдання тощо.

Структура (зміст) загальної методики (загальних положень) є такою:

1. поняття і сутність, об’єкти методики як розділу науки криміналістики;

2. основні вимоги, що пред’являються до побудови окремих криміналістичних методик (принципи криміналістичної методики);

3. історія виникнення й розвитку криміналістичної методики та її джерел;

4. завдання цього розділу науки та його зв’язки з іншими юридичними і неюридичними науками та видами діяльності;

5. система криміналістичної методики, її структурні елементи;

6. поняття, класифікація і структура окремих методик;

7) роль криміналістичних характеристик злочинів у створенні та змісті окремих методик.

Від напрацьованості (розробленості) цих питань у підсумку залежать створення ефективних окремих методик і успіх їх застосування у кримінальному судочинстві.

Окремі методики — це типізовані (синтезовані) системи методичних рекомендацій щодо організації та здійснення досудового й судового провадження у кримінальних справах відповідних категорій. Іншими словами — виступаючи кінцевим «продуктом» усієї криміналістичної науки, окремі криміналістичні методики становлять собою комплекси теоретично обґрунтованих рекомендацій, що мають прикладний характер і призначені для застосування, відповідно до здійснюваних процесуальних функцій, слідчим, дізнавачам, прокурорам, суддям та адвокатам для оптимізації їхньої праці як суб’єктів кримінального провадження.

Терміни і категорії криміналістичної методики:

Криміналістична методична рекомендація — науково розроблена і практично перевірена порада (пропозиція) щодо організації та здійснення (чи участі у здійсненні) кримінального судочинства на відповідних його стадіях, залежно від категорії кримінальної справи. Кожна окрема методика містить декілька таких рекомендацій, які утворюють систему (комплекс) взаємопов’язаних порад для роботи відповідних суб’єктів кримінального провадження у різних умовах.

Об’єкт дослідження методики розслідування — процес виявлення, відшукання, розкриття, розслідування, попередження злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ.

Криміналістична (слідча чи судова) ситуація — конкретна обстановка розслідування або ж судового розгляду кримінальних справ, особливості якої обумовлюються сукупністю обставин учинення злочину та умовами їх установлення на відповідних етапах провадження в таких справах.

Джерела криміналістичної методики:

Право:

A) багато статей Конституції України, особливо з розділів про основні права громадян, їхні обов’язки, про правосуддя і прокуратуру, виступають підґрунтям для напрацювання як загальних положень методики, так і окремих криміналістичних методик;

Б) норми кримінального закону, що встановлюють ознаки окремих складів злочинів,- для напрацювання криміналістичних характеристик злочинів;

B) норми кримінально-процесуального права, що встановлюють предмет і межі розслідування та судового розгляду кримінальних справ,- для визначення кола обставин, які потрібно встановити у ході провадження у цих справах, їхні достатність і достовірність тощо.

Наука:

A) три перші розділи криміналістики;

Б) правові та юридичні науки: кримінальне право, кримінальний процес, юридична психологія, кримінологія тощо;

B) неправові науки: наука управління, логіка, теорія оперативно-розшукової діяльності, судова медицина і психіатрія, фізика, хімія, генетика, інші природничі й технічні науки.

Практика боротьби зі злочинністю, судово-слідча практика Завданнями криміналістичної методики (крім загальних завдань кримінального судочинства — ст. 2 КПК) виступають:

1. систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики провадження у кримінальних справах;

2. вивчення криміногенної обстановки в цілому в державі та в окремих регіонах, стану, структури та динаміки злочинності;

3. аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адміністративного, цивільно-правового, а також іншого галузевого законодавства, пов’язаного з установленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківської, податкової, екологічної) тощо;

4. розроблення найбільш ефективних методів і засобів розкриття, розслідування злочинів, судового розгляду кримінальних справ, побудова їх криміналістичної характеристики; опти-мізація процесу розслідування окремих видів і груп злочинів та судового розгляду щодо них кримінальних справ на основі використання даних про типові слідчі, судові ситуації; напрацюван-пя системи типових версій і комплексів (алгоритмів) слідчих, судових дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів;

5. вдосконалення процесу прогнозування змін у структурі злочинності і розроблення відповідно до цього нових окремих методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються (реалізація прогностичної функції криміналістики);

6. напрацювання окремих методик судового розгляду кримінальних справ щодо злочинів певних видів (груп).

Як видно з наведеного, названі завдання є доволі різноаспектними, через що їх можна поділити на:

А. Загальні, що полягають у сприянні правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю, а прокуратурі, крім того, разом із судом і професійним захистом у досягненні ними основної мети кримінального судочинства, зокрема такого застосування закону, яке забезпечувало б, з одного боку, притягнення до кримінальної відповідальності кожного, хто вчинив злочин, а з іншого — гарантувало би від безпідставного покарання невинних у його вчиненні.

Б. Спеціальні — а) вивчення з позицій криміналістики злочинів і злочинності; б) вивчення та узагальнення передового досвіду відшукання, виявлення, розкриття, розслідування й попередження злочинів, а також судового розгляду щодо них кримінальних справ; в) установлення закономірностей організації та здійснення розслідування злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ; г) розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо розслідування та судового дослідження злочинів окремих видів і груп.

Принципи криміналістичної методики — базовані на законі вимоги, яким повинна відповідати побудова будь-яких окремих методик. Ці принципи поділяються на:

А. Загальні (визначальні основи розділу «Криміналістична методика»), до яких відносять:

1) законність методик;

2. цілісність методик;

3. наукову обґрунтованість і достовірність;

4) вимогу побудови окремих методик на основі змісту і диспозицій відповідних норм кримінального закону інших законодавчих актів, що встановлюють юридичну відповідальність (цивільно-правову, адміністративну), а також регламентують діяльність правоохоронних органів і суду.

Б. Окремі принципи (визначальні категорії (критерії), які обумовлюють напрацювання криміналістичних методик), а саме:

1. конкретність криміналістичних методичних рекомендацій;

2. етапність окремих методик;

3. ситуаційність та багатоваріантність;

4. ефективність;

5. структурна єдність;

6. принцип вивчення механізму та способів учинення злочинів, їх приховання; вивчення оточення особи злочинця;

7. принцип узагальнення й використання передового досвіду розслідування, слідчо-експертної та судової практики, криміналістичної теорії, даних суміжних юридичних наук та інших галузей знань.

В. Спеціальні принципи (базові категорії, що слугують розробленню конкретних методик розслідування окремих видів чи груп злочинів):

1. принцип індивідуальності розслідування й судового розгляду;

2. взаємозв’язок слідчого з оперативним апаратом органів дізнання;

3. максимально активне використання спеціальних (фахових) знань, технічних засобів і допомоги громадськості;

4. принцип плановості розслідування та судового розгляду кримінальних справ;

5) принцип оперативності, швидкості розслідування;

6) засада щодо оптимального набору слідчих і судових дій. Під кутом зору організації процесу розслідування злочинів

загальноприйнятим є його умовний поділ на три окремі етапи (хоча є позиція і щодо двоетапного процесу розслідування).

Кожний етан — це такий період розслідування, у ході якого поряд із загальними вирішуються й свої, властиві конкретному етапу, завдання.

Перший етап — період провадження первинних, невідкладних слідчих дій, а також оперативно-розшукових заходів, скерованих на вирішення загальних і специфічних завдань (установлення події, що має ознаки злочину; виявлення, переслідування й затримання особи, винної у вчиненні злочину «по гарячих слідах» тощо).

Первинні, невідкладні слідчі дії здійснюються у відносно обмежений проміжок часу, але встановити його тривалість для всіх випадків розслідування злочинів наперед неможливо.

У загальному вигляді необхідно зазначити, що початковий етап розслідування завершується зникненням невідкладності у проведенні слідчих дій.

Обмежений строк початкового етапу розслідування злочинів вимагає максимальної інтенсифікації діяльності слідчого.

Другий етап — це період провадження всіх інших слідчих дій, скерованих на збирання й дослідження доказів у справі (викриття винного у вчиненому злочині, пред’явленому обвинуваченні; з’ясування обставин, які з тих чи інших причин залишилися не встановленими початковим етапом розслідування).

Завершальний етап — прикінцевий період розслідування, що починається моментом прийняття слідчим рішення про закінчення розслідування і завершується направленням справи прокуророві або складенням постанови про закриття кримінальної справи. За змістом цей етап охоплює оцінювання зібраних у справі доказів, виконання додаткових і повторних дій та визначення порядку завершення розслідування.

Згідно з цими етапами систематизуються рекомендації в окремих криміналістичних методиках.

Складна і багатофункціональна діяльність суду (судді), прокурора, професійного захисника у зв’язку з першоінстанційним розглядом і участю в такому розгляді справ, як видається, також повинна бути умовно розділена на певні етапи, які дещо не відповідають з визначеним розділом III КПК України частинам провадження справ у суді першої інстанції. Ці етапи відрізняються від законодавчо визначеного поділу судового процесу не тільки метою й завданнями, а й засобами їх вирішення.

Перший етап — це етап підготовки до судового слухання справи. Він, охоплюючи за суттю діяльність перед і під час попереднього розгляду справи суддею, своєю чергою, складається з декількох підетапів: 1) вивчення матеріалів кримінальної справи окремо кожним із зазначених вище суб’єктів кримінального провадження, їх оцінювання на предмет усебічності, повноти і об’єктивності проведеного досудового розслідування;

2. побудова судових, прокурорських і адвокатських версій;

3. виявлення прогалин неповноти досудового розслідування;

4) вирішення питання про можливість, доцільність усунення прогалин у ході судового розгляду справи, а також визначення прийомів і засобів, що можуть бути у цьому використані.

Другий етап — це дії судді (суду), прокурора і адвоката-захисника в підготовчій частині судового засідання. На цьому етапі з’являється можливість вперше в суді виступити з клопотаннями про виклик свідків, експертів і фахівців, про витребування і приєднання до справи нових доказів (ч. 1 ст. 296 КПК України), оцінити клопотання, що заявляються іншими учасниками процесу, і висловити свою думку з приводу таких клопотань. І прокурор, і адвокат, крім того, на цьому етапі вперше чують оцінку заявлених ними клопотань з боку суду і можуть внести необхідні корективи як у побудовані ними на етапі підготування версії, так і в тактику й методику, відповідно до підтримання державного обвинувачення і захисту.

Третій етап — здійснення судового слідства та участь у ньому прокурора і адвоката-захисника. Саме на цьому етапі аналізується й оцінюється наявна у справі інформація. У ході судового слідства прокурор зобов’язаний, а адвокат має право активно брати участь у вивченні доказів, щоб за сприяння суду забезпечити всебічність, повноту і об’єктивність дослідження як, зокрема, кожного доказу, так і всієї їх сукупності. Важливою особливістю цього етапу є динамічність ситуації перебігу судового слідства, що вимагає постійного оцінювання досліджуваних доказів з метою своєчасного корегування версії обвинувачення (захисту), а також тактики і методики, з одного боку, підтримання державного обвинувачення, а з іншого — професійного захисту.

Четвертим етапом є участь прокурора і адвоката в судових дебатах. Без сумніву, цей етап є складним, важливим і вирішально-завершальним у судовому розгляді кримінальної справи. Прокурор у дебатах виступає першим (ч. 2 ст. 318 КПК України) і покликаний начебто задати тон захисникам, хоч би скільки їх не було. Вони це враховують. «Непросто знайти необхідну тональність..., коли, приміром, прокурор виголосив промову лояльну, виважену щодо підсудного. І здавалося б, за такої ситуації важко адвокатові настроїти аудиторію, щоб його слова її захопили. В таких випадках досвідчені адвокати радять вдаватися до психологічного маневру. Слід розпочати свою промову з тональності прокурора і поступово готувати слухача до думки, що не так усе правильно стверджував прокурор. Лише посіявши в душах слухачів зерно сумніву, адвокат може приступати до своєї атаки»¹. Однак варто враховувати, що виступами з промовами не обмежується участь прокурора і захисника на цьому етапі. У цьому контексті суттєве тактичне і методичне значення відіграють репліки, що є за суттю реакцією найактивніших представників протиборчих сторін на виступи одна одної. Саме репліка дозволяє прокуророві щодо адвоката чи адвокатові щодо прокурора обґрунтовано взаємозаперечити за суттю його доводи, спростувати основні його положення озвученої контрагентом позиції, перешкодити наданню незаконного впливу на склад суду, його думку у справі, забезпечити, зрештою, постановлення законного та обґрунтованого вироку або іншого виду судового рішення.

Щоправда, за всієї своєї конкретності названі етапи судового розгляду кримінальних справ у контексті їх реалізації судом, прокурором і адвокатом охоплюють лише загальні комплекси обставин, що характеризують розгляд тієї чи іншої кримінальної справи. Більш високий ступінь конкретності досягається в тому випадку, коли додатково буде враховано типові ситуації, що можуть динамічно та істотно змінюватись упродовж як одного окремо взятого етапу, так і від етапу до етапу.

Важливе значення у вивченні й застосуванні завершального розділу криміналістики має класифікація окремих криміналістичних методик.

Першочергово запропонуємо класифікацію окремих методик розслідування певних видів (груп) злочинів. Ця класифікація може бути здійснена за декількома критеріями (підставами):

> У площині стосунку до кримінального закону (тобто залежно від виду чи групи злочинів):

Типові (видові) методики (методика розслідування вбивств, крадіжок, шахрайства тощо).

Особливі (групові) методики, які діляться залежно від

а) способу вчинення злочину:

вбивства (з використанням холодної зброї; з використанням вогнепальної зброї; скиданням із висоти тощо);

крадіжки (наприклад, кишенькові, квартирні, з автомобілів і т. ін.);

б) від місця вчинення злочину:

методики розслідування злочинів, учинюваних на транспорті;

в екстремальних умовах;

у великому місті;

поза межами населеного пункту;

у місцях відбування покарання;

в) від суб’єкта злочину (тобто особливостей особи злочинця, наприклад, особливі методики розслідування злочинів неповнолітніх; осіб із дефектами психіки; рецидивістів та інших категорій девіантиих осіб;

г) від особи потерпілого:

особливі методики розслідування злочинних посягань на неповнолітніх, малолітніх; щодо жінок; щодо іноземців;

д) часу вчинення злочину і моменту початку його розслідування:

особливі методики або усічені рекомендації розслідування злочинів «по гарячих слідах»;

особливі методики розслідування нерозкритих окремих груп чи видів злочинів минулих років.

> Залежно від обсягу окремі методики можна поділяти на: Повні (тобто для проведення усього процесу розслідування тієї чи іншої групи або виду злочинів);

Неповні (скорочені, усічені), тобто методичні рекомендації щодо організації та здійснення певного етапу розслідування.

> Залежно від кількості видів злочинів, що охоплюються окремими криміналістичними методиками:

Комплексні криміналістичні методики, тобто методики розслідування двох чи більше взаємозв’язаних злочинів (наприклад, методика розслідування пограбувань і розбійницьких нападів чи вбивств, поєднаних із зґвалтуванням тощо);

Конкретні (методика розслідування конкретного виду злочину).

> За рівнем конкретизації методичних рекомендацій: Одноступеиеві (наприклад, методика розслідування крадіжок).

Двоступеневі (наприклад, методика розслідування крадіжок особистого майна громадян).

Багатоступеневі (методики поглибленої деталізації рекомендацій, наприклад, методика розслідування крадіжок особистого майна громадян із помешкань громадян).

> Залежно від форми (за джерелом виразу): Методики у вигляді монографічних рекомендацій.

Методики у вигляді дисертаційних досліджень.

У підручниках.

У методичних листах.

Запропонований рівень деталізації криміналістичних методик (окремих методик розслідування) продиктований, у першу чергу, потребами слідчої практики. Видається, що для судового розгляду кримінальних справ такий рівень повинен бути менш деталізованим. У методиці розслідування важливу роль відіграють рекомендації з розкриття окремих видів злочинів. Тут значно ширшим є вибір можливих варіантів, який обумовлений криміналістичною характеристикою того чи іншого злочину. Тому для досудового розслідування цілком виправдано розроблення таких, скажімо, самостійних методик, як методика розслідування злочинів «по гарячих слідах» і злочинів минулих років; злочинів (наприклад, розкрадань) на транспорті, у різних галузях промисловості чи сільського господарства; злочинів, учинених у курортній зоні чи місцях масового туризму; в особливих територіальних умовах тощо.

Специфічні умови, різноманітні обставини, які характеризують кожний зі згаданих видів злочинів, вимагають і різних планів, способів, методів їх розкриття і розслідування. Але до моменту судового розгляду це розмаїття умов та обставин утрачає своє значення. Методика дослідження доказів у суді не залежить від того, чи йде мова, скажімо, про вбивство, розкрите «по гарячих слідах», чи яке було вчинено кілька років тому; чи вчинено крадіжку в курортному місті чи в селі і т. д.

Крім того, в судовому розгляді кримінальної справи, в якому беруть активну участь кілька суб’єктів доказування, зокрема з протилежними процесуальними функціями, важко заздалегідь визначити більш або менш усталену схему дослідження доказів.

Тому, як видається, для судового слідства не потрібно розробляти надмірно деталізовану методику дослідження доказів. Для розгляду справ про такі загальнокримінальні злочини, як, наприклад, більшість злочинів проти власності (крадіжка, грабіж, розбій), хуліганство, заподіяння різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, самоправство і т. ін., цілком достатньо знання процесуальних правил і загальних рекомендацій з вирішення типових слідчих ситуацій, що можуть виникнути у таких справах.

Водночас є категорії справ, щодо яких учасники дослідження доказів у суді відчувають гостру потребу в окремих методиках.

Це, по-перше, щодо справ про злочини, пов’язані з використанням техніки: про порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту (ст. 276 КК), про порушення вимог законодавства про охорону праці чи правил безпеки під час виконання відповідних видів робіт (статті 271-275 КК) тощо.

По-друге, у справах про нові для вітчизняної судочинної практики види злочинів, щодо яких іще немає достатнього досвіду їх судового дослідження: наприклад, таких злочинів у сфері господарської діяльності, як зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК), фіктивне підприємництво (ст. 205 КК), виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), легалізація (відмивання) коштів та іншого майна, добутих злочинним способом (ст. 209 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), щодо багатьох злочинів проти довкілля (статті 23-254 КК), злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж (статті 361-363 КК), терористичний акт (ст. 258 КК) тощо.

По-третє, це справи про злочини, хоч і добре відомі судовій практиці, але щодо яких часто виникають складнощі у ході їх доказування, специфічні й проблемні у розв’язанні судово-слідчі ситуації. Зокрема і в першу чергу — це справи про різні категорії вбивств, зґвалтування, про хабарництво тощо.