4. Тактичні особливості проведення окремих видів допиту

А. Тактичні особливості допиту свідка, потерпілого

Процесуальний порядок допиту свідка і потерпілого визначається статтями 166-171 КПК України.

У ході готування до проведення допиту свідка і потерпілого слідчий керується викладеними вище загальними положеннями тактики проведення допиту.

Необхідно врахувати, що свідок або потерпілий, на відміну від обвинуваченого і підозрюваного, зобов’язаний не тільки з’явитися за викликом слідчого, а й дати правдиві свідчення.

Перед початком допиту слідчий повинен роз’яснити свідкові зміст ст. 69 КПК яка передбачає, що особа може відмовитися давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

У протоколі мусить бути відмітка про роз’яснення вимог статей 69-1, 70 КГІК і про права та обов’язки, засвідчена підписом допитуваного свідка. Якщо зазначену вимогу виконано не було, показання свідка вважаються такими, що одержані з порушенням вимог закону, і не матимуть значення.

Порядок допиту свідка:

• встановлення особи свідка, що з’явився за викликом;

• роз’яснення йому прав і обов’язків свідка;

• роз’яснення змісту статей 69, 69-1, 70 КПК;

• попередження про кримінальну відповідальність за за-відомо неправдиві показання (ст. 384 КК) та відмову від показань (ст. 385 КК);

• встановлення стосунків свідка з іншими учасниками пронесу, якщо такі відомі йому;

• пропозиція викласти відомі йому факти, що стосуються обставин справи;

• постановка у необхідних випадках доповнювальних, уточ-іповальних і контрольних запитань;

• попередження в кінці допиту (в необхідних випадках) про нерозголошення даних попереднього розслідування (ст. 121 КГІК і ст. 387 КК).

Зазвичай тактика допиту свідка залежить від конкретної слідчої ситуації:

а) обставини події справді відомі свідкові, і він дає про них детальні свідчення;

б) свідок заявляє, що йому нічого не відомо про обставини, стосовно яких його допитують, він дійсно не міг спостерігати і чути про них, хоча у справі є дані, що ці обставини йому начебто відомі;

в) обставини, що з’ясовуються на допиті, допитуваний сприймав особисто, але не дає про них детальних показань, оскільки забув їх, недостатньо чітко сприйняв або помиляється;

г) допитуваний дає неправдиві показання внаслідок певної заінтересованості або уникає дачі показань тощо.

Тактику допиту добросовісного свідка за умов безконфліктної ситуації спрямовано на підтримання такої ситуації та надання йому допомоги в повному та об’єктивному висвітленні відомих йому обставин справи.

Під час допиту добросовісного свідка, який не може пригадати всі обставини сприйнятої події або добросовісно помиляється щодо окремих обставин, може бути застосовано систему тактичних прийомів, спрямовану на актуалізацію забутого у пам’яті, а також пред’явлення доказів.

Зовсім інша тактика обирається слідчим під час допиту в конфліктній ситуації — коли свідок є недобросовісним і не бажає повідомляти правду.

> До ознак, що свідчать про неправдивість показань, можна віднести:

• наявні суперечності між інформацією у показаннях і відомостями з тих самих питань, які містяться в інших джерелах;

• повідомлення однією й тією ж особою різних показань щодо одних і тих же обставин;

• нечіткість, неконкретність відомостей, що містяться в показаннях за умови відсутності суб’єктивних та об’єктивних факторів, що могли негативно впливати на формування свідоцьких показань;

• збіг у навіть незначних подробицях показань декількох осіб щодо одних і тих же обставин;

• обмовки, неконтрольовані вислови, що вказують на обізнаність допитуваного про обставини, про які з його слів йому нічого не відомо;

• наявність у показаннях фраз, виразів, слів, які не відповідають рівню розвитку допитуваного;

• очевидні ухилення від відповіді на прямі запитання та ін.

> Типові мотиви неправдивості показань свідка (потерпілого):

• страх перед можливою помстою з боку злочинців або їхніх прибічників;

• прохання, умовляння, підкуп, шантаж чи інший вплив із боку цих осіб;

• намагання приховати власну не дуже привабливу поведінку під час перебігу розслідування події тощо;

• намагання допомогти злочинцеві з огляду на родинні, товариські, інтимні чи інші стосунки;

• бажання (потерпілого) приховати наявність і джерело набуття викраденого у нього майна і цінностей;

• скептичне ставлення до можливостей правоохоронних органів щодо розкриття злочину і намір уникнути обтяжливої участі у доволі тривалому кримінальному судочинстві у справі;

• негативне ставлення до правоохоронних органів у цілому і до міліції зокрема;

• намір самому розквитатися зі злочинцем.

Тактика допиту недобросовісного свідка полягає у достовірному встановленні причин і мотивів, що спонукають його давати неправдиві показання, із подальшим застосуванням відповідпих тактичних прийомів для переборення цих чинників. Вони:

а) спрямовані на розпізнання правдивих і неправдивих показань. Це:

• створення нормальної, яка не відволікає уваги допитуваного, обстановки;

• уточнення й конкретизація непевних, неповних показань, суперечностей;

• постановка запитань для повторного викладу окремих чи всіх фактів;

• формування у допитуваного враження про неможливість і недоцільність повідомляти неправду, замовчувати певні факти;

б) тактичні прийоми, що мають на меті використання позитивних якостей особи допитуваного, щоб спонукати до давання правдивих показань, зокрема:

• нейтралізувати негативні якості свідка;

• використати його позитивні риси;

• звернення до почуття справедливості, совісті, чесності, добросовісного виконання своїх обов’язків;

• надання допомоги у боротьбі зі злочинністю тощо;

в) тактичні прийоми використовувані для викриття допитуваного у брехні:

• створити на допиті винятково робочу обстановку;

• дотримуватися коректної поведінки;

• сформувати у допитуваного переконання про те, що брехати немає сенсу і що будь-який прояв неправди буде викрито, бо слідчий рішуче налаштований на встановлення істини у справі;

• застосовувати раптову постановку запитань, які стосуються найважливіших обставин справи;

• створити у допитуваного враження про обізнаність слідчого про всі обставини справи і наявність у нього достатніх доказів;

• відволікти увагу допитуваного від надуманих, брехливих показань;

• використати пред’явлення доказів без роз’яснення їхнього змісту і належності до справи (інформація для роздуму);

• раптово (неочікувано для свідка) пред’явити найбільш вагомі докази або пред’явити їх у певній послідовності, продемонструвати відеофільм, магнітофонні записи тощо.

У процесі допиту свідка, як і будь-кого іншого, необхідно спостерігати за поведінкою допитуваного та його психофізіологічними реакціями.

Таке спостереження дає змогу слідчому реєструвати стан свідка, орієнтуючи функцію на потребу опрацювання результатів такого спостереження з тим, щоб дати оцінку показань особи: правдиві вони чи ні тощо. Є сенс детальніше зупинитися на цих питаннях, але в кінці лекції, після з’ясування основних питань теми допиту у кримінальному судочинстві.

У контексті оцінювання показань допитуваної особи та її поведінки доречно згадати про феномен негативних обставин у цьому процесі. Такі обставини під час допиту можуть виступати у двох формах:

а) має місце неадекватна ситуації допиту поведінка допитуваного;

б) в одержаних показаннях відсутні дані, які закономірно, об’єктивно повинні були міститись у повідомленнях допитуваної особи, або наявність у показаннях даних, яких не повинно бути.

Значення виявлених негативних обставин полягає в тому, що вони є специфічними сигналами неправди у показаннях і потребують використання відповідних тактичних прийомів, про які вже йшлося.

Хоча може бути й інша причина появи негативних обставин — мали місце супутні розслідуваній події та процедурі допиту, але ситуаційно обумовлені ними процеси, які й призвели до неадекватної поведінки та невідповідностей у змісті показань (незвичність обстановки допиту, які слідчий не зумів спочатку локалізувати тощо).

Належно закріплені у процесуальних документах відомості про негативні обставини разом з іншими відомостями можуть виходити за межі лише орієнтовної інформації, тобто можуть бути використані і як докази.

Перевірці та спростуванню неправди у показаннях свідка та інших носіїв вербальної інформації слугують також проведення додаткових, повторних допитів та очні ставки.

Допит потерпілого проводиться за правилами допиту свідка. Необхідно врахувати, що давати показання — це право, а не обов’язок потерпілого. Тому потерпілий, який погодився давати показання, попереджується тільки про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК.

Під час проведення допиту потерпілого слідчий може застосовувати такі ж тактичні прийоми, як і під час допиту свідка. Тактичні особливості допиту потерпілого обумовлюються мого процесуальним становищем і психічним станом на момент сприйняття подій, що мали місце.

Оскільки потерпілий володіє більшою інформацією про обставини справи, ніж інші учасники (крім обвинуваченого), розслідування справи дуже часто розпочинається саме з допиту потерпілого.

Потерпілий може озвучувати свої припущення і версії та аргументувати їх.

Оцінюючи показання потерпілого та обираючи тактичні прийоми його допиту, необхідно врахувати його психічний стан у момент сприйняття події.

Переляк, хвилювання, страх і фізичні страждання можуть сприяти спотвореному сприйняттю обставин події та переїм коджати правильному викладові фактів на допиті.

У таких випадках рекомендується відкласти допит потерпілого з метою його заспокоєння та зняття емоційного напруження.

У справах про статеві злочини потерпілі іноді ухиляються від давання показань, або дають їх у неповному обсязі внаслідок небажання компрометувати себе або з почуття сором’язливості. У цих випадках буде доцільним роз’яснити, що справа буде розглядатись у закритому судовому засіданні, або запропонувати власноручно записати показання в протоколі.

Б. Тактичні особливості допиту обвинуваченого ( підозрюваного )

Предметом допиту обвинуваченого є обставини, сформульовані у постанові про притягнення особи як обвинуваченого.

Обвинувачений не зобов’язаний давати показання у справі, однак, дотримуючи процесуальний порядок проведення допиту і застосовуючи окремі тактичні прийоми, слідчий повинен перекопати обвинуваченого у недоцільності приховання істини у справі.

Оскільки показання обвинуваченого є не тільки джерелом доказів, а й засобом його захисту від обвинувачень, слідчий мусить падати обвинуваченому можливість детально викласти його показання.

Процесуальний порядок допиту обвинуваченого визначено статтями 143-146 КПК України.

Тактичні прийоми допиту мають свої особливості.

1. Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного обрання моменту допиту обвинуваченого (зрозуміло, у комплексі процедури пред’явлення обвинуваченого, за винятком повторного чи додаткового допиту).

Якщо всі обставини справи, з яких необхідно допитати обвинуваченого, повністю не досліджено або не перевірено, чи є сумніви у слідчого, проведення допиту буде передчасним і не принесе бажаного результату.

Коли у справі є кілька обвинувачених, а важливе значення має правильне визначення слідчим питання щодо черговості їх допиту, слідчий повинен урахувати:

- яку роль відіграв той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності;

• яке покарання загрожує йому за вчинений злочин;

• у яких стосунках він перебуває з іншими обвинуваченими;

• які докази його винності;

• його особисті якості тощо.

Швидке отримання правдивих показань від одних обвинувачених може стати важливою умовою допиту їх співучасників, що дають неправдиві показання.

Допит обвинуваченого (початковий та основний) починається із запитання слідчого, чи визнає допитуваний свою вину.

Тактика проведення допиту обвинуваченого визначається ставленням обвинуваченого до пред’явленого йому обвинувачення і до провадження кримінальної справи в цілому. Можливі такі типові ситуації:

а) обвинувачений визнає себе винним повністю;

б) обвинувачений визнає себе винним частково;

в) обвинувачений не визнає себе винним і дає неправдиві показання;

г) обвинувачений не визнає себе винним і не бажає давати показання;

д) обвинувачений визнає себе винним, але відмовляється від давання показань.

За ситуації, коли обвинувачений визнає себе винним і його показання відповідають іншим матеріалам кримінальної справи, завдання слідчого полягає у перевірці щирості такого зізнання деталізацією його показань або проведенням додаткового допиту. Це здійснюється для унеможливлення самообмо-ви чи приховування тяжчого злочину.

У випадках, коли обвинувачений визнає свою вину, але його показання через його добросовісну помилку не відповідають іншим матеріалам справи, перевірка показань здійснюється:

- деталізацією показань обвинуваченого;

- встановленням з’ясування обставин, про які може знати тільки та особа, яка вчинила злочин;

• проведенням повторного допиту зі зміною порядку послідовності встановлення обставин, щодо яких обвинувачений вже допитувався;

• якщо обвинувачений не може чітко відтворити окремих деталей чи обставин події, можна скористатися тактичними прийомами актуалізації забутого.

Обвинувачений визнає себе винним частково — у цій ситуації показання обвинуваченого містять свідчення, що суперечать матеріалам справи. У таких випадках рекомендується:

• почати допит із відволікаючої бесіди на тему, не пов’язану з розслідуваною подією;

• вислухати показання обвинуваченого до кінця, не перебиваючи його, та ретельно їх зафіксувати;

• аналізом показань виявити суперечності та роз’яснити їх обвинуваченому;

• поступово пред’явити обвинуваченому окремі докази та інші матеріали, що викривають його неправдиві свідчення.

Пред’явлення обвинуваченому доказів і даних, отриманих через здійснення оиеративно-розшукових заходів, є ефективним тактичним прийомом для викриття обвинуваченого у неправдивих показаннях обвинуваченого можуть бути використані тільки перевірені, достовірні факти.

Можна рекомендувати такі способи застосування тактичного прийому «пред’явлення доказів та інших матеріалів справи»:

• згадування про докази;

• перелік доказів;

• надання можливості допитуваному оглянути окремі докази;

• демонстрація доказів, яка може здійснюватись у спосіб:

а) пред’явлення доказів у порядку зростання їх важливості у справі;

б) пред’явлення сукупності доказів;

в) пред’явлення найбільш важливого (головного) доказу. Необхідно, однак, мати на увазі, що пред’явлення доказів із

великими проміжками часу та без певної логічної послідовності через втрату чинника раптовості позитивного результату не дає.

Наявні матеріали необхідно використати так, щоб в обвинуваченого склалася думка про повну обізнаність слідчого щодо обставин розслідуваного злочину.

Окрім цього, з метою отримання від обвинуваченого правдивих показань, слідчому доцільно роз’яснити обвинуваченому зміст п. 8 ст. 40 КК стосовно положення, що щире розкаяння та сприяння розкриттю злочину є обставинами, які пом’якшують кримінальну відповідальність. Далі.

Обвинувачений не визнає себе винним і дає неправдиві показання. За такої ситуації під час підготовки до допиту необхідно ретельно вивчити особливості особи обвинуваченого, матеріали кримінальної справи, матеріали архівних кримінальних справ, якщо обвинувачений був раніше судимим, умови його життя, його схильність та інтереси.

Під час проведення допиту обвинуваченого за цієї ситуації можна застосувати такі групи тактичних прийомів:

> Використати прийоми емоційного впливу:

а) спонукати розкаятись і визнати вину через розтлумачення допитуваному як шкідливих наслідків замовчування та брехні, так і позитивних наслідків визнання вини та активної співпраці зі слідством, зокрема і щодо злочинів, учинених допитуваним у минулому, роз’яснити зміст і значення дійового каяття;

б) впливати на позитивні сторони особи допитуваного; використати його інтереси, хобі; відгуки про його високий професійний рівень і авторитет серед оточення;

в) використання антипатії, яку відчуває обвинувачений до співучасників, коли така є, та аналізу його залежності від них, що принижує його гідність. Підсилити сумніви в їхній «надійності» і нездатності до кінця дотримуватися наперед обумовленої між ними лінії поведінки на слідстві;

г) використати фактор раптовості постановою неочікуваних запитань у ситуації, коли обвинувачений таких запитань не очікує, оскільки вже внутрішньо налаштувався на інший перебіг подій чи заспокоєний безпечним, на його думку, змістом і напрямом допиту (інколи цей прийом іще називають «лобовим» допитом).

> Використати, так звані прийоми логічного впливу:

а) пред’явлення доказів, що спростовують показання допитуваного (про особливості пред’явлення доказів мова вже йшла);

б) пред’явлення доказів, які вимагають від обвинуваченого деталізації своїх і чужих показань, а це приведе до виявлення суперечностей між позицією допитуваного та іншими співучасниками;

в) логічний аналіз суперечностей, які є в показаннях допитуваного;

г) логічний аналіз суперечностей між інтересами допитуваного та інших співучасників;

д) постановка контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у справі;

е) максимальна деталізація показань;

є) пропозиція обвинуваченому повторно викласти показання про подію в цілому або окремих її обставин.

Криміналістикою напрацьовано типові тактичні комбінації, що використовуються під час допиту обвинувачених (і не тільки), які не визнають своєї вини і дають неправдиві показання (брешуть).

Під тактичною комбінацією на допиті, коли обвинувачений (підозрюваний) не визнає себе винним і дає неправдиві показання, розумі готь створення штучної ситуації, розрахованої на її неправильне оцінювання допитуваною особою, що об’єктивно приведе до її викриття в неправді. Це досягається використанням у різних варіантах таких тактичних прийомів:

• прийоми, що мають на меті приховати від допитуваного обізнаність слідчого про ті чи інші обставини справи;

• метод непрямого (побічного) допиту, який полягає в постановці запитань, які є другорядними, на думку допитуваного, але фактично маскують головне запитання — про причетність до злочину. Наприклад, коли на місці події виявляють сліди пальців рук обвинуваченого, то спершу запитується про таке, яке згодом відкине можливість стверджувати, що ці відбитки залишені ним не під час учинення злочину, а раніше чи пізніше;

• способи для створення ситуації, за якої допитуваний обмовляється: його спонукають до детальних, розлогих пояснень із розрахунку на те, що серед цієї завідомо неправдивої інформації той повідомить повні достовірні дані, які потраплять у його показання внаслідок нерозуміння їхньої значущості;

• створення напруженості — забезпечується через пред’явлення маси доказів, нагадування про мораль в оцінюванні вчиненого злочину. У тактичній комбінації цей засіб може поєднуватися з методом «зняття напруженості». Це досягається різними способами: голосом, інтонацією, репліками слідчого тощо. Криміналістикою, підтвердженою практикою, ці прийоми визнаються допустимими за умови, що створювана напруга не повинна ототожнюватись із грубістю або недозволеним психологічним або фізичним насильством;

• вже згадуваний «лобовий» допит — заспокоївши допитуваного розмовою на сторонню тему або малозначущими питаннями у справі та використавши фактор раптовості, слідчий неочікувано ставить пряме запитання про причетність до злочину тощо;

• «допуск легенди» — допитуваному надається можливість безперешкодно викладати надумані свідчення щодо розслідуваної події, щоби згодом, використовуючи їхню нелогічність, суперечність матеріалам справи, продемонструвати свідому неправду, а отже, спонукати до викладення правди;

• форсування темпу допиту і непомітне переведення допиту з однієї сфери блоку питань до іншої з розрахунку на обмовлення за інерцією про обставини, які відомі лише злочинцеві чи особі, що була присутня на місці вчинення злочину;

• створення умов для неправильного оцінювання недобросовісним обвинуваченим наявної ситуації допиту, про що вже також згадувалось. Як елемент рефлексивного управління, цей прийом розрахований на можливі помилкові орієнтування та оцінювання тієї чи іншої обставини допиту особою, яка справді причетна до цієї обставини.

Тут немає обману, немає примусу до допитуваного щодо вибору ним певної позиції, немає жодного навіювання.

Дезінформація допитуваного, що є результатом цього прийому, «справа рук» самого допитуваного. Способів для цього багато: пряма відмова від повідомлення інформації, яка цікавить заінтересованих осіб; замовчування, репліки та окремі повідомлення, які допускають неоднозначне тлумачення; створення ситуацій, що можуть обумовити в обвинуваченого ті чи інші догадки;

• очікування — перерва в допиті, щоби створений іншими тактичними прийомами вплив закріпив зміни у психологічному стані допитуваного, а це приведе до переборення його установки на завідому неправду;

• створення заповненості — полягає у виділенні слідчим прогалин у показаннях, підкреслюванні нез’ясованих моментів із тим, щоб у допитуваного з’явилося бажання усунути ці прогалини і дати нові показання;

• використання «слабких місць» особистості обвинуваченого.

Звичайно, спершу слідчому необхідно знайти ці місця. До цих слабкостей можна віднести:

• недоліки інтелекту,

• боягузство,

• запальність,

• самозакоханість,

• прямолінійність.

Практично кожна з цих якостей може бути використана слідчим із тактичною метою для нейтралізації його опору встановленню істин у справі. Адже через слабкості може йти управління особою.

Але тут слід пам’ятати таку моральну норму: тактичне використання слабкостей не повинно базуватися на їх заохоченні та сприяти їх укріпленню й розвиткові.

Навпаки, після завершення допиту треба знайти спосіб висловити обвинуваченому позитивну оцінку факту дання ним правдивих показань.

Наприклад, на боязкого обвинуваченого можна вплинути через ознайомлення його з санкцією кримінального закону, передбаченою за вчинене, а отже, спонукати його до каяття і сприяння слідству, щоб пом’якшити відповідальність. Якщо ж він, злякавшись правових наслідків, дає правдиві показання, цей факт доцільно оцінити як мудру з боку обвинуваченого і грунтовану на правильному розумінні свого становища поведінку.

А зараз про особливості застосування тактичних прийомів у ситуації, коли обвинувачений і не визнає себе винним, і не бажає давати показання.

Закон не зобов’язує обвинуваченого давати показання, як і не забороняє йому давати неправдиві показання. Цим законодавець, як видається, покладає на слідчого обов’язок установити істину незалежно від показань, поведінки і позиції обвинуваченого, з урахуванням імовірності неправдивих показань з його боку, а можливо, й самообмови.

Але слідчий завжди повинен пам’ятати, що обвинувачений зазвичай краще, ніж будь-хто інший, знає про обставини підготування, вчинення і приховання злочину, його мотиви й мету.

Наявна в показаннях обвинуваченого інформація — докази можуть виявитися дуже важливими, а отже, їх відсутність лише негативно відобразиться на повноті розслідування (достатності).

Окрім цього, отримання нових і повних показань від обвинуваченого суттєво прискорить розслідування, оскільки з них слідчий дізнається про існування інших джерел доказів.

Усе це обумовлює завдання не тільки викрити обвинуваченого у неправді, коли той обрав такий спосіб протидії слідству, а й перебороти відмову від давання показань.

Тактичними прийомами переборення відмови від давання обвинуваченим показань є:

- переконання обвинуваченого в неправильності обраної ним позиції;

- повідомлення обвинуваченому про те, що його співучасники, на відміну від нього, вже дають показання, зокрема й такі, що викривають його у злочині;

- використання суперечностей між інтересами співучасників. Для того щоб переконати обвинуваченого в неправильності

обраної ним позиції, слідчий повинен роз’яснити йому, до яких негативних наслідків призведе його відмова:

- затримка з розслідуванням;

• створення перешкод щодо встановлення ступеня вини співучасників;

• ускладнення з установленням справжніх обставин справи, зокрема таких, що пом’якшують вину обвинуваченого або навіть заперечують її.

Повідомляючи обвинуваченому про те, що співучасники його викривають, не слід знайомити його зі змістом таких показань (до дання ним показань особисто).

Обвинувачений може змінити свої показання та позиції навіть із остраху запізнитися з визнанням своєї вини, якщо слідчий зуміє його у цьому переконати, з тим, щоб саме йому врахувалося розкаяння та сприяння слідству.

Процесуальний порядок допиту підозрюваного визначається статтями 107, 134-136, 145, 146 КПК.

Якщо підозрюваного було затримано або до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту — не пізніше 24 годин після затримання.

Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особу було затримано, або до неї було обрано запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення.

У ході підготовки до проведення допиту підозрюваного необхідно:

- визначити предмет допиту;

• сформулювати запитання і визначити порядок їх послідовності;

• визначити, які докази та матеріали можуть бути використані під час допиту для викриття підозрюваного;

• визначити послідовність проведення допитів за наявності кількох підозрюваних осіб.

Тактика допиту підозрюваного дуже схожа з допитом обвинуваченого, застосовуються майже ті ж тактичні прийоми. Утім, допит підозрюваного має й специфіку. Вона обумовлена тим, що даних про особу підозрюваного зазвичай недостатньо, їх бракує; у розпорядженні слідчого ще немає такого доказового матеріалу, як під час допиту обвинуваченого.

Але на боці слідчого, а надто під час першого допиту підозрюваного, фактор раптовості: допитуваний ще не встиг продумати й підготувати лінію захисту; не знає, якими доказами його вини користується слідчий.

Щоб не повторюватися, не будемо ще раз зупинятися на тактичному арсеналі слідчого під час допиту підозрюваного, бо він такий, як і для допиту обвинуваченого. Але зупинімося на одному з різновидів тактичних комбінацій, безпосередньо пов’язаних із допитом підозрюваного.

Мова йтиме про комбінацію з використанням трансферів -спеціальних пристосувань для захисту різноманітних об’єктів у спосіб залишення на суб’єкті посягання слідів його злочинних діянь.

Трансфери можуть бути хімічними, можуть бути пристроями для отримання фото- і кінозображення, відеознімання зображення злочинця в момент його дій на місці злочину.

Дію більшості трансферів розраховано не на захоплення злочинця па місці злочину (хоча можливі й такі варіанти), а на подальше його викриття з використанням комбінацій слідчих дій:

- затримання підозрюваного,

- його оглял із метою виявлення ознак впливу на тіло або одяг трансфера,

- проведення допиту.

Саме у процесі цього допиту можуть бути використані вже згадувані тактичні прийоми, найбільш ефективними з них, як свідчить практика, є:

- послідовне пред’явлення підозрюваному доказів у порядку наростання їхньої викривальної сили;

• створення і локалізація напруженості;

• допуск легенди в поєднанні з припиненням неправди.

В. Допит неповнолітнього

Тактика допиту неповнолітніх обумовлюється передовсім їхніми віковими психологічними особливостями, незначним життєвим досвідом.

Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів установлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінювання його свідчень.

Вікові особливості — сукупність взаємопов’язних типових для якогось віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. У п. З ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які через свої фізичні або психічні вади нездатні правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання.

Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань.

Для дітей дошкільної вікової групи (від 3 до 7 років) є характерною кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація.

Під час відтворення події, що спостерігалася особою цієї вікової категорії, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Дітям дошкільного і молодшого шкільного віку (від 7 до 11-12 років) властива наявність підвищеного навіювання та схильності до фантазії.

Підлітковий вік (від 11 до 14-15 років) — перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманна імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці риси можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитись у присутності педагога. Присутність педагога на допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це питання в кожному випадку вирішує слідчий.

У разі необхідності на допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК).

Згідно зі ст. 438 КПК, на допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесено на розсуд слідчого чи прокурора або може бути на клопотання захисника (інколи участь батьків є небажаною, бо діти губляться перед ними, а участь особи, що відповідає за виховання в школі,- теж небажана через її негативний вплив).

Під час підготовки до проведення допиту насамперед необхідно визначити, хто саме буде присутнім на допиті неповнолітнього та на більш доцільне місце проведення допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого).

Обстановка проведення допиту має сприяти встановленню психологічного контакту з допитуваним.

До виклику на допит неповнолітнього необхідно ретельно вивчити наявні дані, що характеризують того (рівень розвитку, інтереси і схильності, особливості характеру, схильність до навіювання та фантазування, поведінку вдома і в школі, побутові умови) та ін.

Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів.

Враховуючи швидку втомлюваність дитини, її нездатність тривалий час бути зосередженою на одному й тому ж об’єкті, слідчий не повинен затягувати допит. Коли ж допит об’єктивно мусить бути тривалим, доцільно робити перерви, під час яких малолітнім треба давати можливість відволіктися, відпочити за грою, заспокоїтись.

Неправдиві показання неповнолітнього до 14 років, окрім усвідомленої відмови казати правду, можуть також пояснюватися самонавіюванням, підвищеним впливом дорослих, на що неповнолітні ще не здатні зауважувати і свідомо реагувати.

Окрім цього, неправда може бути наслідком їхньої фантазії або иеусвідомленого бажання збрехати. Під час фантазувань неправда переплітається з правдою або надуманими нелогічними поясненнями, подробицями.

Основним засобом викриття неправди в показаннях неповнолітніх, передусім малолітніх, виступають такі прийоми емоційного впливу:

- роз’яснення важливості казати правду;

• демонстрація проінформованості про обставини життя допитуваного, його інтереси й потреби;

• роз’яснення сутності і значення пред’явлених і оголошених матеріалів;

- роз’яснення неправильно занятої позиції, помилкового розуміння «геройства», «товариськості» та ін.

Зрозуміло, що основними способами впливу на неповнолітніх є прийоми емоційного впливу, оскільки логічні переконання виявляються безрезультатними і малоефективними через нерозуміння допитуваним самого факту викриття його в неправді, а також внаслідок самого «духу сперечання», властивого всім дітям і такого, що призводить до впертого повторювання очевидно нелогічної брехні.

Ефективним може виявитись і повторний допит неповнолітнього.

Та якщо на повторному допиті дитина чи підліток слово в слово повторює попередні показання, вживаючи при цьому вирази, не властиві його вікові, слідчий вправі припустити, що ці показання є результатом впливу дорослого.

Коли матимуть місце суттєві відмінності в деталях між попереднім і теперішнім допитами, можна припустити про наявні фантазування дитини: вигадані деталі зазвичай погано втримуються в пам’яті і замінюються новими.

Однак слідчий тут має враховувати і навіювальний вплив заданих ним самим запитань, саме тому дуже важливо правильно формулювати свої запитання і визначити їхню послідовність.

Під час допиту неповнолітніх, особливо підозрюваних та обвинувачених, слідчий повинен триматися спокійно, доброзичливо, але достатньо твердо й наполегливо.

Така манера сприяє встановленню необхідної сприятливої для успішного допиту обстановки, навертає неповнолітнього на відверту розмову.

Нервозність слідчого, його зриви, скоріше, ніж під час допиту дорослого, призведуть до протистояння з боку допитуваного, він відмовиться давати показання, замкнеться в собі або від переляку, або від хвилювання, або це призведе до плутанини, а можливо, й до самообмови.

Неповнолітньому допитуваному треба допомогти у формуванні правдивих показань, а також полегшити перехід від давання ним неправдивих до правдивих показань. Це досягається встановленням причин неправди та роз’ясненням можливості й необхідності змінити свою позицію як в інтересах слідства, так і для полегшення власної участі.

Г. Допит на очній ставці (зводах)

Відповідно до вимог ст. 172 КПК, слідчий вправі провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, у показаннях яких є суперечності.

Процесуальний порядок проведення очної ставки регламентується статтями 173, 304 КПК. Не всі науковці вважають, що мстою очної ставки є лише усунення суперечностей у показаннях раніше допитаних осіб.

Так М. М. Михеєнко та А. Я. Дубинський вважають, що метою очної ставки є не усунення суперечностей, а перевірка правдивості раніше одержаних показань. Видається за доцільне об’єднати обидва підвиди і конкретними завданнями очної ставки вважати:

• усунення суперечностей у показаннях раніше допитаних осіб;

• перевірку правдивості раніше одержаних показань, а також усіх інших зібраних у справі доказів;

• викриття неправди;

• усунення добросовісної помилки, самообмови;

• викриття інсценувань чи обмови одного допитуваного іншим.

Реалізація ж усіх цих завдань, з урахуванням особливостей обставин розслідуваної події, сприятиме досягненню єдиної мети — встановленню дійсного стану речей та прийняття у справі правильного рішення.

Очну ставку може бути проведено між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим, або підозрюваним; між двома обвинуваченими чи підозрюваними очна ставка проводиться і в суді.

Класифікація очної ставки.

1. За віком: а) за участі повнолітніх; б) за участі неповнолітніх; в) за участі осіб похилого віку.

2. За процесуальним статусом: а) між свідками; б) між потерпілими; в) мДж свідком і потерпілим; г) між обвинуваченими (підозрюваними); д) між свідком і обвинуваченим (підозрюваним); е) між потерпілим і обвинуваченим (підозрюваним).

3. За послідовністю проведення: а) первинні; б) повторні.

4. За обсягом: а) основна; б) додаткова.

5. За характером слідчої ситуації: а) за умов конфліктної ситуації; б) за умов безконфліктної ситуації.

6. За складом додаткових учасників: а) без участі третіх осіб; б) за участі третіх осіб.

7. За місцем проведення: а) в кабінеті; б) в іншому місці. Головними характеристиками очної ставки є:

• єдність предмета (особи допитуються з одних обставин);

• єдність об’єкта (очна ставка — це процес неперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

• єдність часу (допит двох осіб здійснюється за їхньої присутності протягом слідчої дії);

• єдність місця (особи допитуються в одному місці);

• допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного;

• єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Порівняно зі звичним допитом психологічна атмосфера очної ставки зазвичай є складнішою.

Це обумовлено самим фактом участі іншого допитуваного, емоційною напруженістю через можливість бути викритим у неправді, почуттям страху за свої правдиві показання або незручність за брехню.

Практично очна ставка так чи інакше завжди проходить у конфліктній ситуації, хоча гострота конфлікту може бути різною: від очевидної ворожості до звичного спору щодо правильності того чи іншого твердження.

Як уже наголошувалося, тактика очної ставки має завданням усунути суперечності в показаннях осіб.

Однак завдання і мети цієї слідчої дії можна досягнути лише в тому разі, якщо суперечності усунуто саме з використанням правдивих показань, тобто таких, які дійсно і достовірно відображають реальність.

Але треба мати на увазі й можливі негативні результати такого допиту, коли один із учасників очної ставки, який раніше давав правдиві показання, міняє їх на неправдиві або навмисно, або під впливом іншого учасника очної ставки.

Подальшим негативним моментом очної ставки може бути зміпсиня показань обома учасниками і давання ними нових, також неправдивих, показань, але вже не суперечливих між собою.

Вирішуючи питання про доцільність проведення очної ставки, слідчий повинен враховувати суттєвість суперечностей у показаннях допитуваних, можливість настання небажаних (негативних) наслідків від цієї слідчої дії.

Коли суперечності можна усунути іншими засобами і з меншим тактичним ризиком, то від очної ставки краще відмовитися.

Періодизація до очної ставки нагадує періодизацію допиту:

1. Підготовча стадія.

2. Стадія проведення очної ставки. Підготування до очної ставки охоплює такі моменти:

- вибір моменту (часу) проведення слідчої дії.

Очну ставку доцільно проводити тоді, коли слідчий достовірно знає, які з показань відповідають дійсності.

Від цього залежать тактична лінія, послідовність ставлення запитань учасникам очної ставки.

Водночас зволікання з проведенням очної ставки може призвести до того, що вона втратить характер раптовості, який значною мірою забезпечує успішність її проведення;

• між якими особами буде проведено очну ставку та аналіз взаємовідносин між ними. Це необхідно для визначення можливої лінії поведінки між ними, впливу один на одного, оцінки ймовірності зміни показань одним із учасників в інтересах іншого тощо;

• визначення предмета очної ставки, тобто, які саме суперечності треба усунути, що потрібно з’ясувати;

• визначення змісту і формулювання запитань допитуваним;

• черговість допиту на очній ставці, тобто кому надавати можливість першому відповідати на запитання. Є такі рекомендації щодо визначення першого серед допитуваних на очній ставці осіб:

а) за загальним правилом першим допитують того учасника, тобто ставлять йому першому те чи інше запитання, коли:

• на думку слідчого, він давав на попередніх допитах правдиві показання;

• один із учасників на допиті підтверджував певний факт, а інший його заперечував, тоді першим допитувати доцільно саме того, хто поводив себе позитивно;

• один із допитуваних викривав у своїх показаннях іншого, тоді на очній ставці його доцільно допитувати першим;

б) першим доцільно допитувати того, хто дає неправдиві показання, тоді, коли:

• слідчий твердо переконаний, що правдивий учасник буде дотримуватися раніше даних показань і зможе дати більш аргументовані показання, вислухавши першого;

• коли можна припустити, що показання недобросовісного сильно обурять добросовісного, і той повідомить додаткові відомості, і навіть зможе примусити недобросовісного казати правду;

• далі необхідно підготувати докази та матеріали справи, котрі можуть бути потрібними під час очної ставки;

• з’ясувати, які потрібно буде застосувати тактичні прийоми у поєднанні з вибором місця проведення слідчої дії та порядку виклику на неї учасників очної ставки.

Слідчий повинен забезпечити психологічну готовність учасників до проведення очної ставки, якої особливо потребують потерпілі та свідки, які вперше залучаються до сфери кримінального процесу і можуть неадекватно зреагувати на спілкування з підозрюваним чи обвинуваченим, внаслідок чого мети очної ставки не буде досягнуто; в необхідних випадках, для уточнення і деталізації показань осіб, у яких є суперечності, слідчий може їх додатково допитати перед проведенням очної ставки.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, щодо яких виявлено істотні суперечності. Допит здійснюється за кожним суперечливим епізодом окремо, з дотриманням певної послідовності їх дослідження.

Порядок проведення очної ставки:

• запросивши до кабінету, слідчий повідомляє мету виклику;

• на самому початку свідка і потерпілого попереджають про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань, а свідка — ще й за відмову з дотриманням вимог ст. 691 КПК;

• слідчий з’ясовує, чи знають учасники один одного, та їхні стосунки — від якого часу, за яких обставин тощо;

• далі слідує пропозиція слідчого щодо особи, визнаної як перша, дати показання з тих обставин, які є об’єктом суперечностей;

• слідчий з’ясовує в іншого допитуваного, чи підтверджує той почуті показання, уточнює їх новими запитаннями;

• якщо другий допитуваний заперечує почуті показання, слідчий ставить запитання особі, яка відповідала першою, чи наполягає вона на своїх показаннях;

• слідчий з’ясовує, чи мають допитувані запитання один до одного. Якщо мають, тоді з дозволу слідчого можуть їх поставити і отримати відповідь, а інколи з тактичних міркувань слідчий може відвести озвучене запитання;

• слідчий з’ясовує причину змін раніше даних показань, якщо хтось із допитуваних на очній ставці змінив їх. Утім, причину такої зміни може бути з’ясовано і після очної ставки, через проведення повторного допиту;

• складається протокол слідчої дії (про це згодом).

У ході проведення очної ставки слідчий повинен уважно стежити і спостерігати за поведінкою допитуваних з метою фіксації їхньої реакції на поставлені запитання, запобігання можливій змові між ними або небажаного впливу одного з них на іншого.

Якщо перебіг очної ставки вийшов з-під контролю слідчого, її необхідно негайно зупинити або перервати.

У випадку, коли у проведенні очної ставки беруть участь інші особи (захисник, спеціаліст, педагог, представник тощо), вони з дозволу слідчого можуть ставити запитання кожному з допитуваних.

Тактика очної ставки має специфіку, якщо вона пов’язана з:

• розширеним складом її учасників;

• ускладненим інформаційним обміном;

- сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного;

• зниження рівня прогнозу слідчого;

• можливістю зміни показань;

• підвищеним ступенем тактичного ризику.

Під час очної ставки можуть виникати дві найрозповсюдже-ні ситуації:

• безконфліктна, коли суперечності в показаннях є наслідком добросовісних, ненавмисних помилок одного чи обох допитуваних, які обумовлені природою формування свідоцьких показань;

• конфліктна, коли показання одного чи обох учасників є завідомо неправдивими.

Тактичними прийомами очної ставки, що рекомендується застосовувати для усунення суперечностей, які виникли внаслідок завідомо неправдивих показань, є такі:

• використання показань організаторів чи найбільш активних учасників злочинних діянь, які щиросердно визнали свою вину у вчиненні злочинів;

• поділ предмета очної ставки на декілька епізодів (спірних питань) і поетапне з’ясування кожного з них із використанням не тільки показань допитуваних, а й інших доказів (документів, речових доказів, висновків експертів, протоколів слідчих дій тощо);

• повторні очні ставки;

• деталізація обставин, що підлягають установленню на очній ставці, що сприятиме виявленню внутрішніх суперечностей у показаннях недобросовісного учасника, отриманню найбільш повних та аргументованих показань від недобросовісного і спонукати його до дання правдивих показань. Допит за участі іншого слідчого

КПК не містить положень, які перешкоджають проведенню допиту двома слідчими одночасно.

Потреба в цьому може виникнути для неперервного спостереження за реакціями та емоціями допитуваного, прискорення темпу допиту, а також у випадку, коли предмет допиту становить відповідний інтерес для слідчого з тієї ж бригади.

Такий допит дає можливість здійснювати різноманітні психологічні комбінації. Наприклад, один слідчий свідомо загострює обстановку допиту, чим викликає до себе несприятливе ставлення, а інший (своїми «запереченнями» першому в потрібний момент) розряджає ситуацію і легко вступає в контакт з допитуваним, спонукаючи його до повідомлення правдивих показань.

Допит експерта

У випадку, коли у слідчого виникають питання щодо висновку експерта і їх треба з’ясувати, слідчий може це зробити допитом експерта.

Предметом можуть бути: ті формулювання або термінологія, яку використав експерт у своєму дослідженні; питання, що належать до процесу виконаного дослідження, його методів та підстав до висновків; компетентність експерта і причини суперечностей з іншими експертами, коли експертиза була комісійною чи повторною.

Особливістю такого допиту є відсутність вільної розповіді, оскільки з’ясування відбувається через постановки слідчим конкретних запитань. Експерт має можливість не лише дати відповіді на запитання, а й власноручно письмово викласти відповіді па запитання слідчого.

Внаслідок допиту експерта слідчий доходить висновку про:

• відсутність потреби для призначення додаткової чи повторної експертизи, якщо всі попередньо наявні сумніви чи незрозумілості усунено;

• потребу призначити додаткову експертизу, коли прогалини та незрозумілості у висновку не усунено допитом;

• призначення повторної експертизи, якщо допит підтвердив сумніви слідчого про некомпетентність експерта або про необґрунтованість його висновку тощо.

Слід пам’ятати, що відповіді експерта можуть мати ймовірний характер, як і весь його висновок.

Допит особи, раніше судимої

Така особа, особливо якщо її обвинувачено, здебільшого добре знайома з процедурою допиту і зі своїми правами; зазвичай вона добре знає і можливості слідчого щодо використання ним різноманітних тактичних прийомів.

Добрим орієнтиром для слідчого можуть слугувати дані з архівних кримінальних справ:

• про позиції, що їх ця особа раніше у тих справах займала;

• про її особистість і зв’язки, реакції на пред’явлення доказів, які викривають у злочині;

• про хитрощі, до яких може вдатися нині допитуваний для дезорганізації та дезінформації слідства, маскування вчиненого, зменшення ступеня винуватості.

Всі ці дані корисно виписати на окрему картку, яка дозволить оперативно використати їх на допиті. Суттєво може допомогти і схема зв’язків допитуваного з його співучасниками чи іншими особами, що проходять у справі, а також складання плану розслідування взагалі.

Особливості й види судового допиту

Відомо, що основним процесуальним засобом доказування під час судового слідства є допит.

Від умілого проведення в суді допитів чи не найбільше залежить постановления законного та обґрунтованого рішення.

Через це питання тактики судових допитів також відіграють пріоритетну роль в організації та проведенні судового слідства.

1. Спочатку з’ясуймо, за якими ознаками судовий допит відрізняється від допиту на судовому слідстві.

> Публічність судового допиту, тобто на суді допит має публічний характер.

Через це він позбавлений суттєвої умови своєї успішності -інтимності обстановки, яка сприяє встановленню психологічного контакту з допитуваною особою і створює атмосферу для «довірливої», або навіть сповідальної, бесіди, розмови.

Допит у суді набуває офіційного характеру.

Присутність сторонніх сковує допитувану особу не тільки у виборі висловлень та образності мови, айв оцюванні описуваних нею фактів, у судженнях щодо них.

У допиті беруть участь декілька осіб, які відповідно до свого процесуального становища вирішують різні завдання, через що ставлять різноаспектні запитання.

Усе це гнітить допитуваного, заважає зосередитися на головному, призводить до розгубленості, інколи до неточностей і коливань у відповідях, до помилковості в оцінюванні деяких важливих обставин, що входять у предмет допиту.

Своєю чергою, недобросовісна сторона судового змагання намагатиметься це використати, створюючи під час допиту стресову ситуацію.

> Короткочасність судового допиту. Якщо допит на судовому слідстві триватиме декілька годин, а в разі потреби — з використанням перерв — декілька днів, то на суді «в одноепізодній справі» він звичайно триває не більше півгодини.

Через це той, хто допитує, повинен бути добре підготовленим до допиту, щоб провести його раціонально, «економно», а це можливо лише за наявності чіткої програми допиту.

Інакше допит обов’язково міститиме прогалини, не зможе всебічно охопити всі необхідні моменти, внаслідок чого може й не досягнути своїх цілей, особливо за вмілої «контргри» опозиційної сторони.

Очевидний дефіцит часу під час судового допиту (кількісна категорія) може бути компенсований тільки високою якістю допиту, а це забезпечується його планом.

> Віддаленість у часі від події злочину. Допит на суді, порівняно з допитом під час попереднього розслідування, суттєво віддалений у часі від події злочину.

Це призводить до забувань допитуваною особою деталей розглядуваної судом події, її подробиць, про які ця особа свого часу без проблем повідомляла у попередніх показаннях.

Відомості про факти втрачають попередню чіткість, виникають прогалини, особливо в показаннях про послідовність подій.

Існує можливість допитуваного скористатися вигадками з тим, щоб компенсувати забуті ним моменти минулої події, що значно послабить вартість минулих показань.

Цим неодмінно може скористатися захист. Тільки детальне знання справи і тактично правильне ведення прокурором судового допиту може компенсувати ці недоліки, обумовлені розривом у часі між кримінальною подією та судовим допитом щодо неї.

> Раптовість (більш точно — її відсутність). Під час допиту в суді значно обмеженим є коло тактичних прийомів, які зазвичай використовуються під час допиту на судовому слідстві.

Так, у суді втрачається можливість тактичного використання раптовості допиту.

Викликана до суду особа знає, про що її будуть допитувати, оскільки предмет допиту залишається таким, яким він був на попередньому розслідуванні.

Суттєво обмежується можливість застосування в суді й такого тактичного прийому як раптовість запитання.

> Допитуваний незнайомий для обвинувача і судді.

Слід також урахувати той факт, що в суді прокурор здебільшого вперше бачить допитуваного, доволі обмежено обізнаний про його особисті риси, властивості (якщо не брати до уваги, що прокурор міг отримати у певних межах цю інформацію з матеріалів кримінальної справи).

Через це в суді, будучи змушеним зразу ж переходити до допиту, прокурор позбавлений можливості використати з тактичною метою інформацію про особливості допитуваного.

> Перевірково-посвідчувальний характер судового допиту. Допитові на досудовому розслідуванні притаманний пошуковий характер.

А судовий допит є не стільки пошуковим, скільки перевір-ково-посвідчувальним.

Із пошуковими ж проблемами суд стикається не часто, лише в ситуації відмови допитуваного від попередніх показань і знаходження нових пояснень, які вимагають пошуку інформації для свого підтвердження або спростування. Водночас, якщо цей пошук буде надмірно складним і тривалим у часі, суд не стане ним займатись, а поверне справу на додаткове розслідування.

Відповідно міняється і спектр, і результативність тактичних прийомів, що використовуються в обох процедурах. Наприклад, тактичне значення попередження недобросовісного свідка (потерпілого) за дання завідомо неправдивих показань зростає (стає більш ефективним) під час допиту в суді, оскільки цей допит — останній для допитуваного.

Узагальнюючи сказане, можна дійти висновку, що допит у суді є дещо складнішим за допит на досудовому слідстві.