6. Судово-криміналістичне дослідження ознак зовнішності людини

Важливу і суттєву роль в ідентифікації особи за її зовнішністю відіграє криміналістична портретна (або судово-портретна чи судово-фотопортрстна) експертиза.

Результатом її проведення може бути встановлення тотожності людини за її зображеннями у відповідних джерелах.

Залезісно від характеру об’єктів є такі види судово-портретної експертизи:

• експертиза зображень людей за фотографіями з метою встановлення того, чи зображено на двох та більше фотографіях ту саму особу;

• експертиза невпізнаного трупа (фотографії якого надано) і зажиттєвої фотографії особи для встановлення особи трупа;

• експертиза зажиттєвого фотозображення безвісти зниклої особи і черепа трупа для встановлення того, чи може виявлений череп належати людині;

• експертиза посмертної маски невстановленої людини і зажиттєвих фотозображень безвісти зниклого з метою впізнання трупа.

Наведений перелік об’єктів і завдань досліджень свідчить про те, що портретна експертиза проводиться в процесі оперативних і слідчих заходів під час розшуку осіб, що уникають слідства та суду; осіб, які втекли з місць позбавлення волі; осіб, зниклих безвісти, коли виявляється або затримується особа, схожа зовні з розшукуваною.

Експертиза проводиться й тоді, коли є сумніви щодо того, хто зображений на фотографії у посвідченні, яке подається конкретною людиною як своє.

До експертів звертаються і з метою встановлення ними факту того, що на фотографіях, які мають значення для слідства, зображено конкретну особу тощо.

Матеріали (фотопортрети), що представляються (надаються) експертам, повинні бути достовірними (тобто їх походження встановлено безсумнівно) і допустимими (отриманими в установленому законом порядку); співвідносними за ракурсом; наближеними за часом виготовлення; умовами їх виконання (одні умови освітлення, тла та ін.); високої якості (належної різкості, середньої контрастності, без ретуші, вуалі, пошкоджень і забруднень).

Кіно-, відсоматеріали, рентгенограми надають в оригіналах; кісткові рештки (череп, кістки) мають бути очищені від м’яких тканин.

В основі експертного ототожнення особи стосовно всіх перелічених вище об’єктів лежить порівняльне дослідження (зіставний аналіз) ознак зовнішності.

Процес експертного дослідження складається з п’яти стадій:

• підготовчої;

• аналітичної;

• порівняльної;

• синтезу та узагальнення;

• фіксації результатів дослідження.

На першій стадії відбувається вивчення властивостей наданих експертові об’єктів і вплив їх на передання ознак зовнішності.

Так, оглядаючи об’єкти фотографії, експерт вибирає з них найбільш придатні для зіставлення.

На другій (аналітичній) стадії здійснюється роздільне вивчення об’єктів.

Для цього, наприклад, відібрані фотознімки доводяться до одного масштабу (викопуючи репродукційне фотознімання).

За групою фотографій, на яких зображено ту саму особу, яка підлягає ідентифікації, з використанням методу словесного портрета описуються збіжні ознаки зовнішності.

Поряд із описом, на цій та наступній третій стадії застосовують й інші заходи демонстрації збіжних ознак:

• зіставлення — порівнювані фотографії наклеюють поряд і однаковими цифрами позначають збіжні ознаки;

• суміщення — складання частин фотографій (зазвичай лівої частини одного обличчя з правою іншого знімка) для демонстрації співвідносності (взаємопереходу) горизонтальних ліній: росту волосся, брів, очей, основи носа, рота, підборіддя;

• накладення — суміщення за однойменними анатомо-топо-графічними пунктами зображень облич, виготовлених на прозорих фотоплівках (або одне зображення на плівці, інше — на фотопапері).

Отже, сутність третьої стадії — порівняння роздільно виявлених ознак із установленням збігу чи різниці, у спосіб зіставлення, суміщення та накладення (аплікації) фотозображень.

На четвертій стадії — синтезу та узагальнення результатів -проводиться оцінювання справді збіжних і відмінних ознак, формулюються висновки. Висновок ґрунтується на детальній характеристиці всіх виявлених ознак зовнішності та об’єктивній оцінці їхньої достатності для цілей ототожнення.

Якщо поряд зі збіжними ознаками, що дають можливість виснувати про тотожність, спостерігаються певні розбіжності, останні повинні бути пояснені (різністю освітлення фотографування, просторовими спотвореннями через відповідний ракурс голови, віковими змінами чи внаслідок перенесених хвороб тощо).

На п’ятій стадії дослідження відбувається фіксація його результатів — складається висновок експерта, до якого долучаються фототаблиця із розміченими та нерозміченими (конт-рольн им и) фотографіями.

Якщо на експертизу скеровано череп і зажиттєве зображення особи, яка підлягає ототожненню, то дослідження провадиться за дещо іншою методикою.

Спершу за черепом установлюються стать і наближений вік особи, якій цей череп належав.

Після цього із зажиттєвої фотографії виготовляють діапозитив.

Череп фотографують у тому ж масштабі та ракурсі, що й обличчя, зображене на діапозитиві.

Далі негативне зображення черепа та обличчя суміщають за основними анатомо-топографічними пунктами і з цього суміщеного негатива здійснюють фотодрук.

На отриманій фотографії повинні чітко проглядатись обидва зображення так, щоби збіглися всі анатомо-топографічні пункти і контури.

Якщо такий збіг має місце, то виснують про те, що череп міг належати цій особі.

У разі незбігу висновок буде негативним.

У категоричній формі висновок дається лише тоді, коли поряд із зазначеними збігами є збіг і індивідуалізуючих ознак: викривлення спинки носа, сліди хірургічного впливу на кістках черепа, збіг зажиттєвих відомостей про стан зубного апарату з реальним станом такого в черепі.

У слідчій та оперативно-розшуковій практиці інколи звертаються до експертно-скульптурної реконструкції обличчя за черепом (метод М. М. Герасимова).

Суть методу: на череп наносять воскову композицію шаром, що обумовлюється товщиною м’яких тканин на відповідних ділянках обличчя (голови).

Отриманий скульптурний портрет може бути із оперативних цілях пред’явлений для впізнавання, а також зіставлений за методом словесного портрета із зажиттєвими зображеннями безвісти зниклої особи.

Результати впізнавання або зіставлення доказового значення не мають, оскільки в основі створення скульптурного портрета лежать не тільки об’єктивні дані, а й суб’єктивні, що привносяться скульптором-експертом. З цієї ж причини скульптурний портрет не може бути об’єктом експертного дослідження.

Аналогічна ситуація — з мальованими та композиційними портретами.

Тільки в оперативних цілях може мати місце виконуване спеціалістами-експертами зіставлення портретів (у справах щодо серійних злочинів) між собою з метою хоча б наближено дійти висновку, що злочини вчиняються тією самою особою.

Звичайно, таке дослідження, не будучи експертизою, оформлюється «довідкою про дослідження».

7. Деякі аспекти генотипоскопічного аналізу

Генетика дедалі активніше розшифровує (розкриває) тонкі та складні механізми передання спадкової інформації, розширяючи водночас арсенал криміналістичних методів ототожнення особи за специфічними ідентифікуючими ознаками.

Генотип людини складається з 40 тис. генів, 70 їх асоціацій і семи основних блоків.

Кожен ген (а їх у людини налічується від ЗО до 100 тис.) розташовується у хромосомних парах.

Одна їх половина переходить від батька, інша — від матері, і обидва передають нащадкові відповідні спадкові характеристики.

Генне успадкування рухається немовби за принципом калейдоскопа: в яку «картинку» складуться численні складові, несучи спадкові риси, така картина й відобразиться в рисах нащадка.

Варіантів — незчисленна множина, причому важлива не тільки якість асоціацій та блоків, що беруть у цьому процесі участь, а й рівень їхньої сумісності, тобто як і які матимуть місце поєднання.

Геном індивіда — це сукупність генів, повний набір «інструкцій» щодо функціонування людської істоти.

Зашифровані в геномі «інструкції» обумовлюють як зовнішні ознаки людини (зріст, комплекцію, форму обличчя, розріз очей, колір волосся та все інше, що стосується зовнішності та внутрішніх органів), так і властивості її функціонування: тип вищої нервової діяльності, задатки емоційно-вольової сфери, інтелект, сприйняття до хвороб, тривалість життя тощо.

Генетичний «паспорт» людини складається із 3 млрд знаків, а кожний окремий ген містить від 10 до 150 тис. кодових літер (знаків).

ДГІК (дезоксирибонуклеїнова кислота) — гігантська молекула, що міститься в ядрах людських кліток у формі 46 окремих ниток, кожна з яких згорнута у клубок, що називається хромосомою.

ДНК складена в подвійну спіраль, що схожа на скручену мотузкову драбину, бокові сторони якої складаються з цукру і фосфатів.

їх щільно з’єднують поперечини, які називаються парами основ, оскільки складаються з двох хімічних з’єднань азотистих основ — базисів.

Кожен із базисів (основ) становить букву в генетичному коді.

Трибуквенні «слова», які утворюються нуклеїдами послідовно вздовж кожної сторони «східців» (базису) — це інструкції для клітки про тс, як збирати амінокислоти в білки, необхідні для життєдіяльності їх господаря.

Кожне повиє «речення» в ДНК — це ген, тобто відособлений сегмент її нитки, що є відповідальним за організацію синтезу специфічного білка, наприклад, для ока, м’яза, кістки.

Уздовж молекули ДНК розташовуються послідовності основ (базисів), які повторюються декілька разів.

Ці послідовності розташовані у нітронах — частинках генів, які не несуть корисної інформації.

Складаються вони з нуклеотидів, що повторюються від 3 до ЗО разів і розподіляються по всій довжині ДНК.

У людини можна знайти однакову послідовність нуклеотидів, повторену 5 разів в одному місці, потім, для прикладу, 15 разів в іншому, а потім 25 разів іще десь.

В іншої особи ці послідовності будуть складатися з іншої кількості нуклеотидів, займаючи інші ділянки нітронів, тобто частин генів ДНК.

Творець генотипоскопічної експертизи англійський учений-біолог А. Джеффріс у 1983 р. виявив наявність у молекулах ДНК цих нуклеотидних ділянок, які є характерними для кожного індивіда, після чого розробив методи практичного використання цього феномена у криміналістиці. Він довів, що у всіх людей різниться кількість таких ділянок, назвавши їх міні-сате-л і та ми ДНК.

Різним, тобто індивідуальним для кожної людини, є й відношення сателітів за їхньою просторовою довжиною: у когось багато довгих і мало коротких, у когось — багато середніх і мало довгих і т. д.

Нарешті, всередені кожної послідовності є ще й різна кількість пуклеотидів.

Ось так набирається доволі достатня кількість генетичних елементів для створення методу ідентифікації людини за будовою її ДНК.

Міні-сателіт ДНК становить собою мутації ДНК (тобто відхилення від норми).

На відміну від більшості мутацій, що трапляються досить рідко, міні-сателіт виявився притаманним геномам усіх людей (точніше — геномам усіх живих істот).

У кожному геномі в середньому до двох десятків таких мутацій, розташованих на різних хромосомах.

Сукупно вони утворюють набір міні-сателітів ДНК, що розрізняються за довжиною та місцем локалізації.

Імовірність того, що два суб’єкти матимуть однакову кількість сателітів ДНК, ідентичний розподіл їх довжин і абсолютно однакову їх послідовність, практично дорівнює нулю (точніше, збіг результатів дослідження в одному випадку на 100 млрд).

Винятки з цього правила становлять випадки з дослідженням однояйцевих близнят, у яких генетика є ідентичною.

Методика геноідентифікаційного дослідження є такою

Молекули ДНК, виділені з якихось клітин людини (кров, сперма, волосини, шматки шкіри), розміщують у чотири пробірки.

У кожну пробірку додають рестрикційний фермент, який руйнує одну з чотирьох азотистих основ, розкриваючи ланцюг ДНК там, де ця основа міститься. Внаслідок цього ДНК розщеплюється па фрагменти, що містять цілі міні-сателіти.

Наступна операція — сортування утворених фрагментів за їх розмірами.

ДНК, оброблена ферментом, переноситься з кожної пробірки на пластину, покриту гелем.

Для переміщення фрагментів ДНК через цю схожу на желе речовину використовується електрофорез — метод, заснований па відмінності в рухомості частинок під дією електричного поля.

Маленькі фрагменти переміщаються швидше, ніж більші.

Міні-сателіти виділяються за допомоги спеціальних «зондів» — з’єднань десяти пуклеотидів.

«Зонди» радіоактивні, а тому засвічують світлочутливу пластину і утворюють на ній темні, різні за товщиною, довжиною, розташуванням смуги відповідно до кількості міні-сателі-тів, фіксованих у тому чи іншому місці.

Розташування цих смуг — електрофореограма — відповідає порядку, в якому розташовані основи в початковому ланцюгу ДНК.

Загальна кількість відмінних між собою смуг на електрофо-реограмі у двох кровно не споріднених людей — не менше 10. Метод є високочутливим.

Аналіз можна виконати на дуже малій кількості біологічного матеріалу — достатньо краплини крові чи однієї волосини.

У однієї й тієї ж людини в усіх клітинах будь-яких її органів — серці, легенях, нирках, крові, мозку, шкірі, спермі, слині тощо — сателітні ділянки ДНК абсолютно однакові.

Навіть більше, людина з часом старіє: вік, хвороби, життєві незгоди до невпізнання можуть змінити її фігуру, обличчя.

Одначе кожна клітина її організму починаючи від періоду внутріутробного розвитку і навіть після смерті буде зберігати свій незмінний вигляд індивідуальних компонентів ДНК.

Тим паче у багатьох випадках електрофореограми можуть виявлятись єдиним засобом ідентифікації особи.

Спадкову інформацію у клітинах організму ні стерти, ні змінити неможливо.

Щоправда, біологічні тканини, що перебувають поза організмом, піддаються змінам, а ДНК — деградації внаслідок процесів загнивання біологічного матеріалу.

Тому забезпечення правильного зберігання біологічних об’єктів має для генотипоскопічної експертизи важливе значення.

Такі об’єкти потребують консервації у вигляді сухих плям зі зберіганням за умов кімнатної температури, а якщо помістити у морозильник (принаймні до мінус 10 °С), то за такої температури біологічні тканини можуть зберігатися та бути придатними для гспотипоскопічного дослідження доволі тривалий час (роки).

Розроблення основ генотипоскопічної експертизи британськими вченими обумовило її монопольне і найбільш поширене застосування саме в Англії. Що ж до інших держав, то ця обставина (монопольне володіння методом) стала суттєвим стримувальним чинником.

Проблема у володінні «пробою Джеффріса» полягає не стільки у складності й дороговизні (через потребу спеціального обладнання), скільки в отриманні речовини, яку ми називали рсстрикційним ферментом, яка відіграє чільну роль у процесі виділення гіперваріабельних міні-сателітів ДНК.

На початку 90-х років XX ст. ситуація дещо покращилася завдяки тому, що групи тоді ще радянських та бельгійських вчених паралельно і незалежно вийшли на нову технологію геноти-поскопічпого аналізу, засновану на впливі на ДНК бактеріофага М-13 — препарату, що вже тривалий час застосовується генетиками та є в будь-якій спеціалізованій лабораторії.

] все ж таки, генотипоскопічний аналіз залишається доволі нечастим у судово-слідчій практиці на теренах нашої держави (у пас такий аналіз через дорожнечу й відсутність необхідних реактивів проводиться лише Київським НДІСЕ). Наскільки відомо, у Львівському НДІСЕ є експерт, який володіє методикою цього аналізу, але виконує його через ряд обставин лише в Києві.

Тож заслуговує на ширше розповсюдження судово-біологічна експертиза, що проводиться за методом ізоферментних досліджень сивороткових білків людини.

Дозволяючи визначити фенотип (сукупність ознак і властивостей організму, що склалися в процесі його індивідуального розвитку, в основі якого є генотип) білків, що містяться в крові, спермі, інших виділеннях людського організму, метод є дієвим у випадку, коли групи крові потерпілого і підозрюваного збігаються.

З відомих причин (в основному економічних) у СІЛА, Англії та інших заможних державах проблем із генотипоскопічним аналізом не виникає.

Є багато випадків установлення криміналістами цих держав людини, її ідентифікації методом генотипоскопії за плямами крові чотирирічної давності.

Скотленд-Ярд генетично реєструє всіх звільнених із тюрем Англії злочинців, а ФБР розглядає питання про загальну генетичну реєстрацію населення США.

У СІЛА генорсєстрацію військовослужбовців і державних функціонерів уже проведено, не кажучи про злочинців, що вже потрапляли в поле зору поліції.

Створено комп’ютеризований банк даних генотипоаналізу групи ризику американського суспільства.

Безспірно, такий підхід не є необхідним, оскільки генотипоскопічний аналіз відкриває нові можливості в ототожненні осіб, запідозрених або підозрюваних у вчиненні зґвалтувань, убивств, пов’язаних із розчленуванням і захованням трупа, крадіжці людей з метою шантажу, торгівлі різними органами людського організму тощо.

Коли складно встановити належність виявлених частин тіла одному трупу, або під час розслідування «убивств без трупа», можна взяти для аналізу ДНК від близьких родичів потерпілого.

Висока чутливість методу дає можливість використати його і для встановлення джерела походження мікрооб’єктів біологічної природи.

Література

Ардаишн А. П., Юдина Н. Г. К вопросу об организации работы с неопознанными трупами.- Ч. 1.- М.: Владимир, 1996. Атлас анатомии человека.- М., 1988.

Башкатов В. К. Судебно-фотографическая экспертиза. Учебное пособие.- М., 1980.

Білеичук П. Д. Криміналістика: Підручник,- К.: Атіка, 2001.

Бронников А. Г. Криминалистическое значение татуировок у правонарушителей.- Пермь, 1982.

Бронников А. Г., Дубягии Ю. П. Использование сведений о татуировках в целях предотвращения и раскрытия преступлений.- Пермь, 1986.

Бронников А. Г., Дубягии Ю. П. Криминалистическая диагностика и расшифровка татуировок у правонарушителей.- Пермь, 1989.

Бурик В. И., Пилипчук В. Ф. Признаки внешности человека и их использование в розыскной деятельности.- К., 1982.

Буров С. А. Составление словесного портрета по черепу для целей идентификации.- Саратов, 1958.

Буров С. А., Прокопенко Л. И. О правомерности идентификации личности по рисованным изображениям.- Иркутск: Омск, 1971.

Виниичеико И. Ф., Житников А. С. и др. Криминалистическое описание внешности человека. Учебное пособие / Под ред. В. А. Снетко-ва.- М., 1999.

Водолеев А. А. Восприятие и понимание человека человеком,- М., 1982.

Восстановление лица по черепу в криминалистике.- М., 1990.

Герасимов М. М. Восстановление лица по черепу.- М., 1955.

Гусев А. А. Судебно-портретная экспертиза. Назначение и производство криминалистических экспертиз.- М., 1976.

Дубягии Ю. П. Новые методы фиксации признаков внешности неизвестных погибших с помощью пластических моделей.- М., 1990.

Дубягии Ю. П. Руководство по розыску и расследованию неочевидных убийств.- М., 1997.

Дубягии Ю. П., Бронников А. Г. Криминалистическое установление личности по неопознанным трупам с помощью масок и слепков с отдельных частей тела.- Пермь, 1989.

Дубягии Ю. П., Лысое Н. Н. и др. Криминалистическое учение о признаках внешности человека. Габитология: Лекции.- Н. Новгород, 1991.

Дубягин Ю. П., Торбин Ю. Г. Использование данных о внешности человека в раскрытии и расследовании преступлений: Учебное пособие- М., 1987.

Занизит Н. В. Портретная экспертиза ребенка // Криминалистика и судебная экспертиза.- 1967.- Вып. 4.

Закатов А. А. Криминалистическое учение о розыске.- Волгоград, 1988.

Зинин А. М. Внешность человека (субъективные изображения).-М., 1995.

Зинин А. М. Внешность человека в криминалистике- М., 1995.

Зинин А. М. и др. Особенности портретной криминалистической идентификации и использование видеоизображений.- М., 1995.

Зинин А. М. Применение субъективных портретов.- М., 1996.

Зинин А. М., Зотов А. В. и др. Использование информации очевидцев о признаках внешности человека при составлении субъективных портретов.- М, 1996.

Зинин А. М., Кирсанова Л. 3. Криминалистическая фотопортретная экспертиза.- М., 1991.

Зинин А. М., Кирсанова Л. 3. Криминалистическое описание внешности человека / Пол ред. В. А. Снеткова.- М., 1984.

Зинин А. М., Овсянникова М. И. Установление преступников и других лиц по признакам внешности.- Омск, 1982.

Кирсанова 3. И. Экспертное отождествление человека по фотопортретам с применением математических методов исследования.- М., 1968.

Криминалистическое описание внешности человека. Функциональные и сопутствующие элементы и признаки: Справочное пособие / Под ред. В. А. Снеткова.- М., 1989.

Рейсе Р. А. Словесный портрет. Опознание и отождествление личности по методу А. Бертильона.- М., 1911.

Розыск. Признаки внешности человека: Справочное издание / Сост. С. В. Слинько; Под ред. Н. М. Халина.- X., 1998.

Скригонюк М. І. Криміналістика: Підручник.- К.: Атіка, 2007.

Снетков В. А. Габитоскопия.- Волгоград, 1979.

Снетков В. А. Портретная идентификация личности в оперативно-розыскной и следственной работе.- М., 1968.

Снетков В. А., Зинин А. М. ИКР — современное средство собирания данных о внешности человека // Теория и практика собирания доказательственной информации техническими средствами на предварительном следствии.- К., 1980.

Снетков В. А., Зинин А. М., Винниченко И. Ф. Типы и элементы внешности (ТЭВ).- М., 1970.

Терзиев Н. В. Криминалистическое отождествление личности по признакам внешности: Учебное пособие.- М., 1956.

Цветков П. П., Петров В. П. Идентификация личности по фотографиям- Л., 1966.

Цилъвик П. П. Человек пропал без вести розыск.- К., 1995.

Шехтер М. С. Зрительное опознание.- М., 1981.

Тема 7

КРИМІНАЛІСТИЧНА РЕЄСТРАЦІЯ