2. Почерк як об’єкт криміналістичного дослідження

Автора письма слід відрізняти від виконавця.

Автор, як уже зазначалося, відображає у своєму письмі інтелектуальні навички, а якщо він сам виконує письмо, то й гра-фічпо-почеркові навички. Виконавець відображає лише свої рухові навички, тобто ознаки почерку.

Почерк — графічна сторона письма, сутність якої полягає в зображенні думки автора графічними знаками мовного алфавіту (цифровими знаками) із застосуванням координованої системи специфічних рухів через автоматизоване відображення писемних навичок.

Процес вироблення павичок почерку, як зазначав фізіолог Павлов, має умовно-рефлекторну природу.

Внаслідок тренування у людини виробляється динамічний стереотип, завдяки якому вона починає виконувати букви автоматично, на відміну від початкового стану навчання, коли витрачається багато зусиль на контроль за написанням букв, цифр.

Почерку, як і письмовій мові, притаманні загальні та окремі ознаки, завдяки яким і відбувається ідентифікаційний процес установлення виконавця рукописного тексту.

Загальні ознаки — ті, що характеризують почерк у цілому; вони проявляються у більшості письмових знаків, належать до всієї системи руху в цілому, їх неважко зауважити оглядом рукопису.

> Виробленість почерку характеризує сформованість письмово-рухових навичок, визначається ступенем володіння технікою письма виконавцем документа, його здатністю користуватися загальноприйнятою системою скоропису:

• темпом письма,

• автоматизмом,

• координацією рухів.

Темп письма визначається часом, витраченим на виконання літер, слів, речень та всього рукопису.

Розрізняють: швидкий темп письма, середній, низький повільний теми почерку.

Ознака координації рухів припускає їх узгодженість у виконанні літер, особливість їх зв’язування.

Ступінь координації рухів може бути: високим, середнім, низьким.

Координація сукупно з темпом письма дає змогу поділяти почерк за виробленістю на:

• високовироблепий,

• середньовироблений,

• маловироблений (низький).

Високовироблепий характеризують високий темп письма, високий ступінь координації рухів та їх зв’язаності, висока стійкість і автоматизм письма.

Особа, яка має високовироблений почерк, може за бажанням змінювати його на мало- та середньовироблений, тоді як особа з маловиробленим почерком не може змінити його на високо-вироблений.

Середньовироблений є характерним для осіб, у яких темп письма — невисокий, координація рухів — середня, зв’язаність -низька і не перевищує трьох літер. Форма літерних знаків більш відповідає прописам, хоча й має ознаки змін. Такий почерк є стійкішим, ніж маловироблений.

Маловироблений (низький) характеризується зупинкою формування письмово-рухових навичок на початковій стадії навчання. Є характерними повільний темп письма і низький ступінь координації рухів як наслідок надмірного напруження руки під час письма. Почерк — спрощений, зв’язність — низька, літери відрізняються від загальної форми прописів, втрачаються деякі елементи, рухи — нестійкі, що проявляється в нерівномірності розміру і нахилу письмових знаків, їх неправильній формі та положенні.

> Ступінь складності рухів (складність почерку або загальний тип) будова (почерку) характеризує побудову почерку, специфіку сформованості письмово-рухових навичок, пристосованість їх до темпу письма.

За складністю почерки поділяються на:

• прості,

• спрощені,

• ускладнені,

• стилізовані.

Простий — це такий, у якому система рухів, направлених на виконання елементів письмових знаків, букв, слів, відповідає чи близька до вимог типового, стандартного (учнівського) пропису, не маючи замітних відхилень у бік спрощення чи ускладнення письма.

Спрощений характеризується наявністю спрощень у письмових знаках та їхніх зв’язках, більшість знаків виконується спрощеними рухами, через що цей почерк зазвичай добре вироблений («швидкий»), але нерозбірливий, важкочитаний через спрощене написання букв, зв’язків між ними.

В ускладненому спостерігаються складні за координацією рухи, що надають письмовим знакам незвичного і часто вигадливого вигляду; наявні нетипові (додаткові) елементи (прикраси) букв.

У стилізованому почерку малюнок письмових знаків наближається до спеціальних стандартів (до шрифту, друкованих букв тощо).

> Загальна форма рухів у почерку характеризує структуру рухів відносно їхньої траєкторії (за В. Ф. Орловою). Ці рухи виконуються особою, яка пише, у площині паперу.

До ознак форми руху відносять: переважну форму рухів під час виконання окремих літер, знаків.

За формою рухів почерк набуває таких форм:

- прямолінійної (кутової), коли більшість знаків виконується прямолінійно;

• криволінійної (округленої) — петльові рухи;

• змішаної, де наявні і прямолінійні та округлені рухи.

> Загальний напрям рухів — у який бік відносно годинникової стрілки виконуються рухи.

Не є характерними тільки для округлої та частково для змішаної форм рухів почерку:

• лівоокружні (рухи проти ходу годинникової стрілки);

• правоокружні (рухи за годинниковою стрілкою);

• змішаний загальний напрям (ліво-право чи право-ліво).

Загальний напрям і форма рухів — найбільш сильні ознаки.

> Нахил почерку визначається вертикальністю розміщення елементів письмового знака, тобто кутом до лінії рядка:

• правопохилий (стандартний): кут нахилу вправо у межах від 75° до 85° (за Салтевським, нахил — 75°);

• прямий: кут нахилу основних шрифтів становить 85-95° (за Салтевським — 90°);

• лівопохилий: у межах 95-115°;

• право- чи лівокосопохилені: тоді, коли кути нахилу — для правого більше 50°, для лівого — більше 140°;

• змішаний нахил (безпорядковий) — для маловироблених почерків: якщо у почерку є різні нахили літер до лінії рядка.

Нахил є однією з найменш стійких ознак.

> Розмір почерку характеризує висоту рядкових елементів букв:

• дрібний почерк — до 2 мм,

• середній почерк- від 2 до 5 мм,

• великий почерк — понад 5 мм.

> Розгін почерку визначається відношенням висоти літери до її ширини (за триштриховими варіантами рядкових літер: Т, Ш, Щ); враховується також протяжність за горизонталлю і між самими літерами у слові.

За розгоном почерк буває:

• великорозгінним (розгонистим), коли ширина більша за висоту літери;

• середньорозгінним, коли ширина дорівнює висоті літери;

• малорозгінним, тобто стислим, коли висота літер більша за ширину, а інтервали між знаками значно менші за ширину їх.

> Ступінь зв’язності почерку — характеризується кількістю знаків, викопаних без відриву пера (письмового приладдя) від паперу.

• зв’язаний почерк: характеризується тим, що одним рухом (безвідривним від паперу) виконується більше 8 штрихів і овалів, що дорівнює 5-6 буквам (за Салтевським до 3 букв);

• уривчастий — не більше 3 штрихів (1-2 букви), тобто майже колений знак виконується окремо;

• середньозв’язний — за один захід виконуються 3-4 букви або від 4 до 8 штрихів.

> Натиск почерку характеризує розміщення пункту прикладення найбільшої сили під час виконання знака або, за Образцо-вим, характеризується співвідношенням ширини основних (головних) і з’єднувальних штрихів з силою вдавлення штрихів.

За ступенем вдавленості (тиску) натиск почерку буває:

• сильним, якщо спостерігається більш ніж на двох наступних аркушах паперу;

• слабким, якщо спостерігається лише на зворотному боці аркуша;

• середнім, якщо спостерігається на двох наступних аркушах паперу.

За локалізацією натискування: рівномірне; розподілене по всій довжині штриха; розміщене уверху; розміщене внизу.

Загальні ознаки почерку є ознаками групового значення, визначають схожість або відмінність почерку в досліджуваному документі і порівняльних зразках; використовуються для початкового відібрання матеріалу з метою дослідження його згодом за окремими (ідентифікаційними) ознаками.

Окремі знаки — сукупність навичок виконання рукописного документа, що відображаються у властивих конкретному виконавцеві письма способах написання літер і зв’язкових штрихів між ними, а також у розташуванні знаків та їхніх елементів між собою; крім того, це також специфічні відхилення в написанні від типових прописів конкретної мови, з яких починається навчання техніці письма у школі.

Конструктивними елементами будь-якої літери та її елементів є:

• штрихи (прямі, хвилясті);

• овали;

• півовали;

• петлі.

Для опису ознак почерку його досліджують у цілому і поеле-ментно.

Передовсім у літері вирізняють кількість елементів, тобто рухів, якими її виконано. Тому в конструкції літери розрізняють:

• центральну частину (власне літеру);

• надрядкову частину;

• підрядкову;

• початок і закінчення руху (в окремих елементах);

• форму елемента — пряму, хвилясту;

• півовал;

• овал;

• петлі;

- форму і напрям руху, спосіб їх з’єднання і відносне розміщення.

Усе різноманіття рухів, які відображають навички конкретної особи, в літературі класифікують по-різному. Так, І. Ф. Пан-телєєв розрізняє чотири групи; Д. У. Бабаєва — шість; М. П. Яб-локов розділяє концепцію В. Ф. Орлової і наводить сім груп окремих ознак.

Ця — класифікація найбільш повна, деталізована і придатна для роботи. Щоправда, її ще можна доповнити.

> Незвична або ідивідуально-особлива форма руху — різноманітні за формою відхилення рухів, якими виконуються елементи письмових знаків та з’єднання між ними; характеризує письмовий знак загалом та його елементи зокрема.

Розрізняють:

• спрощену форму;

• ускладнену форму руху;

• петлясту форму виконання літер та елементів;

• кутасту форму виконання літер та елементів;

• хвилясту форму виконання літер та елементів;

• прямолінійну форму виконання літер та елементів;

• дугову форму виконання літер та елементів.

> Напрям руху характеризує рух письмового приладдя:

• правоокружиий напрям;

• лівоокружний (проти годинникової стрілки);

• лінійні рухи знизу догори, пункт початку руху — внизу відвідний рух;

• лінійні рухи зверху донизу, тобто пункт початку руху -зверху підвідний рух;

• зліва направо;

• зправа наліво.

> Довжина (відносна протяжність) руху — це характеристика розмірності руху під час виконання надрядкових і підрядкових елементів, а іноді й знака в цілому.

Так, невідповідності є стійкими, зберігаються в усьому рукопису. Лінійкою вони не вимірюються, оцінються наближено у співвідношенні з розмірами основної (центральної) частини літери.

> Кількість рухів характеризує збільшення або зменшення кількості рухів, якими виконуються письмові знаки або їхні елементи порівняно з кількістю рухів, передбаченою типовими прописами, тобто конструкціями письмового знака.

Наприклад, у літері «г» — зменшення або збільшення довжини початкового елемента, у літері «т» — кінцевого, у «б» та «у» -збільшення рухів, які в конструкції не є обов’язковими, збільшення довжини під час виконання овалів, напівовалів.

> Безперервність (або вид з’єднаних рухів) визначається вивченням місць з’єднань літер або окремих елементів, що залежить від способу з’єднання елементів і від частоти відриву письмового приладдя від паперу.

Розрізняють:

• злитий вид з’єднання — коли після закінчення руху (кінцевого штриха) утворюється перерва в русі для початку подальшого);

• іптервальний — якщо після закінчення руху (кінцевого штриха) утворюється перерва в русі для початку подальшого, тобто має місце відрив ручки від (пишучого приладу) від паперу, внаслідок чого у знаку або в центральній його частині утворюється перерва;

• незв’язний (уривчастий) — коли між літерами утворюються розриви, оскільки письмові знаки виконуються уривчастими рухами.

> Послідовність рухів має місце тоді, коли в рукопису трапляються письмові знаки, виконані специфічними, відмінними від природної послідовності у відтворенні елементів рухами.

Такі порушення послідовності рухів утворюють окрему ознаку.

Так, у літерах «т», «ж», «н» визначено порядок нанесення елементів, і такі спрощення цієї послідовності іноді є стійкою навичкою.

> Відносне розміщення рухів (особливості розміщення рухів) — характерна і стійка ознака, що фіксується вивченням окремих елементів письмових знаків і самих знаків під кутом зору їхньої просторової орієнтації.

У цій групі розглядається розташування пунктів початку, закінчення й перетину рухів відносно лінії основи письма, окремих елементів (справа, зліва, на елементі тощо) або відносно буквених елементів: вигляд обвідної верхніх і нижніх пунктів літер в окремому слові, рядку.

Відносне розміщення пунктів початку і закінчення руху може бути:

• верхнім;

• середнім;

• нижнім.

Значення має розміщення пунктів перетину елементів літери.

> Складність рухів — охоплює всі попередні групи і вказує, наскільки спрощені чи ускладнені рухи в літерах порівняно з типовими прописами.

Це спрощення або ускладнення може бути виражене і в формі рухів, і в збільшенні чи зменшенні їхньої кількості, продов-женості тощо.

> Розлади почерку — наслідки хворобливих процесів чи захворювань:

• хворобливе ускладення літер і знаків — мудровані, ускладнені літери, використання символічних знаків; зміна манери графіки букв (дрібні букви замінюються великими або друкованими; лівий нахил змінюється правим тощо) — характерно для осіб, хворих на шизофренію, циркулярний психоз;

• атоксія — безладний нахил штрихів, незначний ступінь їх зв’язаності, різнорозмірність письмових знаків, злами штрихів і збільшення їхньої довжини, неправильна форма письмових знаків обумовлюється розладом координації рухової навички під час графічного виконання письмових знаків (спазм письма, неврастенія, шизофренія, епілепсія тяжкої форми, хронічний алкоголізм);

• хвилястість штрихів — хвилястість відвідних і підвідних штрихів літер породжується ритмічними рухами руки (склероз мізку, старечий психоз, епілепсія, шизофренія, прогресивний параліч, переохолодження тіла);

• мікрографія — надзвичайно дрібні літерні знаки (летаргічний енцефаліт, шизофренія, депресивна форма циркулярного психозу).

Декілька моментів щодо ознак, за якими досліджують підписи.

Підпис — це особливий вид рукопису, що відображає прізвище особи у вигляді букв або умовних знаків, і такий, що має за-свідчувальне значення.

Підписи класифікуються за:

• належністю особи: від імені реально існуючої особи; від імені вигаданої особи;

• засвідчувальиим значенням: справжні; несправжні;

• умовами виконання: виконані у звичних (природних) умовах; умисно чи ненавмисно змінені;

• складом: буквенні (літерні — підпис тільки з букв); штрихові — підпис складається зі штрихів, що букв не утворюють; змішані — підпис складається із букв та штрихів (без літерних знаків);

• інформативністю: повні (коли в підписі наявні всі букви прізвища); скорочені; ускладнені (додано ініціали або умовні поєднання штрихів, а на завершення — розчерк).

Ознаками підписів є:

- розчерк — напрямок завершального штриха;

- співідношення ліній основи письма і верхніх закінчень штрихів;

- гладіолаж — зменшення розміру штрихів на кінці підпису;

- розміщення підпису відносно тексту документа і лінування на папері (топографічна ознака).

Умисна зміна власного підпису з метою відмовитись у майбутньому від неї називається автопїдробленням. Є такі види автопідроблепня:

• спотворення ознак підписного почерку;

• обведення підпису олівцем або чорнилами;

• вироблення нового варіанта підпису.

Почеркознавчі дослідження залежать від класу вирішуваних завдань, які поділяються на:

• ідентифікаційні,

• діагностичні,

• класифікаційні.

Ідентифікаційні завдання пов’язані з установленням конкретного виконавця текстів, підписів або виконання однією особою різних текстів, підписів, окремих фрагментів тексту, текстів і підпису тощо.

Найпоширеніші причини неможливості ідентифікації:

• відносно невеликий обсяг об’єктів ідентифікації;

• конструктивно проста побудова підписів або почерку;

• виконання підписів чи тексту уповільненими рухами з елементами малювання;

• нечіткість виконання письмових знаків (різко прискорений запис);

• технічне підроблення об’єкта дослідження (під копірку перебиванням, циркуль, лінійка, трафарети тощо);

• недостатня кількість однойменних графічних знаків для порівняння їх у різних об’єктах.

Питання експертові:

- ким із кола певних осіб виконано рукописний текст або його частину?

- ким із конкретних осіб виконано цифрові записи?

• чи виконано тексти різних документів або різні частини одного документа однією особою?

• чи виконано підпис від імені певної особи — цією особою або іншого?

- чи виконано текст документа і підпис у ньому однією особою? Діагностичні завдання передбачають розпізнавання часу та

умов виконання конкретного рукопису, стану виконавця.

Об’єктом дослідження є почерк, ознаки якого мають здатність відображати зміни часу та інших факторів.

Умови вирішення діагностичних завдань поділяються на:

а) завдання, мета яких досягається тоді, коли є досліджуваний об’єкт і порівняльні матеріали;

б) завдання, які вирішуються лише тоді, коли є досліджуваний об’єкт.

Структура дослідження у ході вирішення завдання в пункті «а» містить три етани: підготовчий, ідентифікаційний, діагностичний.

Завдання у пункті «б» має скорочену структуру дослідження, бо не охоплює ідентифікаційний процес, а це утруднює оцінювання виявлення ознак, через що завдання не завжди має вирішення.

Тому в таких ситуаціях висновки про незвичайність письма у більшості випадків є ймовірними. Запитання експертам:

• чи є придатним певний текст, підпис для дослідження з метою ідентифікації особи?

• чи виконано текст зміненим почерком (скорописом, друкованим, незвичною рукою)?

- чи викопано підпис із зміною його ознак?

• чи було виконано текст із наслідуванням почерку певної особи?

• чи виконано рукопис (підпис) за незвичайних обставин: поза межами зорового контакту, за незвичної пози, на вертикальній поверхні, під час руху тощо?

• чи виконано рукопис (підпис) у незвичайному стані його виконання: під час захворювання, травми, втомленості, сп’яніння, хвилювання?

- чи виконано спірний рукопис двома особами одночасно?

• чи виконано рукопис особою, що має навички письма друкованим шрифтом, незвичною рукою?

• який час минув після виконання тексту, підпису (за значного розриву в часі)?

Класифікаційні завдання передбачають установлення за допомоги почерку властивостей особи — виконавця документа (автора), характерних для певних груп осіб, що пишуть.

Це — різновид психолого-почеркознавчої експертизи, метою якої є визначення типу і властивостей нервової системи людини (особливо темпераменту); патологічних її особливостей; рис характеру — але такі експерименти не поширені.

Водночас відомості про кореляційну залежність між фізіологічними властивостями особи і почерком, установлення конкретних ознак почерку, які відображають ці залежності, дають змогу вирішувати низку класифікаційних почеркознавчих завдань:

• особою якої статі написано текст документа;

• якого віку виконавець рукопису, підпису;

- якою є загальна соціальпо-демографічна характеристика виконавця — автора цього рукопису: місце формування письмових навичок, рідна мова, професія тощо.