1. Письмова мова як об’єкт криміналістичного дослідження

Об’єктом вивчення почеркознавства є почерк людини, а авторозпавства — письмова мова людини.

За почерком криміналістика вчить і допомагає встановлювати виконавця тексту (рукописного) чи окремих його реквізитів, а за письмовою мовою — автора як рукописного, гак і іншим способом викопаного тексту документа.

Письмо — один із способів матеріальної фіксації думок і мови людини.

Розрізняють писемну та усну мову людини.

Відмінність писемного від інших способів фіксації мови полягає в тому, що думки та мова людини відображаються у вигляді літер, символів, знаків.

Своєю чергою, в письмі визначають дві сторони: змістовну та графічну.

Змістовна сторона письма — це письмова мова, а графічна -це почерк.

Письмова мова — зміст документа, який характеризується специфікою мовно-змістовних засобів.

Почерк — система автоматизованих рухів, які використовуються для виконання письма.

Ознаки письмової мови поділяються на:

• Загальні ознаки письмової мови.

• Окремі (або індивідуальні) ознаки письмової мови. Загальні ознаки характеризують письмову мову людини в

цілому; вони притаманні всім людям що вміють письмово висловлювати свої думки, дає змогу попередньо диференціювати авторів рукописів чи машинописних текстів перш за все за ступенем володіння письмовою мовою. До загальних ознак відносять:

• загальний зміст документа;

• рівень володіння письмовою мовою або ступінь грамотності (тобто граматичні ознаки);

• лексичні ознаки;

• стиль викладу (стилістичні ознаки);

• ознаки просторової орієнтації (топографічні ознаки письмової мови);

• ознаки загального рівня розвитку автора письмової мови.

> Загальний зміст документа — його суть та сенс. Ознайомлюючись зі змістом, аналізують:

• тему (тобто сутність змісту документа, його ідейну чи іншу спрямованість);

• відомості фактичного характеру, посилання на джерела та використані матеріали;

- згадування про самого автора.

Виходячи із загального змісту документа можна виснувати про:

• умови, за яких складався документ;

• мотиви, якими керувався автор;

• цільове призначення документа;

• інтереси, які враховувалися під час складання документа;

• ступінь обізнаності автора щодо конкретних фактів.

Усе це сприяє попередньо (наближено, а подеколи точно якщо є відомості зі змісту про автора, які можна перевірити тощо) робить можливим визначити коло осіб серед яких доцільно шукати автора.

> Граматичні ознаки відображають ступінь дотримання автором системи граматичних норм мови, яких його свого часу навчали у школі чи іншим способом. Засвоєння (навчання) граматичного ладу мови відбувається поступово з дитинства через повторення мови дорослих, навчання у школі нормативної граматики та самоосвіту.

Граматичні ознаки поділяють на:

• орфографічні;

• синтаксичні;

• пунктуаційні.

До орфографічних ознак належать: порядок написання тих або інших письмових знаків, буквених складів; відмінювання слів, родові закінчення, відмінки, відміни тощо.

Синтаксичні ознаки — звичайний характер побудови речень, тобто спосіб поєднання автором слів у реченні.

Пунктуаційні ознаки — стійка, звична для автора система способів виживання, тобто розставлення на письмі розділових знаків, за допомоги яких забезпечується змістовне (семантичне) формування письмової мови, її синтаксичні та ритмомелодійні особливості.

Загальний рівень грамотності може бути:

- високим — за відсутності орфографічних, синтаксичних помилок та обгрунтованого розставлення розділових знаків;

• середнім — за відсутності грубих помилок у нескладних випадках правопису, але їх наявності у складних;

• низьким — за наявності численних орфографічних, синтаксичних і пунктуаційних помилок, не обов’язково у складних випадках.

> Лексичні ознаки є відображенням у змісті документа мовних засобів письма, якими володіє автор, виражаючи свої думки в рукоиисі чи машинописному тексті.

До лексичних ознак відносять:

• словниковий запас (власне лексика);

• фразеологію;

• зображувально-виразові знаки.

Словниковий запас — це кількість слів, понять із різних галузей знань, якими оперує автор і які відображають рівень його культури, професіоналізму, начитаності, ерудиції.

Цей запас може бути:

• великим,

• середнім,

• малим (бідність мови).

На бідність лексики вказує така ознака, як невиправдані повтори тих самих слів і виразів.

Що більший словниковий запас, то більш письменною вважається людина, про що свідчить використання лексичних синонімів, фразеологізмів, різноманітних визначень.

Особливістю лексики письмової мови є використання:

• професіоналізмі в (слів-термінів, вживання яких є характерним для осіб певної професії);

• архаїзмів (слів-термінів, що вийшли із сучасного літературного вжитку: чадо — дитина; чолом бити — просити, звертатися з клопотанням тощо);

• нових слів — неологізмів (тобто таких слів, що недавно ввійшли в мову науки, техніки, мистецтва та інші сфери спілкування: нові українці, менталітет, космоплавання тощо);

• історизмів (слів, якими в минулому характеризували певні поняття: предмети, явища, але вже сьогодні не існують: опричники, волосний писар тощо);

• арготизмів — жаргонні слова (слова-терміни з таємного жаргону певних соціальних груп, злодіїв, волоцюг, жебраків тощо, які відрізняються від загальноприйнятої мови наявністю специфічних слів і виразів: соси — гроші, ксива — документ і т. д.);

- діалектизмів (слів, характерних для мешканців певної територіальної одиниці або запозичених із діалекту цього краю);

- варваризмів (неправильно вживаних слів чи виразів, запозичених з іншої мови: трапляються тоді, коли автор, виконуючи писання нерідною мовою, пише окремі письмові знаки, слова, а інколи і цілі речення з дотриманням правил граматики рідної мови);

- вульгаризмів (слів, що несуть різко виражену грубість);

- ідіом (своєрідних зворотів мови, властивих певній мові та дослівно не перекладуваних на іншу мову).

Фразеологія — сукупність стійких поєднань слів (усталених зворотів) мови, які позначають щось як єдине за змістом (ідіоми, прислів’я, крилаті вирази тощо).

Характер фразеологічних зворотів оцінюється під кутом зору їх розповсюдженості, архаїчності, національного забарвлення, що допомагає встановити вік, умови виховання й рівень освіченості; національність, ерудованість, професію автора, середовище проживання і коло спілкування.

Зокрема, звороти «стрімголов», «ловити рибу в каламутній воді», «танцювати під чужу дуду» — є типовими для будь-якої людини, а ось: «геркулесова п’ята», «лебедина пісня», «сизифо-ва праця» є характерними для освічених і начитаних людей.

Зображувально-виразові засоби — це речення, звороти слів, вирази, що вживаються в переносному значенні (метафори, гіперболи, іронії, порівняння), а також стилістичні фігури (градація, антитеза, риторичні запитання та ін.).

Вони застосовуються для підвищення, підсилення дієвості мови, надання їй образності, сили експресії тощо, створюючи пам’ятний образ: поглиблюють і покращують процес зрозуміння та усвідомлення основного, головного в описуваних подіях і можуть індивідуалізувати письмову мову аноніма.

Ступінь володіння такими засобами дає змогу судити про належність автора до певної групи осіб.

> Стиль викладу (стилістичні ознаки) письмової мови -це сукупність використання лексичних, фразеологічних і зображувальних засобів мови; манера викладення думок, зворотів у реченні, синтаксичній структурі, структурі фраз і побудові тексту в цілому.

До цих засобів відносять:

• характер уживаної мови, залежно від якого стиль (жанр) викладу може бути:

- науковий;

• публіцистичний (газетно-журнальний);

• офіційно-документальний (канцелярський);

• виробничо-технічний;

• художньо-белетристичний;

• епістолярний;

• жаргонний;

• розумовий тощо.

Специфіка кожного з названих стилів обумовлюється цільовою скерованістю документа, навичковими особливостями автора виражати думки, що відповідають його індивідуальним, емоційним, психічним, професійним та іншим звичкам, захопленням.

• манеру викладу (лаконічна, багатослівна, багаторазові повтори чи відступи);

• вибір речень та їхню різноманітність;

• композицію викладу (загальну будову документа): чи пишеться текст за планом, чи поділяється текст на абзаци, чи вирізняються найбільш важливі думки тощо;

• послідовність викладу — висновок, потім факти (докази) чи навпаки;

• використання для передання змісту образних та ідіомотор-них зворотів мови тощо.

Стиль викладу відображає використання мовних засобів у відповідності до функціонального значення мови, він певним чином характеризує особистість автора документа, відображаючи:

• характер мислення автора,

• досвід,

• глибину знань,

• професію,

• індивідуальні мовні звички та нахили,

• культуру,

• середовище проживання (перебування) тощо.

> Топографічні ознаки (розташування тексту і його частин на папері, тобто ознаки просторової орієнтації засобів письма), а також інші незначні звички письмової мови:

• поля (марґінеси): їх розташування (ліве, праве); розмір; конфігурація; напрям (вертикальні, такі, що звужуються чи розширяються);

• абзаци: наявність і кількість; спосіб вирізнення абзаців; розмір абзацних відступів;

• рядки: конфігурація (прямі, вигнуті, ступінчасті); напрям; розташування щодо розлінування на папері; розмір проміжків між рядками;

- наявність перенесень слів; проміжки між словами;

• особливості закінчення рядків; рівень і розташування знака переносу;

• звернення до адресата (розміщення щодо країв листа паперу і тексту документа);

- підпис, дата — розміщення на аркуші відносно тексту.

До дрібних (незначних) звичок як загальних ознак письмової мови треба віднести:

• вирізнення окремих частин тексту;

• методи внесення виправлень до тексту;

- спосіб нумерації сторінок, розділів, абзаців, пунктів, частий тощо;

- спосіб скорочень слів, абревіатури.

Доречно зазначити, що топографічні ознаки письмової мови багато авторів через їхню близькість до ознак почерку відносять до загальних ознак почерку.

Як видається, це не виправдано, оскільки своєрідність розташування тексту на аркуші паперу свідчить не так про особливості графічного оформлення автором своєї думки на папері автоматизованою й координованою системою рухів, як про прояв однієї з важливих його звичок, що залежить від його індивідуально-інтелектуальних (а деякою мірою й естетичних) особливостей, що виступають важливим і додатковим фактором розпізнавання автора документа.

> Ознаки загального рівня розвитку автора — це те, що за оригінальним текстом (лист, виклад власних думок у певному документі) можна судити про загальний рівень розвитку автора.

Але для проведення такого дослідження (для виявлення саме цієї ознаки) потрібен оригінальний текст доволі великого обсягу.

Не треба плутати ознак грамотності з ознаками загального рівня розвитку, бо інколи текст може бути безграмотним, але змістовно наповненим (оригінальним за ідеями, новизною, підходами, логікою тощо), а часом — навпаки: жодних граматичних помилок, але текст — беззмістовний.

Хоча, зазвичай, у більшості випадків існує закономірність -безграмотність доповнюється беззмістовністю і навпаки.

Тут іще раз треба наголосити, що перелічені загальні ознаки письмової мови є засобом установлення автора, або ж автора і виконавця.

У випадку, коли виконавець тексту жодного стосунку до інтелектуального боку (змісту документа) не має, є писар, друкар, набірник тексту на комп’ютері — названі ознаки письмової мови цю особу в жодному разі не характеризуватимуть.

До окремих (індивідуальних) ознак письмової мови відносять:

• усталені лексичні та граматичні помилки:

• постійні помилки в буквеному складі слів, відображені в родових відмінкових закінченнях тощо;

• помилки в побудові речень; неузгодженість слів і зворотів мови у конструкціях речень; невиправдане з’єднання декількох простих речень в одне складне; невиправдане вживання прикметникових, дієприкметникових і прислівникових зворотів тощо;

• стабільні помилки під час розстановлення розділових знаків, у побудові речень тощо;

• своєрідні конструкції речень;

• усталене використання певних слів: професіоналізмів, арготизмів.

• своєрідну топографію письмової мови;

• своєрідні ознаки формально-логічних навичок письмової мови, зокрема інтелектуальних звичок у сприйнятті навколишньої дійсності, аргументації, оцінки, акцентуації тощо;

• різноманітні розлади письмової мови.

Ці розлади письмової мови можуть бути наслідком досить численної групи захворювань, як-от:

- травматичних ушкоджень ділянок центральної та периферичної нервових систем;

- хворобливих станів центральної та периферичної нервових систем: епідемічного енцефаліту, танцю святого Вітта, сухот (туберкульозу) спинного мозку, треморного (тремтячий) паралічу, спазму писання, неврозів, епілепсії тощо;

• розладів психіки: прогресивного паралічу, шизофренії, атеросклерозу мозку, маніакально-депресивного стану, дебільності тощо;

• інтоксикації організму: інтоксикації як наслідку вживання алкоголю, нікотину, вероналу, морфію тощо;

• хвороби органів зору: астигматизму, косоокості та ін.

Стійкі розлади письмової мови, що настають унаслідок наявності у людини вказаних захворювань чи хворобливих станів впливають не тільки на зміст мови взагалі, а й породжують патологічні зміни у стилістичних, граматичних та інших навиках застосування письмової мови, а також під час графічного виконання письмових знаків, тобто впливають на почерк виконавця тексту.

У цих випадках джерелами інформації про автора документа будуть не так звички письмової мови, як відхилення від них.

Ці звички та відхилення від них (загальні та окремі ознаки) у певних межах можуть свідчити про фізичний чи психічний стан автора, а інколи і про його захворювання.

Така інформація, яку отримують із рукописів або машинописних текстів (меншою мірою), значно спрощує пошук автора документа, встановлення його особи і з’ясування таких обставин цієї події, які пов’язані з його фізичним або психологічним станом.

Розлади письмової мови можуть бути у вигляді:

• аграфії;

• регресу письмової мови;

• параграфи;

• особливостей стилю викладу;

• хворобливої незвичності топографії письма;

• атаксії;

• мікрографії.

Аграфія (властива шизофренікам) — розлад або часткова втрата письмової мови, за якої втрачається здатність використання окремих елементів письмової мови.

Наприклад, той хто пише, не може письмово відтворювати іменники, власні імена, деякі букви; не в змозі писати слова або неправильно пише початки слів, а закінчення або відсутні, або виражені набором письмових знаків без жодного змісту.

Регрес письмової мови (неврастенія, істерія) — зміст закінчення не має жодного логічного зв’язку з початком тексту.

Параграфія (прогресивний параліч) — пропуски окремих букв, складів, слів, переставлення букв у складах і словах; невірні виправлення тексту щодо лінії письма та всього аркуша; неправильні перенесення слів.

Особливості стилю викладу (параноїдальна форма шизофренії) — окремі частини рукопису не узгоджуються між собою за змістом, відсутній зв’язок між окремими реченнями; повтори окремих фраз і слів;

Хвороблива незвичність (химерність) топографії письмової мови (шизофренія, циркулярний психоз) — мудровані письмові знаки, використання символічних малюнків, знаків; незвичне розташування тексту (поперек, навскіс сторінки, хаотичний напрям рядків тощо);

Ознаки атаксії, мікрографії та інших розладів характеризують здебільшого окремі ознаки почерку, через що про згадані види розладів згадаємо далі.

Отже, аналізом загальних та окремих ознак письмової мови як носіїв криміналістично значущої інформації під час установлення автора документа може бути наближено виснувано про:

• стать автора;

• національність;

• вік, професію (спеціальність);

• місце праці, місце проживання;

• за певних умов — партійність;

• наявні хворобливі стани чи хронічні захворювання;

• інші характерні ознаки особи.

Вони відіграють значну роль під час складання орієнтирів для розшуку злочинця, до того ж використовуються для ідентифікації: оперативної, слідчої та експертної під час авторознавчої експертизи, про що мова йтиме згодом.