2. Роль освіти і науки в світі та українському суспільстві
В Конституції, усіх законах, концепціях і стратегіях розвитку України, зазначається, що освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є найбільш масштабною і людиномісткою сферою українського суспільства, визначальним чинником його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний і економічний потенціал народу, виховує патріота і громадянина України.
Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені. Освіта і наука є найголовнішими умовами утвердження України на світовому ринку високих технологій.
Перспективи розвитку сучасної української освіти тісно пов’язані з трансформуванням глобального розвитку світової освіти і науки, формуванням сфери знань, низкою загальнодержавних проблем макроекономічного характеру.
На жаль, нині частка науковоємної продукції в структурі всієї промислової продукції України складає близько 3-4%. В країні домінує аграрно-індустріальний тип економіки, що неминуче впливає на розвиток освіти і науки в державі.
У цьому контексті головною метою української освіти є створення умови для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, формування покоління, здатних навчатися впродовж життя, створювання й розвиток цінності громадянського суспільства; сприяння консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентоспроможної і процвітаючої держави.
Пріоритетами державної політики в розвитку освіти є:
особистісна орієнтація освіти;
формування національних та загальнолюдських цінностей;
створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти, постійного оновлення змісту освіти;
розвиток системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;
формування через освіту здорового способу життя;
розвиток україномовного освітнього простору;
забезпечення освітніх запитів національних меншин;
забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу;
розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти в сільській місцевості;
інтеграція освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки;
розробка і запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
створення індустрії навчальних засобів;
створення ринку освітніх послуг;
інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір.
Завдання педагога, вченого, керівника навчального закладу – донести до свідомості громадян, особливо молоді, що без якісної освіти здобути високу якість життя не можливо.
3. Теоретико-методологічні основи творення законодавства про освіту
Одним з універсальних показників якості життя, ефективності, якості того чи іншого суспільства, держави, прийнятих у світі, є індекс людського розвитку (ІЛР), що об’єднує чотири складники: тривалість життя, рівень грамотності дорослого населення, валове охоплення всіма видами навчання, ВВП на душу населення. Останніми роками ІЛР визначається за цією незмінною методологією й охоплює близько 180 країн світу. Показники України є досить низькими і це викликає тривогу.
Виходячи з цього, нагальною є потреба радикальної зміни ставлення держави, її еліти, місцевої влади і бізнесу до освіти, Вчителя, Учня, Студента. Скажімо, вкладення в людський капітал в США сягає 76%, в Європейських країнах – 64%, звідси і результати. У нас же цей показник втричі нижчий. В бюджеті на 2013 рік було закладено на освіту близько 6% ВВП. Приблизно така ж цифра і у 2015 році. Фінансуються в основному заробітна плата і комунальні послуги. Цього явно недостатньо. Розвитку освіта не має. Практика засвідчила, що фактично ця цифра була значно нижчою, оскільки на кінець року всі уряди постійно секвеструють (скорочують) видатки на освіту.
На рис. 4 показано примірну структуру Валового внутрішнього продукту України. Звідси видно, як за період з 1991 року по 2014 рік скоротилися відсоток зарплат населення і зросли прибутки бізнесу. Отже маємо вкладення в людський капітал на рівні 32% ВВП.
За останні роки громадськість стала свідком безпрецедентної політизації шкіл, позашкільних установ, фактичного закриття сотень загальноосвітніх навчальних закладів. Особливо це було нестерпним в 2010-2014 роках. Слід зазначити, що новий Податковий Кодекс, Бюджет 2015 року не захистив освітянські і наукові заклади, не створив умов для їх розвитку. Навпаки, введення податку на землю для навчальних закладів, інші обмеження по зарплаті для науково-педагогічних працівників, які діють з 1 січня 2015 року боляче вдарили по еліті української освіти. На жаль і нині бізнес не зацікавлений у вкладанні коштів у розвиток освіти і науки, ці витрати не включаються до складу валових витрат, до собівартості продукції. Не випадково в сумарних витратах університетів частка приватного капіталу менша за один відсоток (див. рис. 5). Ще менше у профтехучилищах і школах, не кажучи вже про дитсадки і інтернати.
В той же час в Англії такі показники сягають 26%, у Канаді – 40%, США – 32% від бюджету вузів.
В Україні слід радикально змінювати ставлення до людини. Не можна погоджуватись із жорстко-ліберальною економікою, коли через бюджет: на освіту, науку, медицину… спрямовується менше 28% ВВП. В Європі цей показник сягає 45-50% (див. рис. 6).
Приведений вище аналіз дає чітку уяву про місце освіти в українському суспільстві, ставлення держави до освіти. Це накладає особливу відповідальність на тих, хто має відношення до створення законодавства про освіту і науку.
