Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

ІСТОРІЯ

ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Підручник

для студентів вищих навчальних закладів

За редакцією професора Л. М. Маймескулова

Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України

Харків

«Право»

2011

ББК 67.9 І-90

Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (лист Яв 1/11-5136 від 23 червня 2011 р.)

Рекомендовано до друку вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 6 від 28 січня 2011 р.)

Рецензенти:

О. Н. Ярмиш, доктор юридичних наук, професор, член- кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, керівник Департаменту з питань діяльності правоохоронних органів Апарату Ради національної безпеки і оборони України;

А. М. Головко, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, перший проректор з навчальної та методичної роботи Харківського національного університету внутрішніх справ;

Є. Ф. Глухачов, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри права та законодавчого процесу Харківського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України

Колектив авторів:

Л. М. Маймескулов, кандидат юридичних наук, професор - розділи «До читача», «Вступ до історії держави і права», вступ до розділу «Держави Стародавнього Сходу», глави 3-7, 10, 11, 13, 15, 19-21, 24, 25, 27-29;

Д. А. Тихоненков, кандидат юридичних наук, доцент - глави 1, 2, 8, 9, 12, 14, 16, 17, 22, 23;

2. В. Россіхін, кандидат юридичних наук, доцент - глави 18, 26;

3. І. Власенко, кандидат юридичних наук, доцент - § 1 глави 23

Історія держави і права зарубіжних країн : підруч. для студ. вищ. І-90 навч. закл. / Л. М. Маймескулов, Д. А. Тихоненков, В. В. Россіхін, С. І. Власенко ; за ред. Л. М. Маймескулова. - Х. : Право, 2011. - 520 с.

КВЫ 978-966-458-255-8

У підручнику викладено матеріал з курсу історії держави і права зарубіжних країн, що читається у вищих навчальних закладах. Видання відзначається аналітичним підходом до історії держави і права, розгорнутою методичною частиною, наявністю звернених до студента методичних вказівок.

Підручник призначений для студентів, аспірантів, буде корисний для молодих викладачів, які ведуть курс історії держави і права, а також для викладачів суміжних дисциплін.

ББК 67.9

© Маймескулов Л. М., Тихоненков Д. А., Россіхін В. В., Власенко С. І., 2011

ІБВК 978-966-458-255-8 © «Право», 2011

До читача

Трохи філософії

Найскладніше у пізнанні історії - це зрозуміти та прийняти саму необхідність її пізнання. З історією можна «знайомитися», її можна «спостерігати», «вивчати». Але все це лише попередні кроки до її пізнання. Невипадково англійський історик Арнольд Тойнбі назвав свою відому працю «Пізнання історії», а німецький філософ Карл Яспер - «Сенс та призначення історії». Пізнати історію, зануритися до її сенсу - таке завдання ставили та ставлять перед собою філософи, соціологи, історики. А що ж ми - «прості» люди? Чи потрібно нам занурюватися до «сенсу та призначення» історії?

Повсякденній свідомості притаманна якість розділяти «Історію» та «Нас»: з того боку часу - «Історія», а з цього - «Ми». Історія постає тут як щось зовнішнє відносно до «Нас», або, у кращому разі, як лише приготування до нашого «справжнього» буття. Між тим історія і є «Ми», а усвідомлення себе безвідривною ланкою історії - це і є її піз­нання. Історія - це стовбур Древа Культури, а ми - його гілля. Якщо підрубати стовбур, гілля усихає. Чому студент, молода людина, має обтяжувати свою пам’ять далеким минулим? Адже так багато цікаво­го в житті сьогодні! Кажуть, свобода - це усвідомлена необхідність. А якщо необхідність не усвідомлена і не прийнята? Тоді вона - важкий тягар, підневільний сизифів труд. У таємному куточку життєрадісної студентської души криється прагматична думка: чому це я сьогодніш­ній не проживу без цих єгипетських мумій та навуходоносорів? - Про­живе, звичайно проживе! А людство? - Теж проживе. Але це життя в безпам’ятстві, плаванні без компасу, за яке люди можуть дорого за­платити. Наведемо приклад, близький жителям ХХ століття. Напере­додні 1914 року Росія була на підйомі. Попереду була перспектива стати до ряду провідних країн світу. Але у 1917 році гримнула спро-

3

вокована Першою світовою війною революція. Народ, ведений попу­лярними вождями, вирішив побудувати «Світле майбутнє». Його тео­рія вже була готова: треба тільки експропріювати та бажано знищити «експлуататорів» (як свого часу маздакіди в Ірані, зінджи - в Аравії, тайпіни - в Китаї, сікхи - в Індії, санкюлоти - у Франції). Але «екс­плуататори», звичайно, ані експропріюватися, ані, тим більше, вини­щуватися не бажали, унаслідок чого гримнула громадянська війна. До 2 300 000 вбитих у Першу світову війну додалися 2 500 000 вбитих у Громадянській війні та 6 000 000 людей, що загинули від голоду та епідемій; 2 000 000 емігрували за кордон (інтелігенція, котру, як і ан­глійські газони, треба вирощувати триста років!). Разом ціна революції на початок 20-х років XX століття склала приблизно 21 мільйон за­гиблих та 50 мільярдів золотих рублів збитку плюс моральне здича­віння та генетична деградація народу (в революціях та війнах гинуть найкращі!). Але ж писав видатний поет:

• Иди и гибни безупречно:

Умрешь недаром, - дело прочно,

Когда под ним струится кровь!

Зате знищені були приватна власність, експлуатація, «брехливий» і «буржуазний» парламентаризм та встановлена диктатура пролетаріату! Попереду маячило Світле майбутнє - Республіка Рад Земної Кулі:

• Там, за горами горя, - Солнечный край непочатый!

За голод, за мора море Шаг миллионный печатай! -

закликав інший поет.

Друкували. Крокували. Будували. Воювали. Вчиняли подвиги. До­рогою до Світлого Майбутнього принесли ще й ще мільйонні жертви. Але ж яка мета! Мета виправдовувала жертви.

І ось, наприкінці ХХ століття, переступивши через «гори горя», прийшли до «світлого майбутнього»:

1. відновили приватну власність;

2. відродили капіталізм;

3. розібрали «загальнонародні» скарби, що їх було створено не­ймовірною працею та жертвами народу, розібрали по руках (хто був ближче до влади);

4. вирили нову, ще більш глибоку прірву між багатими та бідними;

5. відреклися від «диктатури пролетаріату» та відродили буржуаз­ний парламентаризм, тобто відновили все те, заради знищення чого було принесено нечувані жертви.

Коло замкнулося.

Виявилося, що весь народ майже століття йшов жертовним та, на жаль, хибним шляхом! А лише варто було б зазирнути до музею іс­торії: там поряд з муміями навуходоносорів та рамзесів покоїться без­ліч покляклих «соціалізмів», «комунізмів», «диктатур пролетаріату» та усілякого типу інших «світлих майбутніх часів». Але не зазирнули. «Сьогоднішні» цілі та бажання були такими близькими, а досвід іс­торії - таким далеким! А муза історії Кліо суворо карає за неповагу до себе. Тут виникає нове запитання: невже, замкнувши коло та повер­нувшись нині після «революційних» блукань до Вчорашнього, ми повернулися до втраченої Істини?..

Проблемою поколінь є так звана «самосвідомість епохи». Про неї слушно було сказано: «як про окрему людину не можна судити по тому, що сама вона про себе думає, так і про епоху не можна судити за її самосвідомістю». У кожного покоління, що живе, - своя епоха і своя самосвідомість. Вона прив’язана до «Сьогодні» і саме вона сприйма­ється як Істина, та з позиції цієї сьогоденної «істини» оцінюється минуле та планується майбутнє. Подібно до того, як дами вважають вчорашні капелюшки «неістинними», порівняно з «істинними», сьо­годнішніми, - так покоління вважають істинним лише свій час та своє бачення світу. Прадавні єгиптяни вважали істинними своїх богів та свою епоху, елліни - свою, європейці, що жадібно спостерігали на площах середньовічних міст багаття із відьом, - свою. Звичайно, вони помилялися! Але ж ми, ми «сьогоднішні», не повторимо таких дурниць. Які Зевси та Аполлони? Які відьми? Ось «наш» час - це «так»! Це іс­тинний час та істинна самосвідомість! Чи здатні покоління вирватися за межі власної «самосвідомості епохи»? Зазирнути за власний гори­зонт? Скажімо так: здатні, але за умови дотримання великої обереж­ності, обачливості та однієї обов’язкової умови - поваги до Великого Досвіду історії. Інакше - нові блукання сліпими замкнутими колами, як у трагічному ХХ столітті. За божевіллям Першої світової та грома­дянської війн пішла Друга світова війна, яку розпочали нові недоучки в школі історії. Вбили 50 мільйонів чоловіків, жінок та дітей, - ціна маячних спроб заснувати нове «світле майбутнє» - всесвітній націонал- соціалізм. На цей раз, на щастя, народи світу здогадалися, не мудрую­чи, повісити авторів проекту у повчання можливим майбутнім небез- печним фантазерам. Засуджуючи диктатури всіх кольорів, не слід за­бувати, що вони зростали на підготованому ґрунті. Цим ґрунтом були соціальний егоїзм та історична тупість верхів, цих «popolo grasso» (італ. - «гладкі люди»), безвідповідальність держав перед своїми на­родами та бараняча покірність народів, байдужість «мас» до «всякої там філософії». В урядових кабінетах за дипломатичними фуршетами вирішувалися долі народів; лощені політики розчерками золотого пера засуджували на смерть мільйони людей, які нічого не підозрювали. А що ж народи? А народи покірно йшли на бійню, як у прадавні часи йшли гладіатори вбивати один одного на потіху патриціям. Слушно було сказано: «Нації, як жінці, не пробачається, якщо нею оволодіває перший зустрічний пройдисвіт». Але ж скільки разів пройдисвіти оволодівали націями! На жаль, і досі залишаються актуальними слова Аветіка Ісаакяна:

В сей мир, где тьмы людей перебывало,

Приходит вновь и вновь людей немало,

Чтоб опытом столетий пренебречь

И путь неверный начинать сначала.

Забуття - найгірший із злочинів. Покоління, що живуть, мають вчитися читати історію. Люди живуть у двох вимірах. Перший - по­всякденність, наше безпосереднє буття. Тут «філософія» нібито не потрібна. Але нитки повсякденності сплітають Історію, ухилитися від якої не дано нікому. Це Другий Вимір. Якщо про нього забувають, він нещадно нагадує про себе. Коли мужики рубали «вишневі сади», коли матроси несли на багнетах заслужених адміралів, вони не думали, що мине зовсім небагато часу, і ті ж самі «революційні вожді» тих самих мужиків труїтимуть як звірів газами в тамбовських лісах, а матросів - топитимуть під льодом Фінської затоки. Коли німецькі бауери раділи посилкам від своїх бравих синків - єфрейторів з окупованої України, вони, звичайно, не думали, що прийде Другий Вимір. Та він прийшов, й обрушився зі своєю жорстокою справедливістю на їх голови та міс­та. В усі часи народи стають легкою здобиччю «вождів» - невдоволе- них честолюбців, авантюристів, демагогів та пройдисвітів, а іноді й звичайних кримінальних типів, які за волею випадку опинилися на вершині Системи Влади. Амнезія - втрата Пам’яті - захворювання важке. Повчальну легенду розповідає в романі «І довше віку триває день» Чингіз Айтматов. Жорстокі завойовники скорили народ, що жив в степах вільно та привільно. Дорослих чоловіків винищили, а юнаків зробили своїми пастухами. Їм надівали на виголені голови свіжозняті верблюжі шкури. Людське волосся проростало крізь шкури, та її вже неможливо було зняти. Висихаючи, ці «перуки» так здавлювали голо­ви, що люди від болю втрачали пам’ять, забували свого батька та матір, ставали манкуртами - рабами без пам’яті. До одного з таких юнаків приходить його мати, Айман - Ана. Вона розповідає синові про його народ, наспівує рідні пісні, намагаючися пробудити втрачену пам’ять. Зачувши небезпеку, завойовники дали синові лук і стрілу та наказали: убий цю жінку. Син покірно пускає стрілу у серце матері. Душа мате­рі досі літає білим птахом над степом та тривожно кричить, намагаю­чись пробудити пам’ять сина... В усі часи всі володарі, - і чужі, і «віт­чизняні», - намагалися перш за все винищити пам’ять народу. В ми­нулому для цього слугували верблюжі шкури, в сучасну епоху - масо­ва попсоїдна псевдокультура. Чи збереже людина Пам’ять?..

Конструктивна історія

Нині кожна наука все глибше занурюється до свого предмета, стає все більш конструктивною. Географія Жака Паганеля сьогодні про­никає до надр землі; зоологія Карла Ліннея перетворилася на генну інженерію; логіка Арістотеля поселилася в обчислювальних центрах, звіздарі стали космонавтами, алхіміки - ядерниками; мовознавство оперує математичним апаратом, сучасні шлімани користуються радіо- вуглецевим методом. Водночас кожна наука все частіше виходить за межі свого власного предмета, черпає імпульси розвитку в суміжних, а іноді й у дуже, здавалося б, віддалених наук. Хто б ще міг нещодав­но припустити, що хімічні реакції та процеси, які відбуваються в люд­ській «безлічі», мають подібні риси? (І. Пригожин, І. Стенгерс, «По­рядок з хаосу»). То що ж наука — історія? Чи здатна вона стати наукою конструктивною? Не применшуючи подвигу стародавніх літописців та значущості простого оповідання про минуле, поставимо споконвіч­не запитання: чи може історія навчати? Чи може історія слугувати для Сьогодні і для Завтра? Ми впевнені: історія може бути наукою кон­структивною та навчати людей (хоча б не робити дурниць!), але за умови, що люди захочуть брати уроки історії. Небезпечною є помилка в конструюванні, наприклад, залізничного мосту. Але наскільки не­зрівнянно більш небезпечною є помилка у конструюванні людського суспільства! Десятки років цілі народи йдуть хибним шляхом, мільйо­ни людських життів приносяться в жертву самовпевненим соціальним проектам, що ігнорують досвід історії. - «Шкапу історії загонимо!» - Ні, історія не є «шкапою». Історія - це величезний випробувальний полігон, на якому перевірялися на міцність найрізноманітніші соціаль­ні проекти та конструкції, треба лише уважно читати цей досвід. Голов­ним чином це стосується історії держави і права, яка вивчає політич­ний і правовий досвід людини, допомагає проникнути до найпотаєм- ніших глибин влади. В сучасному світі все більше зростає значення Управління. Але управління приховує в собі величезні ризики, торка­ється таких сил та енергій, що помилка може викликати наслідки, небезпечні для життя на землі. Уникнути небезпеки здатне лише сус­пільство, що має історичне значення.

Крім глобального, історія держави і права має для правників і більш наближене прагматичне значення. Всі політичні інститути і галузі права мають власну історію, поза якою неможливо зрозуміти і оцінити їх сутність та значення. Знайомлячись з досвідом афінської демократії, римським правом, англійським парламентаризмом, судовими система­ми та реформами, порівнюючи політичні і правові системи різних іс­торичних епох та народів, з більшою грамотністю можемо формувати свою правосвідомість, свої інститути, свою систему права. Історія держави і права підводить нас упритул до самого порогу її сучасних проблем, дає можливість увійти видючими до світу сучасної юриспру­денції.

Про цей підручник

На цей час існує досить багато варіантів, що були написані у різні часи різними авторами підручників з історії держави і права. Треба віддати данину поваги підручникам П. М. Галанзи, З. М. Черниловського, С. Ф. Кечек’яна, К. І. Батира, Н. О. Крашеніннікової та О. А. Жидкова,

О. А. Омельченко, В. Г. Графського, М. М. Страхова. Найбільш інформа­тивним слід визнати випущений у 2004 р. Московським державним університетом ім. М. В. Ломоносова двотомник «Історія держави і пра­ва зарубіжних країн» за редакцією Н. О. Крашеніннікової та О. А. Жидкова. Однак з кожним новим поколінням студентів запас підручників «ви­мивається» та виникає потреба знову й знову поповнювати навчальні фонди новими виданнями, враховуючи при цьому нові матеріали, методології, методичні вимоги.

Пропонуючи студентству цей підручник, автори хотіли б указати на ті завдання, які вони перед собою ставили.

1. При своєму зародженні навчальна дисципліна «Історія держави і права» формувалася як зведена разом сукупність історій окремих дер­жав і окремих інститутів та галузей права. Але за цими галузевими «деревами» часом не було видно «лісу» - цілісної картини політико- правової цивілізації. Ми намагалися подолати цю методичну прогалину.

2. Автори підручника вважають за необхідне розширити коло чинників, що впливають на державотворчий процес. У літературі найчастіше присутні «способи виробництва», «класи», «класова бо­ротьба», «рухомі сили», які важко заперечити. Але часто оминається вплив природних, демографічних, етнічних, релігійних чинників, конкретних історичних обставин, нарешті - об’єктивних законів управління. І держава, і право заглиблені в Культуру, і це також треба враховувати під час їх характеризування. Генеза держави і права окремих країн не досить індивідуалізована. Картина часом складаєть­ся така, що варто лише «приклеїти» до «розпаду первісного ладу», «появи класів» тощо етикетки: «Єгипет», «Англія», «Франція» і т. д., і готова історія держави і права. Тут доречно звернути увагу на необхід­ність «просторово-географічної» уяви про історію тієї чи іншої держа­ви. Якщо йдеться, наприклад, про Егеїду, Крито-Мікенську державність, Мохенджодаро та Хараппу, Імперію інків, Паталіпутру і под., - треба, щоб студенти мали уяву про те, де це знаходиться, де Крит, а де Ха- раппа, з ким із народів і держав сусідить, щоб «Англія», «Індія», «Афі­ни» не були пустими іменами, підвішеними у повітрі. Це, до речі, стосується й історичних постатей, що згадуються у тексті. Якщо йдеть­ся про реформи Солона або Марія, треба дати хоча б мінімальну уяву, хто такий «Солон» і хто такий «Марій», аби імена не були пустими.

3. Не завжди враховується пов’язаність етногенезу та політогенезу. Державність і право формуються в умовах конкретної етнічної ситуа­ції, в перебігу етногенезу конкретного народу, а не «після того, як». Руйнування етносу призводить до руйнування держави. Невипадково вже стільки тисячоліть держави виступають суб’єктами історії як на­ціональні держави.

4. Говорячи про роль сакрального чинника в генезі публічної влади, вважаємо за необхідне (услід за Дж. Д. Фрезером) спеціально вказати на інститут «священного царя», який у різній формі в різних народів був обов’язковим етапом формування публічної влади.

5. І держава, і право - справи людські. В державі і праві більш ніж деінде «людина - міра всіх речей». Вважаємо за необхідне посилити

антропологічний «підхід» при освітленні державно-правових проблем. Різні типи держав породжують як власний продукт різні людські типи, що далеко не байдуже поколінням, які живуть. Держави, на жаль, за­надто часто виступали і виступають в ролі компрачикосів відносно цілих народів.

6. Автори підручника ставили перед собою завдання посилити аналітичний аспект предмета. Нерідко трапляється так, що студент, працюючи над курсом, сприймає його як літопис, котрий треба ви­вчити. Причинно-наслідкові зв’язки залишаються за бортом. Той зміст, «урок» історії, заради якого, власне, і вивчається предмет, нерідко буває розсіяним, розмитим, несформульованим у навчальному тексті як доб­ре виражений сенсовий блок. Між тим без засвоєння сенсу історії губиться соціальна цінність навчальної дисципліни. (Тут ми не може­мо погодитися з О. А. Омельченком, який пише у своєму підручнику (до речі, одному з найкращих на сьогодні), що його метою «ніяк не було, бережи Бог, «навчити розумінню історії», «проникненню до сен­су історії права»¹). Він правий у своєму іронічному ставленні до не­скромного «сенсу історії», якщо розуміти під історією Космос та людей у його круговороті. Тут немає «сенсу» як заданої мети, бо не нами дано! Це даність, яку ми маємо смиренно прийняти, і не більше того. Але існує більш скромний, «земний» сенс історії. Він перебуває в межах наших «домашніх» турбот та відміряних нам історією можливостей обрання шляху. Пояснимо це на такому прикладі. Припустімо, йдеться про воєнну реформу римського полководця Марія. (І сам він, і його реформа віддалені від нас більш ніж на 2000 років, і, здавалося б (пе­рефразовуючи Шекспіра), що нам Марій, і що ми Марію?) Студент «вивчив», що Марій в 107 році до н.е. заснував найомне професійне військо. Це факт. Але яка «користь» людині ХХІ століття від знання цього факту? Світ і без того захаращений фактами. Однак аксіологічна ситуація змінюється, якщо ми введемо цей факт до системи історії Риму, а потім і до нашої «системи». «Урок історії» тут полягає в тако­му: за найкращих часів античного світу армія, заснована на воїнському обов’язку громадянина, була одночасно і народом, а захист Вітчизни усвідомлювався священним обов’язком. Згадаємо Муція Сцеволу, який спалив руку перед царем Порсенною, аби показати, що ніякі тортури не змусять римського воїна зрадити Вітчизну! Або ось це:

Мертвым внесли Фрасибула в родную Питакку,

Семь от аргивских мечей ран получил он в бою,

Все на груди были раны, и труп окровавленный сына Тинних-старик на костер сам положил и сказал:

«Пусть малодушные плачут, тебя же без слез хороню я, Сын мой, не только ведь мой, - Лакедемона ты сын».

Або:

Восемь послала на битву с врагом сыновей Деменетта. Всех под одною плитой похоронить ей пришлось.

Но не лила она слез, а лишь только сказала:

«Этих детей своих я, Спарта, тебе родила».

Таку армію-народ не можна було спрямувати проти самого народу. Але наймана армія розірвала зв’язки з народом, і солдати перестали бути громадянами. Наймана армія стала силою, спираючись на яку політичні честолюбці у боротьбі за владу рвали на частини державу. Наймані ле­гіони віднині слугували не «вітчизні», не «Лакедемону», а щасливому полководцю, який забезпечував легіонерам здобич та платню. Армія- народ, армія-народні збори перетворюються на армію найманих ландскнехтів, що слугують тому, хто більше платить. Віднині римські легіони змагатимуться в громадянських війнах між собою, ставитимуть та скидатимуть імператорів. Звідси тепер рукою подати до імперії і ти­ранії тимчасових правителів. Реформа Марія, що була організована з суто воєнною метою, поховала республіку. За найкращих часів Риму пере­можні легіони не намагалися увійти до Вічного міста, доки Сенат не прийняв звіт від командування. Уже наступний після Марія успішний полководець Луцій Корнелій Сулла уривається зі своїми легіонами до Риму як до чужого завойованого міста, страчує тисячі політичних су­противників (дійсних і уявних) та встановлює режим особистої дикта­тури. Джерело його влади - не народні збори, а наймана солдатня. Ім­ператор Олександр Север заповідає своїм синам: «Не сваріться, дого­джайте своїм солдатам, на інших можете не звертати уваги». Це і є урок римської історії, та він має бути добре виражений у навчальному тексті. Але ж хіба Сулла був один в історії? З цього уроку випливає висновок, який є справедливим не тільки для Стародавнього Риму: політична вла­да, що спирається на інструменти та інститути, непідвладні народові, неминуче стає владою деспотичною. Але (парадокс!), пориваючи з на­родом, підносячись над ним, спираючись лише на терор, влада стає напрочуд неміцною. Варто імператору зазнати поразки або несвоєчасно

розплатитися з легіонерами, і можна отримати меч у спину. Після Ав­густа імператор рідко помирав своєю смертю. Саме для того, щоб зро­зуміти це, є сенс вивчати римську (та не тільки!) історію.

7. І, нарешті, останнє про підручники. Вони бувають схожими на своїх авторів. Бувають професори-метри, неприступні та «непохитні, як єгипетські піраміди» (Г. Гейне), які вселяють священний трепет та жах до студентських сердець. Такими бувають і підручники. Акаде­мічні та безособові, їх важкі та холодні томи протистоять студенту, як неприступні ворожі фортеці, навіюючи зневіру та безнадійність. І на­впаки, бувають професори «простіше». Це вчителі. До таких можна завалитися на чай, з «варварською» цікавістю поритись у бібліотеці (такою була вдача старої російської вищої школи). Такими бувають і підручники. Вони написані не для «простору, що навчає», а саме для тебе, вони - як довірча бесіда. Ми хотіли б створити саме такий під­ручник, хоча в написанні підручників це є найскладнішим.

Обсяг матеріалу в цьому підручнику, обрання держав визначаються традиційним «європоцентристським» курсом. Разом із тим вважаємо за необхідне включити до підручника держави і пам’ятники права, які ра­ніше випадали з навчальних курсів, але є цікавими своїми цивілізацій- ними особливостями, наприклад Арабський халіфат і мусульманське право, Хетську державу та її пам’ятники права, держави доколумбової Америки, карне право Китаю, середньовічне міське право, пам’ятники звичаєвого права кочових народів. «Важливість» того чи іншого історич­ного сюжету з позиції науки історії держави і права визначається не роз­міром держави, а тим, чи є така держава досить цікавим зразком органі­зації суспільства. Зважаючи на це, історія держави і права, наприклад, Швейцарії, є так само цікавою та повчальною, як історія США або Китаю.

Методичні рекомендації

1. Слід пам’ятати, що цей підручник дає лише необхідний мінімум знань про предмет та у відомому розумінні є путівником, що орієнтує в історії держави і права. Для глибокого оволодіння предметом («на відмінно») необхідна робота з хрестоматійним матеріалом, докумен­тами, кодексами та законами. Читання підручника не може замінити безпосереднє ознайомлення з нормативним матеріалом. Незалежно від того, скільки та як добре написано про «Декларацію незалежності США» або про французьку «Декларацію прав людини і громадянина», це не замінить «особистого» ознайомлення з цими видатними актами, як розповідь про «Героїчну симфонію» Бетховена не може замінити 12

самої симфонії в її живому звучанні. Такі акти є вершинами правової цивілізації, вони формують наш світогляд, нашу правову ідеологію, наші переконання. Жодна розповідь «про них» не здатна цього зробити.

2. Під час роботи над тією чи іншою темою необхідна самоперевір­ка. Іноді в підручниках для самоперевірки наводиться перелік контрольних питань та література до кожної теми або глави. Вважаємо це зайвим, оскільки в такому разі треба десятки разів повторювати одні й ті самі питання та рекомендувати одні й ті самі збірники документів. Самоперевірку студент може легко здійснити, отримавши на кафедрі екзаменаційні питання та скориставшись джерелами, наведеними в переліку рекомендованої літератури.

3. Треба навчитися шукати літературу та джерела. Існує безліч за­гальних і спеціальних енциклопедій та словників, які допоможуть студенту отримати необхідні роз’яснення, бібліографію за потрібною темою, а також монографічну літературу.

Автори висловлюють велику подяку рецензентам, що своїми слуш­ними зауваженнями допомогли значно покращити текст рукопису:

Ярмишу Олександру Назаровичу - доктору юридичних наук, професо­ру, члену-кореспонденту Національної академії правових наук України, заслуженому юристу України, керівнику Департаменту з питань діяльнос­ті правоохоронних органів Апарату Ради національної безпеки і оборони України;

Головку Олександру Миколайовичу - доктору юридичних наук, стар­шому науковому співробітнику, першому проректору з навчальної та мето­дичної роботи Харківського національного університету внутрішніх справ;

Венедиктову Валентину Семеновичу - доктору юридичних наук, про­фесору, заслуженому юристу України, проректору з наукової роботи Хар­ківського економіко-правового університету;

Процевському Олександру Івановичу - доктору юридичних наук, ака­деміку Національної академії правових наук України, директору Інституту економіки і права Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

Глухачову Євгену Федоровичу - кандидату юридичних наук, доценту, завідувачу кафедри права та законодавчого процесу Харківського регіональ­ного інституту державного управління НАДУ при Президентові України;

Усенку Ігорю Борисовичу - кандидату юридичних наук, доценту, про­відному науковому співробітнику, завідувачу відділом Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Вступ до історії держави і права

Грецьке слово «історія» означає розповідь, дослідження, оповідан­ня про те, що було. У такому значенні воно вживається в російській мові, англійській (history), німецькій (historisch - історичний або Geschichte - минуле, те, що було) мовах. Це слово має щонайменше два значення.

1. Це те, що було, що вже прожито людством. Ця історія є незмін­ною. Вона відбулася, та ми не здатні ані переробити її, ані щось до неї додати або убавити; ми можемо лише краще чи гірше її знати.

2. Історією ми також називаємо науку про минуле. Якраз у цій іс­торії все тече та змінюється. Ми пізнаємо нові факти, відкриваємо нові джерела, уточнюємо відомості, іноді діаметрально змінюємо наші оцінки та погляди на минуле. Історія-наука одночасно є і стародавньою, і молодою. З первісних часів люди прагнули знати та розуміти своє минуле, своє походження, своїх предків, шлях, який пройшов народ. Пам’ять про себе складала основу самоідентифікації народу, священну основу порядку. Предки обожнювалися, їх шанування перетворювало­ся на релігію, їх спосіб життя та вчинки (звичайно, ідеалізовані) става­ли каноном поведінки поколінь, що жили. З появою писемності з’являються видатні історики, чиї праці та імена проходять крізь тися­чоліття: Геродот (батько історії!), Плутарх, великий Сима Цянь, а також тисячі безвісних літописців-подвижників, які передали з покоління до покоління знання про людський шлях, що був пройдений («да ведают потомки православных земли родной минувшую судьбу!»). Історичне значення та історична свідомість є дуже важливою основою всієї люд­ської культури. Без історичної пам’яті, історичної самосвідомості жодний народ не є можливим як суб’єкт історії. Як уже було сказано, історична наука одночасно є і молодою. Тільки у ХІХ столітті було прочитано історію стародавніх Єгипту та Вавилону, відкрито Крито- Мікенську цивілізацію, тільки в ХХ столітті було буквально вирито з-під землі культури Мохенджодаро та Хараппи, відкрито історію Хет­ської держави, розшифровано рукописи майя. Багато сюжетів старо­давньої історії залишається великими прогалинами: вчені шукають прабатьківщину індоєвропейців, намагаються визначити роль та місце Трипільської культури в історії народів Європи, зрозуміти написи етрусків, писемність Мінойської держави. Крім суто емпіричних до­сліджень, відновлення літопису людства, необхідно по-філософському осмислити кругообіг історії, побачити рух її «галактик», долю народів та людини, здатність людей керувати своїм майбутнім. Історія має справу з минулим. Але це далеко не антикварна холодна наука. Багато її стародавніх сюжетів та проблем є палюче гарячими, вони напряму пов’язані з розумінням сьогоднішніх подій. Багато з суто юриспру- дентських проблем можна побачити лише в історичній перспективі та вирішити з позиції історизму.

Предмет історії держави і права

Предмет науки - це те, що вивчає наука. Державу як владну орга­нізацію вивчають політологія, філософія, теорія держави і права, державне, конституційне, адміністративне право. Усі окремі юри­дичні науки так чи інакше стикаються з феноменом держави, і тому вони, маючи кожна свій особливий предмет, тісно пов’язані одна з од­ною. Таким чином, теорія держави і права вивчає властивості та функ­ції, притаманні всім державам без розрізнення країн, часів та цивілі­зацій, її предмет - загальні закони виникнення та розвитку держав. Звичайно, свої висновки теорія держави будує на аналізі та узагаль­ненні конкретно-історичного матеріалу. Історія держави і права вивчає виникнення, розвиток конкретних національних держав (Єгипет, Індія, Китай та ін.). Історія держави і права у свою чергу оперує поняттями, «інструментами», які вона позичає у теорії держави і права, отже, ці дві науки доповнюють і збагачують одна одну. Теорія вивчає державу як інститут, а історія - як реалізацію цього інституту в конкретних на­ціональних державах. Але яку державу ми збираємося вивчати? Що стоїть за словом «держава»? Це позначає декілька понять. У старо­вину воно означало особисте володіння «государя», тобто господаря, і не більше нікого. Так, по меншій мірі розумів це слово Іван Грозний. В листі Андрію Курбському він писав (виправдовуючи свої розправи над боярами): «А государьства свои мы по-своему благомнению вольны управлять, а холопей своих мы и жаловать вольны, и казнить их вольны же». Для царя «государьства» - це його вотчина, що населена його ж холопами, до числа яких він відносить і селян, і дворян, і бояр. Ін­туїтивно цар розумів, що існує ще «Щось», крім його «государьств». Це «Щось» злило його, він готовий був його винищити, він терзав його як хотів, але винищити не міг. Це «Щось» було Російською державою. Іван Грозний на відміну від своїх «государьств» називав її «Земщи­ною». Ще раніше, у часи Ігоря Святославича - героя «Слова о полку Ігоревім» - державу розуміли як «Землю»: «О, Руська земле, ти вже за пагорбом!» У такому значенні часто вживається слово «держава»: держава Росія, держава Україна, держава Франція тощо. В такому саме значенні розуміється «держава» у міжнародно-правових відносинах. Тут «держава» розуміється як цілісний суверенний суб’єкт, що уособ­лює разом і країну, і її народ, і політичну владу. Якщо Іван Грозний вважав, що Росія - це його власні «государьства», то у Петра І держа­ва виступає вже як представник усієї нації. Перед полтавською битвою він, звертаючись до війська, закликав: «Пам’ятайте, що боретесь не за Петра, але за Державу Російську!» В усіх перелічених випадках дер­жава виступає як цілісний суб’єкт, як країна, «Вітчизна».

Але є ще й інша «держава». Її звернено усередину своєї країни, усередину суспільства, - це організована влада, що керує своїм наро­дом. Це не «Фатерлянд», не «Земля Руська» і не «Рідна ненька» Укра­їна. Це політична влада, влада, вістря якої звернено до свого народу, яка реально виступає як розгалужений державний апарат, що керує свої народом та реалізує себе в політико-правовій дихотомії «держава- народ». Ця дихотомія включає характер відносин між владою і наро­дом, порядок формування влади, правовідносини між державою і на­родом, між державою і людиною, здатність суспільства контролювати свою державну владу. Це вже не «Батьківщина», не «Земля» і не «Віт­чизна», - це піраміда влади, звернена до свого народу. Тут відносини між державою і народом постають як внутрішня проблема країни. Саме ця «внутрішня» держава становить предмет науки історії держави і права.

Сучасне суспільство являє собою систему, що все більше усклад­нюється, потребує управління. Але управління суспільством здійсню­ється людьми цього ж суспільства, які утворюють особливу соціальну групу, корпорацію - державний апарат. Апарат влади складається з «людей», кожний з яких має свої життєві інтереси, що сплітаються в корпоративний інтерес класу чиновництва. Він може діяти в інте­ресах суспільства, але може діяти (і це трапляється нерідко) в корпора­тивних інтересах правлячого класу. В розпорядженні влади знаходять­ся необхідні, але небезпечні інститути: армія, поліція, спецслужби, карний апарат, в’язниці. Вони потрібні суспільству для його захисту та підтримання порядку, але вони можуть, як це неодноразово трапля­лося, бути обрушеними на суспільство, на мільйони людей в інтересах вузької купки політиків.

Ми вже говорили, що прожита людством історія - це випробувальний полігон, на якому перевіряються різноманітні типи, моделі, конструк­ції суспільства, його взаємовідносини з державною владою. За яких обставин суспільство зберігає контроль над владою, а за яких губить, коли та як виникають демократії, а коли - деспотії, всьому цьому може навчити тільки історія влади. Трапляється так, що люди будують рес­публіку, демократію, «світле майбутнє», а по закінченні «будівництва» виявляється, що побудували в’язницю для самих себе. Трапляється так, що політична історія народу починається з республіки, а завершується імперією, деспотією. На знаменах усіх революцій було начертано: «Рівність, Братерство, Свобода!», але проходило небагато часу, і самі революціонери нещадно винищували один одного, а на зміну їх при­ходила деспотія. Так було в Стародавньому Римі, Китаї, Франції, Росії, Німеччині. Це і є історія держави і права. Вивчення всіх цих процесів становить практичну користь для поколінь, що живуть, а виявлення причинно-наслідкових зв’ язків - завдання науки історії.

Історія держави і права вивчає також і юридичні проблеми, вводить до світу права як до цілісної системи, так і до окремих його галузей. В цьому розумінні історія держави і права є, мабуть, єдиною універ­сальною юридичною дисципліною. Вона вивчає як загальноправові процеси - генезу права, його історичні типи, різні правові школи (ро­дини), романо-германське, англо-саксонське, мусульманське право тощо, так і особливості історії окремих галузей права. В цілому ж іс­торія держави і права вводить нас до світу юриспруденції, підводить упритул до її вивчення.

Методологія

Що стосується методології історії держави і права, то тут у неї багато спільного з іншими науками. Вона користується як загально- науковими методами та підходами, так і власними - порівняльно- історичними, юриспруденськими, «догматичними».

В основі всіх наук лежать достовірні факти, емпірична база. («Я поклоняюся одному богу - панові факту», говорив І. П. Павлов.) Без цього ніякі найвищі і найхитріші методи та підходи (діалектичні, системні, структуралістичні, синергетичні і под.) не дадуть нічого, крім необгрунтованих спекуляцій. Перш ніж «розтікатися думкою по древу», необхідно достовірно знати те, що було! Для історії держави і права емпіричною базою виступають історичні пам’ятники - літописи, старо­давні кодекси, твори юристів тощо. Це Закони царя Хаммурапі, Закони Ману, Артхашастра, римські та візантійські кодифікації, «Кароліна», це твори відомих юристів Гая, Ульпіана, Павла, промови Цицерона, праці просвітителів Вольтера, Монтеск’є, Руссо, видатних державних діячів - Кромвеля, Джефферсона, Робесп’єра та багатьох інших; це, нарешті, великі історичні правові акти - англійські Habeas Corpus Act, Білль про права, Декларація незалежності США 1776 р., французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р., це видатні кодекси - Французький цивільний (1804 р.) та кримінальний (1810 р.) кодекси, Німецьке цивільне уложення 1896 (1900 р.) та багато іншого.

Під час роботи з цим матеріалом потрібен перш за все простий емпіричний підхід - з матеріалом слід ознайомитися, погортати, по­читати без особливого «методологічного» мудрування. Але цього, звичайно, не досить. Обмежитися лише емпіричним підходом означало б уподібнити себе до стародавнього літописця, який записує до літо­пису події, котрі йдуть одна за однією, що, звичайно, є дуже важливим для майбутніх істориків, однак недостатнім для осмислення історії. Треба систематизувати такий емпіричний матеріал у часі та просторі по сторінках, періодах, епохах, культурах. Це робота систематизації. Виконавши цю роботу, ми побачимо, що одні держави можна включи­ти до групи «стародавніх деспотій», а інші - до групи «античних рес­публік». Це галузь порівняльно-історичного методу та підходу. Зараз нас, звичайно, зацікавить: чому одні держави стали деспотіями, а інші - республіками? Це вже робота аналізу і, як наслідок, потрібен аналітич­ний підхід до предмета вивчення. Кожному рівню дослідження при­таманний свій підхід. Якщо ми збираємо новгородські берестяні гра­моти, то тут один метод - збирай якомога більше (і, звичайно, дбайли­во!). А ось із торф’яного болота дістали бересту з написом: «Я посла­ла тобі бересту, а ти не прийшов». Так до нас дійшло, вирвавшись з-під тисячолітньої торф’яної товщі, закликання новгородської Еврідики до свого Орфея. Тут емпіричний підхід недоречний, потрібно щось інше... Знайомство з пам’ятниками права потребує і власне юридичного, як прийнято говорити у правників, «догматичного» підходу, тобто 18

формально-логічного аналізу правових норм. Виявлення закономір­ностей розвитку права в цілому та окремих правових систем потребує порівняльно-історичного аналізу. Сутність «азіатського» та «античного» типів історії і держави краще пізнається, якщо ми порівняємо, наприклад, Вавилон і Афіни, Рим і Китай. Рим залишив сучасному світу велику спадщину - римське право - основу сучасного цивільного права; між тим Китай за чотири тисячоліття своєї історії аж до ХХ століття не мав розвиненого цивільного законодавства за численністю великих кримі­нальних кодексів. Чому? У подібних порівняльно-історичних зіставлен­нях криється багато повчального для сучасності.

Як бути з фактами в історії? Кажуть, що дослідник має обирати «між конкретним, що не має значення, та загальним, що не має змісту». Факт дійсно може не мати значення, якщо він відірваний від загального кон­тексту історії, вирваний з системи. Але окремий факт може стати «вік­ном» до історії, якщо його вживити до контексту. Ось факти: Муцій спалює руку перед лицем етруського царя; Гектор, прощаючись з Ан­дромахою, йде на бій з Ахіллом, завчасно знаючи, що загине. Чому вони так вчиняють? Відповідь знаходимо у Гектора: «... страшний / Сором мені перед кожним троянцем та довгоодьожною троянкою, / Якщо як боязкий я тут відійду від бою». Але чому сором? Сором - це переживання, по­рівняння своїх вчинків з діючою у суспільстві мораллю. У суспільстві зрадників та боягузів не соромно бути зрадником та боягузом. І Гектора, і Муція оточує суспільство, в якому боягузтво та зрадництво ганебні. На наше запитання відповідає спартанський поет Тиртей:

Славное дело в передних рядах со врагами сражаясь, Храброму мужу в бою смерть за отчизну принять.

Гордостью будет для города и для народа Тот, кто, шагнув широко, в первый продвинется ряд И, преисполнен упорства, забудет о бегстве позорном, Жизни своей не щадя и многомощной души.

Наші герої виросли в цій атмосфері, вони дихали цим повітрям, мораль суспільства стала їх мораллю. Тепер ми маємо просунутися далі з нашим «фактом». Чому в суспільстві сформувалася саме така мораль? І після аналізу суспільних відносин міста-поліса знаходимо відповідь: у цьому суспільстві добробут окремого громадянина нероз­ривно пов’язаний з добробутом його міста, його вітчизни. Так крізь окремий факт ми побачили епоху.

Морфологія історії держави і права

Нагадаємо, що в морфології йдеться про форму і структуру якого- небудь об’єкта. Можна говорити про морфологію мови, морфологію рослини. Історія також має власну морфологію. З прадавніх часів, осмислюючи своє минуле, люди прагнули якось упорядкувати і систе­матизувати його, роздивитися структуру історії, її елементи, виявити перебіг, напрям, етапи життя поколінь. Так у європейців з’явилися «золотий», «срібний», «мідний» та «залізний» вік; у стародавніх арі- їв відповідно - Критаюга (світ міцно стоїть на чотирьох опорах), Тре- таюга (світ стоїть на трьох опорах), Двапараюга (світ стоїть лише на двох опорах), нарешті - зовсім «погана» Каліюга (в якій, до речі, зна­ходиться сучасний світ): чеснота в занепаді, життя коротке, повне зла та гріхів, люди винищують один одного у війнах, царі грабують під­даних, праведники бідують, а злочинці процвітають. Наприкінці Калі- юги (через 426 892 роки) світ має рухнути та загинути з усім родом людським.

Марксистська морфологія історії («історичний матеріалізм») була більш оптимістичною. Робилося припущення, що світ послідовно і прогресивно рухається у суспільно-економічних формаціях: первіс­нообщинна - рабовласницька - феодальна - буржуазна і, нарешті, «найкраща» - комуністична. На порозі ХХІ століття ця схема рухнула, і пострадянські історики обрали за краще повернутися до «буржуазної» морфології історії: Прадавні часи, Середньовіччя, Новий та Новітній час. У навчальній літературі, коли йдеться про структуру історичного про­цесу, зазвичай обмежуються «періодизацією». Таке хронологічне членування історії просто вказує, з якими країнами і державами ми матимемо справу. Стародавній світ? Це йдеться про Карфаген, Вавилон, Хетську державу, Афіни, Рим, Ассирію і т.д. Середні віки? Це означає Арабський халіфат, Імперію франків, Стародавню Русь, Золоту Орду і т. д. Нові часи? Це сучасні Англія, Франція, Німеччина, США, інші країни та держави.

Для розуміння змісту історичного процесу, його соціального напов­нення, типів, «моделей» соціально-політичного ладу того чи іншого суспільства хронологічне маркування нічого не дає. У цьому відно­шенні правий був О. Шпенглер, який писав: «Стародавній світ-Середні віки-Новий час - ось неймовірно убога та безглузда схема .. .>4. Саме ^{1 1} по собі хронологічне членування історії має сенс лише тоді, коли кож­ний часовий відрізок історичного процесу ми асоціюємо з конкретним історичним «наповненням» цього періоду. Так, коли ми кажемо «Ста­родавній світ», то вже знаємо, що йдеться про Єгипет, Вавилон, старо­давні Індію, Китай, Грецію, Рим та інші конкретні держави і народи. Але ця періодизація нічого не говорить про зміст історії цих держав, тип їх політико-правової історії. Афіни та Стародавній Єгипет рівною мірою належать до «Стародавнього світу». За матеріальною культурою вони мало чим відрізняються, але за типом своєї історії, суспільним та державним ладом, соціальною та політичною антропологією це зовсім різні держави з діаметрально протилежним соціальним змістом. У Ста­родавньому Єгипті народ не сміє глянути на лік фараона, а його мініст­ри спілкуються зі своїм «шефом» не інакше, як «лежачи на животах своїх». Подібне було немислимим в Афінах, а за кращих часів Риму претензії на царську владу тягнули за собою смертну кару. Англія на­передодні буржуазної революції та перуанська імперія інків (Тауан- тинсуйю) - хронологічні ровесники, але за типологією це зовсім різні суспільства і держави: одне - на порозі індустріальної та політичної революції, інше - в культурі неоліту.

Сенс поділу всесвітньої історії на «періоди» передбачає те, що в окремих хронологічних рамках історія держави та права різних кра­їн і народів має щось суттєво спільне, що дає змогу звести їх до од­нієї групи. Така підстава звичайно, існує. Це елементи матеріальної і духовної культури: знаряддя праці, технологія, сакралізація всього суспільного життя. Однак при всьому цьому система політико-правових відносин у суспільствах-сучасниках може бути різною: в «азіатському» типі держава панує над суспільством, в «античній» моделі суспільство панує над державою. За хронологією, за європейськими мірками дер­жави доколумбової Америки входять до «Середніх віків», але разом з тим, коли європейські країни у ХУ-ХУІ століттях підходять до по­рогу Нового часу та буржуазних революцій, у доколумбовій Амери­ці зберігається неолітична культура, на базі якої виникає своєрідна розвинена державність, що нагадує жорстко централізовану стародав­ню деспотію. Ось чому ми вважаємо за необхідне, говорячи про мор­фологію історії, увести поняття типу історії та типу держави і права. Хронологічно та цивілізаційно Стародавній Єгипет, Стародавній Ки­тай, Імперія інків та тоталітарні держави ХХ століття суттєво відріз­няються, але організація відносин між державною владою та людиною в них за типом є ідентичною. Слід застерегти, що і «періодизація», і «типізація» історії держави і права, будучи необхідними інструмен­тами їх осмислення, далеко не вичерпують свого розмаїття та багатства історичного досвіду.

За типом відносин між суспільством і державою, між людиною і політичною владою можуть бути схожими суспільства, що розділені тисячоліттями та ґрунтуються на історично різних матеріальних культу­рах. Ось чому хронологічне членування політичної історії має сполуча­тися з її типологічним членуванням. У цьому плані ми виділяємо два основні типи історії та два типи держави і права, які називаємо (умовно) «азіатським» і «античним» типами. Для першого характерне доміну­вання держави над суспільством, для другого - домінування суспільства над державою. Перший тип формується під впливом якоїсь сильної централізованої функції в житті суспільства. Частіше за все це центра­лізований господарський порядок, заснований на переважанні державної власності. Такі суспільства є одержавленими суспільствами, іноді на­стільки одержавленими, що власне суспільство («громадянське суспіль­ство») як суб’єкт політичної історії зникає, залишається лише населен­ня, організоване державою та цілком підпорядковане державі. Суспіль­ство тут - просте продовження держави. Прикладом того тією чи іншою мірою виступають стародавні деспотії: Єгипет, Вавилон, Китай, Імперія інків та ін. Слід підкреслити, що формуванню таких структур можуть сприяти й інші історичні чинники: власне розмір країни (велика держа­ва), сильна військова функція, гострі суперечності в суспільстві. До античного типу (знову умовно) ми відносимо суспільства, що мають певну автономію стосовно держави. В античному типі суспільство, якщо не панує над державою, то в будь-якому разі має економічну та органі­заційну автономію, здатне контролювати свою державну владу. В рамках хронологічного та типологічного бачення історії необхідно враховувати своєрідність історії кожної окремої країни, кожної конкретної держави. Повчальною є не стільки одноманітність світу, скільки його різноманіт­ність. Лише за умови такого підходу вивчення державно-політичної іс­торії набуває соціальної цінності для сучасних поколінь.

Окрема мова - про «способи виробництва» та відповідно «суспільно- економічні формації» як понятійний апарат історико-правової науки. Тут найбільшу кількість запитань викликають «рабовласницький лад» та «рабовласницька держава і право». Ніхто не заперечує, що в старо­давніх Афінах та Римі було багато рабів; були раби і у Вавилоні, і в Єгипті, і в Китаї, у германців та слов’ ян. Однак у Вавилоні внутрішні джерела рабовласництва (боргове рабство) були заборонені царем

Хаммурапі у 1792 році до н.е.; в Афінах боргове рабство було заборо­нене законодавством Солона у 594 році до н.е.; у Стародавньому Римі боргове рабство серед римлян ліквідовано законом Петелія у 326 році до н. е., та й у нас, слов’ян, боргове рабство було заборонене Володи­миром Мономахом у 1113 році. Серед держав давнини Рим насправді був повний рабів, але причиною того був не «спосіб виробництва», а та обставина, що Рим був оточений периферією численних народів з ще несформованою державністю, в яких Рим мав можливість черпа­ти сотні тисяч військовополонених. Як тільки військова могутність римлян ослабнула, зник і «рабовласницький спосіб виробництва». Чи не дивно те, що «рабовласницька» держава Афіни є школою демокра­тії для сучасного світу, а римське «рабовласницьке» право - основою сучасного приватного права? Навіть якщо б у Стародавньому Єгипті, або Вавилоні, або Китаї не було жодного раба, характер держави тут залишився б таким самим.

Зовсім інакше постає питання з феодалізмом. Феодальні відносини органічно притаманні середньовічному суспільству, вони є його сис­темою, що ґрунтується на умовному земельному володінні служилого стану. При цьому слід ураховувати, що феодалізм має різні типи: «єв­ропейський» - приватновласницький та «східний» - державний. Також треба мати на увазі різночасність та різну ступінь феодалізації сус­пільств. У Західній Європі кріпосне право зникло у XIV столітті; ан­глійці у 1649 році вже відрубали голову королю та знищили Палату феодальних зборів, а в Росії у тому ж 1649 році кріпосне право лише було остаточно встановлене Судебником Олексія Михайловича.

З’ясовуючи причинно-наслідкові зв’язки у формуванні того чи іншого типу держави, треба уважно вглядатися у конкретно-історичні умови її формування: кількість населення, розмір території, географіч­ні, кліматичні, ландшафтні умови, характер комунікацій, релігія. Все це має істотний вплив на господарський порядок, а останній - на соціальні відносини. Віддаючи данину «періодизації», історію держа­ви і права слід мислити в її причинно-наслідкових зв’язках, типах, які мало залежать від хронології.

Сутність та походження держави

При першому наближенні держава є організацією управління сус­пільством. По суті це державноорганізоване суспільство. Воно охоплює органи влади, тобто державний апарат з його ланками, порядок від-

носин між органами влади та суспільством, прерогативи влади, засоби контролю суспільства за органами влади, якщо такі є, наявність по­датків, бюджету. Якою б не була держава, вона зростає на функції управління. Однак управління - чинник необхідний, але недостатній.

Управляються стадо, бродяча група, рід, плем’я, але таке управлін­ня не є державою. Кваліфікуючими ознаками державного управління вважаються територіальна та адміністративна структуризація суспіль­ства (на відміну від кровнородинної), примусові функції влади, поділ суспільства на класи (за марксистською версією - «антагоністичні»). Але найголовнішою кваліфікуючою ознакою державності є відчужен­ня влади, тобто відділення суспільної влади від суспільства. Аби таке відділення могло відбутися, необхідна поява самого суспільства.

Становлення суспільства

Появі держави передує поява людського суспільства з його етніч­ною та соціальною диференціацією. (Одразу слід уточнити, що ми вважатимемо за «суспільство». Це не просто населення країни або якась кількість людей. Суспільство - це населення країни, що пов’язане в певну цілісність спільними функціями, спільною структурою, єдніс­тю культурного буття та певною автономією. У цьому сенсі зараз го­ворять про громадянське суспільство.)

Історія людини починається з тривалого (декілька мільйонів років) дородового періоду, коли ще не існувало родової організації, а люди були представлені бродячими групами (ордами) чисельністю декілька десятків особин-збирачів. Це ще не був «ното sapiens» - «людина розумна», а скоріше «ното erectus» - «людина прямоходяча». Але управління в таких групах уже існувало у формі переважання влади найбільш біологічно сильної та агресивної особини-вожака.

Така система домінування, успадкована від приматів, є найбільш ранньою системою управління та притаманна всім стадним суспіль­ствам. Групи збирачів не були стійкими об’єднаннями, вони були здатні розпадатися, перемішуватись, що сприяло збагаченню генофон­ду людини. Однак з появою великих колективних полювань, узагалі всіляких інших колективних способів здобування засобів до життя кровнородинні групи (орди) стають більш стійкими, припиняється перемішування представників різних груп, шлюбні відносини у таких групах приводять до імбрідингу, що збіднює спадковість та загрожує біологічній деградації суспільства. Це підтверджується даними палео­антропології (генералізований тип неандертальців, що вироджується). 24

Рятування роду людського від виродження відбувається стихійно. Стародавні люди, звичайно, нічого не знали про генофонд та біологічну небезпеку імбрідингу, але вони бачили, що шлюбні відносини всере­дині замкнутих груп порушували їх єдність, викликали бійки серед чоловіків. У стародавні часи смертність серед жінок була більш висо­кою, ніж серед чоловіків, і жінок «не вистачало». Суперництво через жінок викликало гострі конфлікти, заважало виробничим процесам, і тому, власне, шлюбні зв’язки всередині замкнутої групи інтуїтивно сприймалися колективами як грізна небезпека. На період колективних полювань шлюбні стосунки у замкнутих групах стали обмежуватися, табуюватися, а потім і зовсім заборонятися. Заборона шлюбних сто­сунків (екзогамія) всередині замкнутої групи стала справжньою рево­люцією в історії людства. Шлюбні стосунки між різними групами («нашими» та «чужими») не заборонялися. Поступово встановлюва­лися постійні шлюбні союзи між двома різними замкнутими групами. Виникли рід та дуально-родова організація - шлюбний союз двох родів, а також проблема самоідентифікації роду та його членів: це «Ми», а це «Вони», з’являється поняття родової належності. Екзогамія - заборона шлюбних стосунків усередині кровнородинної групи - поклала початок власне родовому ладу. Це сталося приблизно 40 тисяч років тому та знаменувало собою остаточне становлення людини розумної (Homo sapiens. Заслуга відкриття роду належить видатному американському вченому-етнографу Льюісу Моргану)¹.

Однак родові групи тривалий час були ще малочисельними, дже­рела харчування ненадійними, постійне житло відсутнє, смертність висока, особливо серед жінок та дітей: середня тривалість життя старо­давніх людей не перевищувала 35 років. Становище врятувало «явище» (воно тривало декілька тисяч років!), яке археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією.

Неолітична революція та родовий лад

Неолітична революція (10-5 тис. років до н. е., в різних географіч­них зонах хронологія різна) була пов’язана з переходом від споживан­ня готових продуктів природи до справжнього виробництва та осілого способу життя. Не останню роль в еволюції людського суспільства зіграли кліматичні зміни, пов’язані із закінченням останнього заледе­ніння. Потепління викликало усушення клімату, в багатьох районах зникли тропічна рослинність і тваринний світ, що давали їжу людям. Природа «видавила» людей до долин великих рік, де залишалися ряс­на рослинність та тваринний світ. Тут люди навчилися збирати злаки, а потім і культивувати їх. Неолітична революція викликала швидке зростання народонаселення («демографічний вибух»), ускладнила родоплемінну організацію, викликала розселення народів та форму­вання різних етносів. Від первісних родів відокремлюються нові родо­ві групи, які, однак, не поривали зв’язків із старими родами. Поєднані родинними зв’язками та спільністю мови, вони утворюють племена та союзи племен - вищу структуру родоплемінного ладу. Соціальна іс­торія народів тісно переплітається з їх етнічною історією: у родинних об’ єднань формуються стародавні мови, мовні групи та родини (індо­європейська, семіто-хамітська, алтайська, угро-фінська, уральська, тибетська та ін.), що згодом поділяються на велику кількість націо­нальних мов. У людей при цьому формується уява про свою етнічну (національну) ідентичність, яка виступає основою соціальної (політич­ної) цілісності. Невипадково всі держави з давних-давен та до цього часу «наполегливо» зберігають національний характер. При цьому слід ураховувати й зворотний вплив: державне, «зовнішнє» об’ єднання різних етносів може спричинити їх взаємну асиміляцію та утворення нового етносу. Союзи племен - це остання межа родового ладу, за якою починається державна історія людей.

Що відрізняє «державне» суспільство від додержавного? Феномен публічної влади, соціальний контроль тощо зароджуються та існують уже за родового ладу. Там влада представлена зборами «народу», родо­вими старійшинами, вождями, магами, жрецями, «священними» царя­ми, таємними чоловічими союзами і под. Ця влада перебуває всередині родового суспільства і не замінюється одразу ж та раптом на державну. Державна влада виникає з родоплемінної. З позиції суто класової теорії історичного процесу вважалося, що «демократичний» родо­вий лад («свобода, рівність та братерство стародавніх родів» - Л. Морган) був знищений пануючим класом власників, що виділився з суспільства. Завершуючи своє «Стародавнє суспільство», Л. Морган писав: «Власність та посада були ґрунтом, на якому виросла аристо­кратія... З настанням цивілізації ріст власності прийняв такі величезні розміри, її форми стали такими різноманітними, її застосування так розширилось, а її використання в інтересах власників таке майстерне, що вона зробилася силою, нездоланною для народу. Людський розум стоїть у замішанні перед своєю власною свідомістю... Гола погоня за багатством не становить остаточного призначення людства, якщо лише прогрес залишиться законом майбутнього, яким він був і для минуло­го... Загибель суспільства має стати остаточним результатом історич­ного терену, єдиною метою якого виявляється багатство; адже такий терен містить у собі елементи свого власного руйнування. Демо­кратизм в управлінні, братерство в суспільних відносинах, рівність у правах, загальносуспільна освіта характеризуватимуть наступний вищий соціальний лад, якого неухильно прагнуть досвід, розум та знан­ня. Він буде відродженням, але у вищій формі свободи, рівності та братерства стародавніх родів»¹.

Звичайно, закоханий у своїх ірокезів, шляхетний та мужній за­хисник їх законних прав (індійці на знак вдячності усиновили велико­го вченого!) Л. Морган дещо ідеалізував соціальні порядки родового ладу. Насправді політизація та одержавлення суспільних відносин, тобто відчуження влади, відбуваються вже в надрах родового ладу. В гомерівській Греції (ХІІ-ІХ століття до н. е.) за умови зовнішнього збереження родоплемінної організації «герої» Іліади Агамемнон, Ахілл, Одіссей та інші відмінно управляються з «військовою демократією» народних зборів, домагаючися потрібних рішень. Реформатори Афін Солон, Клісфен та ін., з іменами яких пов’язують появу в Афінах влас­не «державних» інститутів, рятують афінян від засильства родової аристократії, що осідлала родовий лад. Якщо кваліфікуючою ознакою державності є відчуження влади, то воно присутнє вже у досолонів- ській Греції, де родова аристократія - евпатріди - узурпувала владу. Реформатори Солон, Клісфен, Ефіальт, Перикл, з іменами яких пов’язаний процес становлення держави в Афінах, замінили кровнородинну струк­туру афінського суспільства на адміністративно-територіальну, але при цьому суспільство отримало більший контроль над аристократичною владою, ніж при власне родовій організації.

Які ж основні чинники призводять до трансформації родової орга­нізації у державну? Вони можуть бути різноманітними і за важливістю відігравати різну роль у конкретних суспільствах. На Сході («азійський тип») це перш за все централізована організація громадських робіт, без яких тутешнє суспільство не могло б вижити; в античному світі це внутрішні соціальні суперечності. В ранній середньовічній Європі це військова функція, яка, утім, відіграє величезну роль у всіх суспіль­ствах. Скрізь, де родоплемінні інститути не впораються з виникаючи­ми управлінськими проблемами, вони замінюються на інститути дер­жавні. Нерідко трапляється так, що елементи родової організації «вжив­ляються» до державної організації, стають її органічними складовими. Це стосується передусім степових кочових народів (доісламські раби, тюрки, монголи), для яких родовий осередок є найбільш органічним елементом управлінської та військової структур.

Основні чинники державоутворювального процесу

До таких належать:

1. об’єктивна необхідність управління великими колективами;

2. природні умови: клімат, ландшафт, характер комунікацій;

3. продиктований природою спосіб господарювання;

4. стратифікація суспільства - поява соціальних груп, станів;

5. військова функція;

6. рівень матеріальної культури;

7. рівень духовної культури, сакральний (релігійний) фактор у са­мосвідомості суспільства.

Перелічені чинники не є вичерпними та, крім цього, роль кожного з них може бути більшою чи меншою, залежно від обставин.

Поставимо собі запитання: якщо історія держави і права - це, по суті, людська історія, то, можливо, і людину з усіма її якостями слід причислити до чинників історії? Політична література (а історія дер­жави і права, без сумніву, - «література» політична) часто грішить тим, що, оперуючи «засобами виробництва», «класовими суперечностями», «рухомими силами» тощо, забуває про таку «дрібницю», як людина. Між тим «максима» Протагора («людина - міра всіх речей») в усі часи була актуальною, а сьогодні - тим паче. Без сумніву, людина - най­важливіший чинник історії.

Під «великими» колективами ми маємо на увазі такі спільності, які вже внаслідок їх розмірів не можуть управлятися родовими ін­ститутами. Наприклад, населення Китаю на рубежі нашої ери налічу­вало приблизно 50 мільйонів людей і не могло управлятися так, як управлялися стародавні Афіни чи група збирачів та мисливців, що бродили в бразильській сельві.

Величезну роль у соціальній організації відіграє сам чинник управ­ління з його об’єктивними законами. У будь-якому середовищі та в будь-яких культурах управління завжди має ієрархічний характер. Це об’єктивний закон, і він діє також у соціальному середовищі, породжу­ючи ієрархію серед людей.

Історичне оточення справляє могутній вплив на організацію сус­пільства. Природа, клімат, ландшафт визначають спосіб господарю­вання, а останнє - організацію суспільства, управління та влади. В річ­кових та степових цивілізаціях люди не можуть жити однаково. Характер комунікацій або спрощує, або ускладнює об’єднання етносів: Егеїда - Східне Середземномор’я - з її порізаним та острівним ландшафтом представлена безліччю окремих міст-держав, які лише іноді, у разі військової потреби, поєднуються в союзи (Афінський морський союз), а народи великих річкових долин утворюють, як правило, великі держа­ви (Єгипет, Вавилон, Китай).

Величезну роль у політичній історії відіграє військовий чинник. Він об’єднує етноси в союзи племен, породжує надродові структури управління і, найголовніше, військову адміністрацію, в руках якої опиняється найдієвіша влада - влада зброї. Історично нова військово- політична влада вступить до боротьби зі стародавньою жрецькою владою і переможе. Відголоски боротьби за владу між старою жрець­кою та новою військово-політичною владами ми знаходимо у старо­давніх міфах про Прометея, Артавазду, Амірані, Сосруко, Каве та ін.

«Священні царі»

Дуже важливим у державотворчому процесі є релігійний чинник. Для стародавніх людей віра у магічні сили так само реально впливає на всю організацію їх життя, як і цілком реальні виробничі процеси. Люди вірять, що магічні дійства, ритуальні «вистави», які вони вико­нують, викликають аналогічні реальні наслідки в їх оточуючому світі (подібне породжує подібне). Якщо простромити списом опудало оленя, якщо гучно бити в бубон, наслідуючи удари грому, то піде дощ, і т. д. Магічними здібностями наділені не всі люди, а тільки видатні своїми якостями - шамани, чаклуни, маги. Останні стають «священними ца­рями», які акумулюють суспільну владу, вони стають вождями племен, поєднуючи в собі і магічну, і світську владу.

«Священні царі» мали особливе становище. Оскільки від їх вну­трішньої магічної сили (як були впевнені люди) залежали доброзич­ливість сил природи, родючість полів, плідність черід, взагалі добробут народу, вони були оточені пошаною, користувалися привілеями та владою. Але якщо магічна сила царів слабшала, це загрожувало до­бробуту народу. Тому «священних царів» періодично приносили в жертву, аби умилостивити сили природи, а на їх місце обирали нових.

З часом «священні царі», які зміцнили свою владу, щоб уникнути цієї неприємної процедури, почали призначати собі «заступників», яких через певний проміжок часу (як правило, роки) приносили в жертву замість справжнього царя, який в такий спосіб нібито оновлював свою силу. Без сумніву, від «священних царів» тягнеться нитка до справжньої спадкової монархії.

Магія по суті ще не була релігією, ще не знала богів. Коли сили природи почали персоніфікуватися (тобто з’явилися боги), чаклуни і маги стали служителями богів - жерцями, які також мали велику світську владу. Стародавні вожді, басилевси, царі часто виступали одночасно і як первосвященники, верховні жерці¹. Таким чином, гене- за державності, головна кваліфікуюча ознака якої полягає у відчужен­ні влади, являє собою багатофакторний, складний історичний процес. Результати цього процесу залежно від історичних умов можуть вияв­лятися по-різному: в одному випадку виникають стародавні держави- деспотії, в іншому - стародавні республіки.

Сутність і походження права

Право, як і держава, - це категорія, що розвивається історично. Залишаючи осторонь докладний аналіз поняття права в теорії держави і права, умовимося, «на перший випадок», що право - це система загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, які регулюють суспіль­ні відносини. Для того щоб бути правом, правило поведінки повинне володіти якістю імперативності; при цьому зовсім не обов’язково, щоб ця імперативність походила від держави або щоб правила поведінки було зафіксовано в письмових пам’ятниках. Для права важливо, що норми існують і вони є обов’язковими. Ця обов’язковість може бути забезпечена в різні способи: табуюванням поведінки, традиційною сакралізованою правосвідомістю, релігійними імперативами, підкріп­леними відповідними санкціями (наприклад, жрецькі требники, вони ж календарі-кодекси у містах-державах майя) та, нарешті, примусовою силою влади. До недавнього часу вважалося, що право без держави в принципі неможливе. На сьогодні багатьма дослідниками визнаєть­ся, що право може існувати і без держави. В одному немає сумніву: якщо державність виникла, вона нерозривно пов’язана з правом; ці два феномени складають державно-правову систему. На ранніх етапах право обов’язково є сакральним (як, утім, і всі соціальні інститути) та обов’язково «вузьконародним», тобто належить лише «своїм», лише «нам», не поширюючись на чужаків, хоча б вони і жили серед нас. Класичний приклад тому - квіритське право в Римі. Відповідно до ступеня одержавлення суспільства право втрачає вузькоетнічний ха­рактер і поширюється на все населення держави.

Право є атрибутом людського суспільства з моменту його виник­нення, оскільки об’єктивна необхідність соціального регулювання суспільних відносин виникає ще до державної організації.

Первісне право

Передісторія права починається у первісному суспільстві. У про­цесі антропосоціогенезу людське суспільство формується на основі загальноприйнятої та загальнообов’ язкової системи норм, яка проти­ставлялася біологічним інстинктам і полягала головним чином у сис­темі заборон - табу. Якщо висловитись алегорично, коли мавпа сказала собі перше «не можна», вона стала людиною. Система соціального регулювання зароджується на стадії родової громади.

Метою соціального регулювання у первісному суспільстві були охорона цілісності роду та забезпечення його нормального функціону­вання. Норми поведінки виражали біосоціальні умови життєдіяльності (мали природні, біологічні, господарські обґрунтування), відрізнялися жорстокістю та не передбачали соціальної активності. Вони виступали у формі мононорм - звичаїв, що включають мораль, етикет, релігійні приписи, зачатки права. Зв’язок з міфологією та релігією робив зви­чай обов’язковим для всього суспільства. Особливістю соціального ре­гулювання у первісних суспільствах було домінування заборон - табу (наприклад, принцип екзогамії - заборона будувати шлюбні стосунки всередині роду). Виділялися й позитивні обов’язки, що стосувалися по­рядку розподілу здобичі, ритуальних обрядів (ініціацій), святкувань.

Первісне право діяло в додержавний період людської історії, і тому не забезпечувалося «примусовою силою держави», однак мало всі атрибути права: властивість нормативності, регулювало широкий спектр суспільних відносин (порядок управління, виробництво, роз­подільні відносини, шлюбні союзи, сакральні ритуали). Відсутність у родовому суспільстві примусової сили держави заповнювалася не менш імперативною силою примусу родоплемінних соціальних інсти­тутів (громадська думка, вигнання, принесення в жертву і под.).

Головними носіями нормативності у стародавньому суспільстві були сакралізовані заборони - табу, різноманітні обов’язкові правила та при­йоми: добування їжі (особливо правила полювання), правила розподілу та споживання їжі (реципрокність та редистрибуція), порядок форму­вання статево-вікових класів, магічні ритуали та приписи, що про­низували все життя стародавнього суспільства, порядок надання взаємо­допомоги, правила кровної помсти. До найважливіших табу належали заборона внутрішньородових шлюбних зв’язків (екзогамія), що знаме­нувало собою власне появу родового суспільства, різного роду харчові заборони, ритуальні заборони, що поширилися на магів та «священних царів» (заборона торкатися землі, виходити з приміщення, їсти та пити у присутності інших людей), табу на спілкування з іноплемінниками, табу на оголені обличчя, табу на вождів та правителів, табу на тих, хто носить жалобу, табу на жінок під час менструації та пологів, табу, що накладається на воїнів, численні табу на речі - на залізо, гостру зброю, вузли та кільця, голову, кров, плювки, табу на імена. Реципрокність (усе добуте - спільний казан) і редистрибуція (перерозподіл) передбачали обов’язковий порядок розподілу та споживання їжі, перш за все м’ясної, заснований на її спільному та рівному споживанні. Нерідко всі норма­тивні установлення первісного суспільства визначалося загальним по­няттям звичаю (звідси - звичаєве право), дотримання якого забезпечу­валося нормами моралі. Однак це не так.

Імперативність різних нормативних установлень стародавнього суспільства була різною. Табу були безумовними заборонами, пору­шення яких нерідко тягло за собою смерть або спокутну жертву. Так, залишення палацу правителями аравійських країн Сабеї або Шеби тягло за собою побиття їх камінням; правитель Беніна, якого вважали за божество, не міг залишати свого палацу без ризику для життя; вождь народу онітша міг вийти з дому до міста, лише попередньо принісши людську жертву, інакше він сам міг втратити життя.

Усвідомлення незаперечності заборон у стародавньому суспільстві було настільки глибоким, що ті, хто їх порушував, помирали або за наказом мага-чаклуна, або від усвідомлення невідворотності смерті внаслідок порушення табу. Інші регулятивні норми родового суспіль­ства (розподіл їжі, шлюбні стосунки, правила полювання, ініціації тощо) забезпечувалися у своєму застосуванні менш суворими, але до­сить важливими санкціями: виключення з чоловічого союзу, обов’язок для воїна носити певний час жіночий одяг, заборона укладати шлюб, обов’язок провести очищувальний ритуал, принести спокутну жертву і под. Багато з нормативних установлень первісного суспільства, як і організація управління ним, органічно засвоюються ранніми держав­ними утвореннями.

Процеси формування позитивного права було прискорено неолітич­ною революцією - переходом від господарства, що привласнюється, до господарства, що виробляє. Вона сприяла формуванню постійного над­лишкового продукту та змінила форми соціальної організації.

Виникає патріархальна родина, яка складалася з батька-патріарха, його дружин, дітей та їх родин, найближчих родичів з родинами, рабів. У таких родинно-кланових групах зникає рівність та вибудовується система соціальних рангів (стать, вік, належність до певного поколін­ня почали визначати статус кожного в групі). Голова родини мав необ­межену владу: розпоряджався майном родини та особистістю її членів. Влада патріарха мала обов’язковий характер і була владою становища, тобто не була пов’язана з особистими якостями і не залежала від волі членів групи. Привілеї, що надавалися лідеру, розглядали як еквівалент складних адміністративних функцій, котрі він виконував усередині клану. Потім з родової власності виділяється родинна власність та виникає сільська територіальна община.

З часом з’являються передумови формування позитивного права: звичаї роду або племені трансформуються у правові звичаї (усні за­кони, засновані на традиції). Виникає нормативне регулювання, тобто спільні об’ єктивні правила, що обмежили можливість для довільного тлумачення. Позитивні зобов’язання набувають власного характеру. Поряд із заборонами з’являються такі дозволи, як право окремих чле­нів колективу вчиняти за своїм розсудом. Отже, соціальні суб’єкти отримували певну свободу та самостійність.

У міру ускладнення соціального життя ускладняється і право. Від­далення органів регулювання від родини, роду до надродових та над- племінних центрів викликає і нові джерела права - волю держави; відоме всім усне звичаєве право, що передається з покоління до по­коління, замінюється на писане «державне» право; з’являються старо­давні кодифікації: Закони Хаммурапі у Стародавньому Вавилоні (XVIII ст. до н. е.), Закони ХІІ таблиць у Стародавньому Римі (V до н. е.), євро­пейські «варварські правди».

Правові системи, що формуватимуться надалі, відображатимуть особливості соціального життя різноманітних суспільств - «цивіліза­цій»: там, де була потрібна централізація управління суспільством, - державний господарський порядок («азійський спосіб виробництва»), переважало адміністративне та карне право - опора державної дис­ципліни. Тут основою правової доктрини є покарання: «Покарання править усіма людьми. Покарання ж оберігає. Покарання пильнує, коли всі сплять; мудрі оголосили Покарання (втіленням) дхарми»; «Якби цар не накладав безустанно Покарання на тих, хто заслуговує на його, сильніші засмажили б слабких, як рибу на рожні»; «Де іде чорне крас- нооке Покарання, що знищує злочинців, там піддані не обурюються, якщо вождь добре спостерігає» (Закони Ману). В Китаї легісти напо­лягали на тому, що покарання має бути жорстоким навіть за незначні злочини. В Китаї за декілька тисяч років, аж до ХХ століття, не склало­ся жодного цивільного кодексу, зате було багато великих зводів карних законів (зразок: «Тан люй шу-і» - карний кодекс імперії Тан). У суспіль­ствах з переважаючим приватним господарством та розвиненим ринком превалює приватне право: класичний приклад - римське приватне пра­во. Зазначена тенденція є характерною не тільки для стародавніх сус­пільств, а й для сучасних: у державах з централізованим («соціалістич­ним») господарством переважали адміністративне та карне законодав­ство; цивільне (приватне) право замінювалося на «господарське право», цивільні кодекси, що існували формально, були просякнуті адміністра­тивним початком та відігравали незначну роль у правовому регулюван­ні. У країнах з ринковою економікою, навпаки, основою правового ре­гулювання виступали приватне право та договір.

ЧАСТИНА 1

ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Розділ 1

Держави

Стародавнього Сходу

Поняття «Стародавній світ» хронологічно охоплює історію при­близно від 5 тисячоліття до н. е. і до 1 століття н. е. Часові рамки тут не дуже суворі і можуть варіюватися стосовно кожної окремої держави. За змістом поняття «Стародавній світ» охоплює Стародавній Єгипет, Вавилон, Індію, Китай, Хетську державу, Ассирію, а також Стародав­ню Грецію, Карфаген та ін. Країни Стародавнього світу різняться за віком. Якщо Єгипет, Вавилон, Індія, Китай починають свою історію на рубежі 5-4 тисячоліття до н. е., то Стародавня Греція, Стародавній Рим почнуть свою історію на дві тисячі років пізніше. Але не тільки вік розділяє країни стародавнього світу. Вони поділяються за типом своєї історії на дві великі групи: країни Стародавнього Сходу та краї­ни Античного світу. Порівняння цих двох типів історії (ми називаємо їх також умовно «азійським» та «античним») та типів держави і права, що склалися на їх основі, є надзвичайно повчальним. Східний тип характеризується наявністю монархічного («деспотичного») ладу, основою якого є централізоване господарство і державна власність на землю. Керівником і власником виробництва виступає держава. Тиск держави на суспільство тут настільки великий, що суспільство як інститут майже повністю зникає, «удержавлюється». Особливо яскраво ці риси виявляються у Вавилоні під час правління третьої династії Ура, в Єгипті та Китаї. Населення тут перетворюється на по­добу мурашиного співтовариства, в якому особистість цілком зникає. Зовсім іншу картину являє собою світ Середземномор’я. В історії він отримав назву «античного», тобто в перекладі з латині - «стародавньо­го», що є не зовсім слушним. Річ у тім, що в епоху Відродження, коли відбувався процес становлення історичної науки, першою стародав­ньою історією, яку відкрили європейські історики, була історія Греції та Риму. Історики, які писали на латині, назвали її античною (апіісш - стародавній). Далі вчені знайшли набагато більш стародавню, тобто набагато більш «античну», історію Єгипту, Вавилону, Ассирії, Індії, Китаю, але бренд «античність» уже приріс до світу Греції та Риму і за ним закріпився. Особливістю античного типу історії є більш вільне суспільство і вільна економічна та політична особистість. Тут немає необхідності у державному управлінні господарством, швидко форму­ються приватне володіння та приватна власність, немає необхідності у великому бюрократичному апараті, органи влади формуються влас­не суспільством, особистість є історично активною, державний лад - республіканським. Ось чому в історії Стародавнього світу ми виділя­ємо Стародавній Схід та Античність. Ще раз застережимо, що при­таманні старосхідній (азійській) державі та суспільству риси можна зустріти далеко від Сходу, наприклад, доколумбовій Америці (Старо­давнє Перу).

Рабовласництво та «рабовласницький лад» у Стародавньому світі

Для того щоб вірно склалася уява про державно-політичну історію стародавнього світу, необхідно спеціально зупинитися на феномені рабства. Дуже часто в літературі (особливо це було характерно для марксистської літератури) наявність рабства у стародавньому світі розумілась як «рабовласницький лад». Звідси - термін «рабовласниць­ка держава». При цьому посилаються на той наглядний факт, що раби були, але ідуть від відповіді на запитання: що таке «лад»? Не кожний соціальний інститут є «ладотворчим» або державотворчим чинником. «Ладотворчими» чинниками є такі, які породжують державу, доміну­ють, переважають у соціальному житті, визначають якісні характерис­тики держави, які відтворюються всією системою її внутрішніх від­носин, перш за все виробничих.

Ці системотворчі чинники визначають не тільки характер відносин між людьми, а й основні риси державності. Такими системотворчими чинниками можуть бути природні умови (клімат, ландшафт), що віді­грають особливо велику роль за слабких технологій, історичні особ­ливості (щільність заселення регіону, наявність сусідніх народів, характер відносин із сусідами), соціальні (наявність общини) та духовні (характер релігійної ідеології) чинники. Вони утворюють систему, ієрархію. Одні з них є первинними, наприклад, клімат, ландшафт, на­явність природних комунікацій, а другі - вторинними: характер ви­робництва, що залежить від клімату і ландшафту, а також спосіб управ­ління суспільством, який у свою чергу залежить від характеру вироб­ництва (способу здобуття засобів для існування). Особливо наочно це видно на прикладі так званих «річних цивілізацій». Необхідність ово­лодіння долинами рік з їх періодичними розливами, будівництва водо­ймищ, дамб, каналів, підтримання всього іригаційного господарства, розподіл води для полів - все це потребує об’єднання праці багатьох тисяч людей, централізованого управління цілим суспільством. На цій основі виникають так звані «східні» (азійські) деспотії.

Сакралізований характер стародавнього суспільства перетворює правителів таких держав на живих богів або напівбогів. Сакралізація всього оточуючого світу породжує особливу інфраструктуру - багато- чисельний шар священнослужителів, жерців, магів з розвиненим хра­мовим господарством. Храми взагалі виступають найбільш стародав­німи центрами організації суспільства, в тому числі його владної ор­ганізації.

На якомусь історичному рубежі влада не без конфліктів переходить до «світських» центрів. Відголоски цього процесу відбилися у старо­давніх богоборчих легендах про Прометея, Амірані, Гільгамеша, Со- сруко, Артавазда. Перелічені герої могутні та войовничі. Вони не ко­ряться богам, зневажають стародавні священні установлення, обража­ють богів і за це караються. Прометея приковують до скелі, Амірані накривають горою Казбек, те ж саме роблять з Артаваздом та Сосруко. Характерно, що виконавцями відплати богів у всіх цих легендах висту­пають ковалі-маги, представники стародавньої жрецької влади. Ці міфи є відгомонами тієї дійсної боротьби, яка відбувалася між старою са­кральною владою та новою військово-політичною владою.

Величезне значення мають рівень матеріальної культури, рівень технологій. Зрозуміло, чому на просторах засушливих степів Азії склалися кочове господарство та кочова держава, для якої родова лан­ка стала найбільш зручним структурним елементом, а міська цивіліза­ція - далекою. Для землеробських народів були природними осілий спосіб життя та швидке зростання міст. У районах, що були щільно населені різними етносами, неминучі контакти між ними, дуже часто - конфліктні, войовничі. Це породжує сильну військову функцію, яка є каталізатором багатьох соціальних процесів. Останні вели до форму­вання військово-політичної влади в особі військового вождя та його дружини, визначали своєрідний «поділ праці» між воїнами- професіоналами та іншим населенням. Військова влада зливається зі старими родовими інститутами (старійшини, маги, жерці, «священні царі»), формуються нові владні військово-політичні інститути.

Чи була системотворчим чинником наявність рабів? Чи було рабо­власництво, скажімо, чинником, що визначив появу державності та її форм? В усіх суспільствах держава спочатку автоматично сприймає попередні структури родового ладу. Держава не винаходиться. Спо­чатку вона сприймає те, що було: було плем’я - от вам народні збори, була рада старійшин племені - от вам Сенат (Ареопаг, Герусія), був вождь племені - тепер це цар. Спочатку він, як і вождь племені, оби­ратиметься народом, доки не затвердиться принцип спадкоємності. В Афінах ця система існувала до реформ Клісфена, в Римі - аж до кінця республіки. Виникнення державності та її форм не залежить від наявності або відсутності рабів. Якби в Єгипті, Вавилоні, Індії, Хет­ській державі не було жодного раба, характер держави анітрошки не змінився б. У цих державах вектор влади пролягає не між владою та рабами, а між владою та общиною. Ось чому доречніше було б назва­ти такі держави стародавніми аграрними (аграрно-общинними) дес­потіями.

Бренди «східна деспотія» та «азійський спосіб виробництва» є умовними. Ідеальна аграрна деспотія знаходилася в доколумбовій Америці, це Імперія інків - стародавній прообраз соціалістичної дер­жави (Маріатегі, «Сім нарисів перуанської дійсності»; О.КипокТ, ІпкагеїеЬ). Навіть у тих суспільствах, де рабів було багато (Рим кінця республіки та періоду імперії, Афіни), вони не були основою виробни­цтва. Масове рабовласництво не було продуктом внутрішніх соціаль­них відносин. «Своє» рабство було заборонене у Вавилоні в 1792 р. до н. е. царем Хаммурапі, в Афінах це зробив Солон у 594 р. до н. е., а в Римі - Петелій у 326 р. до н. е. В Індії інститут рабовласництва досить «розмитий». Артхашастра зазначає, що «арій не може бути рабом». Між тим поняття «арій» охоплює всі чотири варни: брахманів, кшатрі- їв, вайшьїв та шудр. Найменування раба «даса» означає «чужинець» (Артхашастра). В Спарті ілоти скоріше походять на державних кріпа­ків, ніж на рабів. Та обставина, що в Римі було багато рабів, пояснялася не «способом виробництва», а тим, що Рим був оточений неоднорідною в державно-політичному відношенні та щільно населеною периферією, з якої в перебігу війн можна було черпати величезну кількість полоне­них. З падінням військової моці Рима зник і «рабовласницький спосіб виробництва». Це аж ніяк не виключає того, що наявність рабовласни­цтва в державах античного світу була яскравою рисою їх соціально- правового ладу, але це була їх специфіка, а не загальний закон історії¹.

Східна деспотія та антична держава: порівняльна характеристика

Якщо поглянути на всесвітню історію «з висоти пташиного по­льоту», то ми чітко виявимо у цьому океані дві основні потужні течії. Умовно назвемо їх «азійським» та «античним» типами історії; умовно тому, що схожі типи суспільств зустрічаються і в інших регіонах світу, але тут вони представлені найбільш яскраво. Давньогрецький філософ Протагор висказав максиму: «Людина - міра всіх речей». Спробуємо за допомогою цієї формули, тобто через людину, уявити різницю між названими типами історії та державності. Ось стародавня столиця Єгипту Мемфіс. Містом рухається урочиста процесія. Це явище фара­она народу. На золоченій колісниці - фараон, за ним численна світа: варта, вельможі, міністри, знать. Не сміючи глянути на лик живого божества, народ із криками падає лицем на землю. Лише деякі смілив­ці, бажаючи продемонструвати владиці свій захват та відданість, ки­даються під копита його коней, під колеса його колісниці. Якщо їм пощастить залишитись живими, вони отримають нагороду - золоту монету. Як бачимо, це спортсмени-професіонали: знайомими провул­ками вони обганяють процесію і ще раз кидаються під колісницю фараона, аби отримати бажану нагороду. Римський Сцевола так би не вчинив - для цього він занадто громадянин!

Красномовну картину знаходимо в знаменитому «Пророцтві Не- ферті». Рано-вранці міністри та вельможі за заведеним звичаєм вітали свого владику - Царя Верхнього та Нижнього Єгипту Снофру («Хай буде він живий, неушкоджений та здоровий!»), «лежачи на животах сво­їх». Після цього Снофру знову покликав їх до себе. Літописець оповідає: «І їх негайно привели. І лежали вони знову на своїх животах перед його величністю, нехай буде він живий, неушкоджений та здоровий!»... І хід фараона, і піддані, що кидалися під його колеса, і міністри, що лежали перед владикою «на животах своїх», - все це малює нам тип «азійської» держави та породжений ним тип «азійської» людини.

Зовсім іншу картину ми побачимо в «античному» типі суспільства. Ані афінянину, ані римлянину не спаде на думку кидатися на коліна перед ними ж обраним архонтом або консулом. Навпаки, в Афінах за­надто амбіційний архонт чи стратег буде рішенням народних зборів вигнаний з країни на 10 років, а в Римі часів Республіки - страчений. Однак і в Єгипті, і в Афінах, і в Римі людський «матеріал» однаковий і взагалі однаковий рівень матеріальної культури. Які ж причини такої різниці між «Сходом» та «Заходом»? Відповідь на це запитання й скла­дає одне із завдань історії держави і права. (Адже ми самі тривалий час були «азійськими» і в чомусь досі ними залишаємося.)

На державотворчі процеси впливає багато чинників. Тут і «ланд­шафт, що годує» (Л. Гумільов), і клімат, і географічні умови, і кількість населення, і характер релігії, і сусідство інших народів, і характер при­родних комунікацій, і багато іншого. Залежно від переваги тих чи інших чинників загальні закони державотворчості призводять до різних ре­зультатів - форм держави.

Найбільш стародавні великі держави виникають у районах так званих «річкових цивілізацій». Це Єгипет у долині Нілу, Вавилон у між­річчі Тигру та Єфрату, Індія в басейні Інду та Гангу, Китай у долинах Янцзи та Хуанхе. Всі ці держави отримали назву «східні деспотії», а господарський порядок, що в них склався, - «азійським способом виробництва». Вірніше було б назвати їх стародавніми аграрними деспотіями, оскільки подібного роду держави існували і в інших час­тинах світу. Класичний приклад - Імперія інків (Тауантинсую) в до- колумбовій Америці в районі теперішніх Перу та Болівії (довжина сягала більше 5 тис. кілометрів, кількість населення - до 15 млн лю­дей). Називаючи ці держави деспотіями, не слід надавати цьому тер­міну сучасного негативного значення. Назва походить від давньогрець­кого «деспот», «деспойна» - «господар», «господарка», та означає, що державна влада тут очолюється одним верховним правителем - фараоном, царем, імператором, верховним інкою і под. Всі ці держави - монархії.

Між тим якщо ми подивимося на світ Середземномор’я (античний світ), то побачимо, що більшість тутешніх стародавніх держав - рес­публіки (у Стародавній Греції Арістотель налічував їх 158). Для особи, що вивчає історію держави, пізнавальним є вияснення того, чому в одних суспільствах складалися деспотії, а в інших - республіки. Представники так званого «географічного матеріалізму» (Монтеск’є) вважали, що вся справа у кліматі: занадто жаркий клімат південного поясу привертав жителів до лінощів і тому викликав необхідність у жорстких формах управління (до такого ж результату, на їх думку, приводив і занадто суворий, холодний клімат Півночі, де проживали «варварські» народи: скандинави, германці, слов’яни та ін.); а м’який та сприятливий клімат Середземномор’я привертав жителів до більшої активності, і тому тут складалися помірні, республіканські форми правління.

Раціональним зерном у цих наївних судженнях є визнання зв’язків між географічним середовищем та формами соціальної організації. Але ці зв’язки були не прямими, а опосередкованими господарським порядком. У цьому відношенні правий був середньовіковий арабський вчений Ібн Хальдун, який у своїх «Пролегоменах» писав: «Знай, що покоління живуть в умовах, які визначаються тим, як люди здобувають засоби для життя». Умови виробництва в районах річкових цивілізацій (ширше - іригаційних) потребували централізації управління госпо­дарством, а це у свою чергу автоматично тягло за собою політичну централізацію. Такий порядок тут зберігався тисячоліттями і не міг бути іншим, доки людина напряму залежала від сил природи.

Що стосується античних республік (Афіни, Спарта, Рим), то тут не було потреби в централізованому державному управлінні господар­ськими процесами, державна власність не отримала значного розвитку, громадянське суспільство виявилось економічно незалежним від по­літичної влади і тому підкорило її собі.

При всьому цьому дуже важливо мати на увазі, що не тільки гос­подарські (спосіб виробництва) процеси здатні викликати централіза­цію влади. Будь-яка сильна державна функція (військова, необхідність придушити соціальний розбрат у суспільстві) може викликати тим­часові чи тривалі рецидиви диктаторських форм правління. Це прави­ло є слушним і для стародавніх часів, і для сучасності.

Глава 1

Стародавній Єгипет

§ 1. Створення держави

Про Єгипет слушно говорили: «Єгипет - дарунок Нілу». Єгиптяни розуміли це й поклонялися Нілу, співали: «Слава тобі, Ніл, що виходить з землі, що йде, аби Єгипет оживити, що зрошує поля, що був створе­ний Ра, аби усіх тварин оживити». Предки єгиптян колись жили в ком­фортних умовах там, де нині пустеля Сахара. Там були волога, багата рослинність, тваринний світ. Але сувора природа, а почасти і самі люди перетворили квітучу країну на пустелю і змусили людей пригорнутися до Нілу.

Щоб отримати дарунки Нілу, була потрібна праця багатьох тисяч людей. Це диктувало необхідність створення держави, а надалі зумо­вило її характер. Історія Стародавнього Єгипту та його культура на­лежать до так званих «річкових цивілізацій». Рік у рік, зі століття в сто­ліття Ніл диктував умови виробництва, тобто характер організації суспільства. Ріка сама по собі наводнювала та зрошувала поля, а зро­сивши, знову вступала до своїх берегів. Зрошувальні канали, земляні вали та загати поступово утворили басейнову систему зрошення, що стала основою землеробства та розвитку міської цивілізації в Єгипті. Землеробство, засноване на басейновій системі, могло дати найбільшу користь лише тоді, коли використання вод по всій річковій долині було об’єднане у чітко організовану систему. Така система зрошення зміни­ла не тільки характер господарства, а й характер соціально-економічних відносин. Стрімке збільшення обсягу робіт, інтенсифікація та сезон­ність праці у період низького стояння вод сприяли зміні характеру іригаційних обов’язків. Зараз вони стали більш жорсткими та мали виключно примусовий характер. Отже, господарські інтереси сприяли створенню централізованої держави з розвиненим апаратом управлін­ня, який здійснював контроль за іригацією.

Першими прототипами держав у Стародавньому Єгипті були об’єднання людей навколо храмів. Пізніше такі протодержави були іменовані номами. Територіально ном тягнувся на десятки кілометрів і до нього могла входити велика кількість дрібних поселень. Організу­ючим центром таких поселень був храм. На чолі цих давньоєгипет­ських поселень стояв жрець-первосвященик, який пізніше отримає адміністративні та судові повноваження. Природно, що правителі різних номів не могли не суперничати між собою, результатом такої боротьби стала концентрація влади у руках найсильніших та наймо- гутніших. На рубежі ІУ-ІІІ тисячоліття до н. е. приблизно по двадцять номів Верхнього та Нижнього Єгипту були об’єднані в руках двох правителів, а запекла боротьба між ними привела до перемоги прави­теля Верхнього Єгипту та злиття всіх номів до єдиної держави (звід­си - подвійна корона єгипетських фараонів).

^ш § 2. Державний лад

В історії держави і права Стародавнього Єгипту прийнято виді­ляти такі важливі періоди.

1. Раннє царство (приблизно 3000-2800 роки до н. е.).

У цей період відбулось об’єднання всього Єгипту фараоном Нар- мером (Менесом). Столицею об’єднаного Єгипту стало місто Мемфіс.

2. Стародавнє царство (більша частина III тисячоліття до н. е.)

У цей період складається централізована бюрократична монархія, яка вела війни з сусідніми країнами. Створюється спільна для всього Єгипту іригаційна система, зводяться піраміди та храми.

3. Період першого розпаду (2250-2050 роки до н. е.).

4. Середнє царство (2050-1700 роки до н. е.).

Єгипет знову стає централізованою державою завдяки зусиллям фіванської династії.

5. Період другого розпаду (1700-1580 роки до н. е.)

У середині 17 ст. до н. е. Єгипет потрясло повстання селян та рабів, унаслідок чого царську владу було ліквідовано, а близько 1730 р. до н. е. Єгипет завоювали гіксоси - войовничі племена півночі, вла­дицтво яких тривало приблизно 150 років.

6. Після вигнання гіксосів склалося Нове царство (приблизно 1575­1087 роки до н. е.). У цей період відновлюється колишня міць Єгипту.

Але чвари всередині самої країни привели до того, що у 532 р. до н. е. Єгипет було завойовано Персією. У 322 р. до н. е. його було включено до складу монархії Олександра Македонського, а в 30 р. до н. е. - при­єднано до Риму як одну з провінцій. Іноді цей період з 322 р. до н. е. називають греко-римським.

Раннє царство

Єгипет - перша в історії світова імперія, величезна держава, створе­на не тільки шляхом завоювання сусідніх народів, а також завдяки дії природних чинників та територіальній ізоляції. До його складу увійшли Нубія, Лівія, Палестина, Сирія та інші багаті на природні ресурси області. Стародавній Єгипет за своїм політичним устроєм являв собою найцен- тралізованішу бюрократичну державу Стародавнього Сходу. Йому були притаманні чіткі функціональні обов’язки урядовців різних рангів.

Ранньому царству відповідають I та II династії. Саме в цей час остаточно склалася та закріпилася держава як єдиний і жорсткий господарський організм, у межах якого вдало сполучалися всі реалії стародавнього єгипетського життя. Перекази називають Міну першим фараоном, від цієї епохи беруть початок єгипетські літописи. Офіцій­но проголошувалося, що фараона захищає царський бог Гор у вигляді сокола. Опору влади фараона складали вельможі, найвищі жерці та урядовці. Хоча бюрократична система ще не знала суворого розподілу функцій і обов’язків, чітко виділяють три її рівні: центральний, регіо­нальний та місцевий. Весь служивий люд, починаючи з хлібороба та закінчуючи царськими слугами, позначався універсальним терміном «хам». Вельможі, правителі областей за багатством могли конкурувати з правителем, їх усипальниці не поступалися царським.

Фараон вів з ними наради з важливих питань. Становище знатної людини визначалося трьома умовами: давністю роду; розміром земле­володіння та посадою, яку вона обіймала.

Найближчим помічником царя був керівник його палацу, він також вважався охоронцем скарбниці держави. У наявності - ознаки двірцево- вотчинної системи. Наступним за ієрархією посад іде заготівник при­пасів. Був численний штат переписувачів; усе бралося до уваги та доповідалося царю. Цар мав своє військо. На місцях царську адміні­страцію очолювали номархи. Царський престол могла займати жінка, ця традиція затвердилася ще за третього царя першої династії.

Становлення державності йшло паралельно із посиленням царської влади, правителю стали приписувати всі перемоги. Великі кошти ви­трачалися на заупокійний культ, спорудження усипальниць фараона, утримання жерців, покликаних забезпечувати загробне життя прави­теля після того, як він переходив під владу Озіріса - царя мертвих.

Підсумком правління фараонів Раннього царства слід вважати створення єдиної держави. Разом з тим перекази повідомляють про боротьбу фараонів проти сепаратистів, що об’ єдналися навколо монар­ха Нижнього Єгипту.

Старе царство

(більша частина ІІІ тисячоліття до н. е.)

У період Старого царства було вдосконалено систему водопоста­чання, що дозволило суттєво підняти врожайність. Все більше стали застосовувати знаряддя з металу, бронзи, міді. Цей період відмічено спорудженням великих пірамід, підйомом продуктивних сил та масо­вою примусовою працею сотень тисяч людей на будівництві усипаль­ниць, де зберігалися мумії царів.

За рахунок війн зросла кількість полонених рабів, особливо лівій­ців, ефіопів. Невільників продавали так само, як худобу, інвентар. У господарському житті переважали маєтки вельмож, великі багатства мали храми. Урядовці та служителі культу отримували володіння за свою службу та могли розпоряджатися таким майном. У маєтках фа­раона, вельмож, у храмах працювало корінне населення, праця іно- племінних рабів у таких господарствах не мала масового характеру. Раби використовувалися у домашньому господарстві як слуги, реміс­ники. Влада фараона стає абсолютною. Служба з іригації та зрошення, оголошення війни, призначення посадових осіб, їх переміщення, тру­дові, фінансові повинності, служба судноплавства, вищий суд - все це вважалося прерогативою фараона. Він призначав, жалував, наказував, страчував, милував, уводив нові накази, скасовував старі. Йому нада­валася божественна шана. Тільки найближчим вельможам дозволяло­ся цілувати ноги царя, усім іншим - те місце, де він знаходився. По­мічниками фараона з управління були вищі урядовці: з управління господарством царя, голова судового відомства з контролю за монар­хами, царськими окладами та майстернями. Їм підпорядковувалася маса переписувачів. У столиці був градоначальник. Проте навіть най­вищі урядовці не мали права втручатися у командування армією. Ко­мандування ополченням, військом знаходилося у руках самого царя чи його найближчого родича або доручалося довіреній особі, яка мала військовий досвід, знання.

Свої посади вельможі зазвичай передавали у спадщину, їх сини спочатку проходили щось на зразок стажування як помічники, пере­писувачі, обліковці.

Правове становище заміжніх жінок мало чим відрізнялося від правового становища чоловіків. Жінка могла перебувати на державній службі, займатися наукою, мати свої майстерні, їдальні, виконувати функції жерців при гробницях, розпоряджалися своїм земельним наді­лом та іншим майном. Однак у ту епоху юридична практика ще не мала

чітких понять власності, володіння та розпорядження. Найближчим оточенням царя були його родичі.

Старе царство являло собою централізовану бюрократичну монар­хію. Влада правителя обожнювалася, фараони стали іменувати себе «другим сонцем», пізніше Сином Ра («сонця»). Влада фараона була абсолютною. Йому приписувалося складання зводу законів. При всту­пі на трон фараону присвоювалося п’ять імен. На офіційних прийомах він тримав багатохвостовий батіг та посох у вигляді крюка - аби ско­ряти та карати. На знак особливого привілею фараону дозволялося палити.

За традицією фараони одружувалися із сестрами (хоча й були ви­нятки), голили голову. Якщо на престолі з’являлися жінки-фараони, їх зображували у шоломі із підв’язаною бородою. Можливо, жінки- фараони не гірше за чоловіків виконували обов’язок правителя, під­твердженням чого є Клеопатра, яка залишила помітний слід у політич­ній історії своєї країни. Економічну основу влади фараона складали царські маєтки, угіддя, величезна кількість рабів. Він отримував біль­шу частину воєнного здобутку. Основну масу урядовців становили переписувачі. У Старому царстві перелік посад міг складати цілий дім: радники, судді, начальники «білого дому», керівники, глаша­таї, урядовці з іноземних справ, управління захопленими землями, контролю за збиранням податків, управління на місцях, окладами, нагляду за рабами, будівництва шляхів, каналів та ін. Кожен урядовець мав свій штат помічників. Усе записувалося, враховувалося, переві­рялося переписувачами, рахівниками, контролерами. У джерелах зга­дуються переписувачі різних рангів: царські, при судах, скарбниці, податковому відомстві, царській бібліотеці, храмовій скарбниці. Шко­ли знаходилися при храмах, там навчали читанню, писанню, малюван­ню. Учні вивчали священні та класичні тексти. Багато уваги приділя­лося вивченню законів, історії, географії, майбутніх урядовців знайо­мили з основами будівництва. Народ урядовців боявся та ненавидів, бо вони не тільки жили за рахунок його праці, а й обкрадали фараона, брали хабарі, зловживали владою, вчиняли посадові злочини. Найвищу посаду управителя палацу та начальника відомств (чата, візир) за тра­дицією мав обіймати син фараона або його найближчий родич, іноді з касти жерців. Інколи візир, чати очолювали всю систему управління. Він сидів на сидінні зі спинкою, поруч знаходився жезл, символ його влади, перед ним було розкладено 40 шкіряних сувоїв із законами. По­ряд стояли вельможі нижчого рангу, в тому числі начальник приймаль- 46

ні, переписувачі; при розбиранні скарг ритуал вимагав вислухати обидві сторони.

Функції верховного сановника були такі: нагляд за станом військо­вих фортець, іригаційних споруд, керівництво стягненням податків, розбирання територіальних спорів. Він контролював судові органи, вимагав, аби рішення суддів ухвалювалися колегіально, а не одноосо­бово.

Чата призначав урядовців до Верхнього та Нижнього Єгипту, про свою діяльність ті доповідали йому раз у чотири місяці. Скарги та про­хання візир приймав тільки у письмовому вигляді. Він доповідав фара­ону про стан справ у країні щоденно. Поруч із ним знаходився начальник скарбниці (міністр фінансів). Управління будувалося на жорсткій субор­динації, адміністративну владу не була відокремлено від судової. Верхов­ний сановник підписував, скріпляв укази фараона, приймав звіти від інших вельмож, прохання. Крім судової палати, у його відомстві були скарбниця, Будинок зброї, архів, у якому зберігалися відомості про пере­пис населення. Разом із правителем Будинку війни (військовим міні­стром) він формував ополчення, відповідав за будівництво фортець. В окремі періоди чата був головою столичного управління. Багато санов­ників обіймали посади звичайно за спадщиною, але формально їх при­значення затверджувалось указом фараона.

Військове відомство в Єгипті очолював спеціальний сановник - на­чальник Будинку військ або Будинку зброї. Він підпорядковувався тільки фараону, керував будівництвом укріплень, фортець, військових кораблів, йому підпорядковувалися майстерні з виготовлення зброї. У військових походах та експедиціях армію очолював сам фараон. Під час війни оголошувався набір до ополчення. Будь-який виступ проти фараона, образа його честі, гідності оголошувалися злочином, най­тяжчим гріхом. Фараон мав свій загін охоронців.

Релігія того часу стверджувала, що немає відмінності між людьми та богами. Різниця в одному. Боги - ті ж самі люди, але вони відійшли до неба та живуть там за законами звичайних людей: їдять, п’ють, спі­вають пісень, люблять близьких. Фараон після смерті стає зіркою, разом із Сонцем він відвідує свої володіння, родину, може допомогти, зробити добро або спричинити шкоду. Він повинен був мати таку саму їжу, як і живі. За повелінням жерців заупокійного культу до усипальниць по­трібно було приносити все, що необхідно живій людині. Фараон і після смерті залишався владикою землі та неба, жив на тому світі у розкоші, достатку. Прості смертні були приречені до спраги, голоду та забуття.

Величезні витрати на піраміди, зростання сепаратизму, посилення нової знаті послабили царську владу. Почалися міжусобні війни, бо­ротьба за престол, за корону фараона. Перемогу отримала фіванська знать, їй удалося знов об’єднати всю країну під єдиною владою.

Нове царство

На чолі нової, об’єднаної держави стояв монарх, який мав абсолют­ну, нічим не обмежену владу, його персона обожнювалася за життя. Він був носієм вищої законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. У структурі управління останніх двох царств фінансове або податкове відомство також відігравало важливу роль. Так, скарбник чи головний охоронець скарбів мав гучний титул «Начальник над усім, що є та чого немає», можливо, він прогнозував майбутній урожай та очікувані при­бутки. До його відомства надходили повідомлення про збирання податей. Йому підпорядковувався начальник Срібного дому (казначейства), що, як слід вважати, складав кошторис прибутків та витрат.

Система бюрократії того часу приділяла більше уваги громадським роботам. Трудові ресурси враховувалися, перевірялися, влаштовува­лися огляди. Це становило основний обов’язок царських переписувачів, які знали кількість зайнятих у кожній із каст.

Вийти із касти ремісників можна було тільки з санкції фараона. Його адміністрація стежила за ефективним використанням працездат­ного населення, особливо на іригаційних спорудженнях. До будівни­цтва каналів, дамб залучалося майже все працездатне населення, крім жерців та урядовців. Функція суспільних, публічних робіт була голов­ною у діяльності держави.

Отже, управління будувалося на принципах бюрократичного цен­тралізму. Така система являла собою стародавній східний варіант адміністративно-командної системи, з чітким визначенням функціо­нальних обов’язків посадовців та найсуворішим підпорядкуванням за вертикаллю.

На місцях влада належала намісникам фараона - номархам. Кожен ном зберігав певну господарську самостійність, мав свій релігійний культ, власні герб, прапор. Під час святкових церемоній до прапору прикріплявся значок. Номарх мав великі повноваження: спостерігав за станом місцевої системи зрошення, очолював адміністративний апарат, відав судом та ополченням.

Бюрократична система навіть передбачала щось на кшталт атеста­ції покійних небіжчиків. Існували норми могильної площі, кількість продуктів та предметів побутового вжитку, які повинні були знаходи­тися у захованні, та, звичайно, враховувався ранг покійного. Крім того, передбачалося щось на кшталт супровідного запису, листа. У них за­звичай відзначалося, що ця людина була доброчесною, не крала, не вбивала, не спокушала чужих дружин, не кривдила малих дітей, не обманювала близьких, не лихословила. Були й такі підписи: «Покійний не давив гирю, не махлював зі схилом тощо», тобто дотримувався стародавньої єгипетської метрології.

Судячи з джерел, держава регламентувала поведінку підданих фа­раона і в особистому житті. Система освіти була розгалуженою та високорозвиненою, підготування урядовців велося у навчальних за­кладах. Туди приймалися діти аристократів, вищої знаті, чиновництва. Учні проходили випробувальний строк, прийняті до навчання зарахо­вувалися на повний пансіон. Такі навчальні центри були у Галіополі, Мемфисі.

Найпрестижніший навчальний центр - Дім Саті - знаходився у Фі- вах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, переписувачів. Рахівників та бухгалтерів готували у школі при царській скарбниці.

В інших навчальних закладах викладали астрологію, математику, типологію, випускали хірургів, лікарів, медичний центр був у Галіопо- лі. У Домі Саті розташовувався головний науковий центр, щось на кшталт академії, і при ньому була величезна бібліотека. Давньоєгипет­ські студенти залучалися до спостережень та наукових досліджень. Наукові знання мали кастовий характер і були надбанням жерців.

Весь навчальний і виховний процес перебував під абсолютним контролем жерців, які монополізували знання. Атестація жерців бага­то в чому визначала кар’єру, а іноді й долю випускника навчального закладу. Чиновники та жерці входили до касти знаті. Вони звільнялися від державних повинностей. Вищі судові сановники у стародавньому царстві позначалися ієрогліфом «вуста Нехенеа» (божества), головний інтендант - «скарбник бога».

Релігія у цей час, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, була домінуючою формою суспільної ідеології. Але в цій країні офіційно не було державної релігії, релігійної ортодоксії, єдиної церковної ор­ганізації. Кожний храм мав відносну самостійність. Зараз важко по­яснити, чому жрецтво не утворило єдину бюрократичну систему, можливо, цьому противилися фараони. Релігія потребувала виконання обрядів заупокійного культу. За її розумінням, людина продовжувала існувати в іншій формі буття і на тому світі. В одному з повчань гово­рилося: «Добре творити для майбутнього... Нехай пройде час твого життя у твоїй чесноті... Проходить життя на землі, недовге воно. Про­цвітає той, хто залишає про себе добру пам’ять. Праведний живе віч­но». Єгиптянин заздалегідь готувався до загробного життя, цього вимагала релігія.

Наявність мумії була гарантом загробного життя, але її бальзаму­вання, копчення, весь процес консервації коштували багато. Виготов­лення мумії за першим розрядом коштувало талант срібла. До могили та гробниці обов’язково клали мотику, заступ та коромисло, аби і на тому світі було чим оброблювати і зрошувати землю.

Головна шана призначалася пануючим. В епоху Середнього та Нового царств фараони відразу після воцаріння наказували будувати для них піраміди, на що витрачалися колосальні кошти. Доведені до відчаю єгиптяни бунтували. Наведемо інший приклад обожнювання особи фараона. На тридцятому році правління фараон Рамзес ІІ мав намір стати богом. Треба було придумати спосіб уразити уяву співвітчизників. У стрімкій скелі, що піднімалася над лівим бе­регом Нілу, були вирублені чотири однакові велетенські фігури висотою 20 метрів. Найбільші з них зображують Рамзеса ІІ, який сидить на троні. Він керував країною з 1317 до 1251 рік, прожив 89 років. Поряд храм цариці Нефертарі, присвячений перемозі Рамзеса над хетами у 1296 році до н. е. Тоді був підписаний перший з відомих людству мирних договорів. Ці колосальні монументи побудували невідомі майстри, та вони збереглися до наших днів.

З деяких джерел видно, що між вищими жерцями та начальниками війська відбувалася конкуренція за вплив на фараона, отримання при­вілеїв, пільг, пожалувань. Жерці домагалися коштів на храми, військо­ві - на військо та фортеці. Фараон нерідко використовував інтриги між цими двома групами у своїх інтересах.

На початку XIV століття до н. е. фараон Ехнатон здійснив радикаль­ну реформу в галузі релігії. Він скинув з божественного престола ко­лишніх богів та оголосив культ нового, єдиного бога сонячного диска Атона. З точки зору релігії це була перша спроба створити культ єди­ного бога, загальнообов’язкового для всіх, офіційно визнаного та звеличеного бога видатної величезної країни. Але в тій ситуації монотеїстична орієнтація була зовсім неважливою. Основним завдан­ням було зміцнити централізовану адміністрацію за рахунок ліквідації сепаратистських тенденцій впливової храмової знаті. Нова релігія збіглася з розквітом культури, зодчества, живопису.

Оцінка діяльності великого реформатора є найсуперечливішою. Ось деякі висловлювання про Ехнатона: «Найвидатніша фігура на Стародавньому Сході», «Необмежений раціоналіст», «Біснуватий епі­лептик, який вийшов з пекла, аби зруйнувати ассирійський наказ», «Бути таким розумним, як він у той час, означало накликати нещастя». Імовірно, ближчою до істини є думка про те, що Ехнатон пішов на відкритий розрив зі знаттю, завдав тяжкого удару по консервативному фіванському жрецтву.

^ш § 3. Право Стародавнього Єгипту

Джерела права. До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов’язані із міфічними приписами та релігій­ними нормами. За легендою початок давньому законодавству Єгипту поклав бог Тот, який передав єгипетським жерцям 42 священні книги. У давньоєгипетській міфології можна зустріти описання різних право­вих процедур та символів. Саме єгиптяни стали використовувати ва­желі як символ правосуддя. Магічні пророкування та ритуали здійсню­вали жерці. Велике значення як джерела права мало законодавство фараонів. Воно було досить рухливим, а сам фараон розглядався як постійно діюче живе джерело своїх законів. Своєрідні зводи давньо­єгипетського права було складено за чотирьох фараонів: Менесі (кінець

4. тисячоліття до н. е.), Сазіхісі в епоху Стародавнього царства, за Рамзеса ІІ Великого та за фараона Бокхоріча (720-715 роки до н. е.).

5. багатьох випадках чинність джерела права отримували судові рішення фараона та верховного жерця - джаті, адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори.

Право власності. Ще у давнину єгипетські закони містили доклад­ні приписи про право власності, її форми (царська, храмова, гро­мадська, приватновласницька), володіння та розпорядження нерухо­містю. Правочини з землею, худобою, рабами вчинялися за ритуалом, участю свідків, у тому числі жерців. Такі контакти зазвичай складали­ся в суді.

Договори та умови купівлі-продажу викладалися письмово з над­звичайною точністю і деталями та потім скріплялися підписами бага­тьох свідків. Відсотки під позичені суми не повинні були перевищува­ти суму боргу. Спочатку власність передавалася на підставі усної до­мовленості та в присутності офіційних осіб (місцевих чи столичних), а потім оформлялася за допомогою переписувача особливим записом (і це робилося за плату). Згодом передавання власності стало супрово­джуватися особливим ритуалом, зокрема, складання договору та під­твердження його принесенням клятви, необхідно було виконати обряд уведення покупця у володіння. Деякі новації було запропоновано фа­раоном Бохорисом, правителем з ХХІУ династії (720-715 роки до н. е.), який увійшов в історію як великий соціальний реформатор. Він увів заборону на обернення підданих у рабів за борги, заборонив стягувати двократну суму за надання позики. Нарешті, він установив правило, згідно з яким у разі укладення договору без запису доказом могла слугувати клятва.

Формалізм у розпорядженні нерухомістю - характерна риса юри­спруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Родинне право. Цікавим уважається становище жінок у Стародав­ньому Єгипті, яке явно було більш незалежним порівняно із становищем жінок в інших країнах того часу. Жінка в соціальному та господарсько­му житті суспільства, як і в родині, посідала високе становище, тому в Єгипті був поширений шлюб-партнерство з правом голосу вільної жінки при укладенні шлюбного контракту та можливістю вільно ініці­ювати розлучення. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталися частина посагу та частина майна, нажитого спільно. Дружина мала право на частину посагу і в тому разі, якщо вона залишала чоловіка за своєю волею. Удова могла корис­туватися всім майном, але продавати чи дарувати могла тільки свою долю. Одруження і будування домівки вважалися поняттями рівнознач­ними. Батьки та близькі брали найактивнішу учать у підібранні нарече­ного і згоди молодят не завжди питали. Шлюби між кревними родичами заборонялися. Але фараони могли одружуватися на сестрах і навіть доньках. Разом з тим закони і звичаї фіксували перевагу голови родини, чоловіка, брата. Чоловік міг побити палкою дружину, брат - сестру, од­нак у «розумних межах». Невірність чоловіка не каралася, йому дозво­лялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружи­на, «яка обманювала та поїдом їла свого чоловіка», була спаленою, го­вориться в одному з надписів; в іншому сказано, що за невірність чоло­вік убив дружину та кинув труп собакам.

Злочин і покарання. Карне право Стародавнього Єгипту, що за­роджувалося, знало такі види злочинів:

1. державні - зрада, змова, заколот, розголошення державної таєм­ниці;

2. релігійні - вбивство священних тварин, чаклунство:

3. проти особи - вбивство, відступлення від правил лікування у разі смерті хворого;

4. проти власності - крадіжка, обмірювання, обважування;

5. злочини проти честі та гідності - перелюбство, зґвалтування.

Основною метою покарання було залякування.

Вид покарання залежав від становища злочинця та тяжкості зло­чину. Учасники повстання підлягали поголовному знищенню. За вчи­нення інших тяжких злочинів могли заслати на рудники. Жорстокі страти передбачалися стосовно грабіжників царських гробниць. За розкрадання храмового майна стягувався штраф у 100-кратному роз­мірі. Звичайна крадіжка потребувала компенсації у дво- або трикратному розмірі. Потерпілий міг звернутися в місті до ватажка злодійської касти. За повернення речі власник сплачував викрадачу четверту частину її вартості. Підроблення документів каралося відсіканням руки.

Позбавлення честі вважалось одним з тяжких та ганебних покарань. Воно застосовувалося за дезертирство з армії, непокору начальнику. Карне покарання загрожувало тому, хто давав у заставу мумію свого предка.

На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти роди­чів розбирав голова родини, пізніше ця функція перейшла до судді. Накази містять невтішні відгуки про представників суддівського стану за їх крутійство, упередженість.

Є підстави вважати, що вже у давнину існував звід правових приписів. На одному зображенні видно, що в руках вельможі сувій, можливо, законник. Винні у крадіжці майна фараона, крім штрафу, підлягали тілесному покаранню (200 ударів палками та п’ять ран). Рамзес І видав наказ про покарання хабарників. Їх засилали на катор­гу, перед тим відрізали ніс. Діти таких хабарників позбавлялися при­вілеїв, зводилися до становища ремісників: «І твій син не буде на твоєму місці».

Закони, звичаї особливо обороняли культові споруди: «Хто погра­бує або пошкодить статую, розпис, надпис або будь-який предмет по­хоронного культу - на того очікує прокляття... Хто скоїть подібне - не­хай зжере його крокодил, нехай укусить його змія. Ніхто на наллє їм води, не проведе похоронних церемоній, сини не займуть його місце, голодуватимуть, їх боги не отримають хліба. Їх дружин ґвалтуватимуть на їх очах». Такі погрози виходили з того, що єгиптяни були марно-

вірними, наївними, боялися божого гніву, відчували страх і жах перед загробними карами. Злочинців ставили до стовпу, били ціпками, кату­вали, відправляли на каторгу до рудників, каменоломень, ховали жив­цем - не допомагало. На початку царювання ХХІ династії всі гробни­ці у Долині царів та Долині цариць було розкрито та пограбовано. Стражники увійшли у змову із грабіжниками, нижчими жерцями, чи­новниками. Аби врятувати мумії фараонів, їх вилучили і без прикрас та золотих масок помістили в таємні місця.

Спадкове право. Спадкування здійснювалося за законом: власність зазвичай переходила старшому сину. Були часи, коли діти отримували рівні спадкові частки. За відсутності дітей дружина ставала єдиною спадкоємицею. У стародавніх єгиптян була також можливість обійти приписи закону шляхом складання особливого заповіту, що офіційно підлягав реєстрації на користь тих чи інших своїх дітей, у тому числі дочок. На дітей як на спадкоємців накладалися витрати на поховання своїх батьків, навіть якщо про це нічого не говорилося в заповіті. Діти традиційно були також зобов’язані доглядати могили батьків. З цією метою хтось із членів родини призначався відповідальним за догляд за могилою та наділявся постійним чи частковим матеріальним фон­дом, який він мав та яким користувався тільки за призначенням і не міг розподілити між своїми дітьми.

Процес. Особливе місце у праві Стародавнього Єгипту посідає процес. Головною метою судового розгляду та рішень, що ухвалюють­ся, було запобігання можливості повторного злочину. Мета суддівської участі у справах управління державою виглядає дуже давньою за по­ходженням і призначенням - умиротворення конфліктуючих та покір­ливих. Крім того, єгиптяни встановили ще одне важливе правило - правосуддя слід відправляти милостиво, і воно повинне бути для бідних таким же, як і для багатих. Процес розпочинався за скаргою потерпілого і мав характер змагання з усними виступами сторін, письмо­вими та усними свідченнями. У рішенні зазначалися його законні мотиви. Доказами слугували показання свідків, клятви, припускалися катування. Діловодство мало письмовий характер. Фактично суд не був відокремлений від адміністрації. Головою судової влади був фараон. На техніку виготовлення законів у Стародавньому Єгипті проливає світло указ фараона Хоремхеба (середина XIV століття до н. е.). У ньо­му розповідається про те, як «шукаючи благу справу для Єгипта, до­сліджуючи справи», фараон «особисто говорить у вигляді указу», а переписувач із приладом та сувоєм записує «згідно з усім тим, що 54

сказав його величність». У цьому ж указі перелічено критерії відби­рання на посаду суддів: «Небагатомовні, ґречні, які уміють судити, слухають промову царя та закони судової палати». Вища судова влада належала також візиру. Вищим судовим закладом з часів Стародавньо­го царства були так звані «шість палат», головою яких називають ві­зира. У надзвичайних випадках фараон призначав особливі судові колегії. У період Нового царства судова влада здійснюється особливи­ми колегіями - кентетами: центральною, яка складається з 30 чоловік, окружними, міськими. Існували й номові суди. Судова ієрархія вста­новилася тільки у карних справах. Разом із державними судами існу­вали храмові суди. Незважаючи на те що суддя вважався «жерцем богині Істини» та її символ носив у себе на грудях, хабарництво у судах було звичайним явищем, як і у всьому державному апараті.

Армія. Єгипетську армію було організовано у формі військових поселень, розташованих на найбільш загрозливих напрямах: на нижній течії Нілу була найбільша кількість військових поселень, бо тут можна було очікувати на напади з боку азійських держав; у Верхньому Єгип­ті військових поселень було менше, оскільки ефіопи серйозним супро­тивником не вважалися через свою роздрібненість. Крім того, підкорені нубійські племена, які мешкали по берегах Нілу, були зобов’язані по­ставляти Єгипту певну кількість воїнів для несення внутрішньої, «по­ліцейської» служби. За часів великих походів фараони підсилювали своє військо за рахунок підкорених сусідніх племен. Військо Стародав­нього царства (3200-2400 роки до н. е.) укомплектовувалося воїнами, які мали земельні наділи, та частково за рахунок залучення чорношкі­рих найманців. Постійні загони воїнів перебували на службі у фараона та великих храмів. Для походів військо збиралося із Верхнього та Нижнього Єгипту та з країн Африки. Фараони брали зазвичай одного воїна з кожних 100 людей чоловічого населення. Таким чином, військо налічувало декілька десятків тисяч чоловік і складалося із загонів.

Уже в період Стародавнього царства єгиптяни застосовували ши­кування шеренгами. Всі воїни у строю мали однакову зброю.

У період Середнього царства було вдосконалено організацію вій­ська. Підрозділи тепер мали певну чисельність: 6, 40, 60, 100, 400, 600 воїнів. Загони налічували 2, 3, 10 тисяч воїнів. З’явилися підрозділи однаково озброєних воїнів-списоносців та лучників, які мали порядок шикування для руху, рухалися колонною по чотири воїни в ряду по фронту та у десять шеренг глибиною.

У період Нового царства (починаючи з 1560 року до н. е.) більшу частину воїнів єгипетської армії було озброєно мечами, значну роль у бою відігравав лук. Покращилося захисне озброєння: воїн, крім щита, мав шолом та панцир зі шкіри із прикріпленими бронзовими плас­тинками. Важливою частиною війська були бойові колісниці. Найдав­нішим родом єгипетських військ була піхота. Вона складала головну силу армії Єгипту. Після введення однакового озброєння єгипетська піхота складалася з лучників, пращників, списоносців, воїнів з мечами. Наявність однаково озброєної піхоти поставила питання про порядок її шикування. З’явився устрій піхоти, рухи її стали ритмічними, що різко впадає в очі на всіх зображеннях єгипетських воїнів періоду Нового царства.

Під час походу єгипетське військо поділялося на декілька загонів, які рухалися колонами. Уперед обов’язково висувалася розвідка. На зупинках єгиптяни робили укріплений табір із щитів. При штурмі міст вони застосовували шикування, яке називається черепахою (навіс із щитів, який прикривав воїнів зверху), таран, винею (низький навіс із виноградних лоз, покритих дерном, для захисту воїнів при облогових роботах) та штурмову драбину. Постачанням військ завідував особливий орган. У єгипетському війську можна побачити зачатки організаційних форм армії та бойових порядків, що полягали у продуманому розміщен­ні на полі бою колісниць, загонів лучників, списоносців та ін. Бій роз­починали бойові колісниці, за якими рухалася піхота; третю лінію знову складали бойові колісниці, що були бойовою підтримкою.

Так бойова практика поступово виробляла певні правила ведення війни та бою, ставлячи свої вимоги до військ та командування.