5. Дроп-ін-центри для жкс

У розділі 1 «Постановка проблеми» вже згадувалося, що репресивне законодавство та переслідування з боку правоохоронних органів підвищують уразливість робітниць секс-бізнесу до ВІЛ. Тому ВІЛ-сервісні організації, які працюють з ЖКС, змушені безпосередньо або опосередковано займатися правозахисною діяльністю. Навіть у країнах, де секс-бізнес не відноситься до протизаконної діяльності, дискримінація ЖКС, підвищена увага поліції до них та клеймо громадського осуду заважають створенню безпечних умов праці для секс-робітниць і проведенню серед них медико-санітарної просвіти.

Взагалі, як зазначає Іваненко (2005),

«[к]римінальне законодавство іноземних держав щодо кримінальної відповідальності за заняття проституцією і злочини, з нею пов’язані, можна умовно поділити на кілька груп. Першу групу становлять кримінальні закони тих держав, де переслідується заняття проституцією, у тому числі й гомосексуальною. Другу групу складають закони держав, якими встановлюється покарання за комерційну експлуатацію осіб, котрі займаються проституцією. І нарешті, до третьої групи відносяться закони держав, де встановлюється відповідальність осіб, які користуються послугами проституції.»

В країнах Європейського Союзу (ЄС) переважно застосовуються закони другої та третьої груп. Європейські законодавці пішли шляхом давньогрецького реформатора Солона, який у VІ столітті до н.е. дозволив відкриття будинків розпусти в Афінах, легалізуючи проституцію як засіб, який мав викорінити позашлюбні статеві відносини мігрантів-чоловіків із заміжніми жінками.

Наприклад, сфера сексуальних послуг у Нідерландах і Німеччині є цілком легальним бізнесом, а за його робітниками закріплений статус трудової діяльності (рекомендовано укладання трудових угод з включенням пунктів про соціальне страхування, отримання допомоги на випадок безробіття, безкоштовна перекваліфікація тощо). Німецькі секс-робітниці мають проходити регулярні обстеження в медичних закладах, які можуть самостійно обирати. У Греції цей бізнес також легалізовано, але законом передбачена обов’язкова реєстрація та регулярний медичний огляд ЖКС у підконтрольних державі закладах. Але незважаючи на таке гуманне законодавство, існують численні свідоцтва того, що правоохоронні органи в так званих «цивілізованих» країнах застосовують каральні або обмежувальні заходи стосовно секс-робітників: затримують їх, звинувачуючи у чіплянні до перехожих, бродяжництві або вживанні наркотиків. Наприклад, у Великій Британії, Ірландії та Швеції закон криміналізує не заняття секс-бізнесом, а купівлю клієнтами послуг секс-робітників, що, до речі, не викликає оптимізму у тамтешніх жриць платного кохання.

Натомість Україна обрала шлях африканських країн і США, де надання сексуальних послуг розглядається як кримінальний злочин.²⁶ В той час як держави ЄС намагаються законодавчо закріпити статус зайнятих в секс-індустрії громадян і поставити їх під правовий, соціальний та медичний контроль,—особливо після того, як Міжнародна організація праці офіційно визнала роботу в сфері сексуальних послуг одним із видів праці,—Кримінальний кодекс України передбачає не тільки адміністративну, але й кримінальну відповідальність за систематичне заняття проституцією або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ст. 303). Таким чином, безпосередні секс-робітниці вважаються злочинцями, проте стосовно організаторів і контролерів цього бізнесу в Україні покарання не передбачається.

Не є таємницею також, що ті самі політичні структури, які криміналізують комерційний секс, накопичують свої статки за рахунок повсякденної економічної експлуатації та проституювання найманих робітниць та робітників. В межах самого секс-бізнесу існує своя структурна нерівність: здебільшого це контроль з боку третьої сторони на противагу самостійній праці; різний економічний тиск і певні обмеження у виборі клієнтів і типу послуг, що надаються; розбіжності в умовах вуличної роботи та більш привілейованого «готельного» обслуговування або роботи в «ескорт-аґенціях».

Тому завданням програм, що надають соціально-медичну та юридичну допомогу вуличним секс-робітницям, є зменшення якщо не правової, то хоча б соціальної незахищеності ЖКС, їхньої вразливості до порушення прав людини, насильства та захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ).

Секс-бізнес дегуманізує його робітниць через «ринкову вартість», яку він надає їхнім тілам. Таким чином ще одним завданням має бути розв’язання психологічних та емоційних проблем секс-робітниць нарівні зі спробами вплинути на економічні та соціокультурні умови, в яких вони працюють. Однак така діяльність залишається сьогодні скоріше винятком, аніж правилом, оскільки існуючі заходи з протидії розповсюдженню ВІЛ/СНІДу в секс-бізнесі здебільшого зосереджуються на проблемах охорони сексуального та репродуктивного здоров’я шляхом розповсюдження презервативів і лікування ЗПСШ.

Створенню контактних центрів для вуличних ЖКС передує кропітка і наполеглива інформаційно-роз’яснювальна робота з правоохоронними органами та місцевою громадою. Наприклад, М. Тошева з македонської організації HOPS, яка координує роботу дроп-ін-центру для вуличних ЖКС у Скоп’є, пригадує:

«Центр рекламувався як жіночий центр, і з самого початку ми почали налагоджувати дружні стосунки з сусідами. Під час ремонту, коли сусіди вважали, що це буде всього-навсього якийсь офіс, ми поступово почали рекламувати нашу роботу та налаштовувати їх на позитивні взаємини, запрошуючи їх усередину на чашку кави або чаю. Ми здебільшого робили наголос на поясненні необхідності послуг, а не на самій цільовій групі.

Незважаючи на те, що з більшістю сусідів нам пощастило налагодити чудові стосунки, не будемо заперечувати, що поодинокі незначні інциденти трапляються час від часу—як, наприклад, виклики поліції для перевірки того, що ж відбувається усередині приміщення (поліціянти не мають права заходити усередину—для цього мені довелося навідати інспектора поліції в його відділку) або різні плітки стосовно нас.»²⁷

Звичайно дроп-ін-центри для вуличних ЖКС створюються неподалік від місць де пропонуються секс-послуги. В них можна випити кави, перекусити, взяти презервативи, лубриканти, гігієнічні комплекти та інформаційні матеріали з питань охорони здоров’я, отримати медичні, соціальні, юридичні консультації або направлення до служб соцзабезпечення, отримати допомогу в пошуках житла. Такі пункти можуть надавати побутові послуги: в них можна прийняти душ, випрати білизну, потренуватися у вмінні розмовляти з клієнтами. В деяких пунктах організуються денні групи, де можна залишити дітей на час роботи.

Якщо в місцевій секс-індустрії споживання наркотиків, особливо ін’єкційних, є розповсюдженим явищем , то цілеспрямовані заходи можуть використовувати методи, традиційні для програм зменшення шкоди (напр., інформаційно-освітні кампанії та програми обміну голок і шприців).

Популяризація безпечного та захищеного сексу в дроп-ін-центрах може приймати різноманітні форми та навіть поєднуватися з більш масштабними рекламними акціями. Певна річ, масштабність освітніх заходів залежить в першу чергу від фінансової спроможності кожної окремої програми соціально-медичної допомоги ЖКС. Наприклад,

бюлетень новин SWAN News (Issue 12, June 2007, http://www.swannet.org/ru/node/449) повідомляє про вечірку клієнток дроп-ін-центру для ЖКС у Скоп’є, яка почалася, як це завжди буває, в самому центрі, але незабаром перемістилася до нічного клубу, де Лора Фін, перша в Македонії зірка-травесті та член HOPS, розважала присутніх своїм шоу. В цьому шоу Лора Фін пропагувала використання презервативів і лубрикантів, використання мобільних послуг з добровільного консультування та тестування на ВІЛ. Як повідомляє бюлетень, «[п]риблизно 30 секс-робітниць у супроводі членів своїх сімей, соратників і друзів веселилися на цій зустрічі», яку, між іншим, фінансували Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією та Міністерство охорони здоров’я Македонії.

Обмін досвідом і знаннями стосовно заходів попередження ВІЛ/ІПСШ за принципом «рівний—рівному»—ще один важливий напрямок діяльності дроп-ін-центрів для ЖКС. Як відомо, за допомогою залучення осіб одного кола до просвітницької діяльності можна добитися бажаних поведінкових змін у цільовій групі. Наприклад, звичайно для того, щоб помітити та визначити видимі ознаки ЗПСШ у клієнта, необхідне добре освітлення. В умовах вулиці або автівки це просто неможливо. Але досвідчені секс-робітниці, які стають добровільними або штатними робітниками контактних пунктів для ЖКС, можуть поділитися зі своїми колегами прийомами безпечного сексу. До таких прийомів відносяться, напр., особливі техніки сексу, за яких менше ушкоджується слизова оболонка, що, в свою чергу, обмежує шляхи передачі ВІЛ-інфекції, або різноманітні прийоми непроникного сексу. Розширення асортименту сексуальних послуг у комбінації з диференційованими цінами на різні види послуг також дає робітницям секс-бізнесу можливості убезпечитися, якими вони можуть скористатися залежно від оцінки ступеня безпечності клієнта.

Загроза насильства є повсякденною реальністю, з якою стикається майже кожна вулична секс-робітниця. Наприклад, за повідомленнями Литовського центру СНІДу, «поліція практично ніколи не реєструє випадки зґвалтування або розбійного нападу, про які повідомляють секс-робітниці, виходячи з того, що секс-робітниці за визначенням не можуть бути зґвалтовані». З метою попередження насильства проти ЖКС з боку клієнтів на інформаційних дошках у дроп-ін-центрах можна вивішувати інформацію та світлини небезпечних клієнтів та їхніх автівок, як це робиться, напр., у ліверпульскому контактному пункті для вуличних секс-робітниць проекту Linx.

Таким чином, дроп-ін-центри для вуличних ЖКС—це також місця, де вони можуть не лише вирішити побутові, соціальні або медичні питання, але й згуртуватися для поліпшення умов праці та подальшого відстоювання своїх прав.

Самоорганізація є важливим фактором подолання соціальної ізоляції та низької самооцінки ЖКС, які спричиняє їхня стигматизація та маргіналізація. Організаційна допомога з боку ВІЛ-сервісних агенцій може суттєво сприяти в поширенні серед спільноти секс-робітниць прийомів безпечного та захищеного сексу, боротьбі за кращі умови праці через напрацювання навичок самоконтролю та техніки безпеки на «робочому місті», нарешті боротьбі за свою правову та соціальну захищеність.

У країнах, в яких секс-індустрія знаходиться на нелегальному або напівлегальному становищі, дроп-ін-центри можуть відігравати роль осередків, які сприяють створенню професійних асоціацій ЖКС на відміну від професійних спілок секс-робітників у країнах, де секс-індустрія має легальний статус. Професійні асоціації, як правило, є прихильниками самовизначення. Вони не можуть затверджувати або запроваджувати професійні стандарти, як це роблять профспілки (які, напр., можуть затверджувати оплачені відпустки або лікарняні для робітниць борделів під час хвороби, менструації або вагітності). Професійні асоціації секс-робітників існують у таких країнах, як Гана, Канада, Непал, Нігерія, Німеччина, США та Індія.

Наприклад, у 2005 р. в індійському місті Мумбаї, а саме в славетному «районі червоних ліхтарів» Каматхіпура, заснованому ще британськими колонізаторами для розваги своїх вояк, за допомогою місцевої філії НУО «Міжнародні послуги населенню» (Population Services International) була створена та офіційно зареєстрована асоціація місцевих секс-робітниць «Сангхамітра».²⁸ З метою забезпечення сталості в діяльності організації та підвищення соціально-економічного становища її членів було також створено мікрокредитну спілку «Сангіні» («Подруга») та відчинено кооперативну крамницю господарських товарів. На думку керівників організації, тільки робітниця, яка має хоча б якісь збереження, здатна відмовити клієнту, який не бажає користуватись презервативом. «Сангхамітра» об’єднує переважно робітниць напівлегальних борделів, але не оминає увагою вуличних ЖКС.

Серед завдань, які поставили перед собою члени організації, було поліпшення соціоекономічного становища секс-робітниць Каматхіпури та їхніх родин, поліпшення умов праці в борделях і на вулицях міста, боротьба за стовідсоткове використання презервативів на роботі, боротьба за громадянські та соціальні права, забезпечення недискримінаційного медичного обслуговування тощо. Зауважимо, що створення такої професійної асоціації та кооперативу є неабияким мужнім кроком в умовах Каматхіпури, де більш ніж 290 місцевих борделів контролюється злочинними угрупованнями, а дівчат до них батьки-бідняки змушені продавати ще в дитинстві.

На сьогоднішній день «Сангхамітра» має більше 2500 членів і приблизно стільки ж зареєстрованих вкладників у «Сангіні»²⁹, а також співпрацює з місцевою клінікою, в якій її члени можуть отримати пільгові медичні послуги. Організація динамічно розвивається, виправдовуючи свій лозунг «В єдності сила». Так, напр., незважаючи на арешти та репресії з боку індійської поліції проти активістів «Сангхамітри» та подібних організацій, індійські секс-робітниці кілька років назад добилися у відкритій боротьбі неухвалення парламентом ще більш репресивного законопроекту аніж чинні закони проти проституції. У разі прийняття цей законопроект загрожував фізичним знищенням борделів у країні та залишав без засобів до існування сотні тисяч індійських жінок. Після перемоги ЖКС зріс рівень застосування презервативів не тільки в напівлегальних борделях країни, але й на вулицях, між іншим, Каматхіпури—цього найбільшого не тільки в Індії, але й в Азії «оазису комерційного кохання», який дає роботу більш ніж 6000 секс-робітниць і робітників.

У 2008 р. «Сангхамітра» була нагороджена «Червоною стрічкою ООН» на знак визнання її досягнень в стримуванні розповсюдження та зменшення впливу епідемії СНІДу.

Ще одним прикладом самоорганізації та ефективного залучення ЖКС до реалізації програм попередження ВІЛ/ІПСШ є киргизька неурядова організація «Таїс Плюс» з Бішкеку.³⁰ Фактично створена ще в 1997 р. місцевими «мамусями»-сутенерками та їхніми підлеглими секс-робітницями в умовах досить ліберального законодавства стосовно надання секс-послуг, вона поставила за мету практично допомогти уряду країни виконати державну програму профілактики ВІЛ/СНІДу та ІПСШ серед робітниць секс-бізнесу та їхніх клієнтів, а також сприяти контрольованій утилізації гранту Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, який Киргизстан отримав у 2003 р.

На час написання цього звіту діяльність «Таїс Плюс» спрямовується трьома оплачуваними співробітниками—президентом, координатором роботи волонтерів та асистентом. Всі вони мають особистий досвід вуличної секс-роботи.

Спектр послуг, що надають своїм колегам працівники організації, справляє враження. Тут і розповсюдження безкоштовних презервативів, лубрикантів серед секс-робітниць з низьким доходом, психосоціальна підтримка, юридичні консультації та підтримка (в тісній співпраці з муніципальною владою, департаментом міліції та юристами), переадресування до закладів, що надають безкоштовні гінекологічні, венерологічні та інші медичні послуги, переадресування наркозалежних секс-робітниць і робітників,—а таких у Бішкеку, за даними «Таїс Плюс», 40 чоловік,—до відповідних безкоштовних медично-реабілітаційних програм, підтримка груп самодопомоги, навчання волонтерів, інформаційно-роз’яснювальні кампанії, цілодобова телефонна «гаряча лінія» і навіть первинна профілактика ВІЛ/ІПСШ серед молоді.

Щоб зробити робітниць секс-бізнесу менш уразливими до традиційних міліцейських переслідувань, «Таїс Плюс» допомагає їм отримувати паспорти та реєстраційні картки, а також проводить заняття стосовно того, як себе поводити під час затримання тощо. Це дуже важливо з огляду на те, що більшість з приблизно 2000 бішкекських вуличних трудівниць є мігрантками з економічно занедбаних регіонів Киргизстану та сусідніх країн.

Співробітники організації розуміють, яку важливу роль у житті дівчат з секс-бізнесу відіграють «мамусі»-сутенерки, тому вони залучають останніх до активних заходів з профілактики ВІЛ/ІПСШ. На цей час в «Таїс Плюс» пройшли навчання з методів популяризації захисних засобів та необхідності регулярних медичних оглядів серед секс-робітниць більш ніж 40 «мамусь». Їх також інформують про кримінальну відповідальність за втягнення неповнолітніх у секс-бізнес.

Головним методом охоплення бішкекських «жриць кохання», їхніх клієнтів, сутенерів та «мамусь» є аутріч-робота, до якої залучені переважно волонтерки з-поміж секс-робітниць. Вони виконують різноманітні функції: доставляють пробірки з аналізами крові зі шкірно-венерологічного диспансеру до клініки з лікування СНІДу, роздають презервативи, виступають від імені «Таїс Плюс» на конференціях, консультують своїх колег по секс-бізнесу, приймають участь в польових дослідженнях тощо. Згуртованість, взаємна підтримка та почуття важливості виконуваної справи роблять роботу волонтерки в «Таїс Плюс» привабливою серед спільноти вуличних трудівниць Бішкеку. Крім того, завдяки тісним робочим контактам з проектом Програми розвитку ООН «Профілактика ЗПСШ/ВІЛ/СНІД в Киргизстані», «Таїс Плюс» має змогу видавати їм посвідчення співробітників цього проекту. За домовленістю з міліцією ці посвідчення приймаються як реєстраційні картки. Також вони потрібні для того, щоб інші секс-робітниці під час роботи на «п’ятаках» не приймали волонтерок за своїх конкуренток. Таким чином, навчання методам втручання та консультування за принципом «рівний—рівному» є наріжним каменем роботи «Таїс Плюс».

На сьогоднішній день охоплення вуличних секс-робітниць послугами організації становить не менше 90%. Декларований рівень користування презервативами при останньому статевому контакті серед них також стабільно перевищує 90%. Рівень поширеності ВІЛ у Бішкеку, за даними «Таїс Плюс», не перевищує 2%.

У 2002 р. «Таїс Плюс» і Центр анонімного обстеження на інфекції, що передаються статевим шляхом, який обслуговує секс-робітниць у Бішкеку, одержали регіональну премію Дж. Манна за свій внесок у боротьбу з епідемією ВІЛ/СНІДу в Центральній Азії. У тому ж році «Таїс Плюс» відкрила свою філію в м. Джалал-Абад на півдні країні.

Організація намагається дотримуватися максимальної незалежності, зокрема й від зовнішніх джерел фінансування, але з мінливим успіхом. Регіональний офіс Програми розвитку ООН залишається її головним агентом по залученню фінансових ресурсів.

До речі, цікавим і прагматичним є ставлення експертів «Таїс Плюс» до питання можливої легалізації секс-бізнесу в Киргизстані. На їхню думку, такий політичний крок є передчасним, оскільки легалізація потягне за собою реєстрацію секс-робітниць та примусове тестування на ВІЛ, як наполягає Міністерство юстиції. Киргизькі секс-робітниці до цього не готові, як не готові до обов’язкового оподаткування їхні «мамусі».

А тепер розглянемо досвід роботи державного дроп-ін-центру для ЖКС у Литві, порівняємо цей державний внесок у боротьбу з ВІЛ/ІПСШ у середовищі секс-робітниць із ситуацією в сусідніх Латвії та Естонії, познайомимося зі спробою плідно працювати в умовах відсутності надійного та довгострокового фінансування програм зменшення шкоди в Південній Африці та проілюструємо ризикову тенденцію покладатися на зовнішніх донорів на прикладі Словаччини.

Дроп-ін-центр для ЖКС у м. Вільнюс (Литва)

Розуміння того, що розповсюдження епідемії СНІДу може суттєво збільшити потребу в державному фінансуванні його лікування, спонукало литовський уряд розглядати ранню профілактику ВІЛ як завдання першорядної важливості ще наприкінці 1980-х рр.

У 1989 р., незадовго до виходу країни з СРСР, наказом міністра охорони здоров’я Литви було створено Литовський Центр СНІДу, беззмінним керівником якого став Саулюс Чаплінскас. З того часу діяльність цієї установи регламентується урядовою програмою профілактики СНІДу в Литві.

Реалізуючи стратегію ВІЛ-контролю (а саме тестування на ВІЛ, антиретровірусної терапії, лікування опортуністичних і супутніх захворювань, методичного керівництва та допомоги всім закладам системи охорони здоров’я, що займаються питаннями СНІДу, тощо), Литовський Центр СНІДу співпрацює з підвідомчими закладами, науково-дослідними інститутами, громадськими та міжнародними організаціями, приватними структурами.

Також Литовський Центр СНІДу ініціював заснування багатьох інституцій, напр., Литовського фонду СНІДу, Литовської фундації допомоги наркозалежним, клубів «Журналісти проти СНІДу» та «Молодь проти СНІДу», а також консультаційного кабінету соціальних хвороб «Деметра».

Історія

Останній було створено в 1998 р. з метою активізації заходів зі зменшення шкоди та профілактики ВІЛ у середовищі споживачів ін’єкційних наркотиків і секс-робітниць. Також одним з його завдань стала соціальна, юридична та медична допомога жертвам незаконної торгівлі людьми. Проект розпочався з проведення СНІД-центром аналізу епідеміологічної ситуації у столиці Литви в 1997 р. Дослідження показало, що 14 з 15 вуличних секс-робітниць мали ЗПСШ. В цьому контексті варто нагадати, що литовське законодавство розглядає індивідуальний секс-бізнес як адміністративне правопорушення; звідництво та втягнення до секс-бізнесу караються як карні злочини. Приблизно половина ЖКС у країні працює на різноманітні агенції, прибуток яких лише в 1997 р. становив EUR8,6 млн.³¹

А в середині 2003 р. на 600-700 тис. мешканців Вільнюсу приходилося приблизно 1800-3000 секс-робітниць, які обслуговували від 2 до 8 клієнтів на день. Сьогодні практично всі місця роботи вуличних ЖКС у столиці контролюються кримінальними угрупованнями. Крім цього існує жорстка конкуренція в самому середовищі ЖКС, тому про вільний доступ для новачків до цього сегменту ринку праці не йдеться.

Іноземки є невід’ємною частиною вуличного секс-бізнесу у Вільнюсі. У 2001 р. ЖКС з Польщі складали 31,3% робочої сили в цьому сегменті ринку, росіянки—24%, білоруски—20%, українки—4%. Через свій нелегальний статус найбільш експлуатованими є жінки, яких привозять до Литви з країн колишнього СРСР. Вони мешкають на квартирах, орендованих сутенерами, не мають соціальної та медичної страховки, не розмовляють литовською, здебільшого не мають паспортів, і мусять віддавати своїм контролерам половину заробітку. Таким чином, ця категорія вуличних секс-робітниць є найбільш вразливою до інфікування ВІЛ та супутніми захворюваннями. Додамо, що в 2002 р. 65% вуличних ЖКС у Вільнюсі були наркоспоживачами.

Консультаційний кабінет соціальних хвороб «Деметра», приміщення для якого було надано вільнюським муніципалітетом, розташувався поблизу залізничного вокзалу, де, за інформацією поліції, працювала більшість з вуличних ЖКС. Невдовзі після його відкриття кабінет набув широкої популярності серед споживачів ін’єкційних наркотиків і вуличних секс-робітниць.

За перший рік роботи «Деметру» відвідали 720 СІН і 104 ЖКС. Їх обстеження виявило, що 95% СІН, які відвідали кабінет, мають гепатит С, 74%—гепатит В, у 4% був виявлений сифіліс, а троє виявилися ВІЛ-інфікованими. Серед ЖКС було виявлено 33 випадки зараження сифілісом, 11—гонореєю, 30—гепатитом С, 4—гепатитом В, 16—хламідіозом, 11—трихомонозом. Всім була надана безкоштовна медична допомога. Рівень поширеності ІПСШ серед відвідувачів центру за перший рік впав з 96% до 43%. Працівники «Деметри» пояснюють цю динаміку тим, що аутріч-працівники ще до відкриття центру працювали в цьому районі двічі на тиждень, починаючи з 1996 р.

У 2001 р. кабінет допомоги ЖКС відокремився від пункту обміну шприців для СІН.

За час роботи дроп-ін-центру кількість його відвідувачок стабільно зростала. Так, у 1999 р. «Деметру» відвідало 154 ЖКС, у 2000 р.—189, в 2001 р.—226, а в 2002 р.—299 клієнток (79 з них відвідали кабінет вперше). У 2003 р. кабінет мав 210 постійних клієнток.

Спектр послуг, що надаються

Соціально-медична допомога ЖКС в цьому державному дроп-ін-центрі надається за принципом добровільності та конфіденційності, всі послуги є безкоштовними.

До них входять: обстеження на ВІЛ та ІПСШ (в тому числі гепатити В і С), індивідуальні психологічні консультації перед тестуванням і після отримання результатів аналізів, лікування ЗПСШ, гінекологічний огляд двічі на тиждень, огляд дерматовенеролога один раз на тиждень, санітарна та побутова допомога (душ, чай, прання, безкоштовний одяг, взуття), обмін голок і шприців (приблизно10 тис. щомісяця), розповсюдження презервативів (приблизно 4 тис. щомісяця), лубрикантів, дезинфікуючих серветок тощо, направлення ЖКС до партнерських закладів для отримання медичної та юридичної допомоги, розповсюдження інформаційно-освітніх матеріалів (напр., брошур «Поговоримо про кондоми з партнером», «Якщо кондом зісковзнув або порвався», «Гепатит В», «Безпечніша робота» та інших литовською та російською мовами).

Велика увага приділяється аутріч-роботі (кожний член команди дроп-ін-центру проводить 96 годин на рік на виїзді) та залученню нових волонтерів серед ЖКС. Незважаючи на відсутність спеціальної підготовки, з 1999 р. до 2003 р. дев’ять клієнток кабінету приймали участь в аутріч-роботі. Програма навчання волонтерів за принципом «рівний—рівному» стартувала в 2003 р. За перший рік її реалізації підготовку пройшли 10 дівчат.

Інформаційно-освітня робота серед ЖКС проводиться в таких напрямках, як лекції з анатомії, розповсюдження інформації стосовно доступної для ЖКС медичної допомоги, соціального страхування, про небезпеку наркоспоживання, ВІЛ та ІПСШ, їхню профілактику, про існуючі в місті програми зменшення шкоди.

«Деметра» співпрацює з багатьма литовськими державним установами та неурядовими організаціями, є членом Міжнародної мережі проти незаконної торгівлі жінками та розвитку профілактики ВІЛ в Європі.

Складові успіху та невирішені проблеми

Складовими успішної діяльності «Деметри», на думку її працівників, було не лише вдале місцезнаходження, але й широке залучення до програми аутріч-роботи волонтерок з-поміж ЖКС, які могли працювати у вечірній час і без вихідних. Розгалуження послуг окремо для СІН і ЖКС також мало свій позитивний ефект. Після реорганізації кабінету в 2001 р. кількість ЖКС, які відвідували кабінет, зросла, тому що кожній жінці стали приділяти більше уваги.

Працівники «Деметри» запевняють, що їхня кількість могла би бути навіть більшою. Але незважаючи на відповідну роз’яснювальну роботу з місцевими правоохоронними органами, багато хто з ЖКС досі боїться звертатися до кабінету через страх бути затриманими поліцією. Сутенери також уникають контактів з центром через страх бути притягнутими до карної відповідальності.

Поліцейські рейди та насильство з боку клієнтів і сутенерів залишаються невирішеними проблемами для секс-робітниць в усіх трьох балтійських країнах, нещодавно офіційно прийнятих до великої сім’ї європейських народів. Так, за даними Калікова (2002), Литва посідає сумну першість—тут 98% опитаних секс-робітниць (n=154) повідомили про випадки насильства до них з боку клієнтів і поліції. Естонія виявилася найбільш «ненасильницькою» (46% повідомлень про випадки насильства, n=158), а в Латвії 86% (n=162) респонденток з-поміж секс-робітниць повідомляли про випадки насильства до них.³²

Дроп-ін-центри для ЖКС у мм. Рига (Латвія) та Таллінн (Естонія)

Розглянемо стисло ситуацію з секс-бізнесом та профілактикою ВІЛ/ІПСШ серед його працівниць у Латвії, яку http://www.worldsexguide.com/guide/ репрезентує як «європейську мекку» дешевого секс-туризму. Замість респектабельних бізнесменів і пенсіонерів, на яких розраховували очільники країни, коли запрошувало «дискаунтерів», до Риги злітаються молоді любителі «полунички» з Великої Британії, Італії, Німеччини та Швеції. За даними видання «Бізнес & Балтія», на секс-туризм націлені не менше 10% всіх іноземців, які приїжджають до країни, тобто приблизно 200-300 тис. чоловік на рік. Їх обслуговують, за неофіційними даними, 5-6 тис. секс-робітниць. При цьому туристи витрачають на сексуальні розваги приблизно EUR100 млн. щорічно.³³

До речі, це опосередковано підтвердив ще в 2001 р. контроверсійний документальний фільм шведського режисера Пола Холландера “Buy Bye Beauty” (можна перекласти як «Купіть красуню на прощання») про метушливі будні латвійської секс-індустрії. Цей фільм спричинив справжню бурю дебатів у стінах латвійського сейму та різких політичних оцінок з боку урядовців, і його було заборонено до показу в демократичній Латвії. Зауважимо, що документальна стрічка знімалася на кошти шведського державного Інституту фільмів (Svenska Filminstitutet) і обійшлася платникам податків не менш демократичної Швеції у EUR20,5 тис. Закінчилося все тим, що ризькі вуличні секс-робітниці перемістилися від гріха подалі з усім відомої вулиці Чака до Старої Риги. А багато хто перебазувався на Ризьку окружну дорогу, де оральний секс коштує 15 латів (приблизно EUR21), а вагінальний—близько 20 латів (приблизно EUR29).

У цьому зв’язку нагадаємо, що індивідуальний секс-бізнес регулюється в Латвії з 1998 р. Займатися ним заборонено лише малолітнім і неповнолітнім, іноземцям, особам, які не мають медичної довідки про стан здоров’я. Заборонено також звідництво та втягнення до секс-бізнесу, об’єднання секс-робітниць у групу з метою надання секс-послуг.

Секс-робітниці мають проходити щомісячний медичний огляд. Дані медичних карт здоров’я мають передаватися медичними закладами в органи поліції, тобто про конфіденційність цієї інформації не йдеться.

Але на противагу Литві латвійські державні органи та інституції, схоже, не поспішають втручатися в організацію заходів з профілактики ВІЛ/СНІДу та ІПСШ серед ЖКС і покладаються здебільшого на громадські ініціативи.

Одним з лідером громадських ініціатив в цій галузі став Латвійський центр ґендерних проблем Genders, який існує з 1994 р. і був зареєстрований як неурядова організація в 1996 р. Він розташований на вже згаданій вулиці Чака в Ризі, і одною з його головних цілей є розробка дієвих стратегій та заходів профілактики ВІЛ/ІПСШ серед секс-робітниць і жінок, які стали жертвами торгівлі людьми.

Співпрацівники центру та його волонтери активно займаються аутріч-роботою, інформаційно-роз’яснювальною діяльністю з активним залученням ЗМІ, виступають з публічними лекціями, приймають участь у різноманітних виставках та вуличних акціях, ведуть науково-дослідну роботу.

Genders тісно співпрацює з ЮНЕЙДС, є членом Європейської групи в галузі лікування СНІДу (European AIDS Treatment Group, або EATG), Міжнародної мережі проти торгівлі жінками (International Network Against Trafficking of Women, <http://www.qweb.kvinnoforum.se>) та Європейської мережі з профілактики ВІЛ/ЗПСШ серед проституток (European Network for HIV/STD Prevention in Prostitution, tampep@xs4all.nl або info@mrgraaf.nl).

З 1998 р. Genders приймає активну участь у міжнародних проектах країн балтійського регіону, націлених на боротьбу з торгівлею жінками, особливо з Росії (Сибіру) та деяких інших країн колишнього СРСР. Логічним продовженням роботи в проектах з профілактики ВІЛ/ЗПСШ серед секс-робітниць та боротьби з торгівлею жінками стало заснування в 2000 р. першого (і хіба єдиного) в Ризі низькопорогового короткострокового притулку-шелтера «Маяк» для жертв торгівлі жінками, які повертаються додому. Цей притулок Genders використовує також як дроп-ін-центр для ЖКС. Серед послуг центру: кризове втручання, медичні консультації, гінекологічний та дерматовенерологічний огляд, психологічна, соціальна, юридична допомога ЖКС та постраждалим внаслідок торгівлі жінками, телефонна «гаряча лінія», лекції лікарів та юристів, бібліотека з правничими матеріалами, періодикою та інформаційними публікаціями стосовно жіночого та репродуктивного здоров’я, питань, що стосуються ВІЛ/СНІДу.

В різні часи фінансову підтримку «Маяку» надавали нідерландські фундації королеви Юліани та Fondsenwervingsacties Volksgezondheid, Королівська амбасада Данії в Ризі та інші закордонні донори.

А тим часом вуличний секс-бізнес у тому вигляді, як він існує, напр., у Ризі, не є характерним явищем для Таллінна—столиці сусідньої Естонії, де надання індивідуальних секс-послуг не суперечить закону. Натомість місцеві неурядові організації, що працюють з ЖКС та жертвами торгівлі жінками, висловлюють занепокоєність зростанням кількості підлітків та безпритульних дітей, які пропонують сексуальні послуги переважно іноземним туристам у районі порту та у великих супермаркетах.

Взагалі співпраця неурядових ВІЛ-сервісних організацій з державними органами в Естонії визначається слабкою координацією. Наприклад, при роботі над державним бюджетом щодо фінансування охорони здоров’я на 2006 р. до консультацій з урядовцями та парламентарями вперше були запрошені 13 неурядових організацій, але їхні зауваження та рекомендації так і не були враховані в заключному документі.

Як і в Латвії, естонський уряд практично не ініціює і не втручається в проекти профілактики ВІЛ/ІПСШ серед ЖКС. Державний Центр профілактики СНІДу було ліквідовано в 2003 р. Його в деякій мірі замінив новий—вже недержавний—Центр профілактики СНІДу (http://www.aids.ee).

У галузі анонімної соціально-медичної допомоги найбільш уразливим до ВІЛ категоріям населення в Естонії, а саме ЖКС, одним із піонерів стала інша НУО—Центр СНІД-інформації та підтримки (AIDS-i Tugikeskus). Ця організація добре відома споживачам ін’єкційних наркотиків і секс-робітницям в Таллінні. Її було створено Юрієм Каліковим і групою активістів у 1994 р. з метою надання соціальної підтримки та послуг зі зменшення шкоди саме цим цільовим групам. За основу організаційної структури було взято модель схожого гельсінського центру «Фінська рада зі СНІДу» (AIDS Tukikeskus, <http://www.aidstukikeskus.fi/site/>). Група Ю. Калікова була першою в Естонії НУО, яка почала працювати з ЖКС, відкрила програму обміну голок і шприців / метадонової замісної терапії для СІН у 1995 р., а також реабілітаційну програму для них у 1997 р. Тартуська філія почала працювати з 1995 р. З 1996 р. по 1999 р. включно Центр СНІД-інформації та підтримки відвідали більше 1300 секс-робітниць. Волонтери Центру займаються також аутріч-роботою, чергують на телефонній «гарячій лінії», розповсюджують тематичні інформаційні матеріали; працює мобільний пункт обміну голок і шприців для СІН («наркобус» як його охрестили талліннці). Взагалі в різних проектах Центру працює більш ніж 20 волонтерів завдяки добре налагодженим стосункам зі студентами Талліннського педагогічного університету, НУО «Живемо для завтрашнього дня» та Союзом естонських волонтерів.

З 2002 р. приміщення Центру СНІД-інформації та підтримки (дві кімнати) використовуються в якості невеличкого дроп-ін-центру для ЖКС, який у випадку надзвичайних ситуацій може використовуватися як короткостроковий притулок для 1-2 осіб, напр., жінок, які постраждали внаслідок торгівлі людьми. Це єдиний такий щоденний контактний пункт принаймні в Таллінні. Фінансово його підтримали нідерландська Mama Cash Foundation та Амбасада Фінляндії в Таллінні. Методичну підтримку надав вже згаданий вище ризький Центр Genders. Також спеціалізовану допомогу надає естонський Центр профілактики СНІДу. В дроп-ін-центрі постійно працюють дві медсестри, які надають первинну медичну допомогу, беруть аналізи на ВІЛ/ІПСШ, обмінюють голки та шприци, роздають бажаючим презервативи та лубриканти. Налагоджено співпрацю з гінекологом, венерологом, терапевтом і психологом, які проводять медичний огляд та надають консультації. Центр СНІД-інформації та підтримки має можливість надавати побутові послуги та юридичні консультації. До активної співпраці заохочуються самі місцеві клієнтки, для яких організуються спеціальні тренінгові сесії. Працює при центрі й невеличка група взаємодопомоги.

Найбільш гострою проблемою для талліннського Центру СНІД-інформації та підтримки, на думку Ю. Калікова, є труднощі з формуванням постійного штату співробітників та укладанням контрактів з галузевими спеціалістами через відсутність надійного, довгострокового фінансування.

Подивимося, як в схожих умовах фінансової нестабільності намагаються плідно працювати шість жінок та один чоловік із південноафриканської групи SWEAT.

Дроп-ін-центр для ЖКС у м. Кейптаун (Південно-Африканська Республіка)

Перед тим, як розглядати досвід Робочої групи з освіти та захисту секс-робітників (Sex Worker Education and Advocacy Taskforce, або скорочено SWEAT) із Кейптауну та створеного нею дроп-ін-центру, варто зупинитись докладніше на становищі вуличних секс-робітниць у Південно-Африканській Республіці (ПАР). Ця молода демократія є майже ровесницею української, і поточний стан справ в такому тіньовому секторі економіки країни, як секс-бізнес, дуже нагадує вітчизняні реалії. На початку 1990-х рр. після перемоги над режимом апартеїду в Південній Африці швидко почали відкриватись та процвітати масажні салони та ескорт-аґенції. Як і в Україні, з утвердженням демократії тут різко збільшилася й кількість вуличних секс-робітниць.

Але поділ праці в секс-бізнесі віддзеркалює расове та соціальне розшарування, яке залишилося молодій демократії у спадок від попереднього режиму. В масажних салонах та ескорт-аґенціях працюють переважно кольорові та білі секс-робітниці, в той час як вулична робота залишається здебільшого чорношкірим дівчатам.

Чинне законодавство Південно-Африканської Республіки на підставі Акту щодо сексуальних правопорушень (Sexual Offences Act) від 1957 р. криміналізує секс-бізнес і сутенерство. В Кейптауні з його трьохмільйонним населенням це дуже непокоїть не лише секс-робітниць і робітників, але й «капітанів» місцевого туристичного бізнесу, яким не дають спокою лаври знаменитого Сан-сіті та тайських курортів, і які не залишають надії зробити цю перлину Південної Африки одним з найбільш привабливих місць для міжнародного секс-туризму.

Незважаючи на офіційну заборону секс-бізнесу, робітниці з масажних салонів та ескорт-аґенцій стикаються з меншими переслідуваннями з боку поліції; ставлення до них пересічних громадян є доволі толерантним. Поліцейські репресії та, зокрема, зґвалтування, шантажування та вимагання хабарів—це повсякденна реальність, з якою доводиться стикатися вуличним секс-робітницям.

У Кейптауні вуличні секс-робітниці пропонують свої послуги не лише на вулицях, але й у пивних (sheebeens), нічних клубах, у порту, на приміських автобанах. За бажанням професійно надавати секс-послуги на вулицях «матері міст південно-африканських», на думку Gould & Fick (2008), стоїть здебільшого раціональний вибір. Середній заробіток, який отримують в інших секторах економіки Кейптауна жінки та чоловіки, які ледве закінчили середню школу,—саме такий освітній рівень має переважна більшість секс-робітниць,—становить 1279 рандів (приблизно EUR106) на місяць. Середній місячний заробіток у вуличному секс-бізнесі складає 3587 рандів (EUR298).

А чорношкірі секс-робітниці, серед яких з’явилося чимало вчорашніх шкільних вчительок і викладачок вузів із Зімбабве після того, як інфляція в цій країні перевищила 1000%, заробляють на автобані Стелленбош на околиці Кейптауна приблизно 2000 рандів (приблизно EUR166) на місяць, працюючи по10-12 годин на добу від 5 до 7 днів на тиждень.

Секс-бізнес дає їм змогу мати справу з «живими» грошима кожний день, замість того, щоб чекати видачу мізерної зарплатні раз на місяць. Звичайно, більшості секс-робітниць не дуже подобається їхнє сьогоднішнє становище, і вони б залюбки зайнялися чимось іншим—але за умови аналогічних заробітків і гнучкого робочого дня.

Gould & Fick також з’ясували, що 47% чорношкірих і кольорових вуличних секс-робітниць стали жертвами фізичного насильства, наруги або вимагання хабарів з боку бездоганно чорношкірих поліцейських. Немає місця расовій солідарності, на яку так сподівалися колись борці проти апартеїду, і серед клієнтури. «Кольорові чоловіки—це найгірші клієнти, бо вони відразу ж після сексу починають тебе ненавидіти,—бідкається рядова чорношкіра трудівниця панелі Вуйоказі.—Вони намагаються тебе образити, обзиваються різними словами. Чорношкірі чоловіки—дуже брутальні, вони полюбляють причиняти тобі біль. А білі—ті нічого, дуже лагідні, але ніколи не дивляться прямо в очі.»

Вуйоказі працює самостійно, тому при кожному арешті дає хабар у 100 рандів (прибл. EUR8,32). «Якщо в тебе нема 50 або 100 рандів,—каже вона,—поліціянти можуть замкнути тебе на всі вихідні і відпустити лише в понеділок зранку без пред’явлення будь-яких звинувачень.»

Тим часом ескорт-аґенції, яким місцева влада видає ліцензії та дозволяє розміщувати рекламні оголошення в місцевій та провінційній пресі, мають всі шанси стати цілком законним, якщо не респектабельним бізнесом.

Ще одною проблемою вуличного секс-бізнесу є численні безпритульні аматорки на вулицях Кейптауна, яких сторонньому спостерігачу дуже тяжко відрізнити від професіоналок. Все це, на думку робітниць зі стажем, сприяє подальшому укоріненню стереотипу, що вуличний секс-бізнес є брудною, принизливою та аморальною справою. Таким чином, стигматизація з боку суспільства, а також кальвіністська мораль, поширена в середовищі медичних працівників, стоять на перешкоді реалізації права вуличних секс-робітниць отримувати кваліфіковані медичні послуги.

Історія

«Більш безпечна та здорова секс-індустрія означає більш безпечне та здорове суспільство»,—вирішила в 1994 р. ініціативна група кейптаунських секс-робітників та соціальних працівників, і створила першу в ПАР неурядову організацію секс-робітників SWEAT, яка отримала офіційний статус у 1996 р. Як свідчить її назва, члени Робочої групи з освіти та захисту секс-робітників поставили собі за мету профілактику ВІЛ/ІПСШ у середовищі жінок, чоловіків і трансґендерних осіб, які працюють переважно у вуличному секс-бізнесі, а також захист їх соціальних, економічних і громадянських прав. Для цього були розроблені три програми, що зосереджуються на наданні виїзної соціально-медичної допомоги цільовій групі, інформаційно-освітній діяльності та правозахисних кампаніях.

Спочатку пріоритетним для SWEAT було впровадження виїзних програм розповсюдження чоловічих кондомів і жіночих презервативів, лубрикантів та освітніх матеріалів з безпечного сексу серед секс-працівників на вулицях міста, в масажних салонах, стрип-клубах тощо. Для того, щоб полегшити надання профілактичної та соціальної допомоги цим цільовим групам, зокрема, проведення тестування на ВІЛ/ІПСШ, було відчинено дроп-ін-центр у травні 1996 р.

Команда добровільних аутріч-працівників за участю медичного персоналу з партнерської місцевої клініки періодично проводила (і проводить по цей час) обговорення питань безпечного сексу на стоянках «далекобійників» для тамтешніх секс-робітниць та їхніх клієнтів з-поміж водіїв.

Почав виходити щомісячний інформаційний бюлетень SWEATscene (Світ SWEAT), в якому висвітлювалися питання профілактики ВІЛ/СНІДу та ІПСШ, охорони здоров’я, юридична та інша поточна інформація до уваги секс-робітників.

А починаючи з 2000 р., організація, яка на той час вже була активним членом Національної ради зі СНІДу, Коаліції за рівні права лесбійок і ґеїв, Коаліції проти дитячої праці та інших асоціацій, почала більш активно пропагувати декриміналізацію секс-бізнесу в ПАР. У 2002 р. їй вдалося розвернути досить широку національну кампанію серед секс-робітників за реформу законодавства та системи охорони здоров’я. Ці зусилля увінчалися організаційним успіхом, і в жовтні 2003 р. за допомогою SWEAT було засновано південно-африканський Національний рух секс-робітників Sisonke («Єднання»). У тому ж році SWEAT за допомогою цілої низки дослідницьких центрів у країні ініціювала програму вивчення соціально-медичних і правових проблем, з якими стикаються секс-робітники, щоб більш обґрунтовано вести свою правозахисну діяльність.

З метою запобігання частим поліцейським рейдам у місцях, де працюють секс-робітники та поліпшення стосунків між правоохоронними органами та секс-робітниками в трьох районах Кейптауну за допомогою SWEAT була налагоджена досить плідна «інформаційна» співпраця поліцейських відділків з секс-робітниками, які почали використовуватися як «вуха та очі» правоохоронників у криміногенних зонах міста. Таким чином в цих районах спостерігається помітне зниження вуличної злочинності, а стосунки між поліцією та секс-робітниками поступово стають більш довірливими.³⁴

Про деякі результати роботи організації можна судити з таких цифр: наприклад, протягом звітного періоду з 1 квітня 2004 р. до 31 березня 2005 р. дроп-ін-центр відвідало 208 секс-робітниць. Також аутріч-працівники SWEAT надали соціально-медичну допомогу 1447 секс-працівницям, 57 секс-робітникам і 4 трансґендерним секс-робітникам. Була проведена інформаційно-роз’яснювальна робота з 202 менеджерами та власниками ескорт-аґенцій.

А в березні 2007 р. SWEAT і Sisonke здобули суттєву перемогу в своїй боротьбі за право секс-робітників отримувати якісні медичні послуги. Новий урядовий план з національної профілактики ВІЛ/СНІДу охарактеризував криміналізацію секс-бізнесу як «перешкоду на шляху до приборкання пандемії» і звернувся до південно-африканських законодавців з пропозицією переглянути чинні закони з метою «усунення дискримінації стосовно секс-робітників і поліпшення результативності програм зменшення шкоди».

Спектр послуг, що надаються

Дроп-ін-центр SWEAT—це єдиний контактний пункт для секс-робітників у Кейптауні. Його двері відчинені для відвідувачів кожну середу з 13:00 до 16:30. Тут надають первинну медичну допомогу та здійснюють оперативне кризове втручання в разі необхідності. Відвідувачі можуть пройти тестування на ВІЛ і ІПСШ. Дроп-ін-центр SWEAT має можливість переадресовувати своїх клієнтів до партнерської клініки, яка надає гінекологічні, венерологічні та інші медичні послуги; наркозалежних секс-робітників можуть направити до відповідних медично-реабілітаційних програм.

Тут можна також отримати презервативи (розповсюджується приблизно 25000-30000 одиниць щомісяця) та лубриканти, перекусити, випити кави, поспілкуватися в приязній атмосфері, подивитись тематичні освітні відео або взяти з собою свіже число бюлетеню SWEATscene та дуже інформативні брошури, в яких описуються прийоми безпечного сексу при наданні різноманітних послуг або правила безпеки під час роботи. Наведемо лише деякі з них:

1. Зразу повідомте клієнта, що ви готові робити і скільки це буде коштувати перш ніж сідати до автівки.

2. Працюйте тільки з передплатою. Якщо клієнт не хоче платити, ввічливо відмовте йому та порекомендуйте звернутися до когось іншого.

3. Залиште гроші своїй колєжанці, щоб вас часом не пограбували.

4. Завжди намагайтесь роздивитися заднє відділення кузову автівки та заднє сидіння перед тим, як сідати до автівки.

5. Не сідайте до автівки, якщо бачите в ній більше одного клієнта.

В залежності від потреб клієнтів у дроп-ін-центрі проводяться семінари, присвячені питанням користування чоловічими кондомами та жіночими презервативами, прийомам безпечного сексу, питанням профілактики ВІЛ/ІПСШ, жіночого здоров’я, прийомам спринцювання тощо. Залежно від фінансової спроможності організації тут періодично працюють курси масажисток, манікюрниць, перукарок і гімнастики тай-ці. Всі аутріч-працівники та бажаючі секс-робітники мають змогу відвідувати заняття з карате.

Невід’ємною частиною послуг, що надаються в центрі є соціально-психологічна допомога та юридичні консультації. По можливості в дроп-ін-центрі надають поради з укладання трудових угод вуличним секс-робітницям і робітникам, які мають змогу залишити вуличний бізнес і отримати роботу в масажних салонах, стрип-барах, нічних клубах. В свою чергу робітниці цих закладів також звертаються до SWEAT за юридичною підтримкою у вирішенні трудових суперечок з роботодавцями.³⁵ Працює в центрі й щоденна телефонна «гаряча лінія» допомоги.

Велика увага приділяється залученню до профілактичної та освітньої діяльності волонтерів з-поміж самих секс-робітниць і робітників. З цією метою в центрі SWEAT періодично проводяться тренінги. Створено групу взаємної допомоги.

Щоб фінанси не співали романси

Сьогодні в штаті організації працюють шість жінок і один чоловік, тобто директор, два аутріч-працівники, офіс-менеджер, адміністратор-бухгалтер, координатор інформаційно-пропагандистської програми та координатор тренінгової програми для волонтерів.

В різні часи SWEAT частково фінансувала свої програми з грантів таких міжнародних установ і фондів, як нідерландська організація міжнародної допомоги Oxfam Novib, південно-африканська філія Фундації «Відкрите суспільство» та Глобальний фонд для жінок (Global Fund for Women).

Але все ж таки відсутність надійного довгострокового зовнішнього фінансування з перших днів змусила активістів SWEAT покладатися переважно на співпрацю з державними органами, приватними жертводавцями та використовувати нестандартні прийоми залучення коштів.

Щоб зацікавити урядовців діяльністю організації, використовувалися різноманітні методи—від активного лобіювання інтересів вуличних секс-робітників від імені SWEAT у місцевих, провінційних і національних органах влади, а також не менш активної участі та партнерства в їхніх проектах до проведення різноманітних соціологічних і демографічних досліджень, виступів на національному телебаченні та радіо, різних конференціях і симпозіумах, присвячених питанням боротьби з ВІЛ/СНІДом.

Завдяки цьому SWEAT сьогодні отримує кошти на реалізацію своїх програм не лише від міжнародних донорів, але й з Національної програми боротьби зі СНІДом Міністерства охорони здоров’я ПАР, від провінційного департаменту охорони здоров’я та місцевого департаменту громадської безпеки, а також з приватних пожертв.

Незважаючи на це, надання деяких послуг дроп-ін-центру залишається платним. З метою залучення додаткових коштів та рекламування своєї діяльності члени команди SWEAT та їхні клієнти влаштовують звані вечірки, концерти, вистави драмгуртка, який створили регулярні відвідувачі дроп-ін-центру. Цікавим і дещо епатажним з точки зору залучення додаткових коштів був «Кейптаунський перший щорічний бал-маскарад повій», який SWEAT організувала влітку 1997 р. Серед запрошених учасників були такі місцеві знаменитості, як «всім відомі шльондри» від чорношкірої «домінуючої господині» Мами Сан і «трансґендерної зірки» Кассандри до «гарячих стриптизерів»—завсідників відомого масажного салону для ґеїв Кена та Яна Найтсів.³⁶ Учасники маскараду розважалися, рекламували захищені статеві стосунки, демонстрували новаторські прийоми безпечного сексу, знайомилися з новими потенційними клієнтами. Автор цього звіту не має відомостей про продовження цієї ініціативи в наступні роки, але бал 1997 року, за відгуками його організаторів та учасників, став ознакою розширення можливостей секс-робітників для реалізації своїх прав і подальшої реінтеграції в суспільство, допоміг підняти їхній імідж в очах громадськості, а також зібрати додаткові кошти на діяльність дроп-ін-центру. Гостями балу стали місцеві урядовці, бізнесмени, представники преси і телебачення, завсідники кейптаунських гламурних вечірок, туристи.

Дроп-ін-центр для ЖКС у м. Братислава (Словаччина)

Більш звичний для організацій громадянського суспільства в «пост-комуністичних» країнах шлях покладання переважно на зовнішнє фінансування обрала словацька НУО Odyseus («Одіссей»)—найбільша, між іншим, із 7 словацьких неурядових організацій, що охоплюють послугами зі зменшення шкоди приблизно 21% СІН у країні.

Заснований в 1997 р. Odyseus спочатку надавав низькопорогові соціально-медичні послуги споживачам ін’єкційних наркотиків в межах програми «Захисти себе сам» („Chráň sa sam“). Невдовзі ці аутріч-послуги було розповсюджено на вуличних секс-робітниць, а з 2002 р. працівники Odyseus стали єдиною в Словаччині мобільною групою, яка проводила тестування на сифіліс і ВІЛ серед своєї клієнтури. Сьогодні у зв’язку з невирішеними проблемами фінансування ці послуги надаються нерегулярно.

В якості члена таких регіональних професійних і громадських об’єднань, як Євразійська мережа зменшення шкоди (EHRN), Мережа організацій з захисту прав робітників сфери сексуальних послуг у Центральній та Східній Європі, СНД і Південно-східній Європі (SWAN), Транснаціональна мережа профілактики ВІЛ/СНІДу серед секс-робітниць-мігранток у Європі (TAMPEP), Європейська мережа соціальної інтеграції та здоров’я «Взаємозв’язок» (CORRELATION), Odyseus є єдиною в Братиславі групою, що поєднує соціально-медичну допомогу ЖКС з правозахисною діяльністю.

Братислава, як відомо, є містом не дуже великим і налічує 500 тис. мешканців. Приблизно 450 жінок, чоловіків та трансґендерних осіб займаються тут секс-бізнесом. Індивідуальний секс-бізнес не регулюється словацьким законодавством (в Братиславі він вважається адміністративним правопорушенням), тому головною проблемою для його робітниць є розповсюджене тут вуличне насильство. З огляду на ці обставини та нерозкриті вбивства чотирьох секс-робітниць у 2003 р. працівники Odyseus вирішили надати людям, працюючим в братиславському секс-бізнесі, місце, де вони могли почувати себе в безпеці, проводити час згідно зі своїми побажаннями та інтересами, спілкуватися, вирішувати свої проблеми. Так повстав клуб Podchod («Підземний перехід»), який проіснував майже чотири роки.

Історія

Клуб було відкрито в грудні 2003 р. в одній з занедбаних крамниць торгового ряду в підземному переході поблизу центральної станції братиславського метро, якраз під вулицею, де кожного вечора від 10 до 30 жінок за будь-якої погоди нетерпляче очікують на покупців любовних розрад. Приміщення було невеличким, оренда високою, але зручне розташування та віддаленість від жилих кварталів столиці зробили «Підземний перехід» дуже популярним місцем зустрічей братиславських ЖКС.

Спочатку клуб працював кожної середи з 18:00 до 22:00. Протягом першого місяця свого існування його двері були відчинені тричі, і до «Підземного переходу» завітало 5 клієнтів. Потім після консультацій з відвідувачами режим роботи було дещо змінено: клуб почав працювати по понеділках і середах з 19:00 до 23:00.

Його роботу було організовано таким чином, щоб самі клієнти вирішували пріоритети та необхідні напрямки діяльності. Наприклад, першочерговими завданнями були визнані (і) сприяння поліпшенню соціально-психологічної якості життя місцевих ЖКС, (іі) профілактика ВІЛ/СНІДу та ІПСШ в їхньому середовищі, (ііі) боротьба за громадянські, соціальні, економічні та культурні права робітників секс-бізнесу, викоренення насильства проти них.

За перший рік роботи «Підземного переходу» в нього з’явилося 70 постійних відвідувачок, а всього в 2004 р. його відвідала 361 робітниця та робітник секс-бізнесу. У квітні того ж року при клубі була створена невелика група взаємної підтримки ЖКС, члени якої досі зустрічаються двічі на місяць. Влітку того ж, 2004-го, року в клубі почали працювати дві консультантки з-поміж місцевих секс-працівниць. У 2005 р. аутріч-працівники Odyseus нав’язали контакти ще зі 133 ЖКС, які відвідали клуб в цілому 449 раз. Згідно з «клубною» статистикою, за період з 1 грудня 2004 р. до 30 жовтня 2005 р. кожна клієнтка та клієнт проводили в «Підземному переході» в середньому 40 хвилин.

У 2006 р. Odyseus приєднався до Мережі організацій з захисту прав робітників сфери сексуальних послуг SWAN і більше уваги почав приділяти правозахисній діяльності. За допомогою членів клубу Podchod було проведено мапування становища в секс-бізнесі та існуючих послуг для секс-робітників у Словаччині. Поширилося коло читачів щомісячного бюлетеню Intoxi, який організація видавала для СІН і ЖКС. В ньому дедалі частіше почали з’являтися не лише статті та поради з безпечного та захищеного сексу, більш безпечних методів вживання наркотиків, профілактики ВІЛ і ЗПСШ, охорони репродуктивного здоров’я, галузеві новини різноманітних програм зменшення шкоди, літературні спроби читачів, але й матеріали, націлені на згуртування секс-робітників у боротьбі за свої права. «Підземний перехід» мав всі шанси стати осередком для створення професійної асоціації словацьких секс-робітниць.

Але наприкінці листопада 2007 р. клуб фактично припинив свою роботу через тривіальний брак коштів. Достатньо тривалий час його фінансували британська Міжнародна група з прав меншин (Minority Rights Group International) і Mama Cash Foundation з Нідерландів. Згодом закордонне фінансування закінчилося; «Підземний перехід» деякий час тримався за рахунок внутрішніх резервів НУО Odyseus і меценатства деяких місцевих державних закладів та агенцій. Однак їхні фінансові потужності та політична воля виявилися доволі обмеженими.

Спектр послуг, що надавались

Таким чином, клуб Podchod був єдиним у Братиславі дроп-ін-центром для ЖКС. Декотрі секс-робітниці забігали сюди просто перепочити та випити чашечку кави або чаю з малинівкою, інші—щоб отримати індивідуальну медичну або юридичну консультацію, з’ясувати, де та яким чином можна зареєструватися на отримання соціальної допомоги тощо, треті—щоб взяти для роботи презервативи та лубриканти або позайматися англійською мовою, курси якої з урахуванням професійних потреб слухачок тут періодично проводив англомовний супервайзер.

Працівники клубу допомагали відвідувачкам і відвідувачам у пошуку житла, вирішенні психологічних проблем, консультували з питань безпечного та захищеного сексу, надавали первинну медичну допомогу, читали лекції з ВІЛ/СНІДу та ІПСШ. В «Підземному переході» можна було ознайомитися або взяти з собою різноманітні інформаційно-освітні брошури стосовно охорони репродуктивного здоров’я, питань профілактики та лікування ВІЛ/ІПСШ, ризиків ін’єкційного наркоспоживання, отримати свіже число бюлетеню Intoxi, в якому друкувалися, між іншим, рекомендації з техніки безпеки під час роботи, а також списки та прикмети небажаних вуличних клієнтів, які вели себе брутально по відношенню до секс-робітниць або намагалися їх обдурити.

Також в приміщенні клубу працівники Odyseus розподіляли безкоштовний одяг, косметику і навіть різдвяні подарунки не лише для жінок, але й для чоловіків та трансґендерних осіб, які зайняті у місцевому вуличному секс-бізнесі. До речі, багато хто з них споживав «легкі» та ін’єкційні наркотики. Але щоб запобігти непорозумінь з поліцією, було вирішено не обмінювати голки та шприци в клубі, а робити це лише в межах виїзної аутріч-програми.

Невирішені проблеми з фінансуванням

Як повідомляє бюлетень новин SWAN (Issue 20, Summer 2008, http://swannet.org/en/node/1153), через брак коштів у державному Словацькому фонді боротьби з наркотиками сьогодні під загрозою знаходяться всі програми зменшення шкоди в країні.

Не поспішають на допомогу й донори з братніх європейських країн. Справа в тому, що після того, як Словаччина стала членом ЄС у 2004 р., і вважається країною з економічним розвитком вище середнього, майже всі міжнародні донори залишили місцеве громадянське суспільство без звиклої фінансової підтримки. Без уваги залишається навіть небезпечне географічне становище Словаччини як сусідки України, де лютують найгірші в Європі епідемії СНІДу та гепатиту С за темпами поширеності.³⁷ Така ситуація робить сумнівним навіть фізичне виживання таких осередків громадянського суспільства, як НУО Odyseus та решти з шести подібних НУО, які мобілізовували зусилля словацької спільноти на боротьбу з наркотиками та профілактику ВІЛ/ІПСШ серед ЖКС за кошти переважно зовнішніх донорів.

Державні інституції Словаччини, однієї з найбідніших країн ЄС, очевидно, також не мають змоги та бажання перейматися проблемами столичних СІН і ЖКС, заспокоюючи себе доволі низьким рівнем поширеності ВІЛ в країні.

А тим часом у першій половині 2008 р. Odyseus, бюджетні потреби якого для реалізації різноманітних програм складають не менше EUR182 тис. на рік, частково фінансувався з різних міських бюджетів у Братиславі та невеличких приватних пожертв.