3. Дроп-ін-центри як важливий елемент ефективної профілактики віл

В своїх інструкціях «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» цілком слушно зазначає, що основною стратегічною метою профілактики ВІЛ серед СІН, ЖКС і ЧСЧ є запо­бігання або ослаблення негативних фізичних, соціально-економічних та право­вих наслідків ризикованої поведінки цих категорій населення як для них самих, так і для всього суспільства. Для успішної реалізації таких програм використову­ються спеціально розроблені та стандартизовані інструменти, деякі з яких, зокрема, обмін голок і шприців, розповсюдження презервативів і лубрикантів тощо виїзними соціальними робітниками (аутріч-робота) в місцях збору представників зазначених уразливих груп, досить активно впроваджуються в Україні.

Важливим елементом таких програм є забезпечення СІН, ЖКС і деяких категорій ЧСЧ стаціонарним безпечним приміщенням, де вони в спокійному, довірчому оточенні та без остраху рейдів з боку правоохоронних органів, представників радикальних угруповань або просто «стурбованих громадян» мали б можливість провести час, обговорити свої проблеми та отримати необхідні соціально-медичні послуги.

Як вже згадувалося в доповідних записках, аналітичних оглядах та інструкціях «Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні», кожний центр, виходячи з потреб цільової групи, інституційних та фінансових можливостей, формує свій набір послуг, які надаються відвідувачам. До стандартних послуг відносяться:

1. Медико-санітарні (надання першої медичної допомоги; обмін голок і шприців, роздача дезінфектантів, презервативів, лубрикантів, жіночих пакетів—залежно від потреб; консультування з питань ІПСШ та ВІЛ; направлення на діагностику і лікування ВІЛ, ІПСШ і туберкульозу; направлення в програми реабілітації, замісної терапії; експрес-тестування на ВІЛ, ІПСШ, вагітність; дотестове консультування; групові зустрічі з лікарями; організація консультацій вузькопрофільних спеціалістів; тренінги з безпечної поведінки; розповсюдження інформаційних матеріалів щодо ВІЛ/СНІД, ІПСШ тощо);

2. Соціально-побутові (допомога в працевлаштуванні, пошуку житла; кризове втручання—притулок на ніч тощо; забезпечення елементарних гігієнічних потреб—душ, прання, прасування одягу тощо; надання гуманітарної допомоги—харчування, одяг тощо; організація груп взаємодопомоги; організація дозвілля та догляд за дітьми клієнтів; організація роботи волонтерів з елементами ресоціалізації для наркозалежних, ЖКС тощо); а також там, де є можливість

3. Юридичні (роз'яснення змісту правових документів; допомога у відновленні особистих документів, допомога в отриманні пільг, субсидій тощо; юридична підтримка у випадку затримання клієнтів правоохоронними органами чи притягнення до дисциплінарної і матеріальної відповідальності; представлення інтересів клієнта в суді тощо).

В залежності від обсягу послуг, що надаються, приблизний штат дроп-ін-центру має включати (і) адміністраторів, (іі) медико-санітарний персонал, зокрема, психолога (ііі) соціальних працівників і, можливо, юриста. Бажано, щоб дроп-ін-центри функціонували окремо від адміністративних офісів організацій, які координують їхню діяльність, і керувалися професійними менеджерами. Аутріч-роботу, як свідчить досвід закордонних ВІЛ-сервісних організацій, можуть ефективно виконувати волонтери, які пройшли спеціальну підготовку.

Бажаною умовою з точки зору територіального розташування таких пунктів має бути їхня доступність для цільових груп.

Діяльність дроп-ін-центрів може приймати різноманітні форми. Це можуть бути клуби (як, напр., клуби для СІН Hai Au («Чайка») в провінції Хайфон і Huu Nghi («Дружба») в провінції Кваннінь у В’єтнамі, члени яких, між іншим, провадять рейди в місцях збору СІН і збирають використані шприци та голки для подальшої їх утилізації), кафе (як, напр., Cafe Fix для СІН у Франкфурті-на-Майні в Німеччині та аналогічні заклади для ЖКС і СІН, які працюють з 1996 р. у м. Хошімін у В’єтнамі) або навіть цілодобові притулки у разі кризових ситуацій (як, напр., невеличкий «шелтер» для ЖКС, створений громадським СНІД-сервісним фондом «Подруга» у м. Ош у Киргизії,¹¹ та центр Mitr для трансґендерних осіб і ЧСЧ у Нью-Делі в Індії).

Одним з суттєвих питань, які потребують негайного розв’язання з боку організаторів таких дроп-ін-центрів, є налагодження доброзичливих стосунків з місцевими громадами, тобто з тими «стурбованими громадянами», про яких згадувалося на початку цього розділу.

Інформаційно-роз’яснювальна робота в місцевих громадах як запорука безперешкодного функціонування дроп-ін-центрів

Дроп-ін-центри для представників уразливих до ВІЛ категорій населення (напр., ЖКС, СІН та ЧСЧ), які створюються в Україні, не можна називати по-справжньому громадськими. Строго кажучи громадські центри (community centres), принаймні в такій формі, в якій вони існують, напр., у Великій Британії та США,—це місця, здебільшого окремі будівлі, де зустрічаються члени місцевої громади для проведення спільних освітніх, культурних заходів або дозвілля, обговорення житлово-побутових проблем тощо. Таке визначення громадським центрам дають «Оксфордський словник сучасної англійської мови» А.Хорнбі та «Словник американської мови Уебстера». Під громадою ці словники розуміють перш за все мешканців одного району, селища або міста, які сприймаються як єдине ціле. Інакше кажучи, спільна територія проживання є головною ознакою громади. Нагадаємо, що в Україні історично склалося таке саме розуміння громади (общини) як сільського, поземельного об’єднання жителів однієї місцевості. До XVII ст. громада в Україні існувала під назвою «копа» або «купа». А після скасування кріпацтва 1861 р. громада була перетворена в найнижчу адміністративну одиницю Російської імперії.

У Великій Британії та США громадські центри вважаються дійовим інструментом зміцнення місцевих громад та залучення громадян до місцевого самоврядування, а також солідарності та взаємодопомоги серед членів місцевої громади, які належать до різних соціальних верств. Вони можуть використовуватись для організації та розміщення дитячого садка, різноманітних спортивних секцій та гуртків для дітей тощо. На відміну від закладів, які безпосередньо контролюються місцевою владою, керівництво такими центрами та їхнє обслуговування здійснюється силами самих місцевих мешканців на добровільних засадах, тобто переважно безкоштовно. Але в останні 30 років, напр., у США та Великій Британії до керівництва та догляду за громадськими центрами все більше залучають оплачуваних професіоналів. Фінансуються громадські центри переважно з бюджету місцевої влади, а також за рахунок таких культурних і фандрейзінгових заходів, як проведення доброчинних лотерей, ярмарок, танцювальних вечірок, весіль тощо. Громадські центри можуть обслуговувати не лише членів місцевої громади, але й сусідніх громад. В Україні аналогом громадських центрів є районні клуби та будинки культури.

Принципово можливе поєднання дроп-ін-центрів з громадськими і навпаки—особливо в районах з погано розвинутою інфраструктурою або з метою заощадження коштів на оренду приміщення. Але незважаючи на те, що створення дроп-ін-центрів для таких спільнот, як СІН, ЖКС, ЧСЧ (яких відповідно об’єднують спільна фізіологічна залежність, бізнес та статевий потяг), може ініціюватися місцевими органами самоврядування та фінансуватися з місцевих бюджетів, такі центри опікуються не місцевим населенням, а переважно неурядовими організаціями, які не мають ніякої демократичної легітимності, а діють в інтересах маргіналізованих більшістю меншин.¹²

Радше ці центри можна метафорично порівняти зі своєрідним лакмусовим папером для виявлення рівня толерантності місцевих громад до впровадження програм соціально-медичної допомоги для маргіналізованих меншин на їхній території.¹³

Розглянемо докладніше, як ставиться українське суспільство до споживачів наркотиків, робітниць комерційного сексу та чоловіків, які кохаються один з одним.

Ставлення українців до споживачів не тільки «важких», але й «легких» наркотиків хіба деякою мірою продемонструвала реакція киян середнього та похилого віку, а також представників націонал-патріотичних організацій на нечисленні угруповання—десь до 150 осіб—миролюбно налаштованих «легалайзерів» в центрі столиці під час останнього, вже четвертого, «маршу свободи» за легалізацію марихуани, який майже відбувся 3 травня 2008 р. під лозунгом «Легалізуй себе». Як відомо, марш було фактично зірвано, а конфронтація між прихильниками та противниками «легких» наркотиків вилилася в бійку, закидання прихильників каннабісу димовими шашками та вилиття їм на голови води з вікон сусідніх будинків.¹⁴

Що стосується ставлення українців до трудівниць чересел і лядвей, то тут спостерігаємо більш поблажливі настрої—особливо з боку молодої та сильної половини суспільства. Принаймні такий висновок можна зробити на підставі даних опитування, проведеного соціологічною службою Центра імені Разумкова з 14 по 20 листопада 2003 року у всіх регіонах України.¹⁵ Було опитано більш 2 тисяч респондентів старше 18 років. Погрішність вибірки склала 2,3%. Тоді українцям запропонували відповісти на питання про їхнє ставлення до гіпотетичної легалізації проституції.

Виявилося, що трохи більше половини українців не вважають за необхідне законодавчо дозволити в країні проституцію (50,2% респондентів). Однак чоловіки виявилися більш толерантними в цьому питанні, ніж жінки. За її визнання на законодавчому рівні висловилася понад третина представників сильної статі (36,8 %) і лише чверть жінок (24,7 %). Проти—42,9% чоловіків і 56,4% жінок. Тобто серед чоловіків приблизно в 1,5 рази більше прихильників законодавчого дозволу проституції, ніж серед представниць прекрасної статі. При цьому байдужість до означеної проблеми виявив кожний восьмий респондент (13,5%), а вагалися з відповіддю 6,1% опитаних.

Отримані в ході опитування дані свідчать про істотні розходження в позиціях респондентів різних вікових груп. З віком частка тих, хто вважає за необхідне узаконити в Україні проституцію, зменшується. Так, серед 18029-літніх співвідношення прихильників і супротивників легалізації проституції складає 36,2% і 46,4%, у віковій групі 30-39-літніх—36,1% і 48,6% відповідно, у групі 40-49-літніх—32,3% і 45,9%, серед респондентів 50-59 років—30,1% і 47,3%, серед опитаних старше 60 років—17,9% і 60,5%.

Таким чином, групу противників легалізації проституції в Україні складають переважно представники старшого покоління, у той час як серед прихильників законодавчого дозволу секс-послуг переважають більш молоді респонденти.¹⁶

На питання «Чому потрібно легалізувати проституцію?» респонденти відповідали, що це дозволить запобігти поширенню захворювань, що передаються статевим шляхом (такої думки дотримується 23,7% всіх опитаних і 78,6% з числа тих, хто підтримує ідею легалізації проституції).

Крім того, це дозволить поставити проституцію під контроль правоохоронних органів (17,2% усіх респондентів і 57,1% прихильників легалізації), одержати додаткові надходження в місцеві бюджети (13% і 42,9%), захистити жінок-повій від кримінальних угруповань (9,9% і 32,7%) і від співробітників міліції (8,1% і 27 %). І, нарешті, легалізація проституції може забезпечити соціальний захист осіб, що працюють в вуличному секс-бізнесі (так вважають 8% усіх респондентів і 26,5% прихильників легалізації).

Тепер відповімо на питання, чи властива пересічним українцям гомофобія. Звичайно, на батьківщині видатного співця гомоеротизму Григорія Сковороди та талановитої лесбійської поетеси Лесі Українки не вбивають активістів руху за права ґеїв і не скандують популярних растаманських лозунгів на кшталт “Battyman fi dead” («Смерть гомикам!»), як це робиться на Ямайці.¹⁷ Скоріше «ставлення українського суспільства до гомосексуальності та гомосексуалів неоднозначне, мінливе, знаходиться в процесі формування. У столиці та великих містах воно, природно, більш терпиме; в провінції та сільській місцевості більш консервативне та гомофобне». Так описує українську ситуацію у своєму звіті за 2007 р. «Блакитна книга. Ставлення сучасного українського суспільства до ґеїв і лесбійок» вітчизняна громадська організація ґеїв «Наш світ».¹⁸ На думку українських ґеїв, найбiльш негативно до ЧСЧ ставляться молоді хлопці-гетеросексуали та представники старшого покоління.

Приводяться в цьому звіті й результати кількох достатньо репрезентативних опитувань громадської думки. Наприклад, такі відповіді в 1999 р. отримала газета Kyiv Post на питання «Як ви ставитесь до сексуальних меншин?» від буцімто рандомізованої вибірки з 1000 осіб у віці від 15 до 55 років у різних регіонах України: «позитивно» відповіли 3,42% опитаних, «нейтрально»—45%, «негативно»—39,39%, «важко відповісти»—8,02%, а нічого не знали про такі меншини 4,17% громадян.

Київські відомості (02.06.1998) згадали про результати опитування, проведеного Центром соціальних служб для молоді Херсонської області серед 440 учнів шкіл у віці від 13 до 18 років. Негативне ставлення до сексуальних меншин висловили 43% опитаних, а позитивне—10%. У сільській місцевості кількість тих, хто висловив негативне ставлення на 10-20% перевищувала кількість молодих городян, які засуджували прояви одностатевого кохання.

А соціологи служби «Соціс-Ґеллап», як повідомляла газета День (14.11.1997), пропонували респондентам відповісти на питання «Чи згодні ви з тим, що існування клубів і об’єднань сексуальних меншин повинно бути заборонене?». Таке формулювання може засмутити пересічного соціолога, але 1200 осіб, які, за словами авторів «Блакитної книги», репрезентували «основні соціально-демографічні категорії дорослого населення України», все ж таки впоралися з завданням. Їхні відповіді розподілилися наступним чином: згодні повністю або скоріше згодні—37% опитаних, категорично не згодні або скоріше не згодні—21%, не дали однозначної або певної відповіді—44%.

Як би там не було, але коли йдеться про сусідство з осередками, що репрезентують інтереси означених вище меншин, місцеві громади здебільшого починають активно висловлювати своє занепокоєння. Саме так і сталося у випадку організації «Наш світ». Читаємо в «Блакитній книзі»:

«Після публікації оголошень про відкриття лінії телефонної допомоги та культурного центру для ґеїв і лесбійок наша організація отримала чимало образливих і погрозливих дзвінків, аж до погроз фізичної розправи. Крім того, працівники фірм у тому ж офісному приміщенні були дуже роздратовані таким несподіваним сусідством і висловили свої претензії керівнику компанії-орендодавця. (З його слів, в нашу адресу лунали навіть нецензурні висловлювання...). Ми були змушені зняти свою вивіску з фасаду будівлі.»

Саме тому проведення активної інформаційно-роз’яснювальної роботи серед місцевих громад, або «адвокації», як її полюбляють називати англофонні працівники українських організацій громадянського суспільства, набуває неабиякого значення для нормального функціонування, напр., центрів соціально-медичної допомоги СІН, ЖКС або ЧСЧ. Ця діяльність має на меті подолання занепокоєння місцевих громад і державних органів з приводу реалізації подібних ініціатив. Інформаційно-роз’яснювальна робота ведеться на різних рівнях. Фахівці рекомендують починати її з місцевих громад шляхом формальних і неформальних зустрічей з безпосередніми сусідами майбутнього дроп-ін-центру, переходити до публічних інформаційних кампаній, залучення менеджерів цих центрів і програм «адвокації» до діяльності різноманітних місцевих, районних громадських комітетів, що опікуються питаннями боротьби з ВІЛ/СНІДом і близькою до неї проблематикою, а також напрацюванням робочих стосунків з представниками засобів масової інформації (ЗМІ).