46. Знаково-символьна інфраструктура країни як сфера інформаційного протиборства (приклад України та Росії).

У певних випадках йдеться навіть про медіа-інформаційний тероризм як особливий різновид психологічного терору, який відносять до “інфраструктурного”. Йдеться, у свою чергу, про зловживання інформаційними системами, мережами та їх компонентами для здійснення терористичних дій та інших віднесених до них акцій.

Такий різновид тероризму характеризується як множина інформаційних війн та спеціальних операцій, пов’язаних із національними або транснаціональними кримінальними структурами й спецслужбами іноземних держав. Доступність інформаційних технологій значно підвищує його ризики, бо, чим інформатизованішим є суспільство, тим більш воно піддатливе із технологічної точки зору до впливів масово-психологічного терору.

Такий тероризм полягає також у спробах організації спеціальних медіа-кампаній, покликаних зруйнувати знаково-символьну інфраструктуру суспільства, створити у ньому атмосферу громадянського хаосу, клімату взаємної недовіри, зумовити поширення ксенофобних настроїв й підозріле настановлення щодо ”чужинців”, якими можуть виявитися представники будь-яких меншин і навіть “більшин”. Не випадково англомовну абревіатуру WMD (“weapons of mass destruction” – “зброя масового ураження”) після 11 вересня 2001 р. на Заході дедалі частіше розшифровують за співзвуччям як “weapons of mass disruрtion” (“зброя масової деконсолідації”).

Загалом, орієнтуючись на низькопробні смаки, електронні мас-медіа (й, зокрема, телебачення) зазвичай схильні не лише до всілякої «полунички», але й до демонстрації сцен насильства й терору з метою збільшення чисельності аудиторії, бо відповідно збільшуються доходи від реклами.

Епоха терору та антитерору призвела до появи нових видів інформаційної зброї (листи із “підозрілою речовиною”, “сигнали” щодо вчинення терористичних актів тощо), які не лише деструктивно впливають на стани масової свідомості, політичну та економічну ситуацію в окремих країнах та світі в цілому, але й руйнують знаково-символьну інфраструктуру “нового” глобального мислення, заснованого на загальнолюдських цінностях.

У знаково-символьній системі знаходять ключові слова, які мають бути поставлені під сумнів, заміщені, розмиті, підмінені?  Безумовно, існують психосемантичні поля, в яких одне слово має асоціативні зв”язки з іншим словом, утворюючи ланцюги. Підмінивши смисл одного із слів, можна викликати відповідну реакцію. Там, де змініються смисли, там змінються і мотивації. Людина починає по-іншому себе поводити, хоча, може, навіть і не розуміє, чому. Коли міняються знакові характеристики, міняються оціночні знаки. Герої стають антигероями і навпаки. Це не одномоментно робиться. Щоб героя радянських часів Павліка Морозова зробити маленьким мерзотником, треба було багато що змінити у психосемантичних полях. Цим ще у 50-ті роки займалися спеціалісти з оперативного кодування. Оперативний код є носієм мотиваційно-смислових полів. А вони визначають кінцеві цілі людської діяльності.

абрали чинності чотири нових закони – про заборону радянської символіки, про засудження комуністичного режиму, про відкриття архівів радянських спецслужб та визнання борців УПА й інших організацій. ОБСЄ каже, що розмірковувати в ЗМІ про особливості декомунізації в Україні небезпечно. Перевіримо?

Можна довго сперечатися про термін «визволення пам’яті» у контексті декомунізації. Особисто я розумію під цим «збирання», «очищення», «викидання непотрібного, віджилого»… Адже насправді проблема  полягає в тім, що людство різноманітно й розвивається аритмічно. От, приміром, частина населення однієї держави розвивається, як говорять, у ногу з часом (або прогресує), а інша частина немов зупинилася в розвитку, перебуває в стані анабіозу, ностальгує за назвою «комфортне минуле». Одна частина хоче їхати, інша – йти, одна частина хоче м’яса, інша вибирає вегетаріанство… І що робити, коли мова йде про розвиток суспільства й держави в цілому? Як переконати тих, хто не хоче сприймати стратегічні плани розвитку, бачачи в них лише прагнення нових олігархів до влади? Обійти й продовжувати рух далі? А якщо таких відсотків 30-40, тобто кожний третій?

Ця преамбула передувала складній темі – комеморації і декомунізації в Україні. Комеморація – це свідомий акт передачі світоглядно значимої інформації про минуле шляхом увічнення певних осіб і подій через створення «місць пам’яті» (автор концепції П. Нора). Інакше кажучи, як формувати світогляд пострадянського індивіда в складній політичній і економічній ситуації, та ще під час воєнних дій? Досліджуючи взаємозв’язок двох понять: комеморації (увічнення пам’яті) і декомунізації (визволення пам’яті пострадянського індивіда від дії тоталітарної знаково-символьної системи) нескладно побачити, що ці два процеси за два десятки років «епохи незалежності» увійшли в клінч. У результаті суспільна свідомість «радянського народу» на всьому пострадянському просторі поринула в стан амбівалентності.

Подвійність переживання полягає в тім, що знаходження тривалий час у стані втрати й знаходження викликає в індивіда одночасно два протилежних почуття.

Наприклад, з нагоди «втрати» СРСР радянська людина могла б і не сумувати, пам’ятаючи про всі безглуздості минулого життя. Але радянська людина одночасно розсталася й з тими позитивними явищами, які були в її житті, і цей позитив був, як правило, пов’язаний з культурною складовою: наукою, освітою, медициною, мистецтвом…

Разом з тим, втрата новими національними державами позитивної культурної складової не була заміщена, скажемо, матеріальним благополуччям, економічними досягненнями. Як отут «простій радянській людині» не ввійти в ступор у її міркуваннях?

Так може в «братніх» республіках справи з «визволенням пам’яті» кращі? Суспільна свідомість пострадянських індивідів, розселених по «національних квартирах», в останнє десятиліття XX століття почала стихійно прагнути до впорядкування «образів минулого». Опираючись на різнорідні й різноякісні публікації в ЗМІ про минуле і поточний час, свідомість «постсовка» самостійно прагне привести минуле в однорідний стан. Тим часом, «кермачі» нових країн рулили по-різному. Скажемо, у Росії, найбільшим (по території) «осколком» держави, що розпалася, декомунізація здійснювалася формально – процес був пущений напризволяще або замасковано припинений. Скажімо, місце герба СРСР зайняв двоглавий орел, Ленінграду й Сталінграду повернули їхні колишні назви, де-не-де змінили назви вулиць. Одночасно Комуністична партія РФ продовжує займати місця в Держдумі, у країні функціонує адміністративно-номенклатурний апарат на тих же принципах, що й раніше. Населення Росії, перебуваючи під впливом знаково-символьної системи радянського минулого, стало транслювати невдоволення власним існуванням назовні – на ті країни, які очистилися або звільняються від залишків тоталітарного минулого. Назовні тому, що важко самостійно позбутися від ролі «старшого брата»!

В Україні – головному домініоні колишнього СРСР, процеси відділення «історії» від спільного з Росією культурно-історичного простору, що почалися в 1986-1989 роках, проходили безупинно й мали два сплески (2004 і 2014 р.). На цьому еволюційному шляху українським суспільством у результаті консенсусу були обрані наступні знакові історичні міфи й символи відносно минулого: історія козацтва й Голодомор, Велика Вітчизняна війна, націоналістичний рух 1940-х років (події, особистості, організації ОУН і УПА).  Відбувається перегляд історії радянського періоду, особливо 1930-х років, «десоветізація» історії й історичного утворення.

Протягом майже чверті століття на основі суверенної національної історії здійснювалися такі публічні комеморативні практики як: фестивалі козачої слави на острові Хортиця; живий ланцюг між Києвом і Львовом у річницю возз’єднання УНР і ЗУНР, автопробіг «Схід і Захід разом»… Були розроблені й впроваджувалися програми історичних досліджень і викладання історії. Здійснювалися поминальні акції, присвячені Голодомору, у яких були задіяні тисячі добровольців, дослідників, аматорів-краєзнавців, десятки тисяч «мобілізованих» учителів, студентів, бібліотекарів, музейних працівників, школярів, журналістів і багато інших. Тільки по Голодоморі було створено 18 регіональних томів Книги пам’яті й один загальнонаціональний, у них були внесені дані про більш ніж 800 тис. жертв голодомору. У рамках цих заходів були проведені масові акції («Запали свічу», «Невгасима свіча»), жалобні мітинги й концерти, конкурси образотворчих і літературних робіт, учнівських здобутків, уроки пам’яті в школах, у музеях і бібліотеках улаштовані виставки.

До публічних комеморативних практик варто віднести «місця пам’яті», де були встановлені хрести, пам’ятні знаки й кургани, посаджені калинові гаї, створені меморіальні комплекси. Масова заміна статуй Леніна на Західній Україні на пам’ятники й пам’ятні знаки воїнам УПА й діячам націоналістичного руху – свого роду візуальні репрезентації в акті публічної комеморації.

Таким чином, різними комеморативними практиками протягом більше двох десятків років суспільна свідомість поступово очищалася від спадщини радянського минулого.

Однак завершальний етап декомунізації – прийняття пакета законів Верховною Радою у квітні 2015 року, зненацька викликав неоднорідну реакцію суспільства. Справа в тому, що величезна кількість комуністичних символів, образів, традицій, свят, з одного боку, стримували темпи державного будівництва, з іншого боку – викликали перманентну рефлексію в тій частини українського суспільства, культурна пам’ять якої перебувала в полоні комуністичної ідеології.

Як пояснити цю ситуацію?

Якщо головним предметом історії пам’яті є не подія минулого, а пам’ять про нього, то всі наступні покоління займаються його реставрацією, реконструкцією, і – залежно від оцінки події – осудом, увічненням або тим і іншим одночасно, що залежить від того, відбулася чи ні національна держава. СРСР заявляв про себе як про багатонаціональну державу, яка включала 15 національних республік, у кожній з них були національні адміністративно-територіальні одиниці (автономні РСР, автономні області й округи). У багатонаціональній державі комеморація будувалася на ідеологічній основі за принципом відданості ідеї комунізму. Через створення шляхом комеморації «місць пам’яті» – точок перетинання, концентрації культурної пам’яті, зберігалася колективна пам’ять. «Місця пам’яті» нагадують про минуле й наповнюють сенсом життя в сьогоденні. Створенням «культурної пам’яті» керівники радянської держави займалися всі сімдесят років її існування. Наслідком такої «культурної діяльності» стало створення «радянської людини». Тож історична пам’ять «радянського народу» була сформована полярним чином: усе пов’язане з комуністичною ідеологією, заслуговувало схвалення, і навпаки.

Протилежний приклад: у республіках Прибалтики в стислий термін була проведена декомунізація, люстрація, демонтована знаково-символьна система відтворення «радянської людини». Через десяток років Литва, Латвія, Естонія провели необхідні реформи й стали повноправними членами Європейського союзу, увійшли в НАТО.

В Україні цього зроблено не було. Комуністичний режим, який погубив мільйони українців – не був засуджений, пам’ять про нього не тільки не піддалася забуттю, але продовжує жити у свідомості народу дотепер. Більш ніж у двадцяти тисячах населених пунктах України місцеві органи влади перебувають на вулиці Леніна. Сотні сіл з ім’ям Леніна розташовані в самому серці України – Вінницькій, Кіровоградській і Житомирській областях. Мільйони «незалежних» українців продовжують жити на «Колгоспних», «Кірова», «Калініна», «Щорса» і навіть «Дзержинських» вулицях. Тільки в Донецьком регіоні 1350 топонімів, пов’язаних з радянським періодом. Загалом, на сучасній карті України радянських назв в 20 разів більше, ніж пов’язаних з «незалежністю».

Підводячи підсумки, варто сказати, що, незважаючи на досить тривалий процес комеморації нових ідеологічних символів, образів, змістів, традицій, свят і т.д., прощання з минулим у суспільній свідомості значної частини українського суспільства проходить болісно й довго. Спорадичні протести свідомо настроєної частини українського суспільства були скоріше частиною політичної боротьби, ніж елементом стратегічного плану політичної еліти по відновленню нації. Наслідком відсутності в публічних й меморіальних комеморативних практиках законодавчої бази (основи декомунізації) стали референдуми 2014 року в Криму, Донецькій і Луганській областях. Тільки щойно – після підписання президентом України 15 травня 2015 року чотирьох законів про декомунізацію, цей процес увійшов у завершальну стадію.

Але! Комуністичний експеримент не закінчився ні в 1991 році, не закінчиться він і в 2015 році, навіть із прийняттям зазначених вище чотирьох законів доки буде жити пам’ять про нього. Державні, місцеві й церковні свята – всі ті ж комеморативні практики радянського минулого, продовжують працювати на неіснуючу державу.

З опором суспільній думці законодавча влада відмовилася від свят 7 листопада й 23 лютого. Але як і раніше червоним днем календаря залишаються 8 березня, 1 травня, численні професійні свята (день працівників певної сфери виробництва). Для проведення державних і професійних свят зложився певний ритуал, заснований на радянських стереотипах, що практично без змін був перенесений у повсякденне життя суспільства з новою ідеологією. Свята вважаються загальними вихідними для всіх громадян – на рівні причетності, незалежно від національності, віросповідання, партійності й т.п. Характерна риса свят — багатолюддя. На головній площі населених пунктів або в найбільших залах культурних центрів, збирається від сотень до 100 000 чоловік, перед якими виступають перші особи міста або області й посилають своїм виборцям певні месседжи.

То ж якою насправді буде роль законодавчої основи комеморації в процесі декомунізації на шляху формування світогляду пострадянського українця – покаже час, а не ОБСЄ.