70. Визначте особливості зарубіжного досвіду вироблення та реалізації діп.

Починаючи з 1994 року пріоритетним напрямом державної інформаційної політики багатьох країн світу став курс на побудову інформаційного суспільства, зокрема на розвиток національних і глобальних інформаційних інфраструктур. Активізація цього процесу зумовлена проведенням спеціального Конгресу фахівців Міжнародного союзу електрозв'язку (Буенос-Айрес, березень 1994 року), зокрема з історичною промовою віце-президента США А. Гора, в якій було запропоновано план розвитку Глобальної інформаційної інфраструктури, а також сформульовано її п'ять фундаментальних принципів:

1) заохочення приватних інвестицій;

2) сприяння розвитку конкуренції;

3) створення рухомої регулюючої структури для підтримки темпів технологічного і ринкового розвитку;

4) забезпечення відкритого доступу до мережі усіх провайдерів;

5) створення універсальної служби та організація універсального обслуговування.

Ці принципи було покладено в основу Буенос-Айреської декларації, прийнятої на конгресі. Було вирішено, що глобальна інформаційна інфраструктура має складатися з місцевих, національних і регіональних мереж. Як "мережа мереж" вона буде сприяти глобальному використанню інформації, взаємозв'язку і комунікації, створюючи єдині глобальний інформаційний простір та інформаційну ринкову площу.

Сучасний аналіз зарубіжної практики регулювання інформаційної сфери суспільства дає змогу виділити низку напрямів:

· заохочення конкуренції, боротьба з монополізмом (передусім державний контроль за концентрацією засобів масової інформації);

· забезпечення права і технічних можливостей для доступу до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення;

· дотримання свободи слова;

· захист інтересів національних меншин, підростаючого покоління в інформаційній сфері;

· захист національної культурної спадщини, мови, протистояння культурної експансії інших країн;

· забезпечення інформаційної безпеки;

· охорона інтелектуальної власності, боротьба з піратством;

· боротьба з комп'ютерними і злочинами, пов'язаними з високими технологіями;

· впровадження електронного уряду;

· правове регулювання мережі Інтернет.

До найбільш значущих тенденцій у зарубіжній інформаційній індустрії останніх років можна віднести перегляд встановлених раніше правил її регулювання:

· дерегуляцію ринку телекомунікацій, яка дає змогу кабельним, телефонним, стільниковим, супутниковим та іншим компаніям конкурувати на ринках один одного;

· послаблення контролю за концентрацією власності в різних засобах масової інформації. У результаті відбувається як вертикальна, так і горизонтальна інтеграція ринків інформації і засобів її передачі.

За кордоном спостерігається тенденція злиття найбільших інформаційних компаній світу у великі об'єднання, які в подальшому контролюватимуть ринок створення і поширення масової інформації. Ці перетворення є відповіддю провідних інформаційних компаній на можливості, створювані новими технологіями і змінами в системі регулювання інформаційної індустрії. Оскільки цей процес надзвичайно динамічний, в України є всього декілька років для того, щоб зайняти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин.

Збереження конкуренції, боротьба з монополізмом окремих виробників або фірм, що надають послуги, є наріжним каменем державного регулювання. У сфері телекомунікацій об'єднання різних компаній на національному і міждержавному рівнях відбувається обов'язково з дозволу відповідних органів, у США це Федеральна комісія зв'язку і Міністерство юстиції, які визначають чи не призведе об'єднання двох або більше компаній до виникнення монополії, що усуне конкуренцію і як наслідок з часом знизить якість і зменшить різноманітність послуг, які надаються діловому світу і населенню, а також призведе до зростання цін. Усі великі американські компанії, такі як AT&T, Майкрософт, IBM, телевізійні компанії, які зараз шукають партнерів на своїх і чужих ринках, перебувають під пильною увагою цих органів.

Японія

У 1960-1970 роки епіцентром індустріального розвитку була Японія.

На основі стилю управління в Японії лежали три традиційні цінності:

on (подяка).

giri (відповідальність).

wa (гармонія).

Подяка (on) і відповідальність (giri) висловлюють взаємозацікавленості верхнього і нижнього рівня управління: начальник забезпечує безпеку підлеглому у відповідь на його зобов'язання підкорятися. Гармонія (wa) ж висловлює якість цього союзу, коли кожен знає свій статус по відношенню до інших і поводиться відповідно до цілей своєї групи.

Одним з найважливіших факторів досягнення успіху завжди були і досі є великі витрати на наукові дослідження та розробки і високий пріоритет техніки і технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку країни.

Технічний прогрес і розширення ринку комп'ютерів, напівпровідників і телекомунікацій послужили базою розвитку інформаційно-орієнтованого суспільства в Японії. Інновації, викликані розвитком інформаційних технологій, привели до здешевлення та підвищення ефективності комп'ютерної техніки. Комп'ютери стали широко використовуватися в різних сферах життєдіяльності: фінансові послуги та страхування стали on-line, автоматизовані інформаційні системи стали широко використовуватися в наукових дослідженнях і розробках, у виробництві і дизайні, в оптовій торгівлі. Чим ширше поширювалися комп'ютери, тим більше вони об'єднувалися в мережі.

Стратегічними цілями Японії стали:

Побудова тисяч взаємопов'язаних і сумісних телекомунікаційних мереж.

Розробка інформаційних пристроїв, які суміщають можливості комп'ютера, телевізора і факсу.

Розвиток програмного забезпечення та інформаційних послуг.

Підготовка кваліфікованих кадрів, здатних працювати з цими системами.

У 1949 році Японія офіційно оголосила розвиток техніки і технології засобом поліпшення якості життя населення. Головне завдання техніки і технології - підвищення рівня споживання. У свою чергу, підвищення рівня життя стимулює технічний прогрес.

Японія досягла блискучих результатів в адаптації імпортних технологій. Зараз головним пріоритетом стає власне виробництво нового знання, нових технологій, нових продуктів. Важливі не тільки революційні відкриття на цьому шляху, важливий і пошук нових застосувань відомих знань і технологій. У центрі уваги - нові ідеї, точки зору і не ценівшаяся раніше оригінальність.

Місія держави - створювати сприятливі умови для творчості в цій області, зменшувати ризик підприємців, що діють у пріоритетних сферах. Японський уряд зрозумів, що для стимуляції творчої діяльності інтелектуальний капітал нації повинен стати надбанням всіх, так як це - суспільне благо, яким можна володіти індивідуально в загальноприйнятому сенсі.

Збільшення добробуту має бути спрямоване на підвищення ефективності всіх процесів і зростання рівня комфортності будинку, на роботі і в суспільстві. Велика роль відводиться техніці - легкості її використання, розробці інтерфейсу між технікою і людьми, адаптацією техніки до потреб людей, а не людей до техніки. При подальшому побудові інформаційного суспільства в Японії в основному звертають увагу на повсякденні потреби людей, на розробку і впровадження інформаційних технологій, сприяючих підвищенню якості життя населення.

Для досягнення цих цілей уряд має намір збільшити витрати на наукові дослідження і розробки, в першу чергу, в області високих технологій, та інтенсифікувати діяльність у сфері інформаційної науки і техніки, так як ці напрямки стають першими пріоритетами розвитку.

США

У 1993 р. уряд США одним із перших підготував доповідь із планами розвитку національної інформаційної інфраструктури (Agenda for Action). Для вивчення проблем, пов'язаних з побудовою цієї національної інформаційної інфраструктури, була створена Робочу групу з інформаційної інфраструктури (Information Infrastructure Task Force).

Було запропоновано 9 базових принципів державного регулювання:

заохочення приватних інвестицій;

концепція універсального доступу;

допомога в технологічних інноваціях;

забезпечення інтерактивного доступу;

захист особистого життя, безпеки і надійності мереж;

поліпшене управління спектром радіочастот;

захист прав інтелектуальної власності;

координація державних зусиль;

забезпечення доступу до державної інформації^*72.

*72: { Information Superhighway: An Overview of Technology Challenges: Report to the USA Congress, 1995.}

Уряд США зробив розвиток національної інформаційної інфраструктури і глобальної інформаційної інфраструктури пріоритетами своєї політики. Було визнано, що ефективність цих процесів залежить передусім від розподілу функцій між державою та приватним сектором та їх взаємодією. Так, приватний сектор як головне джерело капіталу й експертів, має у відповідь на запити ринку визначити, які технології розвивати, установити стандарти, розвивати нові послуги і продукти. Держава ж, зі свого боку, може полегшити протікання цих процесів шляхом прийняття відповідних законів і адміністративного регулювання. Держава також може забезпечити лідерство у цих галузях за допомогою підтримки випробувань нових технологій, сприяючи перенесенню технологій у приватний сектор, шляхом створення і розвитку додатків, які підтримують операції держави і поширюють державну інформацію.

Державі, таким чином, слід зосередити увагу на таких напрямах діяльності^*73.

*73: { The Global Information Infrastructure: Agenda for Cooperation R. Brown, L. Irving, A. Prabhakar, S. Katzen. — 1995.}

Заохочувати приватні інвестиції. З цією метою їй слід:

усувати бар'єри на шляху приватних інвестицій, дотримуватися політики, яка сприяє інвестиційним ініціативам у телекомунікаційному й інформаційному ринках;

забезпечити, щоб закони і правила регулювання, що застосовуються, були доступними, розумними і не дискримінаційними;

розвивати взаємодію з міжнародними фінансовими інститутами, зокрема Всесвітнім банком і регіональними банками розвитку для залучення приватного і державного капіталу.

Сприяти розвиткові конкуренції. В цьому контексті зазначалося, що конкуренція приводить до позитивних результатів: мережі постійно впроваджують нові технології, користувачі мають більший вибір послуг і більш низькі ціни, постачальники послуг уважніше ставляться до проблем клієнтів, низькі ціни стимулюють використання телекомунікацій. Щодо цього аспекту були рекомендовані такі дії держави:

збільшувати конкуренцію на місцевому, національному і міжнародному рівнях;

оцінювати заходи, що здійснюються для лібералізації ринку і конкуренції в інших країнах;

постійно працювати над усуненням бар'єрів на шляху розвитку конкуренції;

заохочувати новачків на ринку шляхом боротьби з антиконкурентною поведінкою фірм, що домінують на цих ринках.

Забезпечувати доступ до мереж. Було зазначено, що виконання завдань глобального інформаційного ринку вимагає від уряду дій із забезпечення усім постачальникам інформаційних послуг доступу до устаткування, мереж і мережних послуг на недискримінаційній основі і за низьку ціну. Забезпечуючи доступ до мереж, держава сприяє розвитку конкуренції – як результат істотно збільшується кількість інформаційних послуг, доступних споживачам.

У співробітництві з приватним сектором держава може поліпшити можливості доступу до мереж і забезпечити широкий вибір різних послуг. При цьому процес встановлення єдиних стандартів має бути відкритим і відбуватися за участю великих груп зацікавлених виробників.

Таким чином, оптимальне адміністративне і законодавче регулювання, на думку уряду США, має:

визначати цілі та завдання, які мають регулюватися законодавчо, включаючи забезпечення конкуренції;

бути досить гнучким, щоб дати змогу впроваджувати нові послуги і технології без внесення додаткових виправлень у законодавство;

делегувати широкі повноваження органу регулювання, незалежному від національного оператора;

установити відкритий процес участі зацікавлених кіл у написанні правил регулювання;

спрямувати процес створення вільного ринкового доступу, заснованого на недискримінаційних принципах.

Наголошується увага на тому, що незалежно від моделі регулювання у правилах мають бути чітко прописані права старих і нових операторів. Новачки мають бути захищені від того, щоб домінуючі на ринку оператори заважали розвитку вільної конкуренції.

Громадське мовлення США

Розвивалося громадське мовлення і в інших країнах, зокрема США. Але у Сполучених Штатах розвиток отримало в основному некомерційне радіомовлення. Перші некомерційні радіостанції з'явилися там ще у 20-х рр. Вони виникали в багатьох університетах. У 30-ті рр. більшість таких радіостанцій закрилася через фінансові труднощі, так що у 1945 р. в США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Федеральна комісія зв'язку, яка розподіляє у США частоти, прийняла важливе рішення. Вона зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Крім того, після 1963 р. фінансову допомогу некомерційним радіостанціям став надавати федеральний уряд. Багато грошей також надавали різноманітні фонди, особливо Фонд Форда. 7 листопада 1967 р. Президент США Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. У цьому ж році була створена Корпорація публічного мовлення, а у 1968 р. Національне публічне радіо (в його склад входять 650 місцеві радіостанції). Все це призвело до бурхливого зростання некомерційного радіомовлення. Корпорація публічного мовлення — це недержавна організація, яка розподіляє кошти, що виділені Конгресом для розвитку публічного мовлення.

Більш повільно, але теж зростає система некомерційного телебачення. Воно виникло у середині 50-х рр. Поштовх до її розвитку дало створення Служби публічного мовлення у 1969 р. Її утворили 348 телестанцій. У 1990 р. у США було 1400 радіостанцій і 300 телестанцій некомерційного характеру. На кабельному телебаченні теж є своєрідна суспільна служба — Кабельно-супутникова мережа суспільних заходів (Сі-СПЕН). Вона не транслює рекламу і є безоплатною для користувачів. Зокрема, саме Сі-СПЕН транслює засідання конгресу США.

Приблизно 17 % витрат на некомерційне телерадіомовлення у Сполучених Штатах покривається за рахунок федерального бюджету, а 23% кошти від Конгресу на виробництво і розповсюдження окремих програм. Крім того, гроші надаються у вигляді грантів на окремі суспільнозначущі програми, пожертвувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Вагомим джерелом надходження коштів є передплата на отримання освітніх програм (20%). Реклама на громадському мовленні в принципі заборонена. Тільки 5 % поступають від спонсорства. Вагома джерело доходів — це ліцензійні збори. На них йде 2 % від доходів приватних мовників. Але, незважаючи на таку кількість різних джерел фінансування, нестача коштів залишається основною проблемою американського публічного телерадіомовлення. Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах розрізняються за своєю структурою.

Національне публічне радіо об'єднує окремі некомерційні радіостанції і саме продукує інформаційну продукцію. Служба публічного мовлення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома найбільшими публічними телестанціями у різних куточках Америки. Треба відмітити, що станції, що бажають приєднатися до служби публічного мовлення мають задовольняти ряду вимог.

По-перше, їх мовлення за змістом має носити освітній характер, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати суспільну проблематику.

По-друге, станції мають бути цілком незалежними від впливу не тільки адміністративних органів, але також будь-яких політичних та релігійних організацій.

По-третє, у фінансовому плані станція не має вести рекламну чи іншу комерційну діяльність. Від 4 до 7 % супутникового мовлення оператори мають резервувати для передачі некомерційних освітніх та інформаційних програм.

На сьогодні публічне телерадіомовлення США пропонує американській аудиторії інформаційні, культурні та освітні програми, здатні врівноважити той потік розважальних програм, що йдуть по комерційним мережам [32].

Канада

У 1994 р. Міністерство промисловості Канади підготувало доповідь "Побудова більш інноваційної економіки" ("Building a more innovative Economy"), в якій обговорювалися способи, за допомогою яких держава, використовуючи інформаційні технології, може досягти економічних і соціальних цілей. Для розвитку закладених у доповіді ідей було реалізовано дві програми: Канадська мережа для розвитку досліджень, промисловості й освіти (мета – впровадження високошвидкісних мереж) і SchoolNet – одна з провідних у світі освітніх мереж.

Розроблено план дій, у які залучено понад 30 державних органів (Building the Information Society: Moving Canada into the 21st Century / Ministry of Supply and Services, Canada, 1996). Запропоновано здійснити перехід до інформаційного суспільства й економіки знань за допомогою Канадської інформаційної магістралі.

Увага акцентувалася на тому, що для досягнення цієї мети потрібні скоординовані дії держави, приватного сектора і громадських організацій.

Було поставлено чотири основних завдання:

побудувати Канадську інформаційну магістраль шляхом створення умов для конкуренції і такого регулювання, яке б відповідало суспільним інтересам, сприяло інноваціям, інвестиціям, розвитку нових послуг;

збільшити канадський зміст, розвивати національний діалог, створити нові робочі місця, дати новий імпульс економічному розвитку;

реалізувати економічні і соціальні переваги для всіх канадців, що дасть їм змогу особисто брати участь у формуванні інформаційного суспільства;

зробити державу більш доступною і відповідальною.

Як результат цього, у Канаді було створено одну з найсучасніших телекомунікаційних і мовних систем. Вона стала результатом скоординованих дій, спрямованих на подолання відстаней і географічних умов, які роз'єднують канадців.

Отже, робота з боку держави почалася в 1994 p., коли була заснована Консультативна рада з інформаційної магістралі для підготовки пропозицій уряду. Діяльність ради спрямована на:

створення робочих місць за допомогою інновацій та інвестицій;

посилення суверенітету Канади і культурної ідентичності;

забезпечення універсального доступу за прийнятними цінами.

Робота ради будується, виходячи з п'яти основних принципів:

взаємодія і взаємозв'язок мереж;

співробітництво в галузі розвитку державного і приватного секторів;

захист особистого життя;

безпека мережі;

навчання протягом життя.

У вересні 1995 р. Рада опублікувала підсумкову доповідь "З'єднання, Співтовариство, зміст: виклик інформаційної магістралі"^*74, у якій було сформульовано понад 300 конкретних пропозицій щодо дій уряду. Завдання уряду полягає, на думку авторів доповіді, у створенні конкурентного середовища, в якому б канадські фірми змогли збільшувати національне багатство. Федеральний уряд має забезпечити таку політику, щоб інформаційна магістраль створювала робочі місця, сприяла економічному росту в кожному секторі економіки. Там, де ринкові сили не можуть надати рівний доступ або створити для нього передумови, там повинен виступити уряд. Пропонується національна стратегія для надання доступу до основних послуг шляхом законодавчої регламентації доступу до інформації всіх канадців.

Як зазначається у доповіді, у новій інформаційній економіці успіх буде визначатися ринком, а не державою. Отже, основна роль держави має зводитися до встановлення правил, а сама вона повинна бути своєрідним взірцем (прикладом, моделлю). Самі державні органи також повинні пройти етап реінжиніринга.

Особливу увагу канадський уряд приділяє культурі і цифровізації культурної спадщини. Передусім, тут мається на увазі підтримка власного виробництва масової інформації. Слід зазначити, що саме прагнення зберегти свою культурну самобутність, підтримуючи створення власної масової інформації дало змогу Канаді за декілька років перетворитися у великого експортера кіно- і відеопродукції, відстояти свої позиції на американському ринку.

Стратегія доступу до послуг і змісту будується на основі чотирьох принципів:

універсальний, доступний і рівний доступ;

орієнтація на споживача і різноманітність інформації;

компетентність і участь громадян;

відкриті й інтерактивні мережі.

Рада рекомендувала урядові, проводячи лібералізацію правил регулювання телекомунікацій, прагнути усувати застарілі і непотрібні бар'єри на шляху конкуренції і впроваджувати захист проти антиконкурентної практики. Крім того, держава має сама стати лідером у впровадженні і використанні електронної інформації і комунікаційних систем, що дасть змогу усім канадцям мати можливість зв'язуватися і взаємодіяти з урядовими департаментами і відомствами електронними засобами.

Таким чином, роль держави полягає у забезпеченні балансу між конкуренцією і регулюванням, свободою користуватися шифруванням для захисту особистого життя і персональних комунікацій та необхідністю захищати суспільні інтереси від терористів, свободою слова і висловлень та захистом моральності й інтересів неповнолітніх. Цей баланс має встановлювати і переглядати сама держава, тому що ринкові сили цього зробити не можуть. Сюди ж відносяться освіта, телемедицина, ідея універсального доступу до мережевих послуг та інформації, доступ до урядової інформації.

Цікавими для нас є такі рекомендації державі:

федеральний уряд має визнати гостру необхідність зайнятися нормами регулювання й усунути бар'єри на шляху конкуренції;

магістральні мережі та нова інфраструктура мають створюватися приватним сектором, а ризик і винагороди мають лягати на власників акцій;

магістраль має просуватися по країні відповідно до вимог ринку;

розвиток інформаційної магістралі має бути "технологічно нейтральним" (тобто держава не повинна підтримувати жодну з технологій).

Отже, роль держави слід розглядати у контексті ролі приватного сектору, який вкладає інвестиції і несе фінансовий ризик. Її політика має бути спрямована на створення робочих місць і національного багатства, стимуляцію конкуренції, досліджень і розробок. Її мета – участь у розробці стандартів, забезпечення взаємодії, стимуляція конкуренції, прискорення створення нових технологій і захист споживачів.